Королівська обіцянка

Розділ перший Повернення давнього друга

Був квітень, сніг зійшов, пробилася перша травичка, а головне – яблуні вже ось-ось мали вкритися пишним цвітом.

Дуже люблю цю пору. Повітря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанів великі, ніби лапи щенят. Світає все раніше й раніше. І в класі доводиться запинати штори, бо сонце б’є й припікає. І який же дурень за такої погоди думатиме про уроки!

І от ми йшли зі школи – я, моя подружка Ритка й Макс Овчинін з паралельного класу. Насправді Максу було не по дорозі, але він вигадав, що йому необхідно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба: то на пошту зайти, то в «міні-маркет», то до приятеля, аби тільки не додому, а разом із нами. Він височенний, у сьомому класі – метр сімдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч і виросла за півроку на вісім сантиметрів, – усе одно в цій компанії найнижча.

– Лінко, хочеш, твій рюкзак понесу?

– Мені що, сил бракує?

Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама. І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це насправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим навершям?

– Чому ти посміхаєшся? – з підозрою запитала Ритка.

– Та так, – потерла я кінчик носа. – Просто гарна погода.

Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється – про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці – я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…

Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша керівничка перестала до мене чіплятися. (От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?)

– Ну, бувай, – сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». – Овчинін, якщо тобі на пошту – ходімо.

Макс зам’явся:

– Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й потюпала додому. А Макс залишився.

– До себе не запрошую, – сказала я діловито. – У нас неприбрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити…

Він почервонів і посміхнувся:

– А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.

– Щастить, – сказала я із жалем. – Ну чого тут стовбичити – давай хоч у двір зайдемо, чи що…

І ми завернули у двір.

На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Ну й байдуже…

Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою – пух-х, і все.

А раптом король ніколи за мною не прийде?

Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять…

– Ти чого? – запитав Макс.

– Нічого. А тобі що до того?

У Макса опустилися куточки губ.

– Як у тебе настрій змінюється… Щойно усміхалася, а тепер на людей кидаєшся – ні сіло ні впало. А я що – винен?

– Не винен, – сказала я знехотя. – Гаразд, Максе, ти мене справді, той… пробач… За малечею треба в садочок, уроки і все таке…

– Розумію, – сказав Макс і похнюпився. – Ну, бувай…

І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом…

– Ліно!

Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят.

Я обернулася.

Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба…

Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга.

Хлопець підвівся мені назустріч:

– Ти що, мене не впізнаєш?

І голос же його!

– Гарольде? – сказала я зачудовано.

Він винувато посміхнувся.

– Гарольде!

Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка – бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і навчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

– Гарольде… це точно ти?

Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі одміни його обличчя.

– Лінко… а ти зовсім не змінилася.

– От іще, – я відсторонилася. – Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, а це… Стривай, Гарольде. Зачекай…

Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки.

– Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?!

Він потупив очі:

– Шість…

– Скільки?!

Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

Але ж річ не тільки в тім!

– Гарольде! А його величність?…

Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти:

– Здоровий. Не бійся.

– А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж?

– Ні.

Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. (Макс Овчинін стояв кроків за десять і дивився отетеріло, але зараз мені було не до нього.)

Одного разу, рятуючи Королівство від загибелі, король Оберон дав обіцянку: кожна з п’яти принцес, які були нареченими його сина, вийде заміж за принца, і станеться це раніше, ніж на скронях у кожної з них проб’ється перша сива волосинка. (Запорукою його королівської обіцянки стало життя короля!) Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивіти – вони ж бо були лише на кілька років старші за мене. І от тобі й маєш – у нас минуло десь чотири місяці, а у них, виявляється, спливло уже шість років!

– Чому ви не сказали мені, що в Королівстві час лине швидше?

– Та я й сам не знав, – сказав Гарольд із досадою. – Досі ж ніколи такого не було, щоб людина з вашого світу довгенько жила у нас, а потім поверталася…

Я розглядала його з дивним відчуттям. Усе-таки він був надто дорослий. І одягнений несхоже: сорочка картатенька навипуск, світла вітрівка (не вельми чиста), джинси, розтоптані кросівки… (Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага!)

– А Оберон знав?

– А ти гадаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?

– Так, – я прикусила губу. – І що ж, за цей час він не знайшов хоч одного принца?

Гарольд опустив голову:

– Він шукав. Але ж у нього – жодної вільної хвилинки. То дракон унадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.

– Що, зовсім-зовсім немає принців?!

– Ну, панікувати поки ранувато, – сказав Гарольд без особливої впевненості. – Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…

Я потягнула носом, але нічого не відчула.

– Звідки смердить?

– З вулиці. Від цих, що їздять.

– А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.

– Ні, – Гарольд рішуче похитав головою. – Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.

– Парк?

– Ну, так. Ходімо. Погода гарна.

– Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пішли.

На виході з двору мене наздогнав Макс.

– Ліно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.

Я підійшла:

– Чого тобі?

Макс нервував:

– Хто це?

– Мій друг.

– Куди ти з ним ідеш?

– А тобі що?

– Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!

Я примружила очі:

– Ти мене що, виховувати зібрався?

– З глузду з’їхала… – сказав Макс вражено. – Звідки ти його знаєш?

– Я з ним билася пліч-о-пліч, – сказала я сухо. – Він мені не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла – можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?

Я пішла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?

Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.

– Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?

Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсім недавно я, як маг дороги, захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. (Щоправда, каша трішечки підгоріла.)

– Чудово… Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу наїхало – тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати – у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…

Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ – чарівна оболонка звичних предметів.

– Принцесам побудували Храм Обіцянки. Туди люди юрмами сунуть – подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала – розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?

– Та скільки ж їм років? – запитала я непевно. – Двадцять з маленьким хвостиком?

– Ну то й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса, приміром, побачить мишеня, злякається – волосок і посивіє…

Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запиленому парку. В брудному озерці юрмилися качки – вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.

– Слухай, – поцікавилася я роздумливо. – А… з кимось іншим їм можна одружитися?

– Та тих женихів – хоч греблю гати… – Гарольд дивився на качок. – І наші, й чужоземні. Моряки, купці, лицарі. Приходять у храм, начебто просто в гості, й починають один з-поперед одного хвости розпускати. Якийсь капітан залишив своє судно, команду, уявляєш? І переселився до нас. Так закохався в Ортензію – не піду, каже, без неї. Ти думаєш, вона на нього хоч краєм ока глянула? У них одне на умі, торочать своє – подавай їм принца. Ах, ні? Тоді до побачення!

– От дурненькі! – сказала я спересердя. – Нащо їм принци? Чим принци кращі за інших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речі, принц Олександр із принцесою Ельвірою?

Гарольд знизав плечима:

– Живуть, як і передбачалося. Вона на ньому мало не верхи їздить. Діти у них – уже троє…

– Та невже?

– Звичайно. Взагалі, багато хто одружився за цей час, купа дітей народилися.

– А… – я затнулася, покосувала на Гарольда. – Слухай… А ти… теж одружився?

Він потупив очі. Його щоки трішки зарум’янилися:

– Угу. Син у мене. Півтора рочки.

– А-а-а, – сказала я тихо.

Ну уявіть: ось ви не бачите людину чотири місяці. Ви звикли, що він вам ніби старший брат. І… не зовсім брат. Коротше, друг. І раптом ви довідуєтеся, що він, виявляється, одружений, що у нього дитина підростає, а ви все ще вчитеся, протираєте штани (джинси) у своїй школі…

Але, по-перше, у них шість років минуло. Це добряче-таки…

А по-друге, хіба нас із Гарольдом щось зв’язувало, крім бойової дружби?

– Вітаю, – вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. – А з ким ти одружився?

– Вона з приїжджих, – Гарольд дивився кудись убік. – Ти її не знаєш…

Ну й дурнуватий, напевно, у мене вигляд…

– Гаразд, – сказала я, намагаючись зам’яти незручність. – Як же тобі вдалося перейти зі світу в світ? Я раніше думала, що тільки Оберон…

– Ледве здолав, – зізнався Гарольд. – Його величність каже: тільки у свій світ повертатися легко… Він мене постійно всьому вчить. То: «Гарольде, зустрічай послів». То: «Гарольде, з’їздь на острови втихомирити людожерів». То: «Гарольде, відпрацьовуй переходи…» Я ночами не сплю, свого малюка місяцями не бачу. Знаєш, – Гарольд стишив голос до шепоту, хоча підслуховувати було нікому. – Мені здається, він готує мене в спадкоємці…

– Як то собі?

– Та ось так.

– А принц… Олександр?

Гарольд зітхнув:

– Його ніхто всерйоз не сприймає. Навіть коли б не було того випадку із втечею… Ну який з нього король? Підстеріг мене нещодавно в лісі… Я, каже, жодних прав на корону не маю й не домагатимуся її. Ми, мовляв, з тобою друзями були, друзями й залишимося… і пам’ятай про це, майбутній королю Гарольде… Тьху! – він так садонув кулаком по лаві, що качки злякано розлетілися. – Ти розумієш, він уже зараз бачить Оберона мертвим. Боїться зі мною сваритися, планує собі спокійне майбутнє… Ну яка ж він скотина!

– А король? – запитала я ошелешено.

– Та хіба з ним можна про щось таке говорити? Розумієш? Він теж узяв в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні. Коли в котроїсь із принцес проб’ється перша сива волосина…

– Годі!

– От і він те саме: «Годі, Гарольде, нам треба думати про податки». «Припини, Гарольде, нам треба думати про драконів». «Не варто, нам треба думати про людожерів…»

– А оті людожери… звідки вони взялися?

– А звідки вони зазвичай беруться? Живуть собі на островах та оті судна, що пропливають мимо, палять… У нас уже троє їхніх племінних вождів у темниці сидять, а їм – хоч би що… «Не варто, Гарольде, я хочу залишити тобі й людям якнайменше проблем…»

Гарольд раптом закрив очі руками. Виглядало це дивно, бо, як я його знала, він завжди був мужній. А тепер ще й дорослий – зовсім дорослий, недосяжно…

– Ну, ти чого? – запитала я злякано.

– Нічого, – він дивився крізь пальці на осмілілих качок. – Мені Оберон – як батько. Знаю, що й тобі теж.

Я згадала, як Оберон з’явився на батьківських зборах. Як із шапки, яку він тримав у руках, спадали крапельки – розталі сніжинки…

– Що ж нам робити, Гарольде?

– Я хоч відпочину… – сказав він глухо. – Хоч трохи посиджу спокійно. Поки я тут – там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, і королю не загрожує небезпека… А я так утомився…

Доріжкою повз нас пройшла молода мама з дитиною. Жінка штовхала коляску. Маля – тягло пластмасову гусеницю на коліщатах.

– Гарольде, – сказала я рішуче. – Якщо у вашому світі так багато принцес – чому проблеми із принцами? Га?

– Пояснюю, – у голосі Гарольда мені раптом вчулися інтонації Оберона. – Принцесою вважається кожна дівчина, яка з’явилася босоніж у Королівстві на світанку і пред’явила грамоту, що її батько – правитель далеких земель. Таких «правителів» можуть бути десятки – бо карликові королівства, ні до чого не придатні, народжуються, як гриби, і так само зникають… А дівчата хочуть принца. І Королівство (такі звичаї) зобов’язане їх прийняти.

– Не дуже мудро…

Гарольд зсунув брови:

– Це закон нашого світу. Може, тобі не подобається, що дощ мокрий, а сніг холодний?

– Цілком, – сказала я примирливо. – Прекрасний закон… Гарольде, а де є принци? Де їх можна шукати?

– Король знає. Але не каже. Мені, в усякому разі.

– Чому?

– Бо: «Ми повинні думати про наш народ! Ми повинні думати про майбутнє! Я не можу ризикувати тобою, своїм єдиним магом!»

– Але ж це небезпечно… – сказала я посмутнілим голосом.

– Ліно, – Гарольд уперся долонями в коліна. – Я прийшов… за тобою! Бо… Ну поговори з ним, га? Може, тобі вдасться його вламати?

– Мені? Оберона? – запитала я із сумнівом. І відразу спохопилася: – Ой, я так хочу до Королівства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?