Ласкаво просимо в Щуроград

«Коли я прибув у це місто, першого живою душею, яку я зустрів, був щур».

Так почав свою розповідь Марко Пекельний, повернувшись із останньої мандрівки. Щоразу, переживши карколомні пригоди, цей на вигляд такий спокійний і далеко не героїчного вигляду чоловік з'являвся у мене без жодних попереджень. Кинувши на порозі коротке «честь», він одразу ж піднімався у мій кабінет, у цю святая святих, куди навіть дружина боїться зайти без стуку в двері. На сходах Марко, не повертаючи голови, питав:

— Кава є?

Відповідь його не цікавила. Відповідь знав наперед — кава мусила бути. Коли я з нею з'являвся, то Марко вже лежав на канапі, закинувши довгі ноги на бильце.

Я вмикав магнітофон і слухав чергову пригоду.

«Так, то був щур… Мене спантеличив його вигляд — у чорному костюмі, білій сорочці й білих рукавичках, а з-під холош визирали білі гетри. Щур галантно підняв над головою капелюха і сказав, вишкіривши жовті зуби:

— Ласкаво просимо у Щуроград!

Щур був завбільшки з кота і стояв на задніх лапах.

— Щуроград? — здивувався я і, показуючи на будинки, додав: — Але тут живуть і люди.

— Звичайно. Як і в кожному місті. Але Щуроград заснували щури. Ми це місце відкрили і заселили. І люди з'явилися пізніше. Така історія дуже багатьох міст. Але чомусь ми завше були в тіні.

— І як ви зжилися з людьми?

— Прекрасно. Понад усі сподівання. Ми навіть дозволили окремі вулиці назвати по-людськи.

— А де мешкаєте ви?

— У підвалах, де завше. У принципі нічого не змінилося. І водночас — є певні зрушення. Ми нарешті знайшли спільну мову, ба й спільні інтереси. Люди перестали чинити нам шкоду. Навпаки, поважають нас, радяться з нами у справах розбудови міста. Ми зробили їх щасливими.

— Ви?

— Ну так! Образно кажучи, вони сидять на нашій шиї, хе-хе.

— Перепрошую, — перебив я, — мені не причулося, що вони сидять на вашій шиї?

— Ні-ні! Так воно і є. Ми для них робимо дуже багато. Пишемо для них книги, які вони із задоволенням читають, складаємо пісні, які вони із задоволенням слухають, знімаємо для них фільми, які вони із задоволенням дивляться. Ми живимо їх духовно. І вони дуже вдячні, їх вдячність проявляється, зокрема, в тому, що вони пригощають нас обідами. Зважте — лише обідами. Сніданки й вечері ми вже змушені добувати самі. Погодьтеся — їм це дуже дешево обходиться. Тим більше, що це тільки номінально у наших руках усе духовне живлення. У фільмах, наприклад, знімаються люди, навіть якщо йдеться про проблеми суто щурячої сім'ї. А книги? У книгах теж, як правило, героями виступають люди, а щури присутні лише епізодично. Виняток становлять твори історичні… Оскільки історію тут представляємо і творимо лише ми, люди до цього не мають жодного відношення. І все це — за обід! Уявляєте собі?

— Гм… Дійсно. Я вперше зустрічаюся з такими щирими щурами.

— Хе-хе… Це вам вдалося — щирими щурами! Я запам'ятаю.

Слухаючи щура, я помітив, що з будинку неподалік хтось стежить за нами — у вікні за фіранками виднілася постать. Але завше, коли у той бік поверталася голова щура, постать щезала і тільки ледь помітне мерехтіння тіней на білій фіранці видавало спостерігача. Тим часом невідомий робив мені знаки рукою.

— Ну що ж, дуже вам вдячний, — сказав я. — Піду далі.

— Я б охоче вас провів по всіх найцікавіших місцях.

— Дякую, але я маю мало часу і мені достатньо буде просто прогулятися містом.

— Чудесно! Я вас виведу на центральну вулицю.

— Ні-ні, я сам… Я, знаєте, люблю сам.

— А все-таки я буду вас супроводжувати. Інакше матимете викривлене уявлення про нашу гостинність.

Щур говорив хоч і люб'язно, але таким тоном, що сумнівів не було — він не відступиться.

— Послухайте, — втратив я терпець. — Я звик подорожувати лише сам, і досі — успішно. У вашому місті теж не збираюся позбуватися своїх звичок.

— А вам ніхто й не боронить. Хоча мало що може трапитися! У нас тут і хулігани є. Було б дуже прикро, якби ви ускочили в якусь халепу.

— Та вже дам собі раду. Бувайте здорові, — буркнув я роздратовано і, повернувшися спиною, пішов до будинку. Щур рухався наслідці. Я чув його тихе посапування. Коли вже порівнявся з будинком і поклав руку на хвіртку, почув вереск:

— Стійте! Що ви робите? Це не дозволяється!

— А що я зробив? Мене мучить спрага. Я хочу пити, — відказав я дуже ввічливо, чим ще більше його роздратував.

— Але куди ви йдете? Там живе божевільний!

— Це не має значення. Я хочу води.

— Я покажу, де вода!

— Але мені ваше шпигунство вже обридло!

— Як ви смієте? Я — шпигун?! Я лише проявив гостинність. На моєму місці…

— Це мене не цікавить.

Коли я штовхнув хвіртку і ступив на подвір'я, щур осатанів до краю. Він метушився, харкав піною і верещав, аж заходився:

— Стійте! Ані руш! Це вам так не минеться! Ви приспали мою пильність! Я через вас втрачу роботу! Негайно поверніться! Там — божевільний! Відвідувати людей суворо забороняється! Вони усі божевільні! Всі! Їм начхати на нашу культуру! Вони тільки роблять вигляд. Я знаю! Вас підіслано! Хто вас підіслав?!

Він кричав, а я тим часом перетяв подвір'я і ступив на сходи. У ту ж мить залунало пронизливе сюрчання. Озирнувшись, я побачив, що він аж підскакує в істериці, не годен нічим мені перешкодити. А вулицею бігла вже пара десятків щурів на підмогу.

Двері самі прочинилися і чиясь рука втягла мене всередину. В темних сінях заскреготів замок і чоловічий голос сказав:

— Ходіть за мною.

Коли ми зайшли до кімнати, господар визирнув у вікно:

— Ага, заметушилися!

— А що таке?

— Подивіться, — сказав не без утіхи в голосі, котра мене здивувала, бо я побачив вулицю, повну щурів. З чого тут тішитися?

То був кремезний дядько під п'ятдесятку, з буйним сивим волоссям і кошлатими довгими вусами.

— Невже їм неможливо дати раду? — спитав я.

— Їх ніщо не бере. Надто розумні. Трутки не їдять, в полапку не лізуть, котів і собак давно пережерли… Найгірше, що зараз при владі нове покоління, котре народилося вже, коли нас залякано. Воно впевнене в собі, переконане, що робить нам величезну послугу, піклуючись про кожен наш крок.

— Чого вони добиваються?

— Покори… Покори і вдячності. Але ми вже не здатні навіть на це. Ми втомилися дякувати.

— Невже й справді, вони перехопили у вас геть усю духовну сферу життя?

— Уявіть собі — правда… Але це тільки на поверхні, бо мало хто з нас усе це сприймає щиро. Переважно ми всі вже навчилися прикидатися, і коли треба, малюємо на обличчі задоволення. А на самоті, заховавшись за трьома дверима, дозволяємо собі розслабитися і, залізши під перину та сховавши голову під подушку, замугикати якусь стару пісню… Співати на гостині остерігаємось, бо серед нас чимало стукачів.

— А що за це буває? Невже в'язниця?

— Гірше. Божевільня. У нас в'язниць нема. Там, у центрі, навіть такий плакат висить: „Щуроград — місто без в'язниць“. У божевільню потрапляють усі, хто дозволив собі засумніватися у доцільності щурячої влади… Із сьогоднішнього дня це може чекати й мене.

— Вас?.. Але звідки їм знати, про що ми тут розмовляємо?

— А ви прислухайтесь, — сказав, показуючи на підлогу. І справді, звідти долинуло обережне шкряботіння. Я тупнув ногою, і воно стихло.

— Вони скрізь, — сумно всміхнувся господар. — Їх можна надибати в найнесподіваніших місцях.

— А що буває з чужинцями, які завітають до вас? — нарешті поцікавився я, передчуваючи якусь малоприємну вістку.

— Спочатку їх пробують обробити, як оце вас. Напустити туману. Коли це вдається, чужинця поводять по зразкових сім'ях, ознайомлять з життям міста і з почестями проведуть. А якщо не вдається, то запроторять до божевільні.

— Для чого ж ви заманили мене сюди? — рознервувався я. — Адже тепер і вам, і мені загрожує небезпека!

— Прошу тільки не гніватися… Я чекав цього моменту віддавна. Бо лише чужинцеві можна довіритися. Особливо, коли він потрапив у таку ж безвихідь, як і я… Справа в тому, що я був колись полковником. Мені вдалося зберегти деякі запаси. У мене є чимало гранат, два автомати й один вогнемет. Утрьох ми їх розгромимо вщент…

— Утрьох?

— Ви, я і моя донька. Цілком можливо, що до нас приєднаються й інші городяни. Я вірю в це. Не може бути, щоб вони всі перетворилися на боягузів. Для початку ми проб'ємося до божевільні. Там якраз ті люди, що нам потрібні.

Я з несподіванки не знав, що відповісти. Отак ні сіло ні впало брати участь у державному заколоті якось не дуже приваблювало. Навіщо мені втручатися в чиїсь внутрішні справи? Воно, правда, щури не викликають у мене жодних симпатій, але й не допекли настільки, аби я йшов на злам голови їх бити. Однак перспектива потрапити до божевільні лякала ще дужче. Як ми дамо раду цій силі-силенній щурів? Звичайно, коли спалахне повстання, діло піде легше, але заки воно спалахне, нам чого доброго встигнуть і пальці повідгризати.

Відступати було нікуди — за вікном уже кишіло від щурів. Але на обличчі господаря не промайнуло і тіні страху, з очей била ненависть і тільки ненависть.

— Гаразд, я згоден, — сказав я.

— У вас все одно не було іншого виходу.

— Був. Якби ви мене не закликали до хати, я б не попав у цю халепу.

— Так, я вчинив негречно… Але зрозумійте й мене… Стільки років чекати цього дня! Боже мій!.. Чекав, доки підросте дочка… Потім чекав на чужинця… Але жоден не з'являвся біля моєї хати. Я вже втратив найменшу надію. Не міг довіритись будь-кому, через те змушений був увесь цей час прикидатися відданим громадянином… Хоча єдиний мій син загинув у божевільні… Коли народилася дочка, я замість тішитися, бився головою в стіну. Навіщо мені дочка? Мені треба сина! Але бог послав дочку. І тоді я змирився. Дружина при пологах померла… То були пізні пологи. Весь цей час я виховував дочку на лютого вбивцю. Я вчив її ненависті… Ненависть її доросла тої міри, що вона навіть гидувала своїми однокласниками, бо всі вони вірили щурам. Але я її також навчив і ховати свої почуття. Найменша підозра — і весь мій план міг згоріти на пні.

— Невже за стільки літ не знайшлося в місті нікого, хто б замислив те, що й ви?

— Досі всі такі випадки закінчувалися плачевно. Кожен, хто намагався протестувати або згуртувати довкола себе однодумців, потрапляли у божевільню. А тому спершу підемо туди. Визволимо в'язнів, їм можна довіряти… Там усе мужні люди. Яким теж нічого втрачати.

— Майте на увазі — з мене кепський стрілець.

— Я вам дам вогнемета. Це дуже проста штука. Ми з дочкою підемо попереду, а ви прикриєте наші спини. Також вам довірю візок з гранатами і пальним. Того візка не маєте права ані на секунду покинути, в ньому вся наша надія…

— Як же ви зберігали зброю, якщо щури за виграшки могли проникнути в будинок?

— Я її тримав у ящиках з дустом.

— Нічого не скажеш, дотепно, — розсміявся я.

З-під підлоги знову долинуло попискування й шамотіння.

— Ага, допік вам! — гаркнув полковник собі під ноги. — Ото щоб знали, падлюки!

У цю мить двері відчинилися і на порозі з'явилася висока худорлява дівчина в джинсах і картатій сорочці. На вигляд мала, може, шістнадцять літ. Густе попелясте волосся спадало на плечі. Вона тримала тацю з трьома розпечатаними бляшанками, нарізаним хлібом і слоїком квашених огірків.

— Пора обідати, — сказала вона.

— Це моя дочка. Її звати Віолетта, Віоля… Тому, що це схоже на „волю“.

Дівчина усміхнулася:

— Тато надає таємничого значення навіть такій дрібниці, як ім'я…

— Не така вже це й дрібниця у наш час, коли в кожну родину проникають щурячі імена й звичаї і коли годують нас винятково консервами та маринадами. Я вам не хочу зіпсувати апетиту, але погодьтеся: їсти щодня те саме — невелика приємність.

— Це рибні консерви? — спитав я, коли ми сіли за стіл.

— Так. Це, вважайте, наша національна страва. На всі свята. Огірки — це вже старі запаси. А в будень їмо консервовану картоплю, або кашу.

— До речі, тату, нам варто й харчів трохи прихопити.

— У цьому я покладаюсь на тебе. А де вино? Ми маємо дещо з давніх часів. Дві пляшки вина. Принеси, доню.

— Виходить, що й з вином у вас туго? — спитав я.

— У нас сухий закон. Алкоголь розв'язує язика, а це дуже небезпечно. Так вважають щури. Вони оберігають нас від крамольних розмов.

Дівчина принесла дві пляшки вина і розкоркувала.

Вино виявилося не лише смачним, а й міцним, це я відчув одразу язиком і піднебінням. Зате консерва перекривила мені рота.

— Не кривіться, — сказав господар. — На голодний шлунок робити державний переворот більш ніж нерозважно. Хто зна, скільки триватиме наша революція.

Я через силу впхав у себе їжу великими шматками, заковтуючи, мов гарячу картоплю. Від випитого вина настрій у мене дещо піднявся, але не настільки, щоб одразу кидатися на барикади. Який мене чорт підкусив забрести у цей Щуроград? І бачив же, що це якесь підозріле місце, а бач, таки попхався. Тепер невідомо, чи взагалі виборсаюся звідси живим.

— От, чортяки! Вже тут! — скрикнув старий.

Я глянув, куди він показував, і побачив посеред кімнати щура, який уважно до нас приглядався.

Старий блискавичним рухом вихопив з-під пахви револьвера і вистрілив. Постріл кинув щуром об стіну, вимастивши її кров'ю і розірвав створіння на шматки.

— Не цілячись! — сказав він. — Ну, що ж — випиймо за відкриття сезону полювання на щурів! Це найщасливіший день у моєму житті.

— Мені б ваш ентузіазм! — усміхнувся я невесело. — Що таке один щур, коли їх тисячі?

— Зараз буде на сотню менше, — одрізав він і з тими словами витяг із шафи автомата.

— Тату, що ти надумав? — сполошилася дівчина.

— Маленька розвага, — кинув їй батько. — Можу я собі дозволити маленьку розвагу після стількох літ принижень?

Ударом кольби висадив шибу й послав чергу в саму гущу вишкірених щурів, котрі обсіли вулицю.

Я побачив, як цвиркає кров, як злітають у повітря лапки, голови і шматки шкури. Щури, збожеволівши від несподіванки, металися в різні боки, вилазили одні на одних, даючи змогу одній кулі прошити відразу кількох. Постріли шматували їх без жалю, перетворюючи в криваву спінену масу, яка вищить і стогне.

Дивитися на це було гидко і я врешті відвів очі. Але це тільки початок. Подібне видовище супроводжуватиме мене доти, доки я або згину, або виберуся з цього триклятого міста. Тільки йдучи по трупах щурів, можна буде порятуватись. Найгірше, що я сам змушений буду стріляти у ці хижі створіння.

Автомат вмовк. Диск спорожнів і старий пошпурив його на вулицю. В очах йому світилася невимовна втіха.

— Ну, що? Тепер переконалися, що ми їх можемо бити? Головне тільки не панікувати і не розм'якати: ненависть, ненависть і ще раз ненависть! Розумієте? Наша порода надто милосердна. Нас може розчулити будь-яка дурничка. Зламана квітка чи пташеня, що випало з гнізда… Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об'єднана мовою, вишиванками і піснями про безсмертя. Зважте — співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті! Ми, що не створили власної держави, умремо в боротьбі зі щурами! Вже вмираємо!

— Чому ви так загострюєте проблему? — не погодився я. — Щури опанували тільки одне місто, та й то лише внаслідок ядерної катастрофи. Що таке одне місто проти десятків інших міст?

— Помиляєтесь. Щури живуть разом з людьми в кожному місті й селі. По цілій країні, по цілому світі. Ба навіть подорожують на кораблях і літаках. Вони є скрізь. І тільки чекають сигналу. Розумієте? Чекають сигналу, щоб перейняти владу! А тут буде їхня інтелектуальна база, де розробляються плани майбутньої війни, готуються диверсанти і проводирі. Мусимо це все знищити.

— Нам, якщо пощастить, вдасться убити яку тисячу-дві, — похитав я головою.

— Так, вибити їх до ноги не виб'ємо, але знищити найагресивніших, загнати сліпу масу в підвали й каналізації та опанувати становищем ми зможемо.

— Якщо вистачить зброї. Чи в місті ще можна десь розжитися хоча б гвинтівкою?

— Ні. Вся зброя була знищена. Щури не вміють нею користуватися, і вона їм непотрібна. Мені чудом вдалося дещо врятувати.

— Тоді яка буде користь із тих людей, що ми їх визволимо з божевільні? Їм доведеться з кілками гонити щурів?

— Не забувайте, що бій — це таки виснажлива робота, і підмога нам не зашкодить. А потім… хто зна, чи обійдеться без ран, а то й…

Не договорив, піймавши мій погляд.

— …а то й без чиєїсь загибелі? — договорив я за нього.

— Пробачте… Я не повинен був так казати. Якщо тут хтось і мусить загинути, то тільки я. Бо це моя справа і моя війна. Хоча… чому тільки моя? Ви не можете уявити, чим ці щури загрожують усьому світові! Цивілізація щурів! Так-так, вони задумали створити свою цивілізацію. І наше місто — це тільки перша ластівочка новітньої цивілізації. Проте їхні плани сягають значно ширше. Вже тепер вони готують бойові дружини для наступу на інші території, їхні емісари курсують постійно в усіх напрямках. Адже їм не страшна навіть радіація. Зрештою, саме завдяки радіації почали плодитися щури-мутанти. Як ви помітили, усі вони завбільшки з кота, а бувають і більші. Кожне наступне покоління дає дедалі розвинутіших щурів. І це тоді, коли те покоління, яке нас витіснило і захопило владу, не вміло ані слова по-людському. Зараз же вони не лише розмовляють, а й випускають книги. Правда, читають їх по-своєму: з'їдаючи. Я підрахував, що років за десять появляться щури завбільшки з вівчурів. А тоді вже при їхній кількості не дасте їм ради ніяк, надто коли до цих розмірів доплюсувати ще й людський інтелект. Вони дуже хутко переважать нас і розумом, і силою. Ми самі тоді перетворимося на щурів, заб'ємося в льохи і пожиратимем їхні недоїдки. Вас не лякає таке майбутнє?

Спочатку мені подумалося, що слухаю божевільного. Вся ця історія зі щурами не виглядала аж так серйозно. Тобто якщо я й бачив для когось небезпеку, то лише для мешканців міста, ну і для себе особисто. Але щоб оця небезпека могла стати світовою? При сучасній техніці й рівні науки?

— Щоб розвіяти сумніви запропоную вам дуже цікаву річ. Це своєрідний щурячий „Майн кампф“.

Полковник простяг мені брошуру, на обкладинці якої красувалося: „Камо грядеші, брате щур!“

— Коли це прочитаєте, для вас багато що проясниться. Побачите, що це вже не забава, а страшна загроза для всього людства».

У цьому місці Марко вимкнув магнітофона й сказав:

— Навряд чи ти мені повіриш, якщо я намагатимусь переказати все це марення своїми словами. Я зумів винести брошуру зі Щурограда.

— Ти маєш її з собою?

— Так. Можеш ознайомитися. А я тим часом зготую каву.

Коли він вийшов, я вставив нову касету і, зачинивши двері, взявся читати вголос.

«Коли я заплющу очі, то бачу безмежне сіре море щурячих спин, бачу могутні хвилі, що пробігають по ньому, бачу гаряче світло очей, спрямованих у майбутнє, чую стукіт хоробрих сердець, що рвуться до бою, і знаю — се мій народ, готовий на все заради щастя і миру на землі…

Так, саме миру прагне уся збурунена маса, котра стільки віків була позбавлена найелементарніших прав живої істоти, загнана була в катакомби, в запілля, в глухі й темні закутини, в смердючу каналізацію, у цю жахливу ріку людських нечистот. Ми приречені були на животіння, на голодне існування, і єдине, що нас іще рятувало — це наша жадоба до життя і здатність розмножуватися за будь-яких умов, здатність поновлюватися при найстрашніших катаклізмах, коли тисячі, десятки тисяч наших найкращих синів і дочок гинули в страшних муках від пекельної отрути, накладали буйними головами в залізних полапках, а часто помирали просто під чоботами й палицями.

Чи є ще на землі живі істоти, які б до такої міри були упосліджені й принижені? І відповім я сам: нема! Господь послав нас на цю землю для мук і смерті. То, може, повинні ми повстати проти Бога й проклясти його, як він уже прокляв нас вустами своїх численних пророків? Може, оголосити йому війну, як він уже оголосив її нам?

І відповім я: ні, мої братове! Не гоже нам ополчуватися проти Господа, зрікатися його ласки й волі. Так, саме ласки! Я не обмовився. Бо довго роздумуючи в самотині про наше жалюгідне існування, я раптом дійшов висновку, що Господь був у своїх вчинках незмірно добрим до нас, може, навіть добрішим, ніж до будь-яких інших живих створінь. Ви тільки погляньте, яка доля спіткала усіх тих, кому ми стільки літ заздрили, усіх тих свійських тварин, що начебто купалися в Божій ласці. Вони усі деградували, перетворилися на купу м'яса, яка вміє тільки жерти і продукувати лайно. Кому ми заздрили, братове мої! Свині, чийого розуму вистачає рівно настільки, наскільки цього вимагає її шлунок? Чи собаці, яка лиже руку, ту саму руку, яка щойно її била по хребту?

Заздрім тільки собі! Тільки собі! Бо з усіх живих створінь на землі лише ми варті заздрощів! Постійно знемагаючи в скруті й злигоднях, постійно недоїдаючи, кожної хвилі ризикуючи життям, ми зробились міцними й здоровими, сміливими й упертими. Чи є щось на світі таке, що може налякати щура? Нема! Чи є на світі хвороба, яка здатна звалити з ніг щура? Нема! Чи є на світі створіння здатне вродити за один лише рік сотню дітей? Нема! Тільки щур може родити чотири рази на рік по двадцять-двадцять п'ять щуренят!

Я підрахував: від однієї пари протягом чотирьох літ може розмножитися 1 934 690 здорових і сильних щурів. А це — майже два мільйони!

Нас тьма! Нас мільйони мільйонів! І одна лише біда, що ми довго про це не знали.

Не відаючи ані людської мови, ані їхнього письма, ми були темні і безпросвітні, нас катуляло світом, наче перекотиполем, а ми не знали про себе нічого з того, що дало б можливість відчути себе великим народом, а не зграєю гризунів.

Наш родовід сягає найдавніших давен, а наш прабатько Щур, виявляється, був завбільшки з гіпопотама. Ще Геродот описав ганебну втечу військ ассірійського воєводи Саккахериба, який ніколи не знав поразок, перед навалою щурів. У переддень битви з іудеями поперегризали вони тятиви луків його воякам, а чого вартий навіть найліпший лук у руках хоч би і найзвитяжнішого воїна без тятиви? Отож хто зна, як нині виглядала б карта Близького Сходу, коли б не щури, які вже двічі порятували Ізраїль!

У подяку за це іудеї поширили про нас чутку, наче ми тварини нечисті і вживати нас у їжу не лише гріх, а й небезпечно через страшну отруту, яка криється в нашому тілі.

Але вороги не дрімали. Знаходилися серед них такі, що шукали для нас загибелі. Один із них, якийсь Роберт Сауті писав, що щуряче м'ясо насправді дуже ніжне, соковите й смачне. І що тільки перетворивши нас на харч для себе, можна перемогти нас.

Це був найнебезпечніший здогад, як знищити щурів, за всю історію нашого існування. Але, на щастя, ніхто особливої уваги на цю ідею не звернув.

Провидіння Господнє оберігало нас.

А тому, братове мої, восхвалімо ж Господа нашого, найсвятішого нашого Щура, якого мерзенні людці зображали по образу своєму й подобію! Заспіваймо йому хорал, нехай дійде наш спів до його вух і нехай возрадується серце його!

Щойно показав я вам, як ласка Господня перетворюється для одних на прокляття, а для інших Господнє прокляття перетворюється на ласку.

А тепер погляньмо, до якої міри деградували й опустилися ті, що все своє життя упевнені були в любові Господній і вбивали собі в голову, наче вони й тільки вони є вибраними на цій землі. Так, я говорю про найпідлішу істоту, про найбрехливіше створіння, про найлютішу тварюку, про найглупішу звірину — людину!

Здавалося б, тільки їй відкриті усі можливості, всі шляхи у майбутнє, здавалося б, тільки вона здатна володіти світом, стежити за рівновагою й берегти довколишнє середовище. Але погляньте — насправді вона й не думала цього робити! Насправді вона тільки галасувала й била себе в груди, а на ділі ніколи не дотримувалася власних слів. Так званим людям забракло каналізацій під їх будинками й вони перетворили на каналізації моря та ріки. Вони знищили саму землю, на якій живуть, запаскудили повітря, яким дихають, отруїли їжу, яку споживають! Чи є щось безглуздіше від діянь людини?

Бувало, й щури нищили одні одних, але ніколи це не набувало таких фантастичних розмірів, як це бачимо у людей. Для них стерти у порох мільйон-другий собі подібних — це забавка! Ба навіть необхідність! Поклавши трупом безліч народу, вони потім мають поживу для своїх писань, вони потім роками насолоджуються оспівуванням свого героїзму, обсмоктують кісточки трагедій і геноцидів, клянуться урочисто не повторити нічого подібного і — повторюють. Повторюють, бо не мають у своїй ницості іншої розваги понад смерть! Повторюють, бо така їхня природа і ніколи вони не стануть кращими. Вони й самі вже переконалися, що звалили собі на плечі занадто важкий тягар, їхня спроба навести порядок у світі зазнала краху, вони довели цей світ до страшенної кризи і тепер ми повинні прийти їм на зміну, аби хоч щось із того, що залишилося, врятувати. Якби вони мали почуття справедливості чи бодай усвідомлювали, що стоять на краю безодні, то віддали б усю повноту влади щурам без жодного опору. Якби мали хоч трохи більше розуму й менше гонору, то вступили б із нами у переговори й домоглися для себе такого мінімуму прав, якого їм треба для нормального існування й продовження свого роду.

На жаль, так не є. І нам доведеться перебрати владу з їхніх рук шляхом війни й революції. Нам доведеться покласти на вівтар Вітчизни тисячі голів, і це будуть найвідданіші, найпатріотичніші голови! Вже зараз ми готуємо спеціальні загони смертників, заражених чумою, раком, сифілісом і холерою. Безліч хвороб, які ми понесемо в люди, захопить нашого ворога зненацька, епідемії за епідеміями коситимуть його ряди. Водночас ми проникатимем у людські житла, загризатимем людських дітей. Всюди ми повинні нести смерть і страх!

Ми вже тепер, створивши славне місто Щуроград, довели світові свою здатність створити потужну цивілізацію з майбутнім, куди привабливішим від обіцяного людьми. Щури-мутанти, набравши людського зросту, мало чим відрізнятимуться від людей. Невдовзі вони позбудуться щетини й хвоста, їхні обличчя наберуть правильнішої форми, їхній інтелект перевищить людський, і ми пошлемо своїх представників на інші планети, вступимо в контакт з неземними цивілізаціями, всюди пропагуючи наші ідеї і наш спосіб співжиття з людьми.

Будемо великодушні. Не всіх людей чекатиме смерть. Залишимо частину для того, щоб не зник цей вид ссавців, створимо спеціальні людопарки, де вони зможуть жити в умовах, максимально наближених до природних.

Водночас я різко виступаю проти теорії деяких наших щуроградських філософів про те, що майбутнє щурів полягає в асиміляції людей. Цією теорією вони дуже принижують самих щурів, фактично відмовляючи їм у здатності створити цивілізацію самотужки. Шлюби щурів-мутантів з людьми, якщо й матимуть місце, то не таке вже вирішальне. Адже одна людиноматка здатна за рік народити лише одну дитину або в дуже рідкісних випадках — двох. Що це у порівнянні з тією сотнею, яку народжує за виграшки середня наша щуриха?! Та кількість щуролюдів, які з'являться на світ, становитиме надто мізерну кількість, щоб на неї можна було покладати надії. Водночас я боюся іншого. Чи не приведе поява щуролюдів до деякого розмежування всередині нашого роду — на істинно щурів, з одного боку, і щуролюдів, з іншого? Чи не захоче ця меншість, яка в самій своїй природі матиме добрий заряд людської підступності й гонору, опанувати становищем і оголосити свою расу вибраною?.. А це пахне новою революцією і, що особливо прикро, громадянською війною.

У кожному випадку не повинні ми допустити до цього. У жодному випадку не повинна постраждати наша расова повноцінність і стабільність. А тому одним з перших законів, які б я рекомендував ввести одразу ж, як ми захопимо владу, — це заборона шлюбів між щурами й людьми. Тобто незаконні злягання дозволяються, але потомство заздалегідь приречене на становище раба.

І ще одне. Хочу вас привітати, мої дорогі громадяни, з величезним успіхом, якого ми добилися за останній час. Наші вчені розробили й вивели новий вірус, який не дає жодної надії на вилікування. Цей вірус ми успішно випробували в Африці і зараз розносимо по цілому світу. Так, це вірус СНІДу!

Люди, залякані безліччю епідемій, які сипнуть на їхні голови, запанікують і натиснуть ті кнопки, від яких залежить наша остаточна перемога. Ядерна війна спустошить землю, але, як відомо, для щурів радіація не страшніша від холодної води. Радіація тільки навпаки, стимулюватиме наш ріст і наш інтелект. Версія наших шановних філософів про те, що ядерна війна принесе незліченні жертви й для нас, не повинна відлякувати і забивати голови пацифістськими ідеями. Жертви будуть, і то численні, але ж знову нагадаю — наша унікальна здатність до самовідтворення і розмноження, яка до того ж стимулюватиметься радіацією, вирятує нас із цієї халепи.

Зокрема вже тут, у Щурограді, під час вибуху на місцевій АЕС, ми змогли переконатися, що опромінені щуроматки здатні родити шість разів на рік по тридцять дітей. Вибух призвів до того, що ці ж діти росли і ставали здатні до розмноження значно швидше, аніж це було досі. Крім того, радіація стимулювала розумовий розвиток щурів, роблячи їх здатними виконувати різні складні операції і навіть розмовляти людською мовою. Це відразу дало змогу вступити з людьми в контакт, захопити всі пости і взяти під опіку підростаюче покоління.

Понадто — ми вивели з власної крові антирадіаційну вакцину, яка виробляє імунітет проти радіації і ввели її тим людським особам, які викликали у нас довір'я. У результаті цього геніального заходу серед людей зчинилося істинне змагання за право заслужити вакцину. Дітей почали посилати саме в ті школи, де викладання вели щури, бо там же робили й щеплення.

Таким чином нам вдалося взяти в свої руки ціле місто, а це говорить про необмежені можливості щурячої цивілізації.

Тепер ми повинні спеціально вишколити наших розвідників і послати їх на всі інші АЕС з метою викликання чергових аварій та вибухів. Паніка й страх, що опанують суспільством, створять для нас необмежені можливості в нашій благородній експансії.

Подібні міста, як наш Щуроград, повинні вкрити густою мережею усю землю.

Ми переможемо, бо за нами наш Господь Щур і правда».

Марко повернувся з кавою, коли вже я скінчив читати і поставив попередню касету.

— Ну як? — спитав, ховаючи брошуру в наплічник.

— Жахливо! Це все настільки нереально, що скидається просто на поганий жарт.

— Але це вже далеко не жарт.

— Не віриться, що це міг вигадати звичайний щур. Такі плани!

— І все це бере свій початок у Щурограді. Не десь за морями, а зовсім неподалік.

— Ти вже комусь показував цей трактат?

— Ні. Це безглуздо. Ніхто не сприйме всерйоз. Я й сам спершу не сприйняв. Це вже потім… коли побачив усе на власні очі… Людина, яка нічого того не бачила, спише все на чиюсь буйну фантазію… Треба якось інакше, якось інакше сповістити світ… Не знаю як… Тільки не так просто в лоб… Може, ти щось порадиш?

— Але що… що ти там бачив? У тому Щурограді?

— У Щурограді? — перепитав Марко з такою огидою до цієї назви, аж очі у нього зблиснули. — О-о-о, я там багато чого бачив! У найхворобливішому сні не насниться.

Рука його потяглася до магнітофона.

«Ну! Ну! Розповідай!» — хотілося мені закричати, але я з великим зусиллям стримував себе. Боронь боже показати, що я повірив. Краще вдавати скептика. Тоді Марко розповідатиме якнайдетальніше.

Нарешті він натис вмикача.

«Полковник чекав на мою реакцію. Не хочу сказати, що вже тоді я відчув потрясіння. Було тільки неясне почуття страху, дивна тривога, яка охоплює людину під час грози, коли блискає над головою, але ти в хаті й тобі нічого не загрожує, а все ж, коли небо розколюється, відчуваєш себе дрібною комашкою.

— Чи не доцільніше було б замість непевного заколоту спробувати втекти звідси і сповістити людей про небезпеку? — спитав я.

І відразу зрозумів, що бовкнув дурницю. Бо не страх промовляв у мені, а нездоровий глузд. Страх уже мене гнав подалі з цього проклятого міста, куди-небудь, аби подалі від цього безглуздя.

Я на мить уявив, як, вибравшися звідси, намагаюсь достукатися до брам людської тривоги, показати пальцем на небезпеку, докричатися до їхніх вух, — і зрозумів, що це була б марна справа. Мене в кращому разі запроторять у божевільню. Там, за межами Щурограда, усе виглядатиме не так трагічно. Навіть для мене.

Недаремно полковник не вважав за потрібне мені заперечити. Просто промовчав.

— Я не певен у своїх силах, — зізнався я. — Це тому, що не годен розрахувати сил ворога.

— Сили ці дуже великі. Але можу вас запевнити — ми єдині, хто ще може врятувати світ від страшної загибелі.

— Якщо чесно, то в дечому цей щурячий пророк має рацію.

— Отож-бо. Я навіть думаю, що коли їм вдасться вилізти зі своїми ідеями на світ, то знайдуться люди, які їх цілком прихильно зустрінуть. Зрештою, так було й тут. Чимало наших цілком щиро перейнялися долею щурів. Це було якесь загальне шаленство. Раптом у моду ввійшли прикраси із зображенням голови щура. Щур закрасувався на сорочках і светрах. Оголошено було рік Щура, який так досі й не закінчився. Хтось поспішно виголосив, що це був найщасливіший рік у нашому житті і є така пропозиція від трудящих мас продовжити його. Я вже казав, що ті перші щури, які почали витісняти нас із усіх привілейованих місць, навіть не вміли розмовляти по-людськи. Як їм вдалося переманити на свій бік стількох недурних людей — не можу собі уявити. Але саме устами й руками цих перекинчиків і творилася революція! Вони добилися того, що щурів оголошено дуже корисними тваринами. Священик у церкві сказав; „Не убий ближнього і щура!“ Зараз уже це звучить так: „Не убий щура, яко ближнього свого!“ Щур став ближнім, це вже була стадія вища навіть від тієї, на якій перебували свійські тварини…

Люди почали ділитися з „ближніми“ їжею. А що цей „ближній“ усе ж таки був твариною, то з палкої любові до нього вирішено знайти контакт. Утворено Інститут вивчення історії щурів. Та цього було замало. Додали ще Інститут щурознавства та Інститут фізіології щурів. Дійшло до того, що вчені кинулися вишукувати засоби для збільшення щурячого приросту. Бо, бачите, їх ще замало народжується.

Тим часом щури почали охоче виступати в цирку, виявляючи себе дуже дотепними тваринами. Хтось помітив, що вони навіть розрізняють картки з літерами. І тоді почалося! Відкрито школи для щурів. Але, крім шкіл, кожен у себе вдома намагався навчити своїх щурів грамоти. А грамоти легше вчити в побутових умовах. От і засіли щури до людей за обідні столи.

Далі вже не залишилося, мабуть, такого боку людського життя, до якого не були б причетні й щури.

Все це відбувалося дуже швидко. Настільки швидко, що мало хто встиг розгадати небезпеку, яка причаїлася у завтрашньому дні. А коли цей день настав, уже було пізно. Щури зайняли всі відповідальні місця і настільки злилися зі щоденним життям людей, що не було жодної змоги якось виборсатися з цього критичного стану.

Вже навіть службу безпеки щурів посідали не щури, а люди! Люди берегли щурів від людей! Жахливішого маразму годі придумати.

Служба безпеки висліджувала дисидентів і запроторювала в божевільню. Що я кажу „висліджувала?“ Висліджує й тепер, але… уже під чутливим керуванням самих щурів.

Найгірше те, що вони затуманили наших дітей, уже виросло покоління, котре сприймає щурів як вищу расу й саме прагне ощуритися. Діти наслідують поведінку і звички щурів, відрікаються від батьків, якщо вони протестують проти цього. І пишуть на них доноси.

— Здається, хтось стукає. — втрутилася дівчина.

Полковник замовк і з револьвером навшпиньки прокрався у сіни. Стукіт був тихим і несміливим.

— Хто там?

— Та це я, ваш сусід!

— Ви самі?

— Сам.

Господар рвучко шарпнув двері і впустив до хати низенького грубаса в картатій камізельці. На лисіючому черепі білів ріденький пушок.

— Це наш сусід пан Крупа, — познайомив нас полковник. — Як це ви відважилися до мене з візитом? Щось маєте пильне?

— Та я ніби нічого не маю… Але щури мають.

— Щури?.. То ви їхній… е-е…

— Парламентарій, — докінчив пан Крупа. — Прийшли до мене і сказали, аби я переказав їхні умови. Бо вони мені довіряють, мій син активістом у спілці юних щуролюбів і таке інше. Та й що я мав робити? Мусив слухати… Самі знаєте, як то є…

— Сідайте й кажіть, чого вони хочуть.

— Я бачу, ви щось серйозне затіяли, — сказав, киваючи на автомат. — Отже, щури вимагають, аби ви всі піддалися. Тоді вам гарантують життя. А як ні, то чекає на вас смерть.

— Вони нам обіцяють життя? — розсміявся полковник. — Яке це життя? Хіба це можна назвати життям?

— Е, що ви мене переконуєте? Я сам знаю, чого варті їхні слова, але… Властиво, то я маю до вас цілком приватне прохання. Чи не були би-сьте такі ласкаві та й не прийняли мене до своєї компанії?

— Що, пане Крупа? — здивувався господар. — Ви хочете пристати до заколотників?

— Е-е, видите, добродію… Життя моє вже доходить кресу. І мені його не шкода. Але шкода мого сина і таких, як він, хлопчаків, що служать оцій наволочі. Я тих шляктрафських смердюхів ненавиджу так сильно, що готовий голими руками їх розшарпати. А як дістану ще якогось револьвера, то вже дам собі раду.

— Пане Крупа, — обняв його полковник. — Ви справжній патріот. Я безмежно радий, що мої надії справдилися — ми в цьому місті не самотні. Ворог не всіх іще задурманив.

Пан Крупа дістав револьвера, батько з дочкою взяли автомати, а я — вогнемета. По короткій нараді ми вирішили ще й обвішатися гранатами, домовившись пустити їх у діло лише після того, як випорожнимо візок. У візку знаходилися два запасні балони з пальним, чимало автоматних дисків, пакунок з тротилом і сувій бікфордового шнура.

Мені помогли примощувати за спиною два балони з вогнеметом і показали де натискати, щоб вирвалося полум'я.

— Нате ще вам револьвера, — сказав мені полковник. — Але бережіть його до останнього. У підвалі я маю ще кільканадцять пляшок з пальним. Шкода полишати.

— Чого ж ви чекаєте? — здивувався я. — Несіть їх хутчіше!

— Це надто небезпечно. При ударі вони самозапалюються. Не дай боже візок перекинеться — й нам капут.

— Тоді треба їх позбутись у першу чергу — сказав Крупа. — А за візком я вже припильную.

— Може, ви й маєте рацію, — погодився полковник. — Шкода, аби добро пропадало.

Ящик з пляшками ми поклали зверху на візок і накрили коцом.

Коли ми вийшли на подвір'я, нас зустріло гучне виття тисяч вищирених пащек. Величезна сіра армія загатила вулицю. Пролунав свист, і вона пішла в атаку. Зелений паркан умить посірів.

— Кидайте пляшки! — звелів полковник.

Пляшки упали в саме клубовисько і — не розбилися. М'які щурячі спини спружинили, тепер пляшки перекочувалися вперед-назад, навіть не торкаючись землі.

— Ах, то ви так! — вигукнув полковник. — Ану, Віолько, вогонь!

Автоматні черги врізалися в саму гущу збурунених тіл, шматуючи їх і розбризкуючи криваві фляки разом із клаптями шерсті. Кулі розтрощили пляшки і нарешті сіре море спалахнуло таким яскравим полум'ям, аж любо було дивитися. Та їхні командири були теж не в тім'я биті і гнали своє військо з палаючими спинами просто на нас. Крупа хутенько від'їхав з візком назад, а я підсік вогнем ряди щурячих камікадзе. Тепер горіли не тільки щури, а й земля довкола них.

Паркан завалився і впав, хлюпнувши в наш бік густу хвилю смороду.

Щури відступили, залишивши по собі гори обвуглених трупів. Пан Крупа кинув їм навздогін ще пару пляшок. Дорога на вулицю звільнилася, але земля ще палахкотіла і їхати через неї візком було б нерозважно.

— Не мусимо йти просто, — сказав Крупа. — Можемо і в обхід. Ходімо через моє подвір'я.

Так ми й вчинили, заваливши його паркан уже самі.

Попереду ішли батько з дочкою, посередині Крупа з візком, а прикривав їх ззаду я.

Щури якусь хвилю спостерігали за нами на безпечній відстані, але коли ми рушили вулицею в напрямку центру, посунули за нами, увесь час зберігаючи дистанцію.

Мене весь час не покидало враження, що хтось ними дуже розважно керує. Надто вже організовано вели вони свій наступ. Якби знати, де знаходиться їхній проводир, і метнути туди пляшку!

Я поділився своїми роздумами з товаришами і полковник сказав: „Сумніваюся, щоб їхній проводир був десь поблизу. Щури здатні ловити інформацію на ультразвукових хвилях. Тому цілком можливо, що їхні командири сидять десь у каналізації і не лише передають команди, а й приймають повідомлення з місця подій“.

Тим часом щури вже приготувалися до нової атаки й почали її цього разу з усіх боків водночас. Настав небезпечний момент.

— Пляшки в рух! — гукнув полковник і перший шпурнув пляшку. За ним — Віоля і Крупа. Я послав навздогін пляшкам струмінь полум'я. Вогонь охопив бруківку, щуряче клубовисько скажено заскавучало й кидалося наосліп на мури будинків, одні тварюки полізли на інших, ділячись із ними полум'ям і в п'яному екстазі конаючи цілими гуртами.

Обсмалені, припечені, вони й не думали відступати, і то було жахливе видовище. Здихаючи, бризкаючи піною оскаженіння, рвалися вони вперед. Деяких ледве вдавалося перепинити за кілька метрів од візка.

Щури наступали тільки з одного боку вулиці, не перетинаючи поки що нам шляху. Однак, зрозумівши, що й для нас вогонь небезпечний, окремі з них з палаючими спинами якимись тільки їм відомими дорогами оббігали нас і кидалися до візка вже буквально у передсмертних корчах.

На цілій вулиці за весь цей час не з'явилася жодна людська душа. Геть усі вікна були покриті фіранками, а чи хтось з-поза фіранок спостерігав за нами, того ми не помітили.

— Що, до хороби?! — лайнувся полковник, роззираючись по будинках. — Невже ніхто не бачить нашої боротьби? Хоч би хто вазонок скинув на цих бестій! Хоч би битого скла висипав!

Але вікна мовчали.

— Боягузи! — закричав уже в безсилій люті, піднявши догори збілілі п'ястуки. — Ну і гнийте собі, щурячі лакузи! Пацюки!

Раптом атака щурів припинилася і пролунав чийсь голос із репродуктора на стовпі.

— Чужинцю! Якщо ти припиниш цей безглуздий заколот, ми дозволимо тобі покинути наше місто! Чужинцю! Тебе одурено! Ти потрапив у пастку, яку спритно розставили наші вороги. Вони хочуть тебе лише використати, після чого розправляться як із небажаним свідком. Ми — наймиролюбніші на землі істоти. Досить проливати невинну кров! Подивися, скільки самовідданих громадян полягло від твоєї руки. Чим вони завинили? Ми тобі цей гріх прощаємо. Йди з Богом і неси у світ правду про наше милосердя!

Репродуктор забулькотів і вмовк.

— Хочуть нас розколоти, — мовив Крупа. — Але то брехливі створіння!

— Голос якийсь дивний, — сказала Віоля. — Не такий писклявий, як у щурів.

— Еге ж, і справді, голос якийсь надто людський, — погодився полковник. — Навчилися вже, падлюки!..

— Хотів би я глянути, що то за промовець, — почав був розглядатися Крупа.

— Сумніваюся, що це десь тут, — відказав полковник. — А, зрештою, навіщо він нам? Я так думаю, що на Марка цей віщун особливого враження не справив.

Я засміявся:

— А все ж не заперечуйте, що коли він промовляв, то ви з тривогою зиркали на мене. Ану ж — піймаюся на гачок!

— Бог вас знає. Всяке могло бути, — згодився полковник. — Ми боремося, бо не маємо просто іншого виходу. А у вас він з'явився.

— Навіть, коли б я й надумав дезертирувати, все одно б не повірив їм. Гадаю, досить було мені відколотися, як вони б наздогнали мене й роздерли.

— Думаю, саме так і було б. Навіщо їм зайві свідки?

А тим часом щури, не отримавши відповіді, знову кинулися в атаку.

— Зачекайте, — сказав я до пана Крупи. — Не кидайте пляшок. Ми надто неекономно їх використовуємо. Спробуймо ось як…

І я дротом скрутив пляшку разом з гранатою. Тепер пальне завдяки вибухові розбризкається на всі боки рівномірно, а не розтечеться плямою по землі, запалюючи зовсім малу територію. Так воно й сталося. Від першого ж вибуху десятки щурів розірвало на шмаття, скляні осколки розлетілися навсібіч, розтинаючи писки, животи і спини оторопілих тварин, а вогняні бризки спалахували на їхній щетині, пропікаючи шкури до живого м'яса, розтікаючись по тілу і змушуючи конати в жахливих муках.

Натиск щурів, проте, не ослаб. Навпаки, той, хто ними командував, очевидно, розумів, що тільки атака за атакою може досягти мети, адже зброї у нас не безмежна кількість і ми протриматися зможемо лише певний час. Який саме?

Повновода ріка щурів, здавалося, не матиме кінця. Вона наповзала сама на вогонь, лізла безстрашно у полум'я, гасячи його своїми тілами. Щури одне одному прокушували животи і кров'ю затоплювали вогонь. Чинили це в якомусь фанатичному сп'янінні, мабуть, не особливо тямлячи, що з ними діється, їхні вирячені, налиті кров'ю очі, роззявлені запінені пащеки мерехтіли в наших очах з такою швидкістю, що я почував уже легке запаморочення, як бува, коли дивишся з мосту на спінену річку. Перед очима тепер теж пінилася сіра з вогненними полисками ріка, вона ревіла, одчайно шипіла й цвиркала люттю.

Натиск був таким сильним, що ми змушені були пошпурити усі пляшки з пальним.

Видовище було моторошне — вздовж вулиці горіли паркани, а доки око сягало, брук був засіяний обвугленими скривавленими тілами щурів. Усе це разом із землею диміло й наповнювало повітря гидким смородом, від якого лускала голова, а в горлі починало дерти й шкребти. Неймовірна задуха оточила нас звідусюди. На щастя, полковник прихопив із собою баклагу вина і дав нам по ковтку. Ковток рятівної рідини — це крапля у жмені піску, але обридливий присмак у роті пропав, хоч і не втамувалася спрага.

Ми рухалися вперто й приречено, з якимсь отупінням, наче відбуваючи повинність, а за нами з підвалів і каналізацій виповзали усе нові й нові легіони щурячого війська. Ціною неймовірних зусиль нам таки вдалося відбити цю жахливу атаку, але сил своїх ми не розрахували і зараз почувалися втомлені і невпевнені, чи вдасться нам протриматися самим, без чиєїсь допомоги.

Нарешті вулиця вивела нас у парк.

— Прийшли, — сказав полковник, показуючи рукою на двоповерхову будівлю з колонами в стилі сталінського „репресансу“. — Це і є божевільня.

Зрозумівши мету нашого приходу, щури й зовсім осатаніли. Вони кинулися нам навперейми, обсіли кущі й почали спинатися на дерева.

— Тепер, коли ми рушимо попід деревами, щури почнуть стрибати нам на голови, — сказав полковник. — Коли ви їх підпалите, вони намагатимуться скочити на візок. Дивіться, щоб ми не злетіли в повітря.

Щури лізли й лізли на дерева з дивовижним завзяттям. Там уже місця живого не було, а вони все лізли.

Спочатку я пустив полум'я по землі й підпалив суху траву, а тоді проїхався по стовбурах. Чотири яскраві смолоскипи, обліплені щурами, вдарили у небо. Палахкочучі тварини почали осипатися, наче горіхи.

Коли на цих деревах не зосталося жодного щура, я за кілька метрів підпалив ще чотири дерева. Так крок за кроком ми наближалися до божевільні, залишаючи позаду вогонь і спустошення. Ми їх обхитрували і не пішли з візком попід палаючими деревами.

Обабіч нашого шляху тяглися кущі букшпану і, підпаливши їх, я створив дві довгі стіни вогню, подолати які щури були не в силі, їм залишалося або й надалі спинатися на дерева, або атакувати нас у вузькому коридорі алеї. Та ці останні нам були не страшні.

Добившись до самої будівлі, ми вирішили з полковником зайти досередини з тим, що пан Крупа і дівчина охоронятимуть вхід.

Уся трава, кущі й дерева на підступах до будинку продовжували горіти і, поки вони не згаснуть, щури навряд чи поткнуться сюди.

Полковник штовхнув плечем двері, і ми зайшли до будинку. Кілька щурів чкурнуло з-під ніг.

У кінці коридору з'явився якийсь чоловік у білім халаті.

— Куди ви?! — замахав руками. — Сюди не можна. Тут хворі!

— Нам можна! — відрізав полковник. — Ви хто?

— Я директор.

— Тут є щури?

— Є.

— Багато?

— Може, з півсотні…

— А хто з лікарів?

— Нема нікого. Сьогодні неділя… Що ви надумали? Це ви вчинили пожежу?

— А хто ж іще? Чоловіче! Надворі революція, а ви тут сидите у своєму щурячому кублі і нічого не знаєте. Давайте випускайте в'язнів!

— Яких в'язнів? Це лікарня, а не в'язниця! — обурився лікар.

— Он як! Справжня лікарня? — підморгнув мені полковник. — Ну що ж, шановний лікарю… тоді випустіть хворих.

— Як ви можете таке говорити? Це тяжкохворі люди! Їх у жодному випадку не можна випускати, вони абсолютно себе не контролюють! Зрештою, я за них відповідаю…

Мені раптом зробилося його шкода. Жалюгідний тип. Але він просто сумлінно виконує свою роботу. Йому сказано „не можна“, він і нам каже „не можна“. Але в нас ситуація теж не з веселих. Якщо не здобудемо підкріплення — нам капут.

— Ви не можете від мене жадати того, за що я потім накладу головою.

— Ви хочете сказати, що серед хворих нема жодного при здоровому глузді?

— Жодного. Тут самі божевільні. До того ж у дуже важкому стані.

— І нема тут примусово лікованих?

— Як ви можете підозрювати нас, лікарів у такому злочині?

— Я підозрюю не вас особисто, а тих, хто вами керує.

— Не знаю, що ви маєте на увазі. У моїй лікарні завше був порядок.

— Але я вам не вірю, — сказав твердо полковник, наставивши цівку автомата лікареві в живіт. — Негайно повідчиняйте палати.

— Можете в мене стріляти! Яка мені різниця, чи загинути від вашої руки, чи потім від їхньої?!

Його рішучість не могла не викликати подиву, і я таки повірив йому, хоч це було й не вельми приємно. Проте полковник мав, очевидно, свою думку й не менш рішуче поклав палець на цингель:

— Рахую до трьох… Якщо не відімкнете палати, зроблю з вас решето. А потім витягну з вашої кишені ключі і сам відімкну. Ну?!

Директор був блідий, а на чолі виблискував піт. Рука його тремтіла, коли він виймав з кишені ключі і відмикав перші двері.

У палаті на шести ліжках сиділи й лежали занедбані неголені суб'єкти з темними заглибленими в себе очима, їхні позбавлені найменшого виразу обличчя скидалися на маски манекенів. Жоден з них навіть голови до дверей не повернув. У приміщенні пахло немитим тілом і кислим присмаком блювотиння.

Полковник подивився на мене з таким смутком, що аж тепер я відчув, у яку безвихідь ми потрапили. А проте надія ще нас не покинула.

— Що ви з ними зробили? — спитав директора.

— Я не знаю, що з ними зробили, — відказав той ображено. — Я застав їх уже такими.

— Але це ж не справжні божевільні, їх довели до такого жахливого стану.

— Ви маєте на це докази?

— Одного з цих хворих я колись знав… З вигляду, правда, але це була цілком здорова людина.

— Ми теж з вами цілком здорові люди, а що з нами буде завтра?

Тепер у його словах почувся загрозливий скрегіт металу. Чи це тільки видалося мені?

— Відімкніть наступну палату.

Директор слухняно відімкнув ще одні двері.

І знову ми побачили ту саму картину.

— Тепер ви переконалися? — спитав він.

— Ні, — відрізав полковник. — Відчиняйте решту дверей.

Від палати й до палати ми пройшли весь перший поверх. Безрезультатно. Нам не попався на очі жоден чоловік, який би хоч трохи нагадував нормальну людину.

Весь цей час по закутках шмигали щурі, але в такій малій кількості були нам не страшні.

— То ви тут один зі всього персоналу? — спитав я.

— Ну, як сказати… Один… Хоча тут разом з людьми працюють і щури. Серед них є теж кілька… м-м… лікарів. Вони працюють без вихідних. Дуже працьовиті, на відміну від…

Тут він запнувся і відвів погляд.

— На відміну від людей? Так?! — раптом визвірився полковник.

— Я не хотів так сказати, — боронився директор.

— Але сказали!

— Я сказав тільки, що їхні лікарі працьовиті…

— Ну, звичайно! Успішність їхнього лікування мов на долоні!.. А що на другому поверсі?

— На другому? Вам ще не досить того, що ви тут побачили?

З якихось причин йому зовсім не подобалася наша настирливість. І приховати це йому не вдавалося. Однак справу варто довести до кінця.

— Ведіть нас на другий поверх, — уперся полковник.

— Але я попереджаю — там особливі хворі. Можуть статися непередбачені ексцеси. У вас надто агресивний вигляд, хто зна, як до цього поставляться пацієнти. Адже вони звикли бачити довкола себе лише піжами й білі халати…

— Ви ще забули сказати про сірі шкурки щурів. І це вони, мабуть, бачать найчастіше.

— Можете взяти ключі, — сказав він, простягаючи нам цілу в'язку. — На кожному вибито число палати. Я з вами не піду.

— Ви нам і не потрібні.

— Просто те, що ви там побачите, може надовго зіпсувати настрій.

— Ну, за наш настрій не варто переживати. Він уже давно зіпсований, відколи такі, як ви, стали на службу до щурів.

— А що я мав — здохнути з голоду? Чи перетворитися на одного з цих?

Полковник нічого не відказав, лише кивнув мені йти за ним на другий поверх.

Ми спинилися перед дверима, що були помальовані в яскраво-червоний колір.

Ключик у замку прокрутився зовсім безгучно. Так само безгучно прочинилися двері й полковник зайшов до середини.

Спочатку я почув його зойк, а тоді добірну лайку. Він остовпів у дверях, затуливши мені прохід і я змушений був легенько підштовхнути його, щоб і собі зазирнути в палату.

Те, що я побачив, викликало в мене спазм у горлі.

На підлозі сиділо три створіння, що мали людські пики, але великі щурячі голови. Ці чудовиська вищирили гострі зуби й блискали люто очима. Якусь хвилю вони дивились на нас насторожено і нерішуче, але раптом, наче пронизав їх струм — вони здригнулися й зірвались на ноги. Це виглядало так, наче вони щойно сприйняли чийсь сигнал. Хтось їм звелів напасти на нас, і вони кинулися до дверей, загрозливо ревучи й цвиркаючи слиною.

— Ах, гидота! — крикнув полковник і натис на цингель.

Автоматна черга розпанахала їхні груди й животи, відкинула назад і повалила на підлогу.

— Якщо нам трапляться ще подібні чудовиська, їх слід негайно знищувати. — Він подивився на мене. — Ви мене розумієте? Хоч це ми повинні встигнути зробити.

— Здається, нічого більше нам зробити й не вдасться.

— Жалієте, що пішли зі мною?

— Ні. Все одно хтось мусив на це відважитись.

У наступній палаті ми побачили двох чоловіків, що були прив'язані широкими ременями до залізних ліжок. Один лежав непорушно, інший повернув до нас голову і то були перші очі, в яких ми виловили сліди розуму. Роти їхні були перебинтовані.

— Це… це мій товариш! — скрикнув полковник. — Капітан Коляда! Я впізнав його!

Чоловік мав довгі патли й бороду. Почувши своє прізвище, радісно закивав головою.

Ми в одну мить звільнили обох від ременів.

— Капітане! Як ви сюди потрапили?

— М-м-м… м-м-м… у-у-у… — промимрив щось той, зводячись із ліжка.

Його товариш, однак, лежав непорушно і я, розбинтувавши йому рота, зрозумів, що він мертвий.

Капітан закотив рукави піжами і простяг до нас свої білі вихудлі руки. Вся внутрішня поверхня рук була сколота шприцами. Потім він показав груди в синюватих плямах і знову спробував щось пояснити, але видобув одне лише нерозбірливе лопотіння.

— Над ним, очевидно, чинили якісь досліди, — здогадався я.

Капітан закивав головою. Раптом сполошився і почав показувати рукою на сусідню палату. Він теж розумів, що часу у нас обмаль.

Полковник відчинив її і нашим очам відкрилася ще жахливіша картина.

На ліжках сиділо чотири зовсім голі жінки і кожна бавилася зі щонайменше десятком малесеньких людинощуриків. Ці бридкі вертляві істоти копошилися в них на ногах, лізли до грудей і смоктали молоко.

Я не міг на це дивитися, мене нудило. Капітан стис кулаки і потряс ними в повітрі, імітуючи стрільбу з автомата. Проте, полковник зволікав.

Жінки абсолютно не реагували на наш візит. Деяке замішання можна було помітити лише серед їхніх дітей, котрі, побачивши незнайомців, заметушилися і взялися забиватися жінкам межи ноги, під руки, увесь час наполохано попискуючи.

Капітан потяг до себе полковників автомат і той, не опираючись, віддав зброю.

Я вийшов у коридор і, спершись рукою об стіну, виблював просто на лискучу кахляну підлогу.

За спиною пролунали автоматні черги, пронизливий писк і конвульсивний вереск.

Коли вони вийшли з палати, я здивувався, які у них різні обличчя. Полковник суворо ніс свій холодно-кам'яний вираз, натомість у капітана на вустах грала щаслива усмішка. Він тішився, що дістав можливість помститися.

— Ще троє дверей зосталося, — сказав полковник, перебираючи ключами. — Тут у них цілий дослідний інститут.

— Я туди не піду, — відказав я. — 3 мене досить.

— Піде він…

Ми чекали в коридорі, поки капітан закінчить свою справу. З кожної палати чулося те саме — спочатку постріли, потім розпачливе пищання людинощуренят і крик напівбожевільних жінок.

— Вертаймося, — скомандував полковник, коли все вже було скінчено.

— М-м-м… — замимрив капітан і побіг попереду, ведучи нас униз.

Коли вже це скінчиться, думав я. Ми проминули перший поверх і почали спускатися в підвал, аж зненацька пролунало голосне гарчання і нам назустріч вискочило шестеро дебелих людинощурів з металевими прутами в руках, їхня поява була настільки несподівана, що ми ледве встигли зупинитися. На щастя, капітан відзначився подиву гідною реакцією, бо, затуливши нас своєю спиною, відразу почав строчити з автомата. А проте кулі цих потвор не зупинили, вони продовжували наступати, розмахуючи прутами. Рани викликали у них ще сильніший приступ люті, і нам довелося задкувати.

Тоді я випустив полум'я з вогнемета просто в їхні вищирені морди. Крик смертельного жаху пролунав у підвалі. Четверо з нападників повалилися на сходи, двоє кинулися тікати, і зникли за закрутом.

Капітан, заволодівши автоматом, не випускав його з рук. Тепер він був нашим провідником і цього разу теж пішов попереду, приймаючи на себе найбільшу небезпеку.

Ми спустилися в підвал і побачили металеві двері. Людинощури сховалися за ними. Та, мабуть, не тільки вони. Бо зі всієї поведінки капітана видно було, що там за дверима знаходиться щось дуже важливе для нас. Але чи воно повинно нам чимось допомогти чи, навпаки, становило небезпеку і мусило бути знищене — цього ми не знали й покладалися лише на нашого нового товариша.

— Зараз я ці двері висаджу, — сказав полковник і примоцував на клямку дві гранати.

Ледве ми встигли сховатися за рогом, як могутній вибух струсонув стінами.

Замок на дверях відскочив.

Капітан рвучко відчинив двері, і нашим очам об'явилася зала з безліччю різних пристроїв, скляних посудин, реторт, пробірок з гумовими рурками, а в тому всьому щось вливалося, щось переливалося, булькотіло, шипіло і пінилося.

У глибині зали біля загратованого вікна копошилося чотири потвори, шарпали грати і скавуліли з розпачу. Двоє ще мали в руках залізні прути, але, пам'ятаючи, як загинули їхні товариші, боялися більше за інших і навіть не думали на нас нападати. Та ми все одно мусили їх знищити.

Вони не встигли сховатися від полум'я.

Та водночас пролунав постріл із пістолета, й полковник схопився за плече. Стріляли десь з-за приладдя. Капітан, мов кішка, вистрибнув на стіл, збиваючи ногами усе те скляне нагромадження. Когось він там за столами побачив, бо наступної секунди скочив туди з бойовим вигуком доісторичних племен.

Почулася метушня й відчайдушний вереск, який явно не належав капітанові.

Я обігнув довжелезного стола і побачив на підлозі нашого любого директора. Капітан наступив йому однією ногою па живіт і люто клацав цингелем. Диск вочевидь спорожнів.

— Зачекайте! — спинив я його. — Не вбивайте!

Капітан нерозуміючими очима зиркнув на мене, але забрав ногу.

— Встаньте! — звелів я.

Лікар піднявся, трусячись від пережитого страху.

— Чому ви стріляли? — спитав я, якомога спокійно.

— Я не хотів… — заскавулів лікар. — Не хотячи…

Капітан нервовим рухом згріб зі столу пачку якихось брошур і на секунду затримавши їх перед моїми очима так, щоб я встиг прочитати назву, шпурнув їх в обличчя лікареві.

— Це він розповсюджував? — озвався голос полковника у мене за спиною.

Капітан заперечливо захитав головою.

— Він що — це писав?

Капітан закивав.

— Я нічого не писав! Він бреше! — закричав той, гарячкове зиркаючи то на полковника, то на капітана. Мене вже не остерігався.

Але на столі знаходилася ще одна цікава річ. Щось схоже на рацію. Капітан, показуючи на неї, приклав два вказівних пальця до носа і зашморгав.

— Щур? — спитав полковник.

Капітан кивнув.

— Передавач сигналів для щурів? — спитав знову.

І ще раз отримав ствердну відповідь.

— Ага, то все це твоя робота?! Це ти і є той щурячий фюрер? — закричав полковник. — Тепер ти мені за все заплатиш!

— Нічого подібного! — боронився лікар. — Я не маю з цим нічого спільного!

Раптом знадвору пролунали вибухи гранат. Кілька щурів вдарилися скривавленими тілами у вікно. Атака розпочалася.

— Пора нагору, — сказав полковник і подав капітанові диск. — Кінчайте з ним.

— Змилуйтесь! — верускнув істерично лікар. — Вони мене присилували! Я не хотів!

Ми покинули „щурячого фюрера“ на капітана. Там, нагорі, не вгаваючи, стріляв автомат і гуркотіли гранати. Серед того галасу я ледве розрізнив звук короткої черги, що пролунала за спиною.

— Віоля! — раптом скрикнув полковник і, долаючи по дві-три сходинки, помчав нагору.

Тепер і я почув її голос — вона кликала на допомогу.

Як виявилося, дівчина ледве встигла затягти в будинок візок і затраснути двері перед вискаленими пащеками тисяч щурів, які, вичекавши, доки вщухне у парку пожежа, кинулися в наступ. Чути було, як завзято вгризаються вони в двері.

— Де пан Крупа? — запитали ми водночас.

— Ві-ві-він там… — захлипала дівчина.

— Відчиніть двері! — сказав я полковникові й наставив вогнемета.

Але нас зупинив капітан, що піднявся на кілька сходинок і дивився у вікно. Знаками наказував не відчиняти дверей.

Я підбіг до нього і теж визирнув. Пан Крупа зник під густою ковдрою сірих тіл.

— Пізно, — зітхнув я.

— Він затулив собою візок, — пояснила Віоля, — мене силою заштовхав сюди…

Тут вона помітила кров у батька на плечі і заходилася бинтувати рану.

— Нічого страшного, — сказав полковник. — Але поки що рука зовсім безсила і я не зможу тримати автомат…

— Бідолашний пан Крупа, — похитав я головою. — Загинути такою дикою смертю…

— Він загинув як герой, — мовив полковник. — Загинув, рятуючи зброю. Якщо ми виживемо, то тільки завдяки йому.

Двері здригалися від щурячого натиску.

— Боже, невже їм нема ні кінця ні краю? — спитала Віоля.

— Найжахливіше не це, — відказав полковник. — Найжахливіше те, що ми зосталися самі… Більше нам нема на кого сподіватися… А щури… мені здається, вони вже видихаються… Це їхні останні сили, які вони кинули на нас. Так би мовити, всенародне ополчення.

Капітан вистрілив з автомата по коридору. Ватага щурів, котра мчала сюди, враз розлетілася на всі боки, забиваючись у щілини під стінами.

— Ти бач, які хитрі, — здивувався полковник. — Вже й воювати навчилися.

— Нічого, зараз я їм влаштую веселі танці, — сказав я.

— Не робіть цього. Там у палатах нещасні люди… Вони не врятуються з вогню.

— У нас зосталося не так багато часу. Мусимо якось видобутися звідси, — сказала Віоля.

Полковник потер рукою підборіддя:

— Маємо тільки один вихід… Марко і Віоля зодягнуть білі халати, виведуть божевільних і всі разом вийдуть з будинку чорним ходом. Будинок, звичайно, оточений, але з тамтого боку залізні двері і ледве, чи їх штурмують щури. Ті, що там чатуватимуть, вас не зачеплять, божевільні їх не цікавлять. Лікарі теж.

— Тату, я нікуди без тебе не піду!

— І справді, що це ви надумали? Будемо боронитися до останку, — заперечив я.

— Нічого не вийде. Ми тут у пастці. Те, що я пропоную, дасть можливість врятуватися нам усім, а до того ще знищити тисячі щурів. Я їм сам налаштую пастку. Зараз ми з капітаном розкладемо тут усі наші балони з пальним, усі гранати й пачки з тротилом, з'єднавши все це бікфордовим шнуром. Рівномірно по всіх коридорах. Самі сховаємось у підвалі. Коли щури ввірвуться в будинок, дочекаємося, аби їх набилося сюди якомога більше, а тоді — бабах! Будинок запалає, як стіг соломи. А нам у підвалі тільки шиби висадить.

— А потім?

— Потім ми висаджуємо вибухівкою грати на вікні в підвалі і доганяємо вас.

Віоля подивилась на мене з надією, чекаючи, що я знову знайду, що заперечити. Але тепер мені аргументів забракло.

— Пора, — сказав полковник. — Мусите квапитись, щоб встигнути вивести звідси божевільних. Хто зна, може, вони ще прийдуть до тями після тих заштриків. Ми не можемо кидати їх напризволяще, адже то все були ідейні люди.

Час від часу в нашу розмову вривалися автоматні черги. То капітан обстрілював щурів, що проникали в коридор.

З божевільними особливої мороки не було. Покірно дозволили себе вивести за руки в коридор і терпляче чекали, поки виведемо інших. Ми поводилися з ними якомога обережніше, щоб, не дай, Боже, не викликати у комусь із них страху чи гніву. Та ці нещасні перебували в такому глибокому стані апатії, що я вже зажурився, як ми будемо з ними рухатися через ціле місто. Адже самі вони й кроку не відважувалися зробити.

— Візьметеся за руки, — порадив полковник. — Марко попереду, Віоля посередині. Так ланцюжком і виберетеся звідси.

У двох божевільних були забинтовані голови, це привело мене на думку і собі обмотатися бинтами, аби хтось, хто бачив мене у бою, не розпізнав тепер. Ми вдягли білі халати, а Віоля зав'язалася білою хустиною. Тепер ми скидалися чи то на санітарів, чи то на божевільних.

Полковник вручив нам пістолети, пачки з патронами і ножі.

— Це на крайній випадок. Але надіюся, що до цього не дійте… Зустрінемося за містом, коло річки, де колись були городи. Там тепер повно занедбаних хат. Розташуєте там божевільних і чекатимете на нас.

Капітан тим часом гав не ловив, а хутенько розставляв по коридорах усе, що могло вибухати й швидко запалюватися. У підвалі знайшов кілька великих бутлів спирту і щедро ними полив підлогу.

— Поспішайте, — квапив полковник, — проводячи нас до чорного входу.

Ми відчинили двері, залізо пронизливо заскавуліло, а перед нашими очима з'явився грізний щурячий загін. Зо два десятки одразу ж кинулися нам межи ноги, але полковник уже чекав їх з автоматом. Решта щурів розступилася. Божевільні їх не цікавили, і вони без спротиву давали нам дорогу. Я йшов обережно, щоб, не приведи лихо, не наступити комусь на хвоста. За спиною чулося голосне скавчання й автоматні черги. То щури намагалися проникнути в будинок попід ногами у божевільних. Нарешті я почув, як гримнули двері і постріли вмовкли.

Якийсь щур вибіг мені на плечі й обнюхав потилицю, потім крутнувся туди-сюди і перескочив на рамено мого сусіда. Це був здоровань із бичачою шиєю і неймовірно тупим виразом на обличчі, настільки тупим, що, здавалося, він найбожевільніший з-поміж усіх божевільних. Та коли щур узявся і його обнюхувати, а писком тицьнувся в щоку, божевільний зненацька вискалив зуби й гаркнув так грізно, що бідного щура як вітром здуло.

Поки ми проходили повз їхнє військо, окремі щури раз по раз підбігали й обнюхували нас, але не чіпали.

Раптом усе це море сколихнулося в єдиному пориві так, наче пробігла електрична іскра. Я зиркнув через плече й побачив, що в розчинені двері вливається бурхливий потік щурів. Полковник приймає гостей.

— Зараз він їм всипле, — почулося біля вуха.

Я глянув на свого сусіда і не повірив власним очам: на мене дивилося нормальне людське обличчя. Пропав і слід того дикого вигляду, який іще панував перед хвилею.

— Ви не божевільний? — спитав я пошепки.

— Не більше, ніж ви.

— То ви навмисне клеїли дурня?

— Деколи це корисно. Як бачите, вийшло мені на добре. Інакше б мене нашпигували заштриками до такого самого стану, як і решту.

— Чому ж ви не призналися відразу?

— А хто вас там знає, звідки ви й чого шукаєте? Могла то бути провокація? Могла. От я й…

Щурів у парку все меншало й меншало. Вони затоплювали будинок, вливаючись у нього не тільки дверима, але й вікнами, які для них зоставили відкритими полковник та капітан. Лізли одне одному по спинах, протинаючи повітря своїм їдким пищанням, яке у них, очевидно, заступало бойовий клич. Мчали назустріч своїй смерті, і я мусив визнати, що план полковника виявився надзвичайно вдалим. У першій частині. А ось чи вдасться друга — певності не було.

Пройшовши ще далі, ми побачили на широкому пеньку чотирьох щурів у чорних костюмах. Вони розглядали карту. Довкола пенька чатувало ще зо два десятки охоронців. Усі вони зміряли нас зацікавленими поглядами, але з місця не зрушили.

Опинившись нарешті на околиці парку, де не було жодного щура, ми зупинилися.

До нас підійшла Віоля.

— Ви один тут псевдовар'ят, чи є ще хтось? — спитала вона, усміхаючись.

— Думаю, що один… Але, можливо, згодом ще комусь вернеться тяма. Може, познайомимось?

Здоровань назвався Костем.

Щури вже, напевно, заповнили будівлю вщерть, бо виднілися навіть на даху. Кількасот щурів ще сновигали парком, чимало їх було і довкола будинку.

— Чому нема вибуху? — нервувалась Віоля.

— Гадаю, нам треба йти звідси, — сказав Кость.

— Як іти? — обурилась дівчина. — Чи не бачите, скільки ще щурів зосталося в парку? Наші самі не проб'ються крізь них.

— Під час вибуху все це щуровиння розметає по всьому парку. Зчиниться такий переполох, що, заки вони оговтаються, можна буде втекти.

— А будівля не завалиться?

— Що ви? Це ж стара будова. Щоб її зруйнувати, треба добре повозитися. Ходімо. Не забувайте, що ми божевільні, і в місті нас чекає не одна небезпека.

— У місті? — здивувався я. — Хіба після вибуху люди не зрозуміють, що надійшла врешті пора скинути з себе ярмо?

— Не раджу вам намагатися розтлумачити їм це.

Я знизав плечима, не розуміючи, до чого він веде.

І ось у цей час пролунав оглушливий вибух. З вікон і дверей будівлі шугонуло полум'я, висаджуючи рами, охоплюючи все, до чого лиш могло дотягнутися. На даху скупчувалося щораз більше щурів. Вони кумедно стрибали по розпеченій блясі, спиналися на димарі, ковзали й летіли додолу просто в полум'я. Та коли загорілися крокви, всі вони покотилися з даху мертвими.

Попри нас промчало кілька десятків очманілих від жаху тварин.

У повітрі чувся їдкий запах смаленої щетини, горілого дерева й фарби.

— Ходімо, — заквапив Кость. — Ми — божевільні! Беріть приклад, як треба себе поводити.

І справді, якби хтось поспостерігав за нами, то легко б вирізнив з-поміж інших, бо ті, справжні божевільні, жодної уваги на вибух не звертали, а стояли собі, похнюпившись, руч-об-руч так, як ми їх залишили.

Ми вийшли з парку і подалися маленькими вуличками, намагаючись якнайшвидше покинути місто. Хоч як ми старалися обминати людні місця, а все ж таки вибрались на одну вулицю, де чималий натовп школярів слухав щура, що промовляв до них із відчиненого вікна будинку.

Якби ми спробували завернути, то це могло б викликати підозру. Доведеться трюхикати повз тих школярів.

— Громадяни! Вітчизна у небезпеці! — волав щур у мегафон. — Підступні вороги проникли у серце нашого міста. Вони увірвалися в дослідний центр нашого керманича, улюбленого вождя і вчителя. Вони вчинили жахливий злочин, убивши його. Наука втратила визначного вченого, а наша молода республіка — свого батька. Громадяни! Армія щурів понесла відчутні втрати. Не маючи жодної зброї, крім власних зубів і пазурів, ми кидались у вогонь, під кулі й гранати. Тисячі кращих синів і дочок загинули у нерівному поєдинку. Останній удар спіткав нас тоді, коли ми надіялися врятувати нашого вождя. Вороги вчинили жахливу пожежу в будівлі, де знаходилася значна частина нашої славної армії. Всі, хто був у приміщенні, наклали головами. Ситуація зараз непевна і дуже тривожна.

Я звертаюсь до вас, тих, кого ми виховали на відданих патріотів, тих, на кого вся наша надія! Озброюйтесь лопатами, ломами і палицями, створюйте бойові дружини і займайте пости на кожній з вулиць. Ворог мусить бути знешкоджений! Ми, проливши за вас свою дорогоцінну кров, закликаємо тепер віддячити нам за нашу постійну до вас любов і опіку. Смерть ворогам Вітчизни!

— Смерть! Смерть! Смерть! — проскандували школярі.

— Який жах! — здригнувся я.

— При бажанні, як бачите, можна й людину на щура виховати. Подивіться на вікна — хіба там не справжні щури?

У вікнах стирчали люди й слухали щурячі заклики.

Хтось зі школярів показав на нас рукою.

— Це божевільні, — пояснив щур. — Вони для нас нешкідливі. Хай ідуть з миром.

У цей час з одного вікна висунулася чиясь голова в папільотках:

— Це не божевільні! Це вороги замасковані! — заверещало бабисько. — Я помітила, як вони перемовлялися!

— І я! І я помітив! — пролунало з іншого вікна.

— Бий їх! — галайкнув ще хтось.

— Це ті двоє попереду! — крикнула жінка і пошпурила в нас вазоном.

— Команда! Шикуйсь! — пролунав голос щура.

— О, це вже серйозно, — сказав Кость. — Досить вдавати божевільних, ховаймося в браму.

— Тільки не в браму! — підбігла Віоля. — Там нас оточать і не випустять.

У нас полетіло каміння. З вікон кидали вазони, баняки, все, що під руку попало.

— Уперед! В атаку! — волав щур.

— Чого ж ви? — штурхнула мене дівчина. — Виймайте пістолет!

З несподіванки я й забув про нього.

— Ай! — зойкнув Кость, діставши каменем в плече. Я вистрілив у щура, але попав у мегафон.

— Мусимо пробиватися лише вперед, — сказала Віоля.

— Але ж вони шпурляють камінням! — відповів я.

— То стрельніть у них! — крикнув Кость.

— У дітей? — здивувався я.

— Які це діти?! Це щури! Дайте сюди пістолет.

Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.

Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.

Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.

З брам час від часу вилітало каміння і ми мусили пильнуватися.

Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але ще жив. Його тіло здригалося від пульсуючого болю, синіючі вуста шепотіли: „Мам… мам… мам…“ Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.

— Ви його не врятуєте, Марку, — смикнула мене за рукав дівчина. — Це діти пропащі.

— Але ж вони — люди!

— Ні, це щуренята.

Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею і, коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.

Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля — ще двох, а решта знову щезла у брамі.

Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали нас очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?

— Що з ними — з цими людьми? — дивувався я. — Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються з неї?

— Бо воно вже їм до шиї приросло, — сказав Кость. — Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.

— Але свободи ніколи не буває забагато! — заперечила Віоля.

— Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.

— Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? — не розумів я. — Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?

— Бо їм у школі втовкмачували ідею подвигу, — сказав Кость. — Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… — голос у нього затремтів і, піймавши мій погляд, додав: — Так, це й зі мною було. Мене відправив до божевільні мій син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.

Скоро ми опинилися на околиці. Будівлі поволі скінчилися і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев'яними халупами, декотрі з яких заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.

Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.

— Не такі вже вони й дурні, — сказав я Костеві, беручи із них приклад.

Лише Віоля сиділа в траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.

— Вони позбавлені пам'яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших — сін, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… — розповідав Кость. — Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.

— Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?

— Бо того, хто на цьому розумівся, ви вбили. Нікого більше в лікарні не було. Тепер уже зчинився, мабуть, неабиякий переполох. Зараз і ми, і божевільні в однаковій небезпеці.

— Може, нам не варто тут затримуватися? — спитав я.

— А тато? — озвалася Віоля.

— Ну, я, скажімо, лишився б чекати, — сказав Кость, — але біда в тому, що там далі на багато кілометрів відкрита місцина. І, коли вас наздоженуть, то не буде можливості зайняти оборону. Краще вже тут.

Сутінки якось непомітно заволокли околицю. Довкола сіріла тривожна тиша, не чулося ані свіркоту прузликів, ані кумкання жаб, ані вечірнього перегуку птахів перед сном. Тихо котилася річка, блискаючи раз по раз хвильками та погойдуючи осокір.

Раптом пролунав одчайдушний вереск. Коли ми підбігли, то побачили, що то кричить один з божевільних. Тіло його було геть обліплене щурами, він качався по землі і махав руками, наче вітряк. Я вихопив пістолет, але боявся стріляти, щоб не попасти в людину.

На щастя, надбігли інші божевільні й, кинувшись до товариша, почали голіруч ловити щурів і розривати їх на частини. Я отерп, бачачи, як вони топчуть щурів ногами, як цвіркає кров і лопають кишки.

Але тут скрикнула Віоля й почала стріляти. На нас з боку міста сунуло вже ціле щуряче військо. Я ліг на траву і стріляв лежачи. Таким способом кулі били поземно і одним пострілом можна було знищити кількох напасників. Кость шпурляв камінням, палками, всім, що під руки попало. Я втішився, коли побачив, що й божевільні похапали штахети і зайняли оборону на флангах. І якраз вчасно, бо щури вже насідали й з боків, усе ближче і ближче підступаючи до нас. Пістолетні постріли зупинити їх не могли. Врешті і я змушений був схопити дрючка та відбивати цю жахливу атаку. Віоля стріляла доти, доки не витратила всі кулі. За якусь хвилю вона з'явилася з вилами і взялася колоти наліво й направо. Божевільні билися спокійно, без паніки, так, наче ніколи й не втрачали глузду. Лише їхній покусаний товариш, якого їм вдалося врятувати, аж пінився від злості, то переходячи в наступ, то стрибаючи назад, а то раптом кидався у саму гущу й люто топтав напасників ногами.

Окремі щури самі стрибали на дрючки і по дрючках вибігали просто на руки, а інші проривалися аж до наших ніг і по ногах вибиралися на спину. Доводилося їх руками зривати з себе, при цьому ранячи пальці. Тим часом інші кусали вже за ноги.

— Відступаєм до річки! — гукнув я.

Це було наше єдине спасіння. Там, за річкою, можна сховатися в металевому трамваї.

Один з божевільних раптом упав, послизнувшись, і враз усе його тіло вкрилося щурами. Він боронився як міг, кусаючи їх зубами, шматуючи руками і чавлячи коліньми, але звестися не міг ніяк. Кілька божевільних підвели його з землі, але в ту ж мить і вони затанцювали на місці, зриваючи з себе тварюк.

Ми не могли їх покинути, але й помогти були безпорадні.

— Там є фарба! Фарба! — гукнула Віоля показуючи на хатку, звідки вона перед цим винесла вила.

— Фарба? Яка фарба? — здивувалися ми з Костем, бо ніби до чого тут фарба?

Тоді їй нічого не залишилося, як самій ускочити в хатинку й викотити пластмасову бочівку з фарбою. І лише тепер ми збагнули її ідею.

Я хутенько відкрив її і почав котити, випускаючи фарбу таким чином, щоб утворилося широке коло.

Кость і Віоля повтягали в коло божевільних. Щури не на секунду не послабили натиску, їх абсолютна не зацікавили мої маніпуляції, але сам я, звичайно, цікавив, і мені доводилося весь час відганяти настирливих хижаків.

Нарешті коло вималювалося. Бочівку я поставив і втягнув у коло. Тоді лише чиркнув сірником, і вогонь побіг довкруж нас, обсмалюючи щурів. Тепер ми могли спокійно зайнятися тими напасниками, що проникли в коло, а також допомогти божевільним. Та вони собі, зрештою, і самі незле раду давали, бо, не наражаючись більше на небезпеку, спритно позривали зі своїх спин і грудей щурів та потоптали їх ногами.

— Тепер давайте намочимо у фарбі наші дрючки, — сказав я, — бо коли згасне цей вогонь, то мусимо таки пробиватися до річки.

— Але спочатку обмотаємо кінці ось цим, — здогадався Кость, скидаючи халат.

Ми пошматували наші халати й намотали їх на дрючки собі й божевільним, а тоді намочили у фарбі. Потім я вимастив фарбою бочівку і ми з Костем, підпаливши її, викотили дрючками просто на щуряче військо. Почулося пронизливе вищання.

Вогняне коло поволі пригасало.

— Пора, — сказав я.

Запаливши смолоскипи, рушили ми до річки. Божевільні, на диво, хутко збагнули, що від них вимагається і справно задкували, штрикаючи в боки палаючими дрючками.

Це вже були не ті щури, що атакували нас удень на вулиці й перли на вогонь, мов скажені. Кращі їхні війська загинули, лишилася сіра маса, яка хоч і не позбавлена була хоробрості, однак не до такої міри, щоб кидатися безтямно у полум'я. Від смолоскипів вони відскакували, а хто обпікав писок, чкуряв наосліп куди подалі.

Таким чином ми дісталися річки. Щури, збагнувши, що у воді їм важко буде атакувати, розсипалися берегом і сипонули у річку, намагаючись дістатися берега раніше, щоб нас оточити.

Якби ми були самі, то це б їм ніколи не вдалося, але божевільні, хоч як ми їх підганяли, не дуже квапилися. Вода була тепла і вони час від часу пірнали в неї з головою, пирхаючи від задоволення. Декого доводилося волокти силоміць.

Тим часом щури зайняли оборону на протилежному березі і підстрибували від нетерплячки.

Наші смолоскипи поволі пригасали, а в декого з божевільних таки згасли під час купелі. Тепер уже нічого було квапитися, і ми спинилися в нерішучості. У воді було безпечніше.

Побачивши, що ми зупинились, щури припинили переправу, залишаючи на обох берегах однакову кількість війська.

Стояли ми так кілька хвилин, доки тварини остаточно не упевнилися, що ми ні на той, ні на цей берег вибиратися не думаєм. А тоді вони цілими десятками шубовснули у воду й поплили до нас.

Почалося щось несусвітне. З обох боків йшла на нас збурунена маса хижаків, а ми вже були втомлені і зневірені. Сутінки притьмарили наші очі, і щуряче військо перетворювалося на мільйонну армію, яка ось-ось змете нас, мов порох, і розсіє над цим пустищем, щоб і пам'яті про нас не лишилося. Дрючки не слухалися наших рук, долоні пекли вогнем, з кожним розмахом дрючка думаєш більше про те, щоб, не вцілити товариша, аніж про те, аби попасти по щурах. Від ударів хижаки йшли на дно, їх відносила течія, але чимало знову очунювали і поверталися назад. Що найбільше нас рятувало, то це течія. Вона змивала шеренги щурів, не даючи на нас напасти цілим скопом. Але й щури були не дурні. Вони кидалися по кілька на дрючок, притьмом бігли до руки, і доводилося занурювати палицю у воду, щоб звільнити її. За цей час інші щури встигали добратися до нас і ми мусили вже увихатися, як механічні, тільки щоб не дати їм прорватися й напасти з-за спини на тих, що відбивали атаку з протилежного берега. Божевільні з таким завданням не справлялися, бо гатили наосліп в якомусь отупілому екстазі, і ми доручили Віолі бити саме тих щурів, які спинялися між нашими шеренгами.

Я шукав гарячково якогось виходу, бачачи, що ми скоро знесилієм. Але нічого мудрішого, як спробувати прорватися до закинутих вагонів, придумати не зміг. Такий план, проте, мав один суттєвий недолік — невідомо було, чи божевільні послухають нас і достатньо швидко перебіжать цей невеликий відрізок шляху.

Не знаю, чим би скінчилася ця затія, якби несподівано не пролунали постріли з автомата.

— Тату! Тату! — закричала дівчина в пітьму.

— Піднімайтеся вверх проти течії, а я прикрию! — пролунав голос полковника.

Підганяючи божевільних, ми почали свій відступ. Щури на цей наш маневр хутенько вигадали свій план і тепер стрибали з берега у воду за кілька метрів вище. Течія несла їх просто на нас.

Автоматні черги розігнали щурів коло берега.

— Йдіть сюди! — гукнув полковник.

Ми вибралися на берег і щойно відійшли пару метрів, як у річку в саму гущу щурів полетіла граната. Видовище після цього було просто розкішне. Не стільки тих щурів загинуло, скільки було оглушено. Течія понесла їхні безживні тільця, решта щурів розбіглася в паніці, а ми нарешті могли випустити з розпечених долонь дрючки.

— Де капітан? — спитав я, вичекавши, поки донька натішиться батьком.

— Загинув… під час вибуху.

— Як це сталося?

— Щури перегризли шнур. Капітан подався на поверх. Він думав, що, коли буде мчати, як вихор, щури не встигнуть його спинити… Але їх було стільки… Я вибіг за ним і почав стріляти по тих тварюках, але капітан уже геть був ними обліплений. І тоді він запалив пуделко й кинув його подалі від себе. Видно, думав, що вогонь не встигне так швидко добратись до нього. Але вибух був такої сили, що навіть мене зі сходів кинув униз до стіни. Полум'я просто клекотіло на всьому поверсі. Я навкарачки вповз до лабораторії, зачинив двері і якийсь час лежав, приходячи до тями…

— Як твоя рука? — перебила Віоля.

— Вже не кривавить. Рана наскрізна, кістки не пошкодила… — Тут він перевів погляд на Костя й спитав: — У вас поповнення?

— Цей чоловік вдавав божевільного.

— Он як… Я радий, що ви приєдналися до нас…

— Тут є один вагон з цілими вікнами, — сказав Кость. — Можемо його зайняти.

— Так, але спочатку треба викрутити одяг, — нагадав полковник.

Вагон всередині виявився цілком пристойним, про краще місце для ночівлі годі було й мріяти.

Хутенько повкладавши божевільних, ми зійшлися в одному з переділів, щоб виробити план на завтра.

— Ви нам не розповіли, що було далі, — сказав я полковникові.

— Далі я висадив гранатою грати у вікні і вибрався в парк. Щурів у парку було зовсім мало, до того ж вони не очуняли ще після вибуху і пожежі. Але коли я опинився в місті, то побачив, що небезпека чатує не лише з боку щурів. На мене розпочали полювання самі мешканці міста. Такі самі люди, як ми з вами. А що найжахливіше — майже всі вони були ще дітьми. У руках тримали лопати, сокири, вила, коси, ножі, дрючки… Одним словом, коли мене оточили, я розгубився, не знав, що робити. Стріляти в людей, дітей? Спочатку я стріляв їм понад головами, далі попід ноги, але це нічого не дало. Вони лізли й лізли. Я пробував їм пояснити, що борюся за їхню свободу, що хочу прогнати щурів, щоб ми могли жити нарешті як господарі, а не як раби. І тоді якийсь хлопець зупинив їх, коли вони мене геть приперли вже до стінки. Стояли півколом, може, кроків за десять. І той хлопець спитав:

„Вас підмовив на злочин чужинець? Так?“

„Ні, це я чужинця підмовив. Я давно виношував план скинути з нас це ярмо“.

„Хто вас просив скидати з нас ярмо? Яке ярмо? Де ви його бачили? Ми жили собі зі щурами душа в душу. Ми спільно будували наш дім. А ви що вчинили? Пролито стільки крові! Щури втратили так багато своїх громадян, що я навіть не знаю, яким чином нам вдасться їх вмилосердити. Кожен з нас готовий відтяти собі руку, аби тільки якось спокутувати цю жахливу провину“.

„Причому тут ви? — пробував я їх заспокоїти. — Заколот учинив я“.

„Так, але ви — один із нас. Ви не щур. Ви — людина. Яке довір'я матимуть до нас щури після всього цього? Як ми їм дивитимемось в очі? Вони дбали про нас, як про рідних, віддавали усі свої сили задля нашого добробуту… А ви, живучи серед них, вдаючи із себе порядного громадянина, таємно плекали зраду!“

„Він чекав нагоди!“ — озвалася якась товстуля з качалкою у руці.

„Ви приховували смертоносну зброю. Проти кого? Проти беззбройних істот!“ — констатував хлопець.

„Як він такий герой, то чого ж із палкою не пішов на щурів?!“ — гукнув хтось із натовпу.

„Такі вони герої! — вів своєї хлопець. — Попіл і руїни лишили по собі. Скільки майна зруйнували! Від вогню зайнялося більше як десять будівель, погоріли парки, брами“.

„Там і люди в будинках погинули!“ — знову встряла товстуля.

„Неправда! — сказав я. — Ми будинків не палили. Саму лише божевільню“.

Натовп обурено загудів.

„Ви чуєте?! — заверещала товстуля з качалкою. — Яка підла брехня?!“

„Та що там слухати! Бий його! Бий! Бий зрадника!“ — захлинався натовп.

„Ми вам не віримо, — сказав хлопець. — Ви зрадник, палій і убивця. І мусите бути покарані“.

„Зачекайте, — сказав я. — Ви ще всього не знаєте. Там, у тій божевільні, мучили людей, робили над ними досліди. Всіх, хто не хотів підкоритися режимові, перетворювали на психічнохворих, ні на що не здатних істот. Жінок парували зі щурами і виводили нову расу — щуролюдів. Це потвори зі щурячими головами“.

„Що він плете? Які щуролюди?“ — обурилась юрба.

„Забиває нам баки!“

„Справді, є така теорія про щуролюдів, — сказав хлопець. — Але це поки що тільки теорія. І якщо вона й справді реалізується, то лише добровільно, а не через якісь там примусові експерименти! Щури вже дуже близькі до людей за своїм розвитком. Чому б їм і не паруватися в майбутньому?“

„Але ми бачили вже дорослих потвор, бачили й зовсім ще малюків, їх там було з півсотні!“

„А чим ви нам доведете, що це правда?“

„Та він же бреше! Будинок згорів, а тепер, що хочеш можна вигадати!“

„Це не я брешу! Це вам щури затовкли так голови, що ви перетворилися на слухняних ляльок у їхніх руках. Ви вже ніхто, ви тільки щурячі наймити! У вас відняли все — історію, гідність, традиції! А що дали взамін? У що ви перетворилися? Живете, як звірі. Нічого вас більше не цікавить. А тих, хто пробував збунтуватися, запроторили при вашій мовчазній згоді у божевільню. До чого ви докотилися? Діти відцуралися батьків! Наслідують щурів у їхній поведінці!“

„Як шкода, — зітхнув хлопець, — що ви раніше себе нічим таким не проявили. Ми б тоді вчасно вас підлікували і, може б, навіть порятували вас для суспільства. А так… Мусимо вас ліквідувати…“

Натовп сколихнувся, готовий кожної хвилі кинутися на мене. За цей час я встиг помітити, що на правому фланзі людей було менше, під стіною стояла смітярка, а за нею взагалі не було нікого. Тоді я вдався до хитрощів.

„Подивіться! — гукнув я. — Ви всі оточені!“

Вони повернули голови туди, куди вказав я рукою. В одну мить я підбіг до смітярки, виплигнув на неї, зіскочив і помчав вулицею, час від часу випускаючи кулі їм під ноги. Але вони не відставали ані на крок, видно, збагнули, що стріляти в дітей я не хочу. І тоді я вистрілив по ногах тому хлопцеві, що ними верховодив. Це таки зупинило на короткий час переслідувачів. Я забіг на сусідню вулицю і замість рухатися в напрямку до вас подався до мочарів.

— Ви збилися з дороги? — спитав я.

— Ні, зробив так навмисне. Починало темніти. Кожної хвилі щури могли зібрати свої недобитки. Темрява їм не страшна, а по слідах вони б хутко мене наздогнали. Тим часом на мочарах слідів моїх ніхто не винюхає. Дорогу через болота я знав ще з дитинства, там мені ані люди, ані щури не страшні. На мочарах мої переслідувачі відстали. Вони ніяк не могли зрозуміти, куди я пішов, чому в той, а не в інший бік. А йти за мною через болото побоялися. Я зник серед очерету і, зробивши чималий гак, вийшов сюди.

Ніч минула спокійно. Ми по черзі стояли на чатах і тривожно вслухалися в тишу. Але жодного підозрілого звуку не долинало. Хоч ворог був уже тут, зовсім поруч, готуючись до останньої атаки.

І ось, коли зійшло сонце… Не знаю, чому саме, коли зійшло сонце, вони кинулися в наступ, може, вирішили подарувати нам останній у нашому житті ранок? А може, стягали всю ніч свої сили, щоб уже без сумніву нас подолати і знищити?

Прокинувся я, почувши крик Костя, що саме відбував останню чату. Ми майже водночас метнулись до вікон і побачили, що він відбивається штахетою від чотирьох щуролюдів.

Полковник схопив автомат і, вискочивши з вагона, повалив пострілами двох напасників. Інші двоє встигли сховатися за вагон. Кость притискав до грудей прокушену руку і лаявся. Ми з полковником обійшли вагон з обох боків, але потвор більше не побачили. Мабуть, сховалися в кущах і знову чекають слушної нагоди.

— Все, мусимо рушати, — сказав полковник. — Виводьте божевільних. Та не забудьте прихопити й дрючки.

За кілька хвилин ми подалися на південний захід, чимдалі від цього жахливого міста. Але не зробили й двох десятків кроків, як знову на нас напали. Цього разу це були і щуролюди, і діти, і самі щури. Останніх, правда, було небагато, зате потвор я нарахував з десяток, а дітей зо дві сотні. Причому напали вони впереміш, так що полковник мусив стріляти поверх дитячих голів, щоб убити когось із щуролюдів. Однак ті хутко зметикували і попригиналися.

За кілька секунд зчинився такий шарварок, що й не опишеш. Ми, хто мав зброю, найбільше переймалися щуролюдами. Тим часом хлопчаки становили для нас не меншу небезпеку, а стріляти в них якось рука не піднімалася.

Щури шмигали у нас під ногами, та ми їх не помічали. З дрючками в руках ми пробивали собі шлях для відступу. На жаль, у такій ситуації ми вже не здатні були пильнувати божевільних, і нас відтіснили від них.

Діти, озброєні чим попало, насідали на нас дедалі завзятіше. Щуролюди тим часом накинулися на божевільних, валили їх на землю й перегризали горлянки. А ми не могли їм допомогти. Нарешті Кость із погрозливим ревом прорвався крізь дітей і почав гамселити дрючком потвор. Та голови у них, видно, були не гарбузові, бо жодного він так і не збив з ніг. Зате його збили і навалилися аж утрьох.

Це вже було понад мої нерви, я вихопив пістолета і двічі вистрілив перед себе. Діти заверещали, бризнула кров, але я не зважав уже ні на що і, орудуючи далі дрючком, пробився до Костя. Клубок тіл катулявся по землі. Кость уже був весь у крові. Я вловив момент і вистрілив котрійсь потворі у вухо. Це все, що я встиг для товариша зробити, бо наступної хвилі мене теж атакували щуролюди. Їх було двоє і кожен дістав від мене по кулі в живіт, але це їх не спинило. Я вистрілив ще раз в одного з них і на цьому набої в пістолеті скінчилися. Ще були патрони в кишені в пуделку, але часу, щоб перезарядити, забракло. Щуролюди, з животів яких текла кров, ішли на мене, розчепіривши руки, скалячи ікла. Бити їх дрючком було марно і я, повернувши його тонким боком, всадив вістрям потворі в живіт, просто в живу рану. Щуролюд задер голову в жахливому вереску й задеревів на місці. Я висмикнув дрючка й таким самим робом загнав його у живіт другому напаснику. Тепер і той задер голову, ревучи смертним ревом. Але, на мій подив і жах, жоден не впав на землю.

Проте кількох секунд вистачило мені, щоб перезарядити пістолета й вистрілити потворам просто у роззявлені пащеки.

То були, видно, саме ті кулі, яких їм бракувало, щоб упасти на землю й забитися у конвульсіях.

Я роззирнувся й побачив, що полковник і Віоля пострілами нарешті відігнали дітей від себе і тепер задкують до мене. Кость борюкався вже тільки з одною потворою. Одну застрелив я, другу він задушив. Знаючи тепер, як убивати щуролюдів, я знову приклав пістолет хижаку до вуха і забив його одним пострілом.

Кость підвівся весь закривавлений.

— Ну й сильні ці падлюки, — сплюнув. — Думав, що вже роздеруть мене.

— Добре, що ви живі. Маєте якесь серйозне поранення? — спитав я.

— Здається, ні.

Пролунала автоматна черга. Це полковник стрілив навздогін утікаючим потворам. Зосталося їх лише троє. Зі своїм завданням вони справилися — всі божевільні лежали на землі з роздертими горлянками.

Діти відійшли на безпечну відстань і мали якусь нараду. До них усе більше прибувало щурів. Видно, готувалися до нової атаки.

Кость обмив кров і вже не виглядав так жахливо, як перед хвилею. Але декілька ран ще кривавило, і Віоля, вийнявши з мого наплічника бинта, перев'язала його.

— Останній диск лишився, — сказав полковник, киваючи на автомат. — Маємо один шанс — іти на болото. Я ту дорогу знаю добре, але коли зі мною щось станеться, пам'ятайте, що, перш ніж ступити крок, мусите щоразу штрикнути дрючком перед собою. Інакше потрапите в драговину.

— Увага! — вигукнув Кость. — Здається, готується нова атака.

І справді, в гурті дітей знову з'явилися волохаті голови щуролюдів. Троє тих, що втекли. За коротку хвилю діти пішли на нас лавою, міцно стискаючи в руках кийки, лопати, граблі, вила.

Полковник вистрілив поверх голів, але дітей це не спинило, а щуролюди напнулися, ховаючись за дитячі спини.

Нас уже ділило якихось тридцять метрів. Треба було на щось зважитись, інакше нас затовчуть.

— Мусимо стріляти, — сказав я і вистрілив у ноги якомусь хлопцеві. Той скрикнув і впав.

А решта йшла з лютим виразом в очах. Їхній витримці можна було тільки дивуватися.

Полковник так само черконув по ногах, але хлопчаки переступили через поранених і продовжили наступ. Тут і там виринали щури і мов легка кавалерія проносилися перед нашим носом, симулюючи несподіваний напад.

Я взяв пістолет обіруч і націлився в щуролюда, але не попав, натомість скрикнув якийсь хлопчина і впав.

— Тату, — шепнула Віоля, — вони зараз нас уб'ють.

— Ну, все, — відказав полковник. — Далі нема як чекати.

Автоматна черга скосила кількох хлопчаків, я, пам'ятаю, теж вистрілив тричі і цього разу таки поранив щуролюда. Лише після другої черги хлопці сипонули врізнобіч.

Ми підійшли до дітей, що вбиті й поранені лежали в траві. Раптом Кость скрикнув і біля одного впав на коліна:

— Господи! Славку!

— Що таке? — не зрозумів я, — Ви його знаєте?

— Це мій син, — простогнав Кость.

Хлопець, поранений у живіт, дивився на нас широко розплющеними очима, жодним звуком не виказуючи свого болю. Лише сльози збігали на поблідлі щоки.

— То ваш син? — перепитав я навіщось і сховав пістолета в кишеню так, наче це я його поранив.

Кость провів рукою йому по обличчю, втираючи сльози, і запитав:

— Тобі боляче?

Мабуть, у цю хвилину він не задумувався над своїм безглуздим запитанням, просто не знав, що сказати синові, який зовсім недавно написав на батька донос і запроторив його до психушки. Не знаю, як би я сам повівся в таку хвилину, але мені підступив клубок до горла.

— Синку, чи пізнаєш мене? Я твій тато!

Хлопець дивився мовби крізь нього, жодним порухом вуст чи повік не реагуючи на батькові слова. Тоді Кость нахилився ближче, пробуючи хоч щось розгледіти у цих скляних очах.

Це сталося в одну мить — хлопець скинув руки і, обхопивши батька за шию, притягнув його до себе. Збоку це виглядало наче палкі обійми. Насправді ж коїлося інше. Кость закричав і рвонувся назад. З прокушеної артерії хлюскала кров.

— Щур! — прохрипів він. — Щур! Щур!

Скривавлений хижий рот його сина осяяла усмішка втіхи. Так із вишкіреними зубами він і сконав.

Не встигли ми підступити до Костя, щоб надати йому допомогу, як він, підхопивши із землі чиєсь покинуте кайло, кинувся з диким, звіриним риком до хлопчаків, що вже знову грудилися до купи. Це їх ошелешило настільки, що вони, звикнувши досі нападати самі, тепер завмерли непорушно і лише в останній момент спробували захиститись. Але Костя не цікавили діти; проскочивши в саму гущу, він розвалив голову одному щуролюдові, ввігнав кайло по саме руків'я іншому. Третій кинувся тікати, але щойно вискочив поза хлопчиків, як його скосила автоматна черга.

Діти розбіглися навсебіч від Костя і ми побачили, як він хутко слабне, як випало з його рук кайло, як сам він упав долілиць і завмер.

— Мусимо утікати, — сказав полковник і показав рукою на річку. Там уже сунуло нове ополчення з такою самою зброєю.

Діти, побачивши поповнення, радісно замахали руками. Зі всього видно, це додало їм рішучості.

Ми побігли під їхнє гулюлюкання й свист.

— Скоріше! Скоріше! — гукали вони. — Тікають!

А далі й самі подалися за нами, на бігу підбираючи каменюки й шпурляючи їх услід.

Несподівано Віоля скрикнула і покотилася по траві. Камінь попав у ногу. Ми підхопили її під руки, але вона не могла вже бігти, лише шкутильгала.

— Тікайте, — сказав полковник. — Я їх затримаю.

— Я тебе не покину! — кинулась йому на шию Віоля.

— Ні-ні, ви мусите бігти. Я вас наздожену, обов'язково наздожену. Болото вже зовсім близько, он за тим гаєм. Ну… бувайте…

— Тату, візьми ще мій пістолет. Правда, без патронів. Марку, маєте ще патрони?

— Зараз, — я поліз у кишеню.

— Не треба, я теж маю, — сказав полковник, ховаючи пістолет. — Вам, можливо, теж знадобляться.

Він став на одне коліно і стрілив дітям під ноги, діти сипонули на землю і поповзли.

Незважаючи на Віолині протести, я висадив її собі на спину й поніс, обхопивши руками ноги. Чим мені подобаються худі дівчата, то це саме тим, що в тяжку хвилину бути лицарем щодо них не завдає великих труднощів.

Час до часу за нашою спиною чулося потріскування автомата. Та коли я дійшов до гайка і опустив дівчину на землю, щоб хвилю перепочити, то побачив, що дітям вдалося оточити полковника і тепер вони звужували коло.

— Чому він не стріляє? — нервувала Віоля.

Мовби зачувши її слова, полковник випустив чергу поверх голів і вирвався з оточення. Але діти знову розбіглися підковою і брали його в коло.

Якийсь хлопчак кинув лопатою, але полковник устиг ухилитися. Він біг, смикаючи автомат, однак, видно, вже скінчилися кулі. Тоді він швиргонув автомат у переслідувачів і попав комусь у голову. Це ще дужче розлютило хлопчаків, які тепер не бачили для себе небезпеки і вже шпурляли в нього чим попало.

— Боже мій! — скрикнула Віоля! — Допоможіть йому!

— Я допоможу, але ви мусите йти геть. Шкандибайте як можете, але постарайтеся зникнути у гайку. Ми вас наздоженемо.

— Чому ви мене проганяєте? Це мій батько!

— То й що? Невже ви не розумієте, що заважаєте? Ідіть у гай, а я біжу йому помагати.

Вона, однак, не рухалася з місця.

— Ну?! — сказав я. — Я теж не піду, доки ви не щезнете. Подумайте про батька!

Вона повернулась і пошкутильгала до гаю, а я побіг назустріч полковникові.

Він уже витяг пістолета й на ходу відстрілювався від хлопчаків. Якраз вчасно, бо ще трохи і коло знову зімкнулося б.

Діти продовжували жбурляти в нього каміннім і дрючками. Деколи поціляли й полковник кілька разів ледь не дав сторчака.

Ті рідкі постріли, які він собі дозволяв, здебільшого мали на меті відстрашити переслідувачів. Хлопчаки це хутко збагнули і насідали дедалі завзятіше.

Раптом полковник упав і покотився по землі Це хтось його перечепив кайлом. Хлопчаки враз налетіли з усіх боків, розмахуючи своєю зброєю. Пролунало ще два постріли, а тоді зблиснули на сонці лопати і кайла.

Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?

Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, побачив, що діти, зробивши своє, взялися тепер за мене.

Все це виглядало безмірно диким — оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про те, як маю повідомити дівчину про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна чи не впреться вона або й захоче вернутися.

Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, беріг кулі. Вже в гаю мене обігнала ватага щурів, вони не нападали, а лише метлялися під ногами. Видно, пильнували, щоб я не зник.

Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.

— Ну, як нога? — спитав я.

— Вже легше, розходила. А де тато?

— Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.

— Якою дорогою? — спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.

— Нема коли теревенити! — відрізав я і потяг її за руку.

— Я не можу так швидко! — зойкнула вона. — Не тягніть мене!

— Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.

— А тато? — не вгавала вона.

— Він уже, може, й там, — брехав я.

Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під ногами зачвиркала вода, починалися мочарі…

Я сказав Віолі, щоб вона далі йшла сама, а я буду задкувати і відганяти хлопчаків. Я витяг пістолет і гукнув їм:

— Спиніться! Я буду стріляти!

Але мої слова справили на них не більше враження, аніж цвірінькання горобця. У відповідь полетіли палиці й каменюки, що вони їх прихопили із собою. Кількоро попало мені в груди, я засичав від болю і більше не церемонився. Намагався стріляти у ноги, і хоч не всі постріли досягали цілі, четверо хлопчаків уже качалося по землі.

Стріливши ще пару разів, я повернувся й побіг мочарами до Віолі. Мочарі робились дедалі в'язкішими, і дівчина мусила за кожним кроком штрикати перед себе палицею.

Я не думав, що діти відважаться нас переслідувати й на болоті, але вони таки сипонули сюди. Я знову почав стріляти, і ще двоє упало. Решта вперто брала нас у кільце.

Тим часом ми забрели вже в таке болото, що чалапали по коліна в багнюці. У пістолеті лишилося тільки чотири кулі.

— Ой-ой! — пролунало десь збоку і я побачив хлопця по пояс у багнюці. Його засмоктувало дедалі сильніше. Хтось подав йому дрючок і спробував витягти, але натомість упав у таку саму багнюку. На наших очах за лічені секунди по обох хлопцях лишилися тільки кола на темній лихій воді.

З іншого боку долинули такі самі зойки. Хлопці, бредучи навмання, потрапляли на в'язкий намул і зникали в ньому швидше, ніж будь-хто приходив їм на допомогу.

Нарешті у них прокинувся страх, і вони спинилися. Декотрі повернули назад, інші нерішуче затупцяли, жахлива смерть товаришів таки їх збентежила. Вони стояли так, доки ми не увійшли в очерет і не щезли з їхніх очей.

Далі впродовж усієї мандрівки по болотах я мусив вибріхуватись, заспокоюючи Віолю. Під кінець я робив це вже так малопереконливо, що коли ми вийшли нарешті на твердь, вона, не кажучи ані слова, упала в траву й заридала.

За кілька днів ми добралися до Львова, і я завів дівчину до моєї тітки. Тітка живе сама, буде їм веселіше».

Марко замовк і надпив кави.

— Це все? — спитав я.

— Все, — відказав він.

Я вимкнув магнітофон і в цей самий момент почув шурхіт, що долинав із наплічника.

— Що там? — тицьнув я пальцем.

— Не знаю.

— Щось шурхотить.

Марко простяг до наплічника руку, і звідти одразу з пронизливим виском вискочив здоровецький щур і чкурнув у прочинені двері.

Марко зазирнув до наплічника і видобув звідтіля повну жменю потрубленого паперу. Саме порохно зосталося від щурячої біблії.

— Ні! — зойкнув він. — Як це можливо?! — Виходить, поки я говорив, ця потвора гризла книжку!

— Марку! Мусимо негайно мчати до твоєї тітки. Там є телефон?

— Звідки? Вона живе на Кривчицях.

— Сама?

— Я ж казав, що сама… Ти думаєш…. — він витріщився на мене напівбожевільним поглядом. — О господи! Побігли!

Але перш ніж покинути хату, я прихопив із собою касети, щоб і їх не погриз щур.

На таксі ми під'їхали до будинку й кинулися, мов ошпарені, до дверей. Але двері були зачинені зсередини. Ми гупали й прислухалися, чи не почуємо якогось відголосу, але скрізь панувала тиша.

Я обійшов будинок довкола, шукаючи відчиненого вікна абощо, однак безуспішно.

Тим часом Марко знайшов у повітці ломика і вже підважував двері. То були старі дубові двері і піддавалися вони важко. Та ось нарешті пролунав гучний тріск, і з сусідньої хати вибігла якась жінка.

— То я! — гукнув до неї Марко. — Щось не можемо достукатися. Хтось має бути всередині, бо ключ видно у шпарі.

— Я не бачила, щоб хтось виходив, — сказала сусідка. Вже й сама думала піти постукати…

Двері розчахнулися, і ми пройшли в сіни. І в сінях, і в кухні, і в світлиці — скрізь панував ідеальний лад, а при тім не було ані сліду живої душі.

— Ще нагорі є покій. Може, полягали спати, — проказав Марко пересохлим голосом. — Тітка по обіді часом дрімає.

Ми побачили їх обох на широкій постелі. Лежали накриті ковдрами з блідими восковими обличчями. Так, як їх застигла смерть.

Марко шарпнув штору. Покій залило грайливе сонячне сяйво.

Голови їхні лежали в калюжах засохлої потемнілої крові, кров запеклась на горлі, а ще червоні сліди щурячих лап виднілися на ковдрі, на світлому паркеті і зникали під шафою.

— Тепер нас лише двоє, хто знає страшну таємницю Щурограда, — сказав Марко.

Від тих слів по моїй спині пробігли мурашки.

Мені тепер не залишилося нічого іншого, як перенести всю Маркову оповідь на папір. І я засів за роботу.

Але весь той час, поки я писав, миші й щури чатували поблизу на мою працю. Покидаючи стіл, я мусив брати магнітофон, касети і машинопис із собою. Перш ніж почати передрук, я купив двох сіамських котів. Якби не вони, я не зміг би, мабуть, і ока склепити.