Літаюча тарілка

Я вам про літаючі тарілки розповім. Ні, не про ті, якими щаслива дружина зустрічає чоловіка, що припізнився до рідної оселі. Зовсім про інші тарілки піде мова, про ті, що з космосу начебто до нас залітають.

Не вірите? А я все на власні очі бачив. І Петра, механіка з нашого колгоспу, можу в свідки гукнути.

Скільки ми з Петром перед тим випили? По-перше, не перед тим, а після того. А, по-друге, ви б на нашому місці теж не втрималися.

Тож слухайте, якщо хочете. Було це так. Вертався я від кума свого з хуторів. Антену йому встановлював. Телевізійну. Кум телевізора придбав. Тільки не пили ми з тієї нагоди. Кум у мене непитущий. І мені лікарі порадили не зловживати. Я і не зловживаю.

Одне слово, повертаюся від кума з хуторів тверезий і про різні там серйозні матерії розмірковую. Про погоду, наступні жнива, останні досягнення телевізійної техніки і кібернетики, успіхи нашого колгоспу.

А ніч місячна-місячна. Як ото в пісні співається: «хоч голки збирай». Вітерець, легенький і теплий, з достиглими пшеницями бавиться. Цвіркуни наввипередки туркочуть.

Коли дивлюсь, у видолинку, неподалік від польової кринички, біля старої верби, щось ворушиться. Люди наче якісь. «Хто б то міг бути в таку пізню пору? — думаю. — Ну, я від кума з хуторів прошкую, а їм чого дома не сидиться?»

Підійшов ближче. Бачу, якась машина побита лежить, невідомої марки. Так принаймні з першого погляду здалося. Їхали хлопці-молодці та й перекинулися, бо, либонь, лікарських порад-рекомендацій не слухають.

Я, звичайно, до тих хлопців підходжу. Може, якась допомога потрібна чи й навіть кров для переливання особливо потерпілим. Вони мене побачили — зраділи. Щось почали вигукувати нерозбірливе. Руками махають, на небо показують. Наче хочуть сказати: «Бог свідок — ми не винні». Видно, перелякані з тієї аварії вискочили.

Тільки дивлюся: машина їхня — зовсім не машина, а щось кругле таке, мов тарілка величезна, розбехкана на кілька великих шматків. Що б воно могло бути? Може, якийсь комбайн новітньої моделі чи автонавантажувач? Тепер стільки тієї техніки до колгоспу прибуває, що за всім і не встежиш. Мода тут змінюється швидше, ніж у жіночій секції нашого райунівермагу.

Роздивляюся ту машину і, хоч вона мені зовсім не знайома, бачу, що полагодити її навряд чи вдасться. Одна їй дорога — в металобрухт. І потерпілі теж до цього, мабуть, докумекалися, бо посідали на землю й зажурилися. А чого журитися? Добре, що всі живі й здорові з тієї халепи вискочили, а техніку нову приженуть. Скільки треба, стільки й одержимо.

Навіть із запасом.

Примостився я біля тих хлопців, чекаю, що вони про свою пригоду розповідатимуть.

Вони й розповіли. А як почали розповідати, відчув — не з нашого краю люди. Не з нашого району, області, може, й не з нашої республіки. Ввімкнули якийсь перекладальний апаратик, мурмотять в нього по-своєму, а він уже по-нашому все перекладає. Хитромудрий такий апаратик. Не інакше — останнє слово кібернетичної техніки.

І от що він мені наперекладав. Виявляється, хлопці ті — зовсім не хлопці, а подорожани з далекої галактики. Літають вони на своїх тарілках, незнані світи вивчають. З науковою метою. Все в них ішло добре, техніка ніколи не підводила, а тут щось із невідомих причин сталося. Гепнулися вони на нашу планету. Хвалити бога, хоч індивідуальні рятувальні пристрої спрацювали, не відмовили.

«А від космольоту, — кажуть, — самі бачите, що залишилося». Тарілку їм свою не жалко, а от як додому без неї повернутися — проблема. Земна техніка, на їхню думку, нічим допомогти їм у цій справі не може.

Я, для годиться, образився за такі слова про земну техніку й цивілізацію. «Ви нас, — кажу, — недооцінюєте. Ми теж дещо вміємо». Відстоюю наш земний авторитет, хоч і не певен у тому, чи зможе хтось їм допомогти.

Вони ці мої слова, звичайно, всерйоз не беруть, але дякують за бажання виручити їх з біди. Ну, а я далі веду свою дипломатію, пропоную іногалактичним гостям відвідати наше село і взагалі почуватися на нашій планеті як у себе вдома.

Пристали вони на мою пропозицію, взяли свої речі з побитої тарілки, й рушили ми до села. Полем до лісу. Ліс перейшли, а за ним якраз ремонтно-механічні майстерні нашого колгоспу, гаражі, майданчики нової, новітньої і списаної сільгосптехніки.

Як до списаної техніки підійшли, бачу, гості трохи захвилювалися, гомоніти про щось почали. Мені не перекладають, але й так все зрозуміло. Враження наша техніка, навіть списана, справляє.

Отут саме й Петро-механік нагодився. Я йому про все коротко розповів, а гості попросили дозволу з технікою ближче ознайомитися.

Ми з Петром їм все й показали. І те, що для сівби, обробітку, збирання й вивезення, і те, що для ферм, будівництва, зв’язку. Уважно гості все роздивлялися. Навіть більш ніж уважно.

В них наче зажевріла якась надія. Хоч спочатку не признавалися, більше розпитували. Здивувалися дуже, коли довідалися, що більше половини техніки тут без потреби стоїть — ніхто нею не користується і вже ніколи користуватися не буде.

Вони за це й вхопилися. Попросили показати, що саме наш колгосп уже ніколи не використає. Ми й показали.

«Тоді, — кажуть іногалактичні гості, — дозвольте нам деякими деталями з вашої непотрібної техніки скористатися. Здається, їх цілком достатньо, щоб скласти новий космоліт, або, як ви кажете, літаючу тарілку».

«Беріть, якщо вам треба, — охоче погодився Петро. — Менше мороки з металобрухтом буде. Воно, щоправда, годилося б у голови нашого, Івана Оверковича, спитати. Та, я думаю, він не заперечуватиме допомогти братам по розуму з іншої галактики».

І отут ми побачили, чого варта позаземна цивілізація. Як взялися хлопці-інопланетяни до роботи, то через годину біля нашої майстерні вже стояла новісінька літаюча тарілка. Чисто спрацювали, жодної машини даремно не зіпсували. Знімали тільки ті деталі, що їм потрібні були.

За годину, кажу, впоралися. Бачимо: збираються наші гості відлітати. Як тільки вже ми з Петром їх не умовляли! «Затримайтеся, — просимо. — Завтра в клубі з лекцією виступите. Про свою цивілізацію високу розкажете».

«А що ми можемо вам розказати?! — дивуються вони. — Ви нас у деяких теоретично-технічних відкриттях уже давно обігнали. Ми тут такі пристрої познаходили, що нашим ученим і не снилося. І це, зважте, в списаній техніці. А якби ми ще й до нової добралися?! Так що вибачайте, але ми до вас вже іншим разом завітаємо, коли в нас справді буде чим похвалитися».

З тим і полетіли.

Лише після цього, збагнувши, що саме відбулося, ми з Петром знайшли пляшку й випили за історичну зустріч двох цивілізацій. А жінки наші, звичайно, в ту зустріч не повірили. Тут справді вже без тарілок не обійшлося. Літаючих тарілок. Тільки то вже інша історія.

Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.