Київ-86

Київ-86

Джунглі Хрещатика цьогоріч знано розбуялися. Ми топаємо вервечкою, але тримаємо дистанцію, аби чоловий, ламаючи перед собою хащаки, не стьобав гілками по обличчю задніх. Наокі про це регулярно забуває, а Ікумі — страшенно матюкається японською щораз, коли гілка гасить її по щоках. Кажуть, людина ходить зі швидкістю п’ять кілометрів на годину, та у хрещатих хащах ми тоді повзли заледве півтора — аж так все заросло.

Зрештою, я забиваю на ризик і тягну їх на карколомні зламності височіней: вперед і вгору — пожежною драбиною. Плювати, що на даху можуть помітити, зате без клятих чагарів. Ну, майже: там все давно поросло густими мохами і молодими берізками, а у калюжах — рясно плодиться комашня. Наш дах з’єднується з Головпоштамтом, а звідти — зручно втичити на площу Жовтневої Революції.

Ми ночуємо у шикарному номері кинутого готелю „Дніпро“. Я завжди там ночую: готель стоїть на пагорбі і з горішніх поверхів відкривається чудова панорама Міста і широких Дніпрових плес. У номері цілі шибки і здоровенне ліжко, на якому вільно лягають троє.

Ми довго шарилися центром, скидали залізні літери радянських слоганів з дахів і складали з них лайливі слова на проспектах, грали в хокей порожніми пляшками, трухлявими ключками TISA, а потім — поверталися в номер, рубилися в бридж при світлі налобників і нам захотілося втрьох. Ікумі гарна. Говорить мало і завжди японською, я того зовсім не розумію, але не прошу Наокі перекладати. Він спочатку пробував, та невдовзі махнув рукою. Ми трахалися, засинали, прокидалися і знов трахалися. І коли тепер я згадую це — сум і скорбота гасять по маківці обухами. Я не уявляю собі, як таке могло статися, але про все по порядку.

У нас дійсно чудовий номер, настільки, що вони навіть планують лишити чайові на рецепшені. Шкода тільки води нема, а електрики — не шкода. Теплі сполохи свічок і туристичних пальничок у сутінках вечора нагадують про камін і всі ті дрібниці з великої землі, яких тут бракує і без яких водночас так хороше. Ми сидимо у сиґарному диму, втичимо на яскраві зорі за прочиненим вікном, а промені налобних ліхтарів — розсікають джедайськими мечами темряву і ми, з вересками та сміхом, хвацько ними рубаємося. Потім видихаємося, падаємо на диван, лоскочемося, трахаємо Ікумі, знов палимо, вимикаємо ліхтарі, лишаємося серед оксамитового мороку, димової завіси і тиші. Ікумі каже, що пішла приймати ванну, встає і тоне у чорних коридорах готелю: палити у вікно на самоті, думати про щось далеке і незбагненне. Це єдине, що Наокі переклав за останні дні. Єдине, що важливо знати про неї, доки ми тут.

Вони щасливі. Летіли сюди вісім тисяч кеме: ступити на заборонену землю, зануритися в країну цілком реальних небезпек, помирати від утоми серед боліт дорогою до Міста, провалюватися по груди у в’язке багновище іриґаційних каналів, втичити на яскраву пляму Чумацького Шляху, радіти кинутим селам і без упину торохкотіти затворами дзеркальних фотоапаратів, документуючи цікавинки на нескінченно довгому шляху. Вони летіли, аби вгаситися по вені пустками застиглих вулиць, порожніми проспектами і завмерлими площами. Сотні тисяч людей мріяли тут побувати, тисячі пробували дістатися і лише кілька сотень побачили все власнооч. Триста з них привів сюди я. Вони щедро платять за це, а я — можу сплатити аліменти, полагодити мотоцикл і нестримно бухенити, не думаючи про ґастарбайтерство де-небудь у передмістях Праґи.

Сьогодні ми вхопили всі панорами, всі пейзажі і колорити тутешніх хащів. Я показав їм найвіддаленіші закуті смерті і всі колорити закинутого. Своїми ніконами вони відстріляли блискучі плеса Дніпра, підірвані мости і розбиті вітрини пограбованих магазинів.

Зараз я не хочу думати про конспірацію і спокійно променяю джедайським мечем налобника у вікно, демаскуючись. Точно так само, як і ці двоє, які з клієнтів встигли перетворитися на друзів. І у сміхах дурощів, у темрявах кинутого під пронизливим і натхненним зоряним небом я щемко відчуваю, як сильно люблю рідне Місто.

Та назагал ми обережні: не ходимо тротуарами, тримаємось осторонь проспектів і жахаємося шурхотів. Ми на взводі навіть нічними тишами і нам є кого боятися. Нас тут нема, є тільки зорі над нами і хащі навколо. Є тільки тіні висоток і стиглі яблука, важкі серця червоних плодів, які тягнуть гілки донизу і спекотним серпнем то наше спасіння.

Ми помираємо від спраги, повземо Хрещатиком і я калічною англійською травлю Наокі, що тут колись була річка, а потім — її безжально закатали в асфальт. І від слова «річка» розріз його очей ширшає…

Ми доповзаємо до яблуні і загуслі слини японців, їхня палка спрага — велять запихатися соковитим спіллям, навіть не обтираючи плоди. Вони нагрібають повні пазухи і не цікавляться як то шкідливо, як ті гігантські і соковиті щастя гарячим полуднем зашкодять, і скільки причин-пухлин зачаїлося всередині. Я теж пригощаюся — в голові прояснюється: спрага відходить і я втичу на гарнелезний животик Ікумі, яка накладає яблука у пелену футболки, ніби кенґуру збирає в кишеню дитинчат. Вона дивиться на мене, а її підборіддям стікає тоненька цівка яблуневого соку.

Клац!

Вилазить фотка. У Ікумі падає щелепа, Наокі — давиться яблуком. Мій Polaroid. Спрага миттєво забута, очиська хижо звужуються і японці сунуть на мене: забрати фотик, полапати знову своє голомозе дитинство, облизати досхочу ностальгію моментальних фото, ще раз пустити слинку і піти, нарешті, в готель. Вони штовхаються, яблука з футболки Ікумі падають і котяться землею, світить Сонце. Клац!

Нам час: ліниво обстежити Жовтневу площу, звернути до Лєнкому, пірнути в „Дніпро“, втичити на панорами міста і вирубитися після фляндру віскі. Ми шаримося біля хрещатих фонтанів, загризаючи втому і нудьгу соковитими яблуками. Тут все підготовлено до параду, який не відбувся. Параду, на який в останню мить не вигнали людей. На ті свята партія дозволила відпочивати цілих чотири дні, — Місто відпочиває досі.

Святкова трибуна біля Будинку профспілок просіла і вкрилася молодою паростю. Я розказую японцям, наскільки козирним було це місце, і на всіх парадах сюди пускали хіба партійщину та решту почесних. Ікумі гасає навколо, кричить щось японською і фоткає трибуну з різних ракурсів, малює маркером на стінах покемонів, дивно розпухлих жадібних жаб і всяку мазафаку страшну, за яку ми всі так любимо Японію з її мультяшками, небритими піськами, вагонами для дівчат у час-пік і густим мереживом дротів на висоті другого поверху.

Мені нудно. Щораз я тягну сюди нових ґавриків і всі обов’язково хочуть глянути саме на Жовтневу площу, саме на цю трибуну: уявити як ніхто не приїхав, як парад не відбувся, як почалася паніка, а потім — евакуація з чергами біля автобусів і поїздів, видачею теплих речей, озброєними людьми і сухпайками — постійними супутниками тривоги і скорих, довгих розлук.

Японці не можуть нафоткатися, а я — не можу дочекатися, коли ми нарешті повернемось у готель, у номер з найкращими у світі вікнами, які я мию каламутною дніпровською водою і до блиску протираю газетами „Київська правда“ за 86-й рік.

Я розвалився на лавочці і мружуся, картаючись за вкотре забуті сонцезахисні окуляри. Безхмарне небо не віщує нічого, що би завадило пофоткати зорі на довгу витримку перед сном. Мене розбирає приємна втома, ніби втичиш у стелю після сексу і пускаєш кільця диму у темряву. А вона — спить поряд: тепла, наче присмак бджолиних смужок гарячим літнім днем.

Сонце смалить обпалений фасад Будинку профспілок. Воно давно вже випекло червоні фарби на здоровенному борді „Первое мая“. Я колись залазив на вежу з годинником і втичив звідти у бінокль: роздивлявся щербаті щелепи підірваних мостів і щупальця вантів, які мертво звисають у сарґасові води Дніпра.

Ікумі клацає слоган „Мир без оружия и насилия — наш идеал“. Його синяви давно вицвіли у блідо-небесний, блакитне тло злилося з білим написом і складно розібрати слова, які я перекладаю Наокі англійською. З пам’яті.

Потім — знову вкладаюся на лавочку, заплющую очі і уявляю Місто, аби не евакуація. Придурків, які б лазили тут дахами, малювали графіті і каталися на скейтах. Уявляю всі ці автомобільні пробки, скляні висотки, шаурму і кіоски з пресою біля метро. Зараз мені радісно й анітрохи не жаль Києва, який ми втратили. Не боляче мені за всі ті «рюмки чаю», «подвійні половинки» кави по двадцять вісім копійок і теревені про заборонені книжки, не боляче за вуличних продавщиць овочів, за магазин „Ноти“ і «біоміцин» з шостого гастроному. Не боляче за торт „Сувенірний“ і булочки з кураґою, турецьку каву в ЦУМі та пиріжки-тошнотики з м’ясом біля площі Лєнкому. Цього би і так не було, замість них прийшли би простирадла комерційних реклам, кіоски і офісні центри. Аби врятувати просторий Київ з пишними, каштановими легенями — нам довелося його втратити.

Зрештою, підриваюся і тягну японців на Свердлова. Ми повільно продираємося крізь хащі під здоровенним агітбордом на фасаді Головпоштамту. Білим по червоному, молоком на крові виведено стрімко і ясно, без жодних підтекстів: „Энергию замыслов — в энергию действий!“.

Дійсно, думаю я і кладу руку на сідницю Ікумі, яка зупинилася зафоткати напис.

Клац!

Нічого не подумайте: у мене такі стосунки не з усіма. Буває, дають бабки і дивляться потім, як на гімалайського шерпа. А іноді клієнт — сама душевність, та за показухою — зверхність, ніби за білосніжними посмішками акул ввічливості і такту приховано хижий, підступний намір. А бувають просто відбиті камради, яким море по коліна, і це — саме той випадок.

Втома, спрага і заброшки навколо — шепочуть до всіх наших тваринних інстинктів. Декорації закинутого постійно нагадують, як сильно кортить тих соковитих яблук, тієї прохолодної води з Дніпра, того м’якого ліжка в готелі і цієї дрібної баришні в жовтій бандані. Я знаю її так мало і так швидко ми звикли одне до одного, так швидко спонтанні рухи і дотики стали звичними. Я люблю тебе, Японіє!

Спостерігаю за нею і розумію, як саме місця можуть зробити нас щасливими. Як їхні текстури тарабанить пам'ять відбійними молотками яскравих вражень. Тут ми дещо реальніші, ніж насправді. Трохи солоніші від поту і трохи місячніше звучить японська з її вуст під зоряним сяйвом серпневої ночі. Тут її слова схожі на співи птахів, яким я не знаю назв, яким давно придумав свої. Тут зорі світять яскравіше і не соромляться. Цього не реєструє спецтехніка, цього не видно крізь телескопи покинутих обсерваторій, про це не розкажуть на каналі для виживальщиків, але це є, і серед декорацій закинутого проступають шрифтами Брайля спокій і радість. Тиша і пустка. Старіння і невідворотна смерть.

Навряд мої японці думають про таке: он, бігають навколо Ілліча, ніби він Рональд Макдональд, а вони — вдячні діти з провінції. Ікумі кричить мені щось своєю мовою, я не розумію що саме, але точно знаю — щось про радість цієї миті.

Клац!

Як ми дожили до такого?

Тоді на ЧАЕС бахнуло і терміново треба було мити асфальт, залучати резерви спецтехніки, скорочувати урочистий парад до двох годин, скорочувати кількість учасників, скорочувати, скорочувати, скорочувати. Розганяти хмари над Прип’яттю, розвіювати шарувато-дощові аби, борони Боже, не полив дощ. Зливати отруйне молоко в каналізацію, дозконтролити евакуйованих, тягти їх у банно-пральні комбінати, а після — голити голови, ліпити жовту нашивку зі знаком радіації на груди і селити у новобудови, які планували подарувати киянам до дня трудящих.

Треба було чимшвидше бурити бювети, класти водопровід під Дніпром і пересидіти все вдома, з кватирками, завішаними марлею і тривожними чутками про наростаюче лихо. Пліткувати про волги-членовози, які одна за одною паркуються щоближче до трапу, а пасажири — лишають взуття в салоні авто і звалюють подалі, завбачливо відправивши дітей у кримські піонертабори, відіславши родичів у солону, сонячну Одесу: поближче до чаїних криків та іржавих портових кранів. Треба було ділитися лихими звістками про траси, забиті автівками з насмерть переляканими людьми. Гармидерити школи, дозволяти відвозити дітей у піонертабори з наскрізним ароматом хвої, різнобарвними альтанками і химерними малюнками звірів зі стрічок „Союзмультфільм“.

Там діти сидітимуть біля багать, втичитимуть на палаючі жарини, на помаранчеві гарячі вогні і лякатимуть одне одного страшилками про міста, де нема з ким гратися, де ростуть-тяжіють ядра абрикос, які ніхто не зриває: стигнуть і падають на сірий, потрісканий асфальт їхні м’які, гарячі плоди. А ті з дітей, хто лишився у Місті — дивуватимуться порожнім класам, звичкам батьків мити взуття після вулиці, проціджувати воду крізь активоване вугілля і варити на мінералці густі, червоні борщі.

Жінки вдягатимуть короткі спідниці, питимуть більше і в очікуванні невидимої смерті трахатимуться так, ніби хочуть докричатися до ефіру радіо „Промінь“. Хлопці напідпитку у штанях фабрики „Донбас“ чіплятимуть їх під смарагдами каштанів і вестимуть під пишним листям у дворики, де з прочинених вікон гратиме американська музика і верески щастя летітимуть луною ген далеко-далеко.

А потім — всі заб’ють і влаштують велогонку київськими вулицями у День Перемоги, радітимуть здобуткам „Динамо“, носитимуть на руках Блохіна, цілуватимуть капот його сірої Волги і вдихатимуть життя, що звалюється на голови палючим сонцем щотравня, щороку, який наближає до світла-мрії щасливого майбуття: без продовольчих дефіцитів і алкогольних заборон.

Але нічого такого не сталося. Поки „Київська правда“ друкувала передовиці про токарів, передових шліфувальників і десяток відкритих спортмайданчиків — в місті наростала паніка. Недільним ранком Оболонню тривожно поповзли на північ колони спецтехніки. Поважні комуняки гарячково набирали Москву і благали підігнати ще потягів, ще літаків. У касах розкупили квитки на місяць вперед. Щасливі спекулянти заганяли їх за потрійними цінами, а давка на вокзалі нагадувала фільми про Індію, коли потяги беруть штурмом і щільними лавами забиваються на дахи завзяті герої незнятих фільмів про відчай і страх.

Вітер зі станції все дмухав на Київ. Щербицький не вивів людей на травневий парад. І люди побігли. Партійці тулились до спецвіконець в аеропортах, де так само квитків було не дістати. Безбілетників з потягів навіть не думали виганяти. Гуркіт автобусів евакуації і торохкотіння спецтехніки стали передсмертними стогонами Києва, видихнутими у гаряче повітря вже підігрітого сонцем травня.

Магазини розграбували. Сотні людей загинули у давці на вокзалах. Навіть війська не могли зупинити мародерів. Радянський Союз накрився через рік. Україна лишилася сам на сам з дірою розміром з Молдову, якою тепер вигулюю іноземних туристів я.

І

Давайте відверто: зараз я розкажу все, як було, а ви можете мене потім засуджувати, та знайте — ця сповідь від чистого серця. Коли все почалося? У перші дні того палючого і далекого серпня. В мій Радомишль давно завалилося літо і його буєцвіття перетворювало замурзане Полісся на пишний сад. У такі дні часто забуваєш, що поряд безкрая пустеля мертвої Землі і треба довго летіти ґвинтокрилом, аби дістатися до першого живого міста по той бік Дніпра.

Я саме колупав свій дирчик: викотив його з гаража, поставив гріти боки під сонцем і слухав іноземні пісні. Окрім візитів, я взагалі мало цікавлюся рідним Містом: не роблю тематичних запитів у пошукові системи, не читаю новини у пам’ятні дати, уникаю контактів з журналістами і не веду блоґ про покинуті місця, які знаю краще за всіх.

Та кілька разів на рік дзвонить блакитний телефон. Це Толік — мій менеджер, якщо у таких, як я, взагалі можуть бути менеджери. І якщо до таких, як Толік, взагалі можна вжити слово «менеджер». Він отримує свої двадцять п’ять відсотків і дуже старається.

Він дзвонить, коли знайшов мені жирних клієнтів — іноземців-мажорів, яких треба провести в Місто, показати їм пустку і ще багато всього показати. Отримати свої п’ять тисяч доларів і жити спокійно до наступного разу: квасити, ремонтувати мотоцикл, тягати з річки жирних линів і готувати їх у коптильні, чорній від кіптяви часу.

В інших ситуаціях я намагаюся про Київ не згадувати.

Тоді саме задзвонив блакитний телефон.

Толік говорить швидко, ковтає слова і картавить, ніби всотав всі мовні дефекти, і лоґопедам можна показувати його на конференціях, замаринованим у банці, як цікавий приклад мутацій гортані, голосових зв'язок, ну, всього того, за рахунок чого людина може говорити, а не просто нявчить, скажімо, як кицька. Цього разу японці. Просто не уявляю, де він їх знаходить.

Толік розсилав листи в іноземні тураґенції з пропозиціями порушити закон, сидів на тематичних англомовних форумах і працював, працював, працював. Мені з ним пощастило. Тридцять років тому ми гналися наввипередки на велосипедах „Україна“, аж раптом з-за рогу вигулькнув Москвич кольору червоної цегли і Толік, мимоволі здавши на розряд з акробатики, приземлився лівим коліном у наждачні абразиви темного асфальту. Скалічившись.

У Київ він ходити не міг. Лишалося шукати клієнтів і пропивати свої двадцять п’ять відсотків зі мною в єдиному пристойному пабі сонного Радомишля — охоронця і прикордонника мертвих земель.

Японці. Засмаглі індустріальщики з важкими тушами дзеркальних фотоапаратів: тупі запитання, сотні кілометрів ходу, засідки, дахи хрущовок, говорити англійською, слухати японську. Ненавиджу Київ.

Я чекав на них у готелі славного міста Коростишів — звідси до Міста дістатися зручніше за все. Місцина не з приємних, і щастям тут не пахло ані під час червоних парадів, ані під російську попсу дев’яностих. Не пахне і тепер. Смердить старими матрацами і тхне хрущобами з узбецькими килимами на стінах.

Номерний фонд цілком нагадує готель „Дніпро“. Тільки дерева ростуть не в кімнатах, а в коридорі. У таких потворних гігантських вазонах, біля яких сидять беззубі повії на бордових дерматинових кріслах. Тут червоні стіни, ніби Хемфрі Боґарт пішов у шалман, а кіно з ним раптом стало кольоровим, ніби з часів Лакі Лучано готель не ремонтували і не витирали пилюку, яка запорошила вульгарний бордовий плюш. Тут все просякнуте сексом. Всі ці стіни, — вони ніби зведені із засохлої сперми і тільки для годиться пофарбовані в червоне. Може, це і не фарба взагалі.

Тут є все для розкішної історії: задряпаний до півсмерті бар з похмурими типами і колоритний, вузький провулок без відгалужень, дверей та газопроводів. Саме такий, аби напідпитку зустріти там трьох румунів, пару разів перепитати що вони там лопочуть своєю, блядь, циганською мовою і отримати лезом під ребро.

Сюди не дотяглися щупальця онлайну, і оптоволоконні дроти не дотяглися, тут не слідкують за модою і не репостять відомих блоґерів. Чорт забирай, ну звісно не репостять. Тут хлопці зрізають зі старих запорожців верх, перетворюючи їх на кабріолети: перетворюють на гордовитих жеребців битих поліських трас і везуть верескливих дівок під товстим шаром дешевої косметики в густі соснові ліси, везуть під звуки попси і декалітри дешевої слабоалкоголки, везуть культурно відпочивати біля малих поліських водойм.

Уже вечір, а я навіть не хочу в бар. Не хочу нариватися на сині дині автохтонів, не хочу тиснути на їхні базові цінності — порушувати територію і зазирати в очі їхнім жінкам. Я замовлю піцу і літр яблучного соку, слухатиму музику, дочекаюся кур’єра з теплою картонною коробкою, неспішно жуватиму, і вкотре почну перебирати спорягу, готуючись зустріти японців.

Я бачив їхні самурайські резюме: шалені драйви на action-камерах, семитисячники і вертухи на бордах. Вони купують спорягу на замовлення і ганяли країнами, де ембієнтом гасять автоматні черги повстанців. Шаробанилися пустелями і бурями, коли пісок забиває фототехніку і треба ховати її у спеціальні чохли. Вони навіть збиралися ганяти на борді у смерч, але, дякувати Богові, передумали в останній момент і просто напилися в полі з панорамою реднецького дестрою на півдні Американщини. Попри це все, я не знаю, як вони витримають дорогу на Київ.

Дзеленчить блакитний телефон — Толік їх нарешті привіз. Вони широко посміхаються, але ховають себе за окулярами Ray-Ban Aviator. Толік каже, що це — Наокі та Ікумі. Чудово, неясно тільки, яке з імен чоловіче.

Все було як завжди. Я довго не спав, а коли спав — то мало й уривчасто, але без тривожних снів людини, яка чекає лиха. Спав міцно і не бачив шмаття рваних снів: вони в мене завжди йдуть шматками, ніби компіляція з яскравих і насичених дією короткометражок п’ятисекундного кіно.

Японці прокинулись раніше, були на взводі і нічого не могли з собою вдіяти. Ходили вперед-назад, рефрешили стрічку FB, матюкалися на швидкість мережі, виходили на балкон і тривожно дивились у небо, сподіваючись не отримати по носі важкою слиною першої, зливневої краплі.

Толік повезе нас до місця входу. Я кручуся навколо його Тойоти і повторюю, що всім треба сховати рюкзаки в машину і у нас саме підходящий для цього багажник. Ми зараз ніби група у смугастих купальниках: помітні відразу і здалеку. Клоуни ми, коротше.

Хмари помалу відступають і вже світить прохолодне та яскраве вранішнє сонце. Толік дає по газах, крізь бокове скло я роздивляюся ранкові тумани на залитих довгими променями полях. Втичу на силуети ЛЕПів на ґоризонті і сиротливі ікла покинутих водонапірок. Я нарікаю, що виїхали ми запізно. Але вже скоро під’їдемо до колючки, гнатимемо асфальтовими роздовбишами і рвучко зупинимось у потрібному місці. Толік запаркує машину там, де я скажу, а японці — перелякаються. З машини ми кулею виплюнемося в хащі. Тихо-мишачи підкрадемося до кордону. Менти і ВОХРи у цей час саме роблять ранкову пробіжку. І ми робимо — біжимо, перечіпаємося через товсті гілки минулорічних буреломів. Японець швидко повторює слово «Fuck». За моїми розрахунками, ми потрапимо в Київ за три дні.

Метрів за триста після того, як він вперше сказав «fuck», ми заскочили в лісок, я бухнувся на землю і скомандував привал. Біжучи, думав тільки, що нас зараз візьмуть і я виглядатиму, як невдаха. І другу частину бабла не отримаю. Не взяли.

Японці скинули чорні туші рюкзаків на сухолистя минулої осені і впали на них, відхекуючись. Я говорив, що найстрашніше позаду, але я — останнє брехло. Звідки мені про те знати? Аби заспокоїти їх, я роблю впевнений вигляд і пускаю ротом кільця диму у вранішній ліс.

Він допитується, як ми підемо, як будемо обходити пости, випитує про зелені плями лісів на старій топографічній карті у мене в руках, а вона сидить чомусь мовчки, ані пари з вуст, і слухає ліс.

Після першого привалу всі відчувають полегшення. Підриваються і тягнуть важелезні наплічники в гущавину соснового лісу, ще не встигши втомитися і знаючи — попереду свіжа прохолода неглибоких рік, а над головою — гарячі засоси палкого серпня. Саме купатися.

Години три минуло, як ми перелізли колючий дріт. Ніби і щойно, а ніби вже давно — ліс одноманітний, нескінченні лави сосон довжелезні, а під ногами хрускотять шишки і шурхотить золотава хвоя, замирюючи і занурюючи у безодню спокою.

На моїх трекінґах кругляві шнурки-ковбаски, які постійно розв’язуються і я шнурую їх щораз швидше, хутко підриваюся, ніби вибираючи маршрут. Насправді мені просто заблукати у трьох соснах і я постійно забуваю, з якого боку росте на деревах мох, з якого боку Північ, з якого боку життя. Я молюся на GPS, молюся на сигнали з космосу — вони намалюють мені маршрут, ніби чайки, які розкажуть про берег.

Парить на дощ.

Японка бере у мене сиґарету. Дивиться на неї і задумливо посміхається. Мабуть думає, що ця сиґарета — перша за купу часу, пригадує останній раз, коли валялася в ліжку і неспішно пускала дим у стелю, радіючи жіночим таємницям, які вона лишить для себе і тих, хто з нею їх розділив.

П’ята вечора і сонце вже достоту прогріло тутешні води, обійняло неспішне русло ріки теплощами денного дрьому. Ми довго топтали сухі поля, зрошувальні канали і піщані дюни під гігантськими ЛЕП-ами: нагрібали у треки піску та мурашиних левів заразом, все визираючи річку.

Я навіть одірвався від цеглини навігатора, не втичив у його тріснуте очисько циклопа, бо духи свіжості-прохолоди, привиди струмкої води літали у повітрі над щільними лавами очеретів. Кружляли омріяною казкою прохолодних бризок і галасливих пустощів. Затягували у свої тенета наші спітнілі, трохи натомлені тіла. Вода близько.

Річка виринула раптово, я визирнув глянути — чи стоять на звивистих кручах протилежного берега рибалки. Порожньо було і тихо, тільки птахи кричали і поодинокі риби вискакували та хлюпали назад — лишаючи по собі розлогі і неспішні кола на воді.

Я поліз у воду, переживаючи, що на тлі струнких японців з їхніми забігами по горах і пустелях, виглядатиму жиробасом, та брід однаково шукати мені. Коли я зняв труси — ніхто не відвертався, — обоє підкреслено втичили поперед себе, ніби вишукуючи снайпера на іншому березі, а коли я заволав від несподівано прохолодної води — підбурювали сміхом та улюлюканням, знімаючи мене на здоровенні нікони. Я кричав щось про компромат і погрожував здати їх першому-ліпшому патрулю, та річка поглинала всі слова, шум води глушив і захльоскував усе радощами. Знайшовся брід.

Ми переправилися та з високих круч роздивлялися завороти крутійського русла ріки у променях сідаючого сонця. Попереду м’який вечір і тиснява тривожного, нічного лісу. Обідати впали просто побіля берега, підсихаючи. Японець не падав на вухо своєю кривою англійською і раптом стало ясно і виразно, ніби академічним рисунком виписаний портрет — все це не дарма, все найцікавіше попереду, а зараз тільки штиль великого привалу і радість від гарячої їжі та холодних напоїв. З цими думками я і задрімав під сонечком.

Темрява спадала повільно, ніби з парашута, дозволяючи до себе звикнути. Ми з японцем тріщали і балаканина розпирала повітря навколо у захисну кулю, не даючи сосновим лавам з обох боків просіки замкнути над нашими головами непроглядний мішок ночі. Поодинокі зорі пробивалися крізь рвані рани щільної завіси хмар і прохолодний вітер дмухав ароматами зливи, яка так і не почалася.

По них і не скажеш, що бояться нічного лісу. Вона говорить щось японською, мабуть, втомилася, але розуміє — до привалу ще довго. Я бачу, що він збирається просити перепочинку. Я випереджаю — картинно бухаюсь на привал і травлю, що бастуватиму: нікуди не піду і лишіть мене тут назавжди, і знову ця Зона дурна, і що я тут роблю? Сідаю, підкурюю кемел, а японцям раджу півхвилини постояти. Дуже шкідливо для серця падати отак відразу в обійми землі, навіть якщо вже хочеться відчути крізь одяг прохолодну траву ночі. Не кажучи вже про кемел.

Скільки ще? Та недовго, хвилин двадцять до кинутого села, там вечерятимемо у м’якому світлі парафінових свічок у моїй улюбленій хаті, глянемо одне одному в очі і зрозуміємо — підемо сьогодні далі, чи ні.

Ніхто цього не озвучуватиме.

Ближче до опівночі ми розвалилися у розідраних часом, набухлих від багаторічних дощів нутрощах хати. Запалили свічку і глянули одне на одного. Звісно, ніхто нікуди не піде. Звісно, завжди є причина лишитися. Нам же цілий день потім бігти. І аби свіжими бути — краще вирушати вранішньою туманною прохолодою, а не кліпати сонними очима у крижані мороки ночі. Відпочинемо до ранку.

Я виходжу на вулицю з кемелом і довго дивлюсь у небо — навіть зірки позасинали, куди нам до них? Ляжемо спати. Тишу і морок роздирає матюччя японця. Я чую це уламком іншої реальності, яка не здатна до кінця розітнути абсолютну мовчанку, яку помічаєш раптово, у момент, коли всі затикаються. Відчуваю її всю. Тишу. Тут вона має вагу. Обіймає, але не тисне. Вона як фізична константа і коли сам на ґанку лишаєшся — валишся в її обійми, але боїшся, ніби хтось хутко завалить за спиною двері і лишить тебе самого на подвір’ї. Цього відчуття я не витримую і швидко повертаюся в дім.

Вона вже закуняла, сидячи на ліжку без матраца. А він, з налобником на голові, лазить хатою у пошуках дрібниць, які так люблять фотографи. Знаходить поштову листівку і повільно пробує читати російською вголос. Наче малий з початкової школи — по складах, та потім замовкає: не може розібрати нерівний почерк на припалому порохом папірці. Там вітання на Новий рік від доньки з великого міста: скупий помах руки стареньким батькам, які плентаються околицями життя.

Японці доживають свій перший день за колючим дротом і засинають у спокої. Ніщо їх не потривожить, аж поки я не прокинуся і не волатиму серед ночі аби підривалися та збиралися хутко, бо скоро світанок, а попереду — нескінченна дорога. Попереду — тривожні стуки серця і повільні перекури. Попереду — точка перетину вітрів у наших дурних головах — Київ.

Нам до Міста топати двісті кеме. Ми кружлятимемо, блукатимемо хащами, гнатимемо чимдуж і ввечері знов заб’ємося в хату на відшибі. Туди, де не тиняються мародери і браконьєри не шмаляють з нарізної зброї по малих смугастих кабанцях. Японці запакуються у спальники, переклацуватимуть нафоткане, міцно поснуть, а прохолодну землю гаситиме рясна злива, яка нарешті почнеться, яка звалиться на нас важкими Божими слинами, і коли згаснуть рештки теплощів дня — я навіть піч розтоплю. Наокі попросив будити на світанку і шурхати Ікумі, якщо його підійняти не зможу. От значить, яке з імен чоловіче.

Ніколи б не подумав, що японці так хропуть. Витягаю стілець на веранду і дощ ллє поряд, та не дістає мене під навісом. Зачиняю двері і занурююся в темряву. Лише краплі лунко тарабанять по траві. Ставлю чашку на порозі, і краплі летять у неї. Так можна пити чай вічно.

Веранда дивиться у бік глухого лісу; його стежки давно заросли чагарями, зникли під буреломами, а пунктири стежок лишилися хіба на старих генштабівках, за якими ходять ті, хто мріє забутися, втопитися і лишитися тут навіки. Ми.

Я все збираюся подумати про щось хороше і спокійне, та вповзаю у спальник і не можу того зробити. Звуки дощу просотуються в його синтепони, і у тих звуках тонуть хропіння Наокі, всі страхи і переживання. Навіть голоси в моїй голові тонуть.

Наокі ніяк не втихомириться, а Ікумі — крутиться, зрештою встає і йде до пічки. На ній тільки футболка зі знаком радіації, він світиться зеленим у темряві і мені дивно від того: означає небезпеку, а для мене — став рідним. Ми сидимо поряд і глушимо віскарь під гримкотливе хропіння. Її ноги такі білосніжні й гладенькі, що у помаранчевих блисках багаття я не можу від них очей відірвати.

На мигах пробую пояснити: пішли, води наберем. Там колодязь є. Пішли, мала, спустимо глечик на мотузці, хлюпатимемо навсібіч і довго возитимемося, а коли піднімемо — розведемо всі теплі херсонські спирти, які я з собою припас, розженемо заспані серця і вони засяють рубінами крізь щільні флектарнові куртки. Залляємо спиртами всі втоми і смутки, а на наші сонні душі впадуть ароматні прянощі ночі.

Вона не скаже ні слова, а я — підкидатиму дрова, розставлятиму антимоскітні спіральки у гексаґрами, проклинатиму комарів забутими мовами, а потім з блакитного телефону заграє будильником „I can get no“ Міка Джаґґера — ознаменує новий день спеки, пилюки на битих дорогах, спраги і нескінченних боліт на шляху до Києва.

Ми спали години три, а мені здалося — одну мить і немає нічого жахливішого, ніж вилізти з салатового спального кокона у світ дубака та дрижавих жижок. Ломило кістки і гасила крепатура. Я навіть чаю дав двічі попити після сніданку, та потім — погнав їх крізь поле з молодих ялин і висохлих трав. На Схід.

Ледь помітна сіринка пробивалася на тлі неба з останніх, передранкових зорь. За ніч розігнало хмари і попереду нас чекало червоне сонце світанку. Та зараз — ми тонемо в тумані. Із серпанку над полем до нас тягнуться руки жовнірів, які полягли тут 366 років тому, тягнуться нацисти і скачуть під молодим місяцем підстрелені коні. Під стукіт їхніх копит ми швидко пірнаємо в ліс. Дві години до світанку.

Тут не складно загубитися і я знов втичу у навігатор що сто метрів і біжу, біжу нікого не чекаючи. Японці ледь поспівають, перечіпаючись через гілля, а я — повторюю для Наокі і змушую перекладати японською: не можна застрибувати на повалені сосни, їх треба переступати, інакше — послизнешся і впадеш легенями на сук, розбризкуючи кров, хриплячи підстреленим кабаном у німий, вранішній ліс.

На Київ нас гнав місяць: висів яскравий та повний і гілки високих дерев падали тінями на його блискуче тіло, ніби багаторукий Шива обіймав жовтогарячу таріль неба. Ми бігли повз захаращені колії: саме в такі моменти у дешевих страшилках показують, як на туристів суне потяг, і режисер ставить трикрапку, аби незрозуміло було: це банальний потяг-проходчик чистить ділянку, аби повернути її у обіг народного господарства, чи привид жене потяг на вугіллі з потойбічного праху по душі головних героїв?

Місяць випалював нам спини і заливав сріблом туманні серпанки. Місяць бив наші натомлені голови, переливав сяйвом наше розкуйовджене волосся. Місяць гігантський завис над верхівками сосон. Такий бачиш уперше в житті і обов’язково лякаєшся. Помічаєш випадково, а не вишукуєш у календарі астрономічних подій заздалегідь. Просто ганяєш у білій від соляного поту футболці до ночі на велосипеді, малий та безтурботний, і помічаєш.

А коли виростаєш — до суперповні готуєшся, ніби до зорепадів чи епохальних хвостів довгоперіодичних комет високо в оксамитах гарячого літнього неба. І коли щось раптово падає на тебе, вигулькує серед лісу величезною надувною кулею над гострими іклами нічного лісу — враз зупиняєшся, зачарований. Японці розчохляють камери, знімають мене у світлі місячного сяйва, агентства місячне сяйво, агентства ти довбойоб, тебе знімають — поясни їм нарешті, чому сюди ходити не слід.

Під ранок знайшли село на відшибі — туди навіть на джипі не доїдеш. Там, окрім нас, нікого не було багато років, там можна все відзняти і пищати потім від захвату. Там все поросло чагарями, а буреломи завалили всі входи і лише в осерді непролаззя — галявина, де затишно влаштувалися магазин, будинок культури і моя хата: в ній робоча піч, купа дров і надія не померти від нудьги.

Було тепло, але дров ми не шкодували і коли знуджувалися зовсім — японці писали ритми мого життя на надчутливі нутра своїх ніконів. Писали мої теревені біля багаття. Наокі каже, що у нього в Кіото є здоровенна камера, а коли його звукорежисер несе кошлатий мікрофон по парку — собаки пробують цей мікрофон трахнути, маючи за свого.

Японці знімають відео. Сподіваюся, вийде щось таке медитативне і неспішне. Щось таке, де людина говорить про жахливі речі абсолютно незворушним голосом. Де люди не нервують через катастрофи і мирно собі дрімають біля вогню.

Висотки Києва вже на горизонті — стирчать щербатими цеглинами. Стільки перли сюди, а у мене — жодних емоцій. Та бурхати вони почнуть, коли впритул підійдемо. Я вибираю стежки нетрями темного лісу аби нівелювати ризики і звести їх до гіпотетики. Аби, аби, аби.

Я ступаю обережно, аби не перечепитися і не впасти на гостре суччя повалених сосон. Вийти би вже швидше на поле, відпочити і завтичити на світанку в сірі пасмури неба. Саме, коли зійде здоровенне, червоне Сонце з боку Києва. Саме, коли воно зійде над безкраїми сосновими лісами. Зійде і вибухне. І вітер дмухне.

Давайте домовимося: не будемо дивитися на мапу і зирити на мене скоса, мовляв — чого це ми не йдемо трасою до Макарова і далі. Так було би швидше. Ну звісно, швидше.

Нам є чого боятися: цілком реальні константи, стійкий леґендаріум і ці створіння назагал агресивні. Від них тхне перегаром, порохом, тютюном і всім тим, що відлякує хижаків від стоянок людей.

Ба більше, коли мені платять дві з половиною штуки баксів і стільки само обіцяють після — ці гроші кортить отримати. Кортить не попастися. Кортить впасти на дупу за найменшої небезпеки і обернутися камінчиком. Кортить розчохлити пістоля і жахнути на всі проблеми, які тягтимуть до нас свої брудні лапи з коротко підстриженими нігтями, під якими однаково примудряється збиратися бруд.

У Київ мало хто ризикує потикатися. Хіба раз на рік запустять репортерів з відомих європейських каналів. Тому майже завжди зустріч з людьми — це зустріч з якимись козлами. Яких ми оминатимемо. Десятою дорогою.

Наокі перелякано струшує з себе пісок, в якому ми всі вивалялися, ховаючись від машини, яку я помітив в останній момент, і яка дивом не помітила нас. Він явно хвилюється, хоча з його біографією і списком екстремальних дурощів взагалі дивно боятися дрібниць типу радіації. Та він скидає рюкзак, витирає одяг вологими серветками, знімає футболку і промиває її водою. Питає, чи правильно все робить. Я травлю про далеке майбутнє, де на питання «Хто такі кияни?» відповідають, що жили колись такі дурні, які намагалися відмивати радіацію водою…

Наокі таких жартів не розуміє і далі активно себе споліскує, витрачаючи наші загашні запаси. Зрештою, вдягає наплічник і на дорожку п’є віскарь, якого набрав добіса і з такими кількостями він скоро отримає проблеми куди серйозніші за футболку в отруйному піску.

Дзвонить блакитний телефон і стурбований Толік розказує про останні новини за колючим дротом, говорить про стрілянину: ніби контрабандисти налетіли на браконьєрів, чи металісти зчепилися з міліцією і поливають одне одного рясними свинцевими зливами. Толік радить змінити маршрут, я тривожуся, прокладаю альтернативи і вираховую час до наступного села із затишною хатою на відшибі. З робочою піччю і верандою, оберненою на глухий ліс.

Час рушати, і я щодуху жену японців вперед. На підходах до Міста завжди накривають емоції. І навіть не сонячні спогади юності, а очікування зустрічі з вулицями і площами без світла. Там не горять ліхтарі у парках, і жовте світло не розтікається вечірніми проспектами. Там все згасло і нарешті стало видно зорі. А між електродротами літають кажани, вперто нагадуючи ноти.

На японців впали всі кари закинутого міста, вся моя карма гепнулася на їхні чорняві голови з останнього поверху будинку із зіркою по вулиці Хрещатик 25, ба нам до нього ще дві доби човгати.

Ми сунемо полями випаленої трави: запах згарища та присмак нестерпної спеки підганяють нас до мети. Ми не скоро змиємо з себе теплими водами той сморід. Мертва, чорна трава пристала до джинсів, вітер порепав губи і застигли перед очима хмари солодкої вати: над головою — жодної, над горизонтом — накидав хтось рясно.

Весь помучений колючим дротом, пошматований акаціями, подертий малинами і поскубаний прохолодами ночі, я тягну цих клоунів хащами, де не ставлять засідки, де не зустрінеш контрабандиста на роздовбаній Ниві, де не схопиш випадкову кулю.

Ми лазимо каналами і малими річками Київщини. Села прогулькують одне за одним і ми у кожному зупиняємось. Падаємо на гарячий асфальт, фільтруємо воду, мовчки лазимо будинками культури, магазинами товарів повсякденного вжитку і школами. Тільки нікони серед німоти сонцестопу рвучко клацають.

Ми біжимо, аби встигнути на ламке і довге проміння вечірньої жовтяви, і застати його на моїй улюбленій нафтобазі — свято фотографа. Сонце шкварить і гріє, обтікає та підсвічує гігантські цистерни. Одна повалилася: картинно просіла в болото, ніби розтоптана бляшанка пива — потягне на декорацію для американського постапокаліптичного бойовика. В калюжах поряд гасають пуголовки, мох накриває пухлинами рубероїд та іржаве залізяччя, а східці на цистерні хитаються і до страху-мороку лячно, аж кортить злізти і відразу звалити подалі.

От ми і валимо. З першими ознаками ночі збираємо манатки, заливаємо фільтроване болото у фляги, підтягуємо лямки рюкзаків і біжимо вперед, аби не вибитися з графіку. Біжимо повз малі міста і не фоткаємо їхні центральні площі. Обходимо полями і чагарями, ховаємось від ґвинтокрилів та назґулів у теплому болоті, перечікуємо і біжимо на Схід.

На Київ.

Я все думаю про Місто, — якби не Аварія. Місто, де Жовтневою площею тиняються німецькі туристи, а вуличні зазивали пхають їм до рук рожеві візитки, підморгуючи по-змовницьки.

Місто, де кияни ховаються від туристів у тіні Рейтарської і Чкалова, у наливайку „Поділ“, у гастроном „Морозівський“ і мордобийку „Реанімація“. А сиві заступники відділів райвиконкомів збираються на шахи, грають на долари, колекціонують старі листівки, мідяки, червінці, тю, шо, бруківку, авоськи, крепатури і кульки. Сперечаються про колотнечу біля вагонів і аншлаг на вокзалі у травні вісімдесят шостого, коли бахнуло і киянин назавжди перетворився на лисого імпотента з «Київським» тортом у руках, але ми якось пережили це і лишилися помирати тут. І вижили. І десь на тлі — джаз про все це.

І коли я дивлюся на Радомишль, на Прилуки, на Коростишів або на Черкаси, дивлюся на всі ті прикордонні міста, то думаю — слава Богу, що Київ зараз саме такий, який є. Що тут порожньо, що зелене буєцвіття каштанів підпирає собою небо і ховає вулиці у вічну тінь. У тих лакунах прохолоди переводиш подих, а потім — тікаєш від комарів високо на дахи. Мені дахи завжди ввижалися печаткою міста, якою штампують глини вражень про нього. На ній не герб і не портрет мера. На ній запахи і ракурси площ. Дахи Києва після аварії особливі — вибирай будь-який і з висоти видно весь наш малий і тихий Хабаровськ-на-Дніпрі, і здоровенну Віку Леонідівну видно — кльопану мать гордовитої величі та височини. І коли вона падатиме від старості — я не проти зняти з нею порно або просто класний тайм-лапс.

Скільки уявляю Київ живим — не можу полюбити його сильніше ніж таким, яким він є нині: застиглим і чарівним, порожнім і таємничим. Осяяним пекторалями зорі та залитим холодним прожектором Місяця.

Японці безперестанку лаються на комарів та ґедзів — ті налітають роями і не лишають на нас живого місця, і чхати їм на антимоскітні креми. Ми шуруємо кабанячими стежками і полями навпростець, перестрибуємо струмки і зрошувальні канали, ми у лабіринті забутої іриґації тонемо в рясці, у теплій болотяній твані і не видно тому краю-кінця.

Як втичиш на карту, як розгортаєш саморобні ламінати і дивишся на сині вени каналів — вони переплітаються у візерунки браслетів палеоліту, їх вигини, перетини і паралельні лінії скидаються на відважних мисливців, на мамонтів у звірячих шкурах і водночас на здоровенну опору ЛЕП, яка розкинула діряві від вітру руки і втичить разом з тобою. Втичить на Сонце, поки ти втичиш у карту.

А глянеш поперед себе — аж забуваєш, що сонце голову смалить. Що випалює твою темно-русяву чуприну до білявого чуба, випалює блідотілі лиця у засмагу смагляв. Навіть про атаки об’єднаної авіації комашні забуваєш. Все думаєш: як би обминути оту чорну, водяну кіптяву. Все тонеш у торфовищах з подвійним дном, хапаєшся за комиші, виповзаєш назад і вже навіть не роздягаєшся — просто повзеш у наступну болотяну прірву, а комарі плутають тебе із чистосмердям боліт. І стороною облітають.

Нам лишилося всього нічого: проминути кілька сіл, вискочити на аеродром і запилятися нарешті в Київ. Японці дико хочуть повтичити на літаки, але не зараз. На літаки треба ходити своєчасно. Я свято божуся: ми ще походимо репаними асфальтами авіасмуг, розсядемося у фюзеляжах, потицяємо у кнопки, а Ікумі — обмалює там все маркером. Потім, голуби, все потім. Пішли спати. Ще нагуляємось.

Київ зустрів нас мороком ночі, темрява лилась мов із вогнегасника і темними велетнями на тлі зоряного неба над нами здіймалися висотки. Японці радіють нестямно, щораз зупиняються і клацають зорі на довгу витримку. Я жену їх вперед: до готелю „Дніпро“ ще добрих півтора десятка кеме, а світає — за три години. Якраз встигнемо.

Нарешті ми тут. Японці не можуть натішитися: верещать пискляво і сюсюкають місячною мовою страшні закляття ажіотажу, куражу і щастя-радості. Я навіть у темряві бачу їхні посмішки і те, як відвалюються щелепи під тиском висоток обабіч вулиці. Я і сам відчуваю полегшення: тепер мені виплатять решту бабла.

Ми продираємося дворами, та надовго мене не вистачає, я плюю на конспірацію і вивалююсь на проспект, аби топати ним десять кеме і уткнутися в Бессарабський ринок з бланшами розбитих вікон на порослому виноградом фасаді.

Обабіч проспекту рясно буяє Амазонія і японці здригаються, чуючи звірів. Здригаюся і я, але травити страшилки зарано — нехай поволі занурюються. Після аварії хтось дбайливий випустив зоопарк і часто буває, що німоти ночі розтинають не крики лосів чи вовче виття, а голоси хижаків, з якими краще не зустрічатися.

Я барикадуюся на ніч задля міцнішого сну і душевного спокою. От і цього разу змушу дрібнотілих япошок тягати гігантські шафи, аби почуватися комфортно і встигнути бодай вдягтися, якщо якась мерзота висаджуватиме двері, щоб засліпити нас ліхтарним світлом і випотрошити мисливським ножем, грабуючи і ґвалтуючи.

Звісно, світло наших ліхтарів з панорамних вікон готелю „Дніпро“ можуть помітити. Та добре його видно хіба з Лівого берега, благо — всі мости підірвані. Та якщо помітять з площі Лєнкому — зустріч навряд буде приємною. Доведеться звалювати: кидати половину речей, які не встигнемо зібрати, зачувши гучні кроки східцями. Будемо чаїтися на техповерсі і свято вірити: прокурений подих нас не видасть.

Тут цікава публіка. Після евакуації в Київ потяглися мародери. Таке велике місто можна грабувати десятиліттями. Тут часто зустрічаєш на стінах дірки від куль, постріляні дорожні знаки, гільзи і решту колоритів, за якими полюють фотографи. Колоритів, які я намагаюся обходити. Десятою дорогою.

Звісно, все найцінніше розійшлося у дев’яності, та лишилися меблі, килими, цілі вікна. І чорний метал. Для мене не проблема щораз по приходу облаштувати нову квартиру зі столами, ліжками, стільцями, шафами, де навіть можна розвішати змоклий одяг.

Та номер у готелі „Дніпро“ — особливе місце. Тут я почувався мером, надутим партапаратником зі службовою Волгою і терміново призначеними зустрічами. Я навіть знайшов великий письмовий стіл і поставив його так, аби сидіти біля вікна. Як Тоні Монтана зі «Scarface», та замість кокаїну в мене шари пилюччя і тривожні звуки на сусідній вулиці, яких я шугаюся. Коротше, паршивий з мене Тоні Монтана.

Мені складно те забути. Птахи заливалися трелями, проміння смалило прадавні асфальти, я обтирався антимоскітними засобами, а комарі — атакували зусібіч. Я вискочив на тих козлів майже впритул: бандитські морди, руки в татухах і імідж назагал аж ніяк не приязний. А вони взяли і направили на мене ствол. Ну все.

Клянуся всіма богами на світі: вони і гадки не мали, наскільки круті їм дісталися шмотки. Мене вони вирубили. А що їм зробиш, коли в обличчя тицяють стволом? Страшно уявити, що би вони зробили з Ікумі.

Отямився тоді я під вечір. Антимоскітні креми давно вичахли і обличчя перетворилося на пухир. Кров підсохла, а у вухах луною озивалися пташині співи. Я підстрибував і ляпав себе по щоках: комарі шматували нон-стопом, я завивав від свербіжу, та покусів не зачіпав — гірше буде.

Сонце визирнуло з-за кошлатих хмар і торкнулося покусаної шкіри. Добре, хоч черевики не забрали. Кілометрів за півтора хащами я надибав пакунок «BOSS» чорного кольору, взяв із собою — послужить добру службу: труси, туніка, — таке.

Я тоді продирався крізь чагарі: гілля шматувало покусане тіло, а я трусив кліщів і хвалив Бога за ультиматум колишньої, яка погодилась на мінет лише за умови повної епіляції там. Повільно кульгав порожньою вулицею. Навколо пустінь, старі мародерські лігвища, а у будинках — кабло звисає зі стелі. Щойно дошкутильгав до кінця вулиці, аж влупив дощ. Сховався до першого-ліпшого під’їзду, лежав на пропилюжених матрацах і носа не вистромляв надвір, перев’язав ногу шматком знайденої футболки і мріяв про ресторанні наїдки та ряснощі магазинних полиць. Мріяв про кінець всіх на світі дощів і світло в кінці тунелю, сніг в кінці тунелю, жовтий сніг в кінці тунелю: що завгодно, аби дістатися теплих диванів, ароматних борщів і смажених ребер.

Та замість омріяних життєвих прянощів отримав мряку та порцію зливи. Я ненавидів тоді Київ, в якому опинився, вихоплений зі спокою, вихоплений з пачки синього кемелу, вихоплений з перспектив грітися біля пальнички гарячим чаєм і втичити на зоряне небо з вікна готельного номера.

Благо, на такі випадки завжди є заначка. Я знав, — одного дня попаду конкретно: зеки, мародери, хто завгодно. І якщо пощастить, якщо не вб’ють, то півтори сотні кілометрів у трусах додому — перспектива не найприємніша. І я подбав про це заздалегідь.

У потаємному місці колись скинув камуфляжний баул. Все необхідне для тижневого існування: аптечка, комплект одягу і термобілизни, їжа на сім днів — високоякісні сублімовані продукти, перевірені часом і досвідом консерви, висококалорійні брикети — повноцінний замінник добового раціону для дорослого дилди, фляндр віскі, спальник з каріматом, рюкзак, льодяники, запас бутильованої води, ліхтар, ніж і решта дрібниць, включаючи карти, компас і дешевий наручний годинник.

Толіку було подзвонити ніяк, настрій був жахливий, я забився у найтемніший закуть горища, де мене точно не побачать усілякі татуйовані виродки, вижлуктив віскі, закутався у несамовито гарячий спальний мішок і заснув. Прокинувся від спеки, холодного поту і кошмарного сну.

Наступного дня сидів і втичив в одну точку, з’їв запасів на три дні і потроху пошкандибав додому. Попереду було півтораста кеме до Коростишева і я дякував Богові за схованку, дякував всім асурам на світі за свою завбачливість.

Японці помалу заспокоїлися, прийшли до тями, перебісилися на радощах і пережахалися з риків у нічних хащах. Тепер можна їм сказати, що це був тигр. Наокі раптом запропонував лишити речі на проспекті, підібратися ближче і, дочекавшись світанку, влаштувати фотополювання у вранішніх променях сонця — пласких і фотогенічних. Я зачитав йому лекцію про закони життя у Місті: тримай речі при собі, уникай хижаків, не галасуй, світломаскуйся, і головне — як демонів страхайся людей.

Правила напрацьовані роками і кожне має масу випадків, які навчили триматися від дурного подалі і все своє носити з собою. Я колись ганяв по Києву на дирчику і поставив його під домом у дворику, шукаючи старих радянських журналів у покинутих квартирах. Обходив непоспіхом під’їзд, прочісуючи кожну квартиру. Знудився, дістав мальборо, висунувся з вікна третього поверху подихати гарячими смолами і свіжим повітрям, підкурив і завмер. Біля мотоцикла шарився тигр. Він мене не помітив, але байком зацікавився. Обнюхував його і всяко виказував зацікавлення. Третій поверх трохи заспокоював, але від страху я завмер з сигаретою в руках, ані сіп-сіп.

Я часто думав, як невимовно мені пощастило і як близько ходила смерть. Зізнаюся і не буду приховувати, я — боягуз, і тигрів з-поміж усіх небезпек Міста тепер боюся понад усе.

Мотик був непоганий ендуро[1], і тигр його навіть не погриз. Я любив дирчик у Місті: було в цьому щось кінематографічне, коли протектори коліс чавили у розтрісканий асфальт молоді паростки, а навколо стирчали похмурі висотки.

Я ганяв залишками мостів і схожий був на самітника з фільмів про кінець світу. Після Аварії такого багато знімали. Я летів назустріч теплим літнім вітрам на своїй Хонді і про таке зовсім не думав. Мою бейсболку іноді здувало, навіть коли я перевертав її козирком назад. Вітер відганяв тривогу далеко-далеко. Я навіть пробував утнути пару трюків на проспекті, аж поки не розквасив собі лікоть і дві години витратив, аби залити рани водоспадами перекису і перемотати їх автострадами бинтів.

Лишив байк коло під’їзду, просто затяг під навіс, поставив серед моху і сиплого кахлю на проспекті. Я тоді вже довго катався. Майже весь сезон відганяв вітрами і того чарівного вересня, коли ще припікали спину останні поцілунки літа — вирішив пройтися, обійти улюблені басейни, ринки, залізти вище і посидіти на даху хрещатого будинку з зіркою, яка от-от впаде вниз, і мене то мучило: вона стала мені рідною, мов знак радіації.

Скільки б місто не руйнувалося, скільки б його не засипало пожовклим листям і товстими шарами снігу, зірка нагадує мені про багатозоряне небо та плями Чумацького Шляху, на які я втичу годинами, засинаючи. Та зірка зависла між зорями і землею.

А над землею, над зіркою, літають соколи. Селяться на горищах, в’ють гнізда на балконах і десь між рокотом літаків та криками хижих звірів і металевим мародерським грюкотом, лунають їхні крики — невидимі нитки, які пов’язують нас із Небом. Навіть не авіалайнери пов’язують. Птахи. Величезні і гордовиті, галасливі і зворушливі. Часом смішні і непомітні, а часом — пронизливо-незабутні. Я радію невимовно, що народився-живу поряд з цими чудовими місцями і неймовірними, прекрасними птахами. У такі моменти завжди думаю, як сильно люблю рідне Місто.

Я тоді довго тинявся, пішов за пів-Міста і повернувся до байку цілковито щасливою людиною, ніби кілька років минуло, і мені треба його якось розкочегарити, ніби я довго тинявся вітряними хребтами карпатських гір. Прийшов, а байка нема. Спиздили.

Я розказую повчальним тоном всі ці історії Наокі і змушую його перекладати їх японською, аби всі присутні усвідомили небезпеку і ніколи не порушували правил. Виглядає, ніби розуміють і мотають на вус, кивають своїми чорнявими головами і навіть трохи серйознішають. Я підриваю їх і ми топимо проспектом до Бессарабки, доки не зійде Сонце, а там — заглиблюємося у джунглі дворів і хащами пробираємось нарешті до готелю „Дніпро“.

Москіти не відступають і я кляну себе за забутий накомарник. Ми таки приповзли у наш розкішний номер, кинули шмотки, відіспалися, довго снідали на даху і пішли гуляти Містом. Ми лазимо дніпровськими кручами, Наокі помічає дзвіницю Лаври, прорізи його очей розширюються до розмірів анімешних мультяшок і ми біжимо туди наввипередки — видертися на вежу.

Добігаємо і ломимося східцями нагору, ніби очманілі від холоду лаврських печер більшовики, які три доби чекали наступу, зализували рани після Січневого повстання, а коли почули, що червоні заходять у місто Ланцюговим мостом — витягли кулемет на дзвіницю і давай шмаляти республіканцям у тил. Клацають затвори у бік Дніпра — японські партизани кинутого Києва розстрілюють дзеркалками водні плеса, розвалені мости і висотки на Лівому березі. Зараз вони найкрутіші стрільці у світі.

Мости… ніби велика вода прорвала дамбу і змила все до бісової мами: поваляла картонки Подолу, акуратно поклала цунамі на Лівий берег, перетворивши його на океан. Ніби русло Прадніпра відновилося і лишило нас тут самих — без шансу переправитись: тільки гуляти заброшками, довго милуватися зорями, танцювати на порослих тополями танцполах і трахати Ікумі перед сном.

Я розказував історії про громадянську війну, про воїнів у мазепинках і холод зими вісімнадцятого року, а Наокі — перекладав синхронкою, за десять хвилин швидкого трьопу попросив сигарету, затягнувся, виматюкався, сказав, що втомився, і ми почали спускатися вниз. У гості до зруйнованих дніпровських мостів.

Ми вибиралися на спину мосту і то вдвічі страшніше, коли він розвалений: ніби вперше малим на дерево видерся. Нагорі навіть тихі леготи прісноріччя дмухають солоними атлантичними бризами. Ніби міст перекинули через океан і він стирчить над водою так високо, аж вигини Землі видно без ефектів об’єктиву fisheye.

Я там завжди уявляю собі Київ у вечірньому, електричному світлі. Коли стиглі вогні хиляться до землі повним колоссям. Ніби яблука серпня тягнуть донизу гілки. Їх ніхто не обриває, і вони аж до землі припадають від перестигу, покусані шершнями і страшенно самотні.

Та мертві міста не горять і Київ у темряві, мов кулька з гелієм, все поривається злетіти у фіолетові смородини неба, здійнятися з усіма дорогами-мостами, висотками, сталінками, хрущовками і брежнєвками — лишити по собі самі тільки схили зеленої трави, кульбаби і здоровенні лопухи обабіч кабанячих стежин, які ведуть до води.

Дніпро. Там стільки риби дохлої зараз лежить, а вздовж берега валяються потопельці-човни і коліщата величезних механізмів — систем автопідзаводу світового часу. Їх не таврують женевськими клеймами, та від того вони не менш точні, не менш незбагненні і такі само невідворотні — відраховують лік заброшкам. По-змовницьки прозирають, порослі ластовинням дрейсенів, які густо вкривають всі камені і кинуті велосипеди на каламутному дні.

Я приходив сюди ковтнути ранкової свіжості тоді, коли опори мостів заливало вранішнє червоне сонце, а води Дніпра дихали свіжістю. Нині тут тхне дохлою рибою. У риби висохлі очі і білі орлани гидують до неї навіть торкатися. Вона роздувається в бульку, по ній повзають опариші, а Ікумі навіть тикала тушки паличкою, на біду своїй же огиді. На біду.

Я за бари тягну звідти японців. До баржі. З довгим пузом і дірками від кніпелів на іржавих боках. Серед трясовин на відшибі, куди дістатись ніяк. Її окрім мене і не бачив ніхто.

Баржу викинуло на берег і присипало піском, ніби з фотозвітів про пересохле Аральське море, про його червоні, колючі кущі на білосніжних барханах морської солі. Болото підступило до берега зусібіч і тепер, аби дістатися туди, треба вдягати рибальські заброди і тримати фототехніку високо над головою, скидати речі і перти кілометри, аби клацнути пару кадрів.

Ми прийдемо до баржі, будемо палити на палубі порожні ящики від патронів, ховатися від вітру і сторожко дослухатися до пташиного галасу. Звісно, воно того не варте: вони швидко нафоткаються і тиша насуне загрозливо, зорі згаснуть і треба буде тікати від мошви за речами, клацнути наостанок баржу, лагідно покласти їй долоню на пузо, послухати важке і уривчасте дихання, сказати «прощавай» і піти, аби ніколи більше не повертатись. От ми і валимо. Вона потоне скоро. Безглузда і химерна, як залізнична артилерія.

Ми повернулися назад тільки під ранок, і багато ще було чого. Були трупи рисей на асфальті і навіть трупик пацюка у трилітровій банці. Були метелики в поштовій скриньці: вилітали з неї, сідали мені на плечі, та я не гнав їх, тільки підганяв Ікумі, аби фотографувала швидше, та поки вона дістала дзеркалку — вони злетіли. Я з ними часто вітаюся і крильця їхні збираю у порожню пачку від синього кемела: ті крильця сотнями лежать у кинутих школах, дитсадках і на східцях під'їздів. Колись я викладу ними гігантський вітраж.

Там було багато чого ще: до скреготу розхитані пожежні драбини і під’їзди сталінок з нетиповими східмайданчиками та широкими прольотами між перилами, в темряву яких так і кортить зістрибнути. У той вечір кольори Маямі-біч гасили всі каштани приємними теплощами та жагою літа, коли спиш просто неба і не прокидаєшся о четвертій від холоду. Хіба від міцних обіймів прокидаєшся.

Ми гуляли тоді у тиші і спокої, і Місто було красиве, як міґрація скатів, і було нам так добре-хороше, аж поки ми не почули звуки, від яких Наокі завмер з фляндром віскі на півдорозі до рота, а Ікумі — зблідла.

Постріл і крики.

ІІ

Ікумі драпонула так, що я ледь тримав темп і навіть її жовту бандану підібрати не встиг — вона впала на рясні бур’яни, які буяють над бруківкою Андріївського, подекуди перетворюючись на хащі. Коли жахнуло вдруге — ми були вже далеко. Відхекалися аж на площі Хмельницького, біля пам’ятника. Забилися у розтрощений ЛАЗ з червоною повздовжньою смужкою і принишкли.

Потім Наокі розказав мені у чому справа і я, розуміючи травми жінок, які пережили насилля, вирішив не чіпати болючу тему і запропонував заночувати в Софії. Сонце скоро сяде, а там чудове місце: медитативне і заспокійливе. Не лише Ікумі, всі трохи налякані. І було чого боятися, хоча я знав — небезпека минула: ніхто не буде шукати нас у мороці пізнього вечора, а ми — сидітимемо тихо.

Наокі все допитувався, хто це був.

Ні, хлопче, не охорона і не поліція. Це могли бути хто завгодно: мародери, контрабандисти, браконьєри чи зеки-втікачі. Вони особливо не розбирають хто і що — просто пальнуть, по прикольчику. Я колись так гуляв у районі цирку, на площі Перемоги — в мене шмальнули і я довго гнав хащами аж до „Дніпра“, забарикадувався і тільки там помітив: мені рюкзак прострелили. Тієї ночі я не вмикав ліхтар, не запалював свічок, а тихо-тихо лежав у дірявому спальнику, прислухаючись до Міста.

У тиші і мороці Софійського собору, під величними фресками, я переказую японцям безліч подібних історій. Потім дістаю із заначки марку з Дартом Вейдером, а японці — по-змовницьки перезираються. Наокі питає про речовину і не вірить, що це справжній LSD. Я богом клянуся, розказую про махрових кислотних американців, які нахвалювали радомишльську лабу і боготворили приход. Зрештою, японці розслабляються, кладуть під язик стиглі плоди потойбічного драйву і слухають мої заспокійливі теревені, мовляв Київ — гігантський, і знайти тут когось нереально, особливо якщо поводитись тихо, а у темряві — світломаскуватися.

Можна і не світломаскуватися. Я сам рідко до того вдаюся. Ні, чесно. То треба діставати спеціальне рядно, треба його сюди тягти і завішувати ним вікна, аби світло ліхтарів і тепла свічкова цятка не впали нікому в очі. Та хіба я міг позбавити їх задоволення втичити у зоряне небо крізь вікна готелю „Дніпро“?

Наокі розказував як фотографи, наснажені кинутим Києвом, у Photoshop «гасять» вогні нічних міст і накладають високогірне зоряне небо над Кіото і Токіо, роблячи їх подібними до Києва, а я розказував, що при будівництві червоного корпусу Київського університету імені Шевченка над тим корпусом мали збудувати здоровенну обсерваторію. Жаль, не збудували — я би всю свою спорягу віддав, аби одним оком глянути зараз у такий телескоп.

Хоча нагрібало і без телескопу. Пафос Оранти у півтемряві змінився злобою. Зараз я радію, що ми закрили вхід на ланцюг. Зараз наша Софія — то зала кошмарів у Костниці і тарантіновський клуб «From Dusk Till Dawn» водночас.

Ми підсвітили ліхтарями Богоматір, все попливло, був чай у темряві, силует сови та ікони з видряпаними очима, аби Бозя не бачив гріхів наших. Були привиди і склепіння бані з людських кісток. Була Оранта, яка тримала в руках дельфіна і навіть сапфірові панікадила були. Пози Богородиці були страшніші за опіатні кошмари Ґіґера, сапфірові панікадила билися голосами старих дзвонів, світло з них виверталося телефонними дротами і шкрябало по шкірі великими горбинками мокрого апельсина. Рюкзак перетворився на краба, рівень рожевої води сягнув носа, а потім — храм завалився під завивання херувимів — вони тихо лабали The Doors.

Ранок видався тихий і свіжий. Храмом літала сова, я готував сніданок, ми не перезиралися. Кислотні марева відступили і тривога насідала з новою силою. Ікумі виглядала так, ніби тим пострілом вчора влучило в неї і навряд я міг їй чимось зарадити. Хіба, віддати свою бандану, аби їй не напекло голову під палючою спекою серпня.

Ми підходили до воріт і вже видно було площу Хмельницького, аж всі завмерли, ніби по команді: біля нашого вчорашнього ЛАЗу хтось стояв. У камуфляжі.

Десятки разів я потрапляв у такі ситуації і головне — не рипатися, не робити різких рухів, коли хтось стоїть до тебе боком. Якщо просто завмерти і повільно відійти вбік — тебе не помітять. Головне — не забувати правило, що метрів за сто п’ятдесят людину у непримітній одежі за кущами побачити складно. Так ми і зробили. Може, це нас і врятувало тоді.

Це не турист, мені досить одного погляду: туристи носять мультікам, флектарн, вудланд, піксель, що завгодно, але не дубок. Та і звідки тут взятися туристам?

Різновид камуфляжу дубок — спеціальна розробка дослідних інститутів військової промисловості для ефективного визначення та ідентифікації мародерів з відстані у сто-двісті метрів. У нього вдягалося пів Радомишля, Коростишева, і решти прикордонних містечок. Всі ті перці з монохромними татухами, які возять метал в багажниках і зроблять тобі ай-яй при зустрічі. Вони всі люблять дубок.

Ми сховалися назад у храм — ніби там був портал у лакуну спокою, ніби його стіни можуть вирішити проблеми і вберегти від бід, які вже другий день сиплються на наші грішні голови. Наокі дивився на мене запитально, Ікумі — нажахано. Зависло німе питання: «Що далі робити?!». Ну, як що? Уйобувати.

От ми і втекли у морось вранішнього дощу. Вискочили на Володимирську з бокового входу і побігли в тіні дерев, а метрів за триста — забігли у перший-ліпший дім.

Я потяг їх на останній поверх, там було панорамне вікно з видом на місто, там був простір і балкончик, місце, де навіть приємно пересидіти небезпеку. Ми піднялися, захекалися, скинули наплічники, поставили газпальничку, заварили чай, розігріли тушонку і трохи заспокоїлися — погоні нема. Саме дощ пішов.

Мені колись сказали, що «у полях» я вивчу англійську, іспанську і китайську, розмовляючи з усіма цими мажорами, слухаючи їхні історії рідною мовою і пізнаючи культури народів, але виходило набагато прозаїчніше. У кращому випадку ми просто квасили і я травив байки калічною англійською. Не те, щоби я був зобов’язаний, але історії у мене вже від зубів відскакували, розповідав я емоційно і це мало ефект — турики сміялися, коли чули про всіх цих казкових мародерів, браконьєрів і контрабандистів. І про зеків-втікачів, звісно. І про звірину із зоопарку. Сміялися доти, доки самі з тим не зтикалися.

Коли ми нишком сиділи біля розбитого вікна, за яким тарабанив дощ — Наокі пробило. Він втичив на грозові хмари, бурмотів щось, палив сиґару взатяг, запивав спирт останнім лимонадом і розповідав про їхні з Ікумі пригоди. Про них.

У дощ він взагалі ставав дивний і часто згадував Індонезію, коли їх накрило цунамі у 2004. Тихо так бубонів, аж кортіло перепитати, та я лиш дослухався, подумки матюкаючи дощ. Він говорив про собак на дахах автомобілів, про тонни сміття і гори трупів, про крики і скрегіт металу, і диво, яке їх врятувало. Ніби земля мстилася і всі кари небесні зійшли тоді на архіпелаґи азійщини. Говорив, що досі бачить сни про сотні тисяч трупів у чорних мішках.

Коли ми сиділи на Володимирській, а він — шепотів про землетрус і цунамі, я нарешті зрозумів, чому його так складно затягти купатися, чому так складно змусити переходити вбрід канали і малі річки, чому він постійно вдягав свій дурнуватий помаранчевий жилет, який займав стільки місця в його рюкзаку. Він боявся води.

Ікумі спала.

На мене іноді накочувало, що ми тут займаємося дурницями і не робимо нічого корисного. Наокі заспокоював: він виконує важливу місію по висвітленню потаємин закинутого — його фотки надихають багатьох людей жити і творити. Розказував, що я на нього працюю і тому не маю паритися — я теж частина чогось корисного. Того, що змінює світ на краще.

Я все допитувався, як потворне і покинуте може змінити світ на краще, а він говорив, що траєкторії формування прекрасного — непередбачувані, і що саме струси та обмеження формують нас, як і заборони. Дивно, повторював він, але сицилійське бароко виникло внаслідок страшенного землетрусу, після якого в італійських архітекторів з’явилося безліч роботи. І свобода творити теж. Говорив, що колорит спік-ізі пабів ніколи б не виник без сухого закону, а якби в Київ і за колючий дріт пускали всіх, то він би не заплатив мені п'ять тисяч доларів і не їхав би за півсвіту за знімками, які того варті, бо не кожен може то повторити.

Він говорив, що у фото під кожну ситуацію треба підбирати вагу повітря і ґеометрію внутрішнього простору. Є повітря важке, яке відчуваєш на дотик, а є — невагоме, десь серед просторих площ кинутого цеху. Важливо вибрати і колір домінації. Зелений і сірий добре підійдуть для буйного літа, але для такого знімка потрібен простір із нотками спокою. У поєднанні світло-сірих бетонів і буяння смарагдів зеленолистя важливими є спів птахів або ж непроникна тиша, яку на фото не передаси — але запам’ятаєш на все життя. А краплі води зі стелі на підлогу — невід’ємна частина кинутого після дощу. Як от зараз.

Дощ закінчився, ми вискочили на Володимирську, трохи пройшлися і стали під Золотими Воротами — реконструкцією споруди епохи Київської Русі, яку завершили за кілька років до аварії. Я показував японцям староруську порноґрафію, вишкрябану знудженими вартовими. Наокі клацав те зусібіч, а Ікумі — перелякано роззиралася. Тоді вона була схожа на кого завгодно, тільки не на відважну мандрівницю у кинутому Місті.

Тоді ми знов почули їх. Голоси.

І знову бігли чимдуж, вниз — до будинку з зіркою. Машина і голоси. Я навіть не хочу думати хто це і навіщо вони сновиґають Містом. Просто залітаю у перший-ліпший під’їзд. Ми ставимо чай, розігріваємо тушонку, довго втичимо, заспокоюємося, бродимо півтемними коридорами мовчки, японці ставлять штативи і добирають ракурси, поки я палю, прислухаюся до скреготу дверних гаків, прислухаюся до крапель спадаючого дощу, які падають на паркет раз на півхвилини і за кілька років у тому місці дошки розбухнуть, ніби здоровенний пухир на шпалерах.

Столи з гострими кутами, зафарбовані розетки — нормальна місцина, аби роздавити фляндр, перечекати голоси, повтичити на дестрой і посунути далі по маршруту, в бік готелю, забитися на ніч і забути нарешті про весь цей шухер. Наокі розказує, що жовта бандана, то її старенької мами, яка ще до аварії приїздила в Київ на якусь конференцію, в ролі члена делеґації, але якої — нормально пояснити не змогла. Дійсно, ну що може знати про делеґації в СРСР японська порноактриса?

Я обіцяю її знайти — не переживай мала, скоро шухер мине і все буде добре. Ці мужики звалять з Міста, а ми копирсатимемося у хащах Андріївського і буде тобі твоя бандана.

Не знаю, що їй переклав Наокі, але вона ніби зраділа і збадьорилась, а потім — завмерла, запитально дивлячись, мовляв, куди ми далі, котику?

А мені звідки знати? Ніби тихо. На Бессарабку, наприклад.

Пройшли повз пам’ятник Іллічу, крізь зарості асфальту дерлися просто до ринку. Я розказував про старі єврейські базари і перші холодильні камери в Києві її величності Бєсаря — королеви критого ринку з мальовничої епохи літери «Ъ».

Ряди розштовханих столів, іржаві ваги „Тюмень” і розкидані по підлозі гирі. Десь ще стоять на струнких ніжках вивіски „Овочі”. Луною линуть наші голоси у просторій залі, стрижі шугають попід стелею, залітаючи у простір тиші крізь величезні вікна. Ми затихли, тільки клацав нікон, тільки я тягнув синій кемел і бавився з касовим апаратом, вибиваючи цифру 1986.

За голоси якось забули і розтріщалися про все на світі. Японці хотіли продовжити мандри. Планували винайняти авто і об’їздити Україну, знайомитися з людьми: все, як буває у мажорних іноземців. Загалом, я був не проти і навіть вирішив не брати з них більше бабла, бо у нас же тепер груповуха і вони заплатять за тачку, а після повернення додому мені однаково робити нічого — тільки бухати з Толіком в Радомишлі, тягати линів з річки і ганяти на дирчику. Звісно, я погодився.

Треба валити звідси: повертатися в номер і падати у м’які крісла, відкупорювати віскі, заливати ним свої страхи і провалюватися в обійми гнилих матраців. Ми довго пробували їх відчистити, а потім — плюнули і просто накрили все поліетиленом. Законсервували номер, розіклали широкі шматки клейонки по диванах, кріслах і столах. Лишилося тільки самим загорнутися.

І все це з таким угаром, ніби і не в покинутому Місті сидимо, а на афтепаті бісимось: ганяємо Ікумі коридорами готелю, а вона — верещить, тікає босяка в халаті, міцно стискаючи в руці пляшку Моёt.

Ікумі перед їжею дістає з великого пакунку одноразові медицинські рукавички і їсть тільки в них, пробуючи бодай віддалено слідувати нормам радіаційної безпеки. В рукавичках вона дійсно схожа на медсестру з японської порнухи. Жаль, по-нашому не говорить.

Я підірвав їх, помахав на прощання стрижам, і ми посунули хащами до готелю „Дніпро“: прислухалися до шурхотів і кралися дворами. Вилізли на дах, довго видивлялися мужиків у камуфляжі, сторожко роззиралися, випили, заспокоїлись, і я пішов у номер за ящиком тенісних м’ячів і ключкою TISA, які припер сюди зі спортмагу колись дуже давно. Поволі спадало до горизонту гаряче сонце, а ми — розставили лежанки на даху, повдягали темні окуляри і запускали кислу лимонну шерсть тенісних м’ячів у биту цеглу будинку навпроти, заганяючи м’ячі у лузи цілого скла.

Люблю серпневе Місто ввечері. Люблю ліани, які доростають до балконів дев’ятого поверху у спекотні літні дні. Всі ці плями тіней сиротливих хмарин, що спроквола пливуть під гарячим сонцем. Люблю, коли палкий сонцестоп закутує шию своїми в’язкими слинами. Люблю його палкі поцілунки. Коли блякнуть британські камуфляжі, коли форма вигорає від спеки. Коли сипле сухий кашель Бога Отця, під яким ти просто пакунок із супермаркету — плавишся за пару годин.

Тоді ховаються стрижі і дрімають пустельґи. Тоді кабани лягають під яблунями і риби завмирають у прохолодній воді. Тоді все навколо завмирає і Місто перетворюється на пустку. І ти на рубероїді спиш. Вкриваєшся мохом, обростаєш мушлями і тонеш в болоті, злизуєш тріщини з пошерхлих губ.

Ми так некисло наскирдячили, натягали на дах віконних рам, ламаних стільців та штахетин і розпалили сигнальне багаття, матюкаючи тих камуфляжних мужиків з рушницями на пів-Києва. Я травив Наокі про Івана Купала, а він — ледь тримався на ногах. Ікумі зрозуміла, що стрибати через вогонь прикольно, та про вінок довго не могла второпати. Не знаю, чи є якийсь адекватний японський відповідник слову «вінок». Треба вчити японську. Я хочу поспілкуватися з цією навіженою сам на сам.

Вночі тут надзвичайно темно. Навіть коли видертися іржавою пожежною драбиною на карколами і зламності найвищих дахів — ніде на горизонті не видно заґрави з електричного сяйва сусідніх міст. Тільки зорі. Найрясніші цятки, так ніби хтось сипонув круглого рису на чорний шовк. Чумацький Шлях тут западає глибоко в душу, ранить її, а з тієї рани повільно стікає сяйво ґалактичного ядра.

Молочна пляма Чумацького Шляху підсвічує арку дружби народів біля готелю „Дніпро“. Між двома арками — зоряною і рукотворною — я рахую розсипи кокаїнів нічного неба, а японці врубили вуличний японський шансон з баянами і затяжними бородатими співами в тєльніках і модних капелюхах, поглянувши на які ви згадаєте про Ґетсбі. І гайда стрибати.

Хай би скільки нічні баяни гасили мені барабанні перетинки — я однаково був глухий до всього, окрім темряви і зоряної тиші. Іноді отак втичиш у небо, задираєш голову, щоб порахувати розсипи, а там все гасить місяць, заливає сріблом сіроти асфальту, заливає мороки ночі підсвіткою і видно ген удалечінь. Та іноді, з першими сутінками, всі сузір’я палають яскраво, але не сліплять. Небо. Як близько воно до нас. Як люди забувають милуватися тим, що у них під ногами і тим, що у них над головою. Небо. Воно як порно — невичерпне.

Баян замовк, затихли і мої японці, тихо підійшли і стали поряд, нависли, затуляючи собою ґалактику. Ікумі світила собі на підборіддя кишеньковим ліхтарем і топала, широко підіймаючи ноги — Ґодзілла під прожекторами. Наокі мовчав — теж втичив на зорі, які з’являлися на тлі силуетів Міста і скидалися на далекі вогники вишок спостереження, з яких за нами пильно слідкують давно померлі пращури і друзі, яких нині поряд нема.

У такі моменти небо ніби вищає і не тисне так: Ведмедиця не нависає і не сіпає за карк. І зорі палахкотять яскраво і тихо. Вони не соромляться тут.

Ми поставили на даху розкладачки, повкладалися і тягнули по черзі сиґару. Я вже думав вирубатися, хотів лиш дослухати останню довжелезну історію Наокі про цунамі, заснути, прокинутися, якось пережити хвилі вранішнього похмілля, спуститися в номер за віскі та залишками Моёt, якщо лишилося…

Аж раптом Ікумі штрикає мене пальцем у плече і тицяє в небо. Оксамитові мороки розітнув яскравий, вогняний хвіст. Метеоритний дощ. Таке буває, коли Земля проходить крізь орбіту якоїсь комети і піщинки з космосу палають у небі, згоряючи на швидкості у двісті разів більшій за швидкість звуку. Персеїди.

Чути як палають боліди: яскраві розчерки густо-порожнього повітря. І всі у світі кошлаті мікрофони, всі мільйони байт диктофонних записів не вмістять у себе голоси уламків космосу: вони палають високо і разом з тим близько — станеш навшпиньки і підкуриш від хвоста.

Я збився на третьому десятку вогняних хвостів. Я дивився доти, доки небо дмухало хмарною прохолодою і злива загасила недопалки, промочила всі на світі рейнкавери і залляла розкладачки холодними ріками. Дощами просочилася в спальник, змішалася з усіма снами, а потім — сама наснилася.

У такі моменти барабани наших сердець стукотять швидше і всі бажання та проблеми, які здавалися суттєвими деінде — відступають, шанобливо схиляючи голову перед буєцвіттям життя. Тануть росами ранку під полуденними сполохами щастя. Я сто разів пробував зав’язати і переключитися на щось інше. Але Місто — химерне, пронизливе і прекрасне. Не вийде.

Світанок навалився хутко, ніби і не було даху з багаттям, сексом, тенісними м’ячами, сполохами зоряного пилу та передранковою зливою. Ми швидко зібралися і пішли лазити, згадавши про мужиків в камуфляжі, і трохи ніяково було від безглуздя, яке влаштували вночі.

Я обережно ступаю шаром сухого минулорічного листя. Відразу за мною — мовчазна Ікумі. Дійсно, що їй сказати? З Наокі вони вже обговорили все за п'ятнадцять років спільного життя, сумісного тревел-тріпу і адреналін-рашу. Обговорили настільки, що якось у Гімалаях не спілкувалися місяць просто аби не порушувати тишу споглядання.

Наокі замикаючий. Він досвідчений турист: бував на сніжних перевалах, у бурхливих пустелях і хвилях штормів, серед спеки і барханів. Та поряд зі мною чомусь ніяковіє і поводиться, ніби мала дитина. Я дав йому завдання: обертатися назад щодесять секунд після того, як обернуся я. Так він думає, що виконує важливу роль. Дійсно, важливу: ми протверезіли, страх повернувся і тепер зустрітися з камуфляжними типами не було жодного бажання.

Ми на проспекті. Звісно, тут порожньо, але у миті спокою і щастя, у моменти, коли сонце гасить холодні щілини бетонів і ти годинами нерухомо лежиш, рахуєш паростки молодих дерев навколо себе — отоді і чуєш раптом той Звук.

Загрозливий. Іноді мене глючить на цю тему і здається: десь поряд їде машина, я можу навіть завести групу кудись на дах, наказавши квасити тихо, поки все не владнається. Я ненавиджу проспекти вдень. Ходиш отак боязко і клянеш туристів, яким завжди кортить туди, де трапляються ті, з ким краще не зустрічатися.

Я жахаю Наокі дамбою київського водосховища, вона дійсно може прорватися, може затопити весь Київ, та потім заспокоюю і свято переконую: ми туди не підемо, в жодному разі не заходитимемо в місця потенційного лиха. Я навіть маю з собою карту затоплення. Її намалював мені знайомий гідролог після того, як я три години поїв його Rеmy Martin у славному ресторані «Панорама» ґречного і мальовничого міста Львів.

За дамбою, на водосховищі, орудують розвеселі браконьєри. У них вицвіле від часу і гарячого сонця волосся, вони промишляли ще у хрущовську «відлигу» і щодень закидають у широчезні гладі вісімсот метрів сітки. І здають рибу за безцінь баригам: дійсним володарям Штучного Моря, про яких ніхто не знає і яких не показують у новинах.

Там, на дні, лежать норманські дракари та іржаві якорі, про які писав Ґійом де Боплан у нотатках мандрівника і бойового інженера його величності Владислава IV Вази, dei gratia rex Poloniae та решти незліченних у пишноті та довжині титулів Його Світлості.

Браконьєри називають дамбу «Ворота» і кажуть, що конструкція довго не проживе, хоч як підтримуй. Там давно гніздяться соколи і ворота в Київ помічені Сонцем. Як форт Буайяр, як Геркулесові стовпи, і гарячої жовтизни там — аж очі сліпить. Більше сонця, ніж на всіх портових кранах Одеси, де збираєш спиною бруд під палючим промінням, аби пролізти туди, куди лазити зась.

Дамбу тримають на соплях і рихтують щоріч, та примари із затоплених сіл щовесни дедалі сильніше гамселять кулаками у її бетони, щоріч сунуть армадою моря, збирають армію салатових медуз і штурмують бетон, закутані у кольчуги зі смарагдової ряски.

Мені доводилося бувати на Півночі, майже біля ЧАЕС, через яку все це почалося. Я довго йшов берегом сарґасових вод, довго плуганив кручами і провалювався по коліна в густу воду з присмаком болота. Одного разу пробував дійти аж до Білорусі. Йшов і рахував покинуті баржі, що розляглися на березі, мов епізодичні пляжники, що хапають останні промені сонця пізнього бабиного літа край вересня. Хвилі і паводки давно мали затягти їх під воду, упокоїти на дні серед іржавих якорів і порохнявих дракарів.

Того разу я приїхав у Місто на дирчику, сховав його надійно, спакував рюкзак на десять днів і пішов на нескінченно далеку Північ — до покинутого Іванкова. До всіх його п’ятиповерхівок, з головою зниклих у нетрях розбуялого лісу. Ті поверхівки згасли і загубилися у тиші і мороці під зорями. За Вишгородом все втопилося у хащах, а Київське водосховище обернулося на Сарґасове море, на гігантське болото: вкрилося водоростями, поросло лататтям і пропадають там бува хоробрі рибалки — відпливають і не повертаються. Я сторонюся моря, і поверхівок Іванкова сторонюся, та коли вже ночую — затуляю вікна чорними простирадлами.

Сюди не заїжджає охорона, а реактор — давно і наглухо накрили саркофагом. Тут відчуваєш справжнє відчуження, ніби вперше за колючий дріт потрапив. Я довго лазив тоді покинутим Іванковом, довго збирав літери напису „Ресторан Тетерів“, довго спав на даху райсуду і роздивлявся з пагорбів силуети далекої, та від того не менш величної антени Чорнобиль-2. А потім — пішов у бік моря: поставити намет на березі — слухати вітер і хвилі, визирати нескінченно далекий лівий берег Дніпра, помалу цмулити водяру з горла і підкидати в багаття дрова, складаючи велику купу на ніч, аби можна було медитувати і вирубитись біля багаття, спаливши взуття, аби можна було прокинутись і сполоснутися у ще прохолодних водах моря, на пляжах якого я єдиний курортник.

Київське море широчезне і неохопне. Настільки, що з іншого боку чекаєш бува зустріти індіанців з червоно розмальованими лицями і бронзовими вістрями списів, пописаних химерами месоамериканських мов. Колись дамба не витримає і русло Прадніпра відновиться: коли її прорве і велика вода змиє бруд Троєщини та Подолу — ми втратимо Київ вдруге. Я бачив це у снах сто тисяч разів.

Ікумі кричала. Різко, лунко і пронизливо. Бахнув ще один постріл. Я чув ревіння, людські крики і постріли, чув, як хтось біжить у наш бік. Однією рукою я тяг її за собою, іншою затулив рота та шикнув мовчати, аби вона нас не видала, хоча чорт забирай, вона нас вже видала.

Ті крики я не зможу ані з чим сплутати. Крики і постріли. Так кричать лосі. І вперше, коли їх чуєш — обов’язково думаєш на ведмедів. Це було майже за рогом і якби Ікумі поводилася тихо — все обійшлося б, все нормально б скінчилося і ми би тихо звалили собі кудись деінде і переникалися до завтра, нам однаково скоро йти, все одно скоро валити на Захід, оминати дороги, блукати серед каналів і топати півтори сотні кілометрів, аби відкисати у готелі Коростишева, приймати гарячий душ, замовляти теплі картонні коробки з піцою, напиватися, орендувати тачку і ганяти Україною ще пару тижнів: весело і з вогником.

Ми забігли в будинок. З балкону там чудово видно Бессарабський ринок і всю площу, але я не висовуюсь. Ми сиділи в кімнаті, ані чичирк, аж раптом мене затіпало — Наокі там. Ікумі тихо давилася шмарклями. Ну от, приїхали.

Я знав: найгірша ідея зараз — визирнути з вікна. Вони тільки того й чекають. Схоже, це браконьєри заганяли лося, помітили нас і гра «впіймай ґаврика» їм сподобалася. Вони вхопили кураж і вирішили таки дістати нас із консервних бляшанок наших схованок, вирішили кинути на брудну, щербату миску розправи. Я благав Бога, карму і долю, аби нас не знайшли. Я не за себе боявся. За неї.

Вони стережуть нас: можуть лишити когось у траві — в засідці. А інші — заведуть тачку і звалять, вдаючи, ніби поїхали. Я не знав, де знайти Наокі, я не знав, як заспокоїти Ікумі, але знав, що нас бачили і пасуть. Знав, що під пам’ятником Іллічу може сидіти мужик і чекати, поки хтось визирне у вікно. Знав. Вони там зараз бігають дворами, або вилізли на дахи сусідніх будинків — хрест-навхрест прострілювати площу. І найгірша ідея зараз — висовуватися.

Птахи вмовкли, повітря загусло, лось затих і передсмертними хр-р-р-риками не трусив більше тишу. За ці хвилини ми стислися до розміру горошини, і як колотий горох нашого страху сипонути на підлогу — поглухнути від торохкоту можна.

У такі моменти боїшся жувати, і повернутися боїшся, а як дощовик зашурхотить — галас ніби на півсвіту. В такі моменти хтось постійно крутиться. Трохи необережно, але сторожко. І навіть «т-с-с-с» і «ш-ш-ш» не кажуть — просто припікають поглядом і все без слів зрозуміло — не рипатись.

Я так і не допетрав, куди подівся Наокі. Не зауважив, коли клацання його нікона стихло. Так часто з нами бувало: ми гуляли довго, губилися в нетрях кинутих шкіл, розбрідалися і коли зустрічалися раптом за пару годин — не казали одне одному «привіт», продовжуючи розмову з тієї фрази, на якій вона обірвалася.

Це тяглість часу так впливає, це сонце натягує нас під спекою, наче пожовану жвачку, яку тягнеш врізнобіч, пробуючи розвести руки якомога ширше і знаєш — вона ось-ось розірветься. Більше ти її не жуватимеш. Час тут плине інакше і за пару днів у Місті сприймаєш його плином теплої ріки і струнами розтягнутої жуйки.

Квартира… типова для Міста: шпалери осіли безформною купою на розбухлому паркеті, вкритому шаром тиньку. Він осипається зі стелі з кожною весною дедалі рясніше. Шафа подерта кігтями і ця картина до болю знайома: вовки іноді заходять всередину, в кинуті коробки пустки, на м’яких лапах піднімаються східмайданчиками, топчучи мохи і бите скло, аби знайти прихисток або просто померти, а протяг — раптом візьме і заклацне за ними двері. Деякі так і лишаються всередині. І помирають. Шкрябають лаковані дверцята угорських сервантів, поки не падають без сили і духу. Роками розкладаючись.

Перевернуті газові плити на кухні, висаджені вхідні двері, важезний сервант з переламаними ногами і ластівка, яку ми сполохали. Крики її пташенят, які так і лишилися в гнізді, все наґнітали і наґнітали, ніби мало відбутися щось страшне і невідворотне. Дійсно.

Увесь цей час я втичив у настінний годинник: крізь білосніжний циферблат проступили зморшки іржі і значок „ГОСТ“ вже не розібрати. Я завис разом з ним і втичив на розтріскану небесну фарбу стіни, яка щоріч обвалюється все сильніше. Я знав — час зупинився. Коли приходиш сюди — перестаєш поспішати. Дорогою до Міста можеш хекати і бігти щодуху, та приходиш, вирубаєшся на провислих матрацах, прокидаєшся, довго заварюєш свою каву на туристичній пальничці, стариґанським темпом човгаєш на дах, аби у вранішніх променях сонця глянути на Місто і залити в себе чорні смоли гарячого трунку, аби залити в свої сонні нутра пальне. І коли вже закінчуються продукти — просто губишся у днях, плутаєш суботу і середу. Днями не дивишся на годинник і перелаштовуєшся під сонце-ритми та цикли світла-темряви. Ніч проминає миттєво, дні тягнуться нескінченно.

Та коли тебе стережуть стрьомні мужики, а поряд — труситься від переляку зарюмсана баба, яку вони поставлять раком і трахатимуть в зад по черзі рвучкими рухами, тобі якось не до тяглости часу. Вона так скиглила і, дякувати Богові, я не розумію місячної мови, я би здурів тут за дві хвилини. Вона так дивилася на мене благально, що я не витримав і висунувся, аби скоріше переконатися, що там нема нікого і скорше звідси втекти. Висунувся.

Ну все.

Присів і за пару секунд стрельнули. Не зрозумійте неправильно: у мене хороша реакція. Роками в Місті вчишся реагувати миттєво, і якщо японцям треба пару секунд, аби второпати: он їде машина і треба падати, то мені — пів секунди, а то й менше. Та справа не в тому, який я Рембо. Зараз з нами просто граються, заганяють здобич.

Той мужик стояв метрах у тридцяти. Вибір зробити не складно: можна забитися на техповерх і там пересидіти, поки цим козлам набридне і вони звалять кудись на своїх битих Нивах — ганяти лосів і косуль. А можна — збігти вниз, стрибнути з вікна першого поверху у внутрішній дворик і ломитися чагарями, що є духу. Так я і зробив. На першому поверсі ми і зустрілися. Там я в нього і стрельнув. Разів п’ять.

Це просто комікс: я, він, пістолет і гачок. Жодних дуелей і жодного кунґ-фу. Мені пощастило: я побачив його першим і стрельнув. Ще, ще і ще. Я ношу пістолет відтоді, як мене роздягли і кинули на поталу комашні, непритомного. Після зустрічі з тигром я з ним взагалі не розлучаюся. Сподівався — ніколи не знадобиться. Сподівався, ніколи не повторюватиму в барі, з горя наваляний: «Толік, я заїбашив чувака, я заїбашив чувака...».

Я вже вбивав колись. Мені було п’ять, шість і сім. Це був час, коли вбиваєш безтурботно, коли купуєш сірники за копійку і гасаєш густими палісадниками у пошуках мурашиних нірок, аби плавити порожні пластикові пляшки, які батько привіз з Олімпіади в Москві. Підпалити і пролити на мурах вогняний дощ плавленого пластику. В дитинстві вбиваєш навпопічки — гасиш напалмом мурашники, смалиш під лупою жуків і відриваєш крильця мухам.

Цей тип, він ніби мураха — безликий для мене і навряд я визнаю його за людину колись, бо якщо визнаю — Харон мене приб'є. Приколотить, поки везтиме на інший берег Стіксу цього козла. Спочатку ніби не звертатиме уваги, мурмотітиме пісеньки собі під носа, рахувалки і скоромовки шепотітиме, молитиме тихо-шепотом прощення всім заблукалим і проситиме за упокій усіх мерців, потоплих у Київському морі. Він спокійний буде, ніби темний ельф у плетеній суеґаса, а потім так пильно гляне на мене: згадає цього васю, якого я замочив. Якого йому довелося везти.

Згадає, як він розхитував човен і все роззирався навсібіч, пробуючи розгледіти в густому тумані щось схоже на чормет. Згадає, як довго жалівся на мене, ніби вони з мужиками побачили гавриків в Місті і нічого такого собі навіть не думали, що просто хотіли подурогонити, ну стріляли над головами, але по прикольчику, а тепер он як вийшло, і братка, ну поверни лодку! Ну братка, ну поверни!

Зрештою, тепер мені просто не можна помирати на самоті. Мені обрости ватагою дітей-онуків потрібно, які покладуть не по монетці на очі, які вивалять мені в рота цілий мішок тих монет. Стрьомно помирати — я за цього дятла Харону тепер торчу стільки, що мене доведеться ховати в туристичних штанях, в яких завжди купа кишень і в які усе може вміститися, хоч і негарно випиратиме.

Треба звідси звалювати. Дарма я не послухався Толіка, він попереджав. Дарма не влаштував японцям екскурсію покинутими селами, в яких десятки років не бувало людей. Для себе я вже вирішив, якщо знайдемо Наокі — треба звалити з Міста на пару днів: деінде пересидіти, показати їм провінцію, зрештою. Поки все не вляжеться.

Це цікава прогулянка буде. Як проминаєш малі містечка одне за одним — сидиш потім, зачарований важким поступом кинутого. Ти десь в іншому світі, у паралельному вимірі, де ніхто окрім тебе не живе. Там вже давно не їздять мародери, лиш іноді покидьки ховаються по підвалах, забиваються у нори, та тікають світ за очі, ген здалеку нас побачивши. На крилах янгольських.

А ми ж могли бути людьми: не вилазити з хати з верандою, зламати на багаття всі паркани і втичити в ліс на довгих дрьомах LSD. Могли топити на ніч піч, тягати воду з колодязя і мішати теплі херсонські спирти, підпалювати душі і спопеляти ними наші схололі серця. Могли смалити туристичні пальнички у півтемряві, гуляти лісництвами, які не нанесено на топографічні мапи, і фотографувати зупинки світового часу, могли засинати щовечора під потріскування палаючих стільців. Могли облазити з десяток сіл і флешка Наокі була би так само забита фотками. Але ми вибрали Місто. І от.

Ікумі дивилася на мене запитально і розпачливо: «Що далі робити?». Ну, як що? Уйобувати.

Аби вийти з кімнати, доведеться переступити це. Цей тип, цей труп, цей типаж. Достатньо раз глянути. З тих, від кого за кілометр тхне бухлом і проблемами. Засмальцьований камуфляж, який, заношуючись, стає на кілька тонів темніший, коли його місяцями не прати. Такий, як зараз.

Я не знаю, як він не сплавився в ньому у таку спеку... хоча ні, знаю! Він сплавився. То не я його вбив, він сам потік, ніби свічка, кинута у вогонь. В нього звивини у мізках розправилися, як у тих, хто нюхає клей, наливаючи його у п’ятикопійчані пакунки. Коли я стріляв, він був уже мертвий, як Константинополь у 1452-му.

У таких типів жовті, просмалені нікотиновими смоґами, зуби і зрубані під корінь нігті, під якими однаково примудряється збиратися бруд. У них прокурений голос, — навіть після смерті вони сидітимуть навпопічки в човні і хрипкими голосами стрілятимуть у Харона сиґарети, нависатимуть і травитимуть, як рознесли кабіну тим підарам вчора біля кафе «Інґулець» перед тим, як почалася пальба.

Зуби жовті наче унітаз, який сто років не чистили. Там ще, мабуть, срібні коронки, ну або золоті у кращому випадку, можна в ломбард на пару тисяч гривень наздавати. Трофейних.

Хто ти? Ким ти був? Ти мабуть з тих, що купують водяру «Хлібний удар» в «утюжках» по 1.75. З тих, які ласо смокчуть соску «Оболоні» в маршрутці, дригаючись під блатняк. З тих, які купують кілька пачок «Ватри» на день, ну або червоної «Магми». Чогось такого, від чого рот перетворюється на смолисту хрипучку і запросто можна стати непоганим ґроул-вокалістом. Це ти зрізав металеві двері на заброшках Радомишля, це з тобою ми гасилися, коли вийшли з Толіком з бару перекурити на вулицю, а ти підійшов, навис, не відвалив вчасно — і почалося. Це ти розбирав залізницю на метал, ти катав на газелі по Радомишлю і збирав каналізаційні люки, аби загнати їх на чормет по два п'ятдесят. Це ти, за попередньою змовою з групою осіб, зірвав вночі висячі замки магазину «Марія» і поцупив звідти два кіло шинки «Святкова», три літра горілки «Козацька рада» і патронну ленту товстих сардельок. Це ти поскручував все металеве навколо мого дому, це ти вириваєш дріт у мертвих хатах. Ти.

У тебе, мабуть, була якась сумна і нескінченно довга історія. Якийсь інтернат для глухонімих, автомийка у підлітковому віці, СТО, масло і бруд на руках у кілька шарів, бензинове амбре старого ганчір'я, побутове насилля, дружина з фінгалами, дитина з хворими зубами і пес зі стригучими лишаями.

Я підійшов ближче, пробував не дивитися на обличчя, лишити його десь на периферіях бічного зору, замружився, нахилився і висмикнув у нього з нагрудної кишені папірець, що стирчав і відсвічував білим на брудних камуфляжних смалях. Фото.

Жінка і чоловік збирають яблука. Важкі, стиглі плоди тягнуть вниз тоненькі гілки, вузловими точками переплітають простір у візерунок червоних горбинок на зеленому килимі. Він на знімку у цьому самому камуфлі, ніби іншого одягу не має. Такий трохи поважний навіть, та якби мене попросили знайти маніяка на гуртовому фото, я без роздумів показав би на нього.

Трохи не доїхав. А зараз міг би зі своїми друганами далі таритися мідними дротами, квасити самогон з пластикових пляшок і відкупорювати замотані у тонкий поліетилен судочки зі смердючим їдлом. Ви би потім якось примудрилися виїхати назад, пригнали б у Радомишль тачку, вантажену тоннами щастя, наздавали би металу на кілька десятків тисяч гривень, просцяли би трохи у барі, по дорозі додому ти би зайшов купити іграшку дитині, завалився б до цієї жінки з фото, накричав би на неї, розбудив би дитину і вирубився б до ранку. Але ти здох, падла. Так тобі і треба.

Ну, а що ти хотів? Що? Ти приходиш сюди, у моє Місто, ти вриваєшся і робиш то без жодної поваги, ти галасуєш тут, ламаєш на метал все, що потрапить під руку, і бігаєш за моїми туристами. Ти стріляєш мені над головою, ти впевнений у собі хлопець, який цілком здатен відповідати за свої дії. От і отримуй.

Коли ми виходили з кімнати, наостанок я уважно зазирнув йому в обличчя. Краще б того не робив. Цей дохлий мужик точно переслідуватиме мене у кошмарах. Випірне десь із Дніпра і реготатиме у кадри снів металевими зубами. У зморшках біля очей чорнітиме засохлий бруд, який навіть море не здатне відмити. І я не знатиму, як від нього відкараскатися.

Пішли, мала. Нам час.

Не бійся. Не пальцем роблений твій друг. Він втік. Принаймні, треба перевірити цю версію. Він знає про місце зустрічі. Знає про готель, знає, що проспектом туди ходити — зась. Знає, що треба топати дворами. Він знайде. Не трусись, мала — помовч і заспокойся. От побачиш: зайдемо в номер, він обійме тебе, ми вгасимось віскариком і сьогодні жодних багать на даху, жодного гольфу по шерстистих лимонах тенісних м’ячів. Сьогодні сидимо тихо, без світла, зберемо манатки і валимо звідси, полазимо пару днів десь за Містом, поки все стихне.

Спочатку пробував ступати тихо, та гілки зрадницьки тріскотіли під ногами і я попер що є сил. Вона ледь встигала за мною, підбираючи шмарклі, скочуючи їх у кавалки та кидаючи з розпачу в шибки, так що вони, липнучи до скла, гучно шмякали, як ніби медуза, що впала з другого поверху на рівний, прохолодний бетон.

А що ви хотіли? Смарагдові зорі, ранкові тумани і галактичні диски? А хуя собачого ви не хотіли? За все треба платити. За кожен іскрометний кадр, який Наокі потім впарить модному журналу за скажені бабки, треба платити. І не тільки потом, спрагою і втомою, а цілком реальною, загуслою і липкою на дотик кров’ю. Хіба тобі не знати про це, мала? Хіба не ви удвох гасали Сирією, де ІДІЛ ріже на камеру горлянки випадковим туристам? Хіба не ви безстрашно дивилися в обличчя смерті, приховане під чорною балаклавою? Якось ти швидко розкисла, мала.

Нас шукатимуть. Спочатку спохопляться свого дохлого дружка, а потім і про нас згадають. І мені дивно якось від того, що я застрелив його без жодної паніки і зараз спокійно прикидаю, яким маршрутом відступати безпечніше.

Коли вона відставала надто сильно, я зупинявся і чекав, а коли доганяла — ми стояли довго, обійнявшись. Півтора кілометра чагарниками здолали за годину під гупи, крики і автогул. Я ніколи не бачив стільки людей у Києві і перед виходом на площу Лєнкому, майже навпроти нашого готелю, дочекався поки все затихне, і завмер. Прислухаючись.

Тоді і люди не шуміли, тоді не шурхотіло листя навколишніх хащ, тоді не кричали над головою пустельґи. Все завмерло і у цю мить розжареного сонцем літа я кожною фіброю відчував Місто, ніби його діораму завантажили мені в мозок. І коли рвонув вперед до готелю, роззираючись, то вже знав відповідь на питання, чи там наш японець. Ну звісно там.

Наокі. Сидів на ліжку. Цілий. Жлуктив віскі, підірвався, обійняв Ікумі і вони торкнулися одне одного головами, коли вона сіла поряд. Навіть окуляри не зняв, спокійний такий. Ніби його не налякали до півсмерті, ніби не ломився крізь чагарник яко підстрелений лось, а просто взяв і телепортувався: зайшов у вихор з іскор і відразу опинився тут: сидіти без діла, поправляти зачіску і переклацувати відзняте. Я навіть не знаю, як йому досі голову не напекло: бандану з рюкзака він навіть не діставав.

Я підійшов ближче, впав на крісло поряд і придивився — він теж весь у подряпинах. Вони на окулярах, на обличчі, на руках. Таки не телепортувався, таки біг крізь кущі, переляканий. Зараз його усмішка, його щілина між передніми зубами робила його ще безпораднішим і я навіть не міг образитись на нього за те, що він утік. Ми ж точно так само втекли. Розсипалися хто куди, аби заздалегідь зустрітися у потаємному і невимовно прекрасному готелі „Дніпро“.

Я сів навпроти, дістав синій кемел і запускав над ними правильної форми сріблясті кільця диму. Видихав і розумів, що цей хлопець нічого не боїться. У нього багато всякого було: приватна фотостудія, навіть порностудія (там вони, мабуть і познайомились), фешн-фотографія, макро-зйомка. Зрештою, саме він катав всіма дорогами світу і лазив семитисячниками з чарівною ґуґлівською фототехнікою за плечима, яка більше скидається на джетпак з футуристичних фільмів: катав і картографував Землю для інтерактивної мапи, на якій ви тепер можете віртуально прогулятися вулицями Канберри, Вінніпеґа чи, скажімо, Антрацита. З якої навіть можете поглянути на руїни Чічен-іци і бархани солі колись повноводого Аральського моря.

Він перший, хто зняв лихо після цунамі в Індонезії. Вони тоді лишилися: допомагати вантажити чорні мішки з трупами і розповсюджувати гуманітарку. Він фоткав все від початку і до кінця. І жалівся, як боляче від того, що багаті з руками відривають фото, на яких зображені нещастя і смерть. І сміявся, що з Ікумі вони об’їздили понад сто країн, але так і не побували в Європі.

Щоранку він затримує групу, виконує свої ритуали: зникає у ванній, підпалює там товсту, зелену, квадратну свічку і робить собі їжака на голові, намазує все гелем та марафетить хвилин зо двадцять, поки я не можу дочекатися старту і нервово палю на східмайданчику сиґарету за сиґаретою. Потім не витримую, повертаюся, підганяю його, та він не зважає, його рухи точні і напрацьовані роками: тільки коли він закінчить з волоссям, протре свої Ray-Ban спеціальною серветкою до блиску, — тільки тоді виходить до нас і ши-и-ироко всміхається, і окуляри виблискують під довгими променями вранішнього сонця.

У нього зовнішність моделі, цілком згодиться для японського порножурналу: така слащава і правильна, яка спливає у кожного, хто думає про японця, коли сам японця в житті не бачив. Він мабуть і сам знімався у своїх порнофільмах.

У момент, коли він щоранку виходить з ванної кімнати: з модельною зачіскою у кинутому Місті, серйозний та широко усміхнений... його прогалина між передніми зубами схожа на Ґібралтар: така широка і так робить його смішним. Так вона не відповідає його біографії. Ця біографія личитиме людині зі шрамами на обличчі, натомленими очима і грубими пасмами сивого волосся.

Слава Богу, з ним усе гаразд. Зараз відійдемо, зберемо речі і звалимо звідси надовго, аби не привертати уваги. Ми тоді жлуктили віскі з горляни по черзі, хоча мені не лізло. Втім, як застрелиш чувака і глянеш на його перекошену морду — мабуть треба випити.

ІІІ

Ніч спадала м'якотями, грозові вітри ганяли стиглі яблука старими асфальтами і що далі ми тікали від лиха-біди, то глибше падав спокій у прірви наших нажаханих душ.

Тікали пересидіти. Я завжди так роблю, коли на горизонті маячать проблеми і перспектива впіймати кулю: підриваю туристів і кажу, мовляв, поєднаємо корисне, безпечне і приємне. І тягну їх на Північ. Покинутою залізницею на Північ тягну їх до дамби, у нетрі малих містечок, в яких роками не було ані душі, в яких пусто-порожньо і навіть такі паскуди, — стріляти дичину і різати метал, — не заходять.

Я змусив їх лишити речі. Ми довго ховали їх у гермомішки, довго перемотували ті мішки скотчем і запихали добро в чорні сміттєві пакунки. Я переконував — нічого не станеться, в Місті нереально знайти схованку. Вони вірили слабо і я їх можу зрозуміти — так людно на моїй пам'яті тут ще не було.

Ми запаслися водою — довго вишукували підхід до Дніпра, довго проганяли смарагди болота крізь футболку Ікумі і поки Наокі проганяв каламуть крізь сита швейцарського керамічного фільтру, поки під гарячим серпневим сонцем на підвіконні сохла футболка Ікумі зі знаком радіації, я облизував її солоні від поту і гарячі від літа соски.

Хоч би скільки води ми набрали, — її нам однаково не вистачить, все одно доведеться топати за добавкою. Зараз ще дні спеки і світла, коли стоїш на даху, втичиш на поодинокі перисті хмари і не тягне сховатися в номер, у м'які надра спального мішка. За пару місяців тут все вкриють ковдри пасмуру і від холоду цокотітимуть зуби, жухатимуть блискавки на зимових спальниках і ніхто, нікуди не йтиме. Я доводитиму туристів до Міста. Вони волітимуть бігати площами-пустками та забиватимуть від утоми і морозів: сидітимуть днями біля багаття, квасячи.

Ми сунемо нескінченними коліями на Північ. За всі ці роки вони заросли непролазними хащами, та я боюся виводити японців на трасу. У розігрітому ще повітрі гасають лосині мухи. Вони кольору сухої глини, та від того — не менш набридливі. Я іноді купую чорні бафи з білосніжними черепами, аби мухи не лізли у волосся. А як засинаю... духи мертвого Міста цуплять бафи, аби я не затуляв ними вуха, аби краще чув шепіт, страхи, тривоги і напутні слова тих, кого більше з нами нема.

Добре, що ми тут зараз. Я ненавиджу осінь. Ненавиджу, коли прохолодним листопадом Зона скидає пишні амазонські плаття, скидає лахи суцвіть, напинаючи вечірню сукню з мороку. Київ скидає шати золотої осені і я тягну пару чергових придурків, які розстрілюють опалі сукні затворами топових дзеркалок, розстрілюють голе Місто крізь призми полтосів і fisheye. І йдуть, не прощаючись.

Потім ще гірше: листопад перелазить колючий дріт тихо, без свисту поривчастих вітрів. Переповзає туманами. То місяць розбитих сердець і самотності. Толік вже не знаходить мені туристів і я розчиняюся в туманах крайньої осені наостанок перед тим, як настане зима, вивертаю ноги полями і клянуся всю зиму сидіти вдома і за колючий дріт ані ногою.

Падають дощовиті мряки, іноді виповзає бліде сонце… воно не гріє, воно прощається надовго, аж поки весняний коловоріт знов не закрутить все на світі, доки в Зону не вступить її ґречність рання весна.

І потім так повільно та неспішно через колючий дріт перелізе грудень — провісник заметілей і скам’янілих ґрунтів. Він притрусить мертві висотки кокаїном, захмарить зорі і змусить ловити дрижаки серед дубової ночі. І жодні термобілизни, жодні фліси і пуховики не врятують. Хіба міцні обійми і палкі поцілунки бухла зігріють серед хижих, пронизливих вітрів.

Потім тільки білий промисел січня сліпитиме очі і поставить на коліна в заметах по пояс. Січень навалюється зненацька, методично гасить опадами і тікає у розпал візиту. Сніги тануть під раптовими відлигами і дощі поливають Різдвяну ніч. Мене ніде не чекає кутя, лише загрозливий лютень і кат зимовий, Сірий з кликастою бандою: він хижує покинутими селами, з голоду.

Лютень не спадає. Він суне катком, валить непролазними стінами, змітає загорожі і КПП. Температури падають нижче дозволених Господом, вода у чашці замерзає швидше, ніж встигнеш залізти у спальник, а від машини — ховаєшся у заметі. Життя тоді — океан снігу. Я прийду, впаду у пронизливі обійми абсолютних нулів і загорнуся у плівку вічного спокою. Сам.

І коли дивлюся зараз на останні миті літа-тепла... навіть уявляти холодно, що далі буде. Я готовий ганяти в роті загуслу від спраги слину після її солоних сосків, готовий сушитися, але не проміняв би спеку на холодну, листопадову мряку. Нізащо.

Залізниця. Останній потяг проїхав тут мільйон років тому. Рейки заіржавіли, а шпали прогнили, і коли смалить сонце — змії виповзають гріти свої камуфльовані шкури, хапати нас за ноги і випускати отруту, яка зведе всі наші проблеми до однієї.

Я веду їх до Вишгорода: мале місто, порожня площа, на якій з-поміж бетонних плит пробивається буєцвіття молодих хащів, та ходити ще не заважає. Там похмурі бетонки і не торкнуті мародерами авта. Стоять серед вулиць, втичачи похмуро битими фарами, виблискують сигнальними тріщинами на лобовому склі. Там теж забуті висотки, в яких рисі селяться у підвалах, а на горищі в'ють гнізда соколи. Там навіть висять на гаках пальта і посуд стоїть на столах, і можна схопити той дух, якого вже не знайдеш у розвандалених хатах.

Проминали під ногами тисячі шпал, а Ікумі голосно рахувала їх японською і коли залізна дорога виходила з джунґлів на поле — майоріли повалені стовпи та лінії електропередач, пейзажі мороку, болю і жалю, які Наокі нещадно клацав, забирав з собою їх похмурі нотки, напихував ними свій нікон і, схоже, був задоволений.

Він уже навіть не ховав фотоапарат і його клацання линуло серед тиші та поодиноких криків птахів. Він забирав з собою повалені ЛЕПи на тлі чорнотілих, грозових хмар, які підбивали нас сховатися, забитися у першу-ліпшу хату, розтопити піч і довго ганяти чаї, поволі підкидаючи дрова...

Ми тікали від грози, яка усе ближчала і, зрештою, я плюнув і вивів їх на трасу: прискоритись і втекти від потопу, під яким складно дихати, від блискавок якого навколо стає світліше, ніж удень.

Ми ніби серед непролазних лісів раннього середньовіччя — над нами ширяють шуліки, і бур'ян буяє серед руїн старовинних фортець. Ті фортеці кришить час і осипає в густу траву старе пилюччя, мішає зі спопелілими кістками людей і павутинням, збитим поривами вітру. Деінде, над щільними лавами сосон, виглядають хребти невідомих чудовиськ, а на нескінченно довгих узбережжях Дніпра сплять скелети гігантів і мертві діти бігають до них плакатися. Вітер підхоплює сльози і мішає їх з морем, а гаряче Сонце — смалить летарґічні кістки забутих чудовиськ. Тут пасмур і спокій лягає на кинуту землю, на всі її скелясті пагорби, на дзеркала дрібних водойм і пінку галасливих водоспадів

Ми зупиняємося серед руїн покинутих церков і кадимо піонерські багаття, кадимо ладаном старі кістяки минулого. З тим ладаном відлітають у забрамлене хмарами небо всі страхи і тривоги. Ладан викрадають вітри і несуть до болотяної води та до скелетів чудовиськ. Несуть, аби знову мішати зі сльозами болотного моря, нашіптуючи про життя, що відійшло.

Ми таки дійшли до мети: моря спокою і тиші. Настільки замиреного, що камінець тут лишатиме кола на воді вічно, та нікого розбудити не зможе. Серед сторічного сну стирчатимуть кістки мертвих, а я, збадьорений вогнепальними сумішами теплих херсонських спиртів, стрілятиму по порожніх пляшках.

Ми довго тяглися уздовж моря, довго плуталися в хащах. Ми давно зійшли із залізничної колії і збилися з ліку, рахуючи покинуті напризволяще баржі та кораблі. Ми залазили всередину: дістатися до кают і рубок, заглянути у маслянисті черева трюмів, де замість вантажу нині хлюпає протухла вода, де сплять вічним сном мерці, закуті в кираси власних ребер, закуті у плащі некромантів і шоломи з драконячого скла.

Ми тікаємо від одних мерців до інших. Японці радіють і міняють картки пам’яті. Попереду нас чекають м'які дивани, сухі квартири і спокій містечка, де ніхто не стрілятиме в спину. Та привів я їх сюди не тому.

Вишгород. Обдерті хрущовки та розкурочені магазини: "Овочі" і "Товари щоденного вжитку". Площі розбуялих бур'янів, дерева на дахах, дитсадки з вибитими шибками і гнилим паркетом, уламки радянщини і розкурочені вітрини. Місто, в якому зламано всі замки і всі двері на дахи вибито тридцять років тому.

Малі міста. Всі вони схожі, більшість фотографів їх проминає, втрачаючи найцікавіше: гарнющі оази кинутих земель, які об'єктивом ніхто не картографував.

Та Вишгород — особливий, я здивувався навіть, що Наокі про нього не чув, і коли ми ховали рюкзаки на горищі готелю „Дніпро“, я тричі нагадав йому взяти всі запасні акумулятори, пообіцявши, що сумно не буде. І дійсно.

Я потяг їх на серпантини бобслейної траси. Ніби один з десятків парків атракціонів з дитячими американськими гірками. Та більший. Його схили, його діряві дошки, його іржаві ноги — змушують фоткати. Ще і ще.

Іржавий стриптиз закинутого у кричущих фарбах і бур'янових пестощах літа. Його грації і звивини, штрикуваті опори з землі та вигини конструкційних тіл — то передсмертні драконячі спазми. Ми гуляємо його нутрами і де-не-де дошки вже прогнили, та ми не страшимося ходити всередині. Тут буяють смарагдові трави і ховають під собою кістки, ніби старі погости, до яких люди забули дорогу. Та восени — пале золотолистя, суха трава й іржаві кістки мішаються у суцільний смуток і ніщо не віщує світлого завтра, навіть мертві дракони спопелилися в отруйній хмарі, яка спустошила землі і зігнала людей з насиджених місць.

Скарби ці ніхто не чіпав. Лежать посередині треку. Холодильники і газові плити. Зібрані на гігантську хаотичну купу, ніби іграшки в покинутому дитсадку. Я колись брів сам потай повз береги Сарґасового моря і наштовхнувся на них. Вершину гори видно здалеку, вона височіє над ранковими туманами баштою некроманта, ласим шматочком, до якого дивом не дісталися мародери. Побоялися дракона.

Мені снилося часом, що некроманти мертвого моря і болотяні відьми воскресять його, що кістяний дракон здійметься над морем і кружлятиме в пошуках тих, хто зазіхає на його скарби, спопелятиме вогнем, який плавить каміння. Вогнем, який рубінами висмалює минулорічну траву.

Після всього, що трапилося в Місті, я не можу знайти спокій. Сиджу сторожко у хащах, стережу своїх японців, аби не заходили далеко, зиркаю навсібіч і пильно видивляюся мужиків, які мають прийти по свій метал, які мають прийти з полотняними мішками по золото мертвих чудовиськ.

Нам недовго лишилося. Ще кілька днів, ще добити до денця весь алкоголь, дожувати всі снікерси, доточити консерви, аби потім переключитися на мій спирт, аби потім розводити воду зі смаком болота — зі смаком життя.

Наокі ловить раж і просить лишитися ще. Звісно, каже, що заплатить, звісно говорить, що докине бабла, якщо ми розпотрошимо мої нички і побудемо в Місті ще тиждень. Він хоче побачити все і постійно канючить, аби ми пішли далі на Північ, Південь, Захід і навіть Схід. Питає, чи є у мене човен і чи можемо ми поплавати руслами мертвих морів і рік.

Хащі. Постійні, непролазні хащі скрізь, варто ледь збочити з траси. Та і на асфальті підступають зусібіч. Колії перетворилися на джунглі, стежки заростають до непролаззя, і тут врятує тільки асфальт. За тиждень до джунглів призвичаюєшся. Мої туристи завжди дивуються, що природа так швидко перемагає бетон. А за кілька днів джунглі для туристів стають рідними і дратують навіть менше за комарів. Ти сприймаєш їх навіть не тлом, ти сприймаєш їх ембієнтом, часткою побуту, елементом екстер'єру. Як виноград біля під'їзду, який обдирав у дитинстві під крики жирного сусідського дядька, який погрожував вирвати ноги за те, що топчеш його город.

Кажуть, ніби ісландською мовою Київ досі називають Кайнуґардур, як і за часів вікінґів. У перекладі означає «зелений сад». Дійсно, Київ — найзеленіше місто в світі: каштани тут сягають неба. Справжній ґрінланд — зелений край буйнопишшя амазонських джунглів, крізь які без мачете, бува, не пробитися.

Наокі розпитує про те, що то були за люди. Розпитує про те, кого ще я тут зустрічав. Я розказую йому історію, як слідкував за одним покидьком. Тоді я довго лазив Містом самими закапелками, найглухішими двориками і одного разу наштовхнувся на свіжозгризені яблука, які ще не встигли пожовкнути на надкусах. Я чкурнув звідти та довго спостерігав, аж поки не помітив покидька, який вже втратив людську подобу.

Це міг бути хто завгодно. Зек-утікач, дезертир, — хто завгодно. Він міг переховуватись тут роками, полюючи з табельної зброї, яку забрав з собою, відправляючись у самоволку.

Зиму він не пережив. Коли я прийшов наступного року, то вивчив подвір'я і знайшов у одній з квартир скулений труп: смердючий, аж підійти страшно. На стінах вугіллям були намальовані жінки з широко розсунутими ногами. Всі стіни були пописані його маревами і передсмертними прокльонами. Я не зміг протриматись у кімнаті більше тридцяти секунд — смородом виїдало очі, я ще довго пам'ятав те лігвисько. Я пообіцяв Наокі відвести їх туди.

Ми пробули тут два дні: ночували серед гір драконячих скарбів, терлися об його кістляву спину, бігали уздовж величезної туші, яку оббіжиш непоспіхом — захекаєшся.

Я показав їм іржаві боки пожежних машин і розбиті вітрини вишгородських магазинів. Скоро висотки заваляться, складуться акуратними купками, поховавши під собою наше сміття і настінні малюнки Ікумі товстим чорним маркером.

Вишгород складно відрізнити від Міста: так само стоять похмурі висотки, так само лежать поштові скриньки у кущах, падають в обійми порослого бур'яном асфальту порепані дорожні знаки, а як вилізти на дах будинку на пагорбі — на горизонті стовбичать покоцані ікла Києва, кам'яного серця цих Богом забутих земель. Здалеку і не втямити, що в них не живе ніхто. Ніби у блискучих скляних хмародерах Йоганнесбурґа, які здалеку на прилизані офісні центри скидаються, а під'їдеш ближче — там лігва дикунські: без води і світла.

Того вечора ми сиділи на даху висотки, потягували віскі, японці готувалися знімати зорі на довгу витримку, а півтемні зуби київських хрущоб — кликали до себе і манили назад у тенета порожніх коридорів готелю „Дніпро”. Тут сум за улюбленим Містом був особливо відчутний: його ген на обрії бачиш і тільки простягни руку — двома пальцями можна висотку взяти, ніби фігуру з шахової дошки.

Я показав їм всі уламки кинутої техніки, все ламане залізяччя і меланхолійні баняки розтрощених фар. Ми ночували на даху і півночі рахували зорі. Ми засинали і не чекали дощу. Не боялися, що він розбудить нас, змиє донизу. З нас вже нічого змивати — окрім болю, втоми і страху. З нас немає що взяти — ми дійсні бомжі апокаліпсису.

Я ще багато хочу їм показати. Треба заскочити в Місто, забрати речі, покурити наостанок в порожній кімнаті, повтичити у вікно і звалили звідти в обійми малих міст на півдні.

Прощавай драконе, ми прийшли до тебе, ми кохалися серед твоїх сапфірів, бісилися, грали в квача, лазили по кістках твоїх бобслейних хребтів, кидалися уламками згаслого рубінового серця. Ми втекли до тебе, шукаючи захисту серед смутку, шукаючи спокою серед тривоги, ми зійшли з нашого шляху без імені і повертаємося на нього знов.

Ми ледве на узбіччя зістрибнути встигнули.

На глухих асфальтових трасах від Вишгорода до Міста не їздять авто. Ці котили повільно, гасячи морок поперед себе жовтизною ближнього світла. Їхали одне за одним — четверо. Потім, ми падали ще і ще від цих караванів стрьому та палєва. Ми тікали обабіч і розчинялися у хащах, падали долілиць, а машини — все їхали і їхали.

Я ламав голову над тим, хто це такі і що їм тут треба. Я не міг зрозуміти причин цього движу і вкотре жалкував, що не послухався Толіка і не водив весь цей час японців глухими селами, одному мені відомими хащами та зарослими вусмерть стежками.

Ми йшли Містом серед ночі і то тут, то там — шугалися звуків. З вікон літали батареї. Я остаточно впевнився, що треба звалювати на південь. Японці не проти, Ікумі — взагалі он холоне від кожного звуку. Якась вона надто ляклива, як на свою біографію. Мабуть саме той випадок, коли головний пройдисвіт — це чоловік, а вона йде за ним у жерла вулканів, бо любить відверто і палко і ладна голову скласти, аби бути поряд. Дивно на цьому тлі виглядають наші груповухи, та навряд мені годиться судити вчинки дорослих людей.

Наш останній вечір у Києві. Сумний момент прощання з Містом. Саме сходять крайні лагоді сонця і на голову валиться сірість безхмарного вечора. Темрява ще не впала, однак вже відчуваються похмурі дотики ночі. І коли час прибирати в кімнаті, розкидати меблі, ховати сліди, впасти на рюкзак і палити у тиші півмороку — всі мовчать. Затихає матюччя і тільки німі втики поперед себе. Потім ще два кемела в тишу: востаннє глянути на висотки, потонулі у літніх заростях Амазонії і звалити звідси подалі від обличчя того мужика, від пострілів і криків, від темних вод Дніпра, подалі від всього цього атракціону, який ми влаштували самі.

І у цей момент нізащо не хочеться кудись іти. Цей номер на останньому поверсі готелю — рідніший за палісадники дитинства, на яких цупив абрикоси і персики палючим літнім днем. Та потім — підриваєшся рвучко. Вдягаєш швидко рюкзак, завмираєш на пару секунд, проводиш долонею по шпалерах, шепочеш «прощавай», і так — ніби востаннє, ніби назавжди.

Все розкидали, замаскували і сиділи один навпроти одного — на рюкзаках. Смалили сиґарети, я розказував про звичай мовчати на дорогу. Вони ніби зрозуміли, що я маю на увазі, і пильно вдивлялись у темряву. Ми дивилися одне на одного як люди, яких пов’язала пригода і які вийшли сухими з води.

Ми виконали всі церемоніали, прислухались до тиші, зібрали всі речі і приготувалися іти, не зовсім за планом, але у нас багато що не за планом. Я випускав останні кільця диму — акуратні, правильної форми, вони летіли через півномера до Ікумі, а вона — нанизувала їх на вказівний палець, розвіюючи.

Зрештою, все класно склалося: стрьо

думав я, аж поки довге, жовте світло не розітнуло темряву внизу, просто біля готелю. Потім звучали тільки впевнені кроки сходами і галасний суржик. В номері запала найтривожніша мовчанка у світі.

ІV

Сподіваюся, ці типи палять. Чорт, ну звісно палять, вони ж мародери, вони смалять якусь ватру чи приму без фільтра і точно не yнюхають, що півготелю прокурено в хлам. Не унюхають, і ми зможемо пересидіти, заспокоїтися, дочекатися, поки вони звалять, і забратися нарешті звідси до бісової мами. До тихих містечок на півдні, до теплих картонних коробок з піцою в Коростишеві і крижаних бурштинів пива у пабі Радомишля, де травитимемо Толіку про останні дні і показуватимемо фотки, які цілком можуть з’явитися на обкладинці наступного National Geographic.

Кроки затихли. Потім хтось гупав, ніби коваль, що осатаніло гатить молотом по заготовці двуручника, а потім — щось важке впало на асфальт і я зрозумів: кидають батареї з вікна. Металісти. Треба уйобувати. Он у нашому номері скільки батарей.

Ми дочекались миті, коли загуркотіло найдужче, схопили рюкзаки і рвонули на дах, сподіваючись, що сюди вони не зайдуть. Дякувати, сьогодні на голови не падає рясна, серпнева злива.

Там була пожежна драбина вниз, у внутрішній дворик, та невідомо, чи вона витримає. Я ніколи не лазив нею — вона розхитувалася навіть під сильним вітром. Все обіцяло надлам, падіння, хрускіт кісток, колоритне «шмяк!» і візит Харона, який віддирає тебе від асфальту, вантажить тельбухи в човен і викидає їх на іншому березі, козиряючи під плетену суеґаса. Наостанок.

Я би нізащо тудою не поліз, та куди діватися, коли ясно чуєш: ідуть на дах. Жестами і мугиками показав японцям: ані чичирк і ані рип-рип. Наказав Наокі спуститися на двадцять щаблів, Ікумі — трохи вище. Сам зліз так, аби голову з даху видно не було, дістав ствол і завмер.

І ніколи, як у той момент, я так сильно не благав влягтися клятий вітер. Я хребтом відчував всю труху драбини, усю підступність кріплень сорокарічної давнини, усю слизькість та ненадійність щаблів.

От зараз точно не треба витикатися. Зараз це найгірша ідея на планеті. Зараз у мене десь три набої і я ніколи в житті навіть думати не хочу в стилі: а скільки там у мене лишилося набоїв? Зараз я просто переляканий лох — завис на висоті, на драбині, яка тримається на соплях і ГОСТах, якою вниз і Спайдермен не полізе. Чорт.

Та пішло воно все. Не полізу я вниз. Я на таке не підписувався. П’ять тисяч баксів — не гроші, за які я готовий стрілятися з мародерами, ніби це якийсь дешевий Голлівуд, і висіти над прірвою у тридцять метрів, розхитуючись на іржавій пожежній драбині, ніби цей Голлівуд ще дешевший.

Драбина точно впаде. Я показую Наокі всіма мовами факів і жестів, розмахуючи пістолетом: вниз лізти не можна, воно зараз полетить все до бісової мами, ми зараз шмякнемось і не буде жодних фоток у National Geographic, не буде жодних інтерв’ю з твоєю мордою на піврозвороту — буде тільки лівер на порослому бур’яном асфальті, а над ним — рої мушви.

Зараз я думаю, що говоритиму цим чортам, коли у мене не вистачить патронів, коли вони витягнуть нас, роздягатимуть, битимуть, примовляючи «Ну терь вафли вам всем васелы!». Дійсно, що їм сказати перед смертю? Я би сказав, що ми шукаємо зорі, які падають в обійми драґлистих боліт. Зорі тонуть в загуслому молоці ранкових туманів, вони розсипаються перекопаними полями і так просто збагатитися, знайшовши таку. Поля за колючим дротом перекопують ґолеми з крижаними серцями, аби наловити собі зорь, що падають з неба. Аби назбирати за пазухи прохолодного нічного світла. Якщо солярій перетворює тебе на неґра, то ці бліді сяйва — на ельфа. І менти з вояками на КПП — ніби охоронці алмазних шахт у Танзанії — пильні і невсипущі. Готові до край-смерті захищати, до останньої краплі крові, сперми і слини боронити свої нескінченні зорі, аби тільки самим на них втичити. І ми ходимо за колючий дріт назбирати тих палих зорь. Мабуть тому. Коли стару бабуню з села під колючим дротом питають, навіщо вона ходить в Зону, та відповідає — по гриби. А я — по зорі. Вони у ямах на полі лежать, як яблука-падалки, які ніхто не збирає.

Добре, що я їм такого не скажу, страшно навіть уявити, як сильно вони мене відпиздять, почувши такі шмарклі з цукром. А коли серйозно, — я й сам не знаю, навіщо я тут. Звісно, коли дзеленчить блакитний телефон і Толік знаходить клієнтів, — тоді все ясно, та чим я керуюся, заводячи дирчик, вдягаючи бейсболку задом наперед і ганяючи проспектами, порослими бур’яном? Я не знаю.

Про це мене найчастіше питають іноземні журналісти. Я відповідаю, що Зона стала для мене чимось на кшталт моря для людини з портового міста. Вона просто частина ландшафту і я поступово перестав сприймати її як щось особливе. Вона ніби продовження моїх звичайних локацій типу гаража або бару в Радомишлі, вона ніби продовження ліжка і дороги до маркету. Уламки Зони мішаються з іншими і сняться потім у тривожних, вицвілих снах. Після них прокидаєшся перешуґаний і спітнілий, довго втичиш на повний місяць крізь подвійний склопакет і засинаєш стривожений.

Навіщо? Звичка, інерція: часто це сильніше за нас. Коли я приводжу сюди туристів, коли вони натомлені і спраглі — їх не цікавить ніщо, а коли я пропоную зробити ривок — ще десять кілометрів, аби заночувати у найекзотичнішому місті Києва, — вони махають рукою і падають на матраци, вирубаються, аби так само лінуватися взавтра і за інерцією котитися Містом маршрутами, якими за інерцією вигулюю їх я.

Тут багато всього намішано: і бажання відпочити від міської суєти, ще раз надихатися лазуровим пилом дитинства, ще раз замиритися невимовним спокоєм та сонцестопом закинутого.

Іноді я почуваюся страшенно самотнім, бо не знаю більше таких, як сам. І ніби радіти треба: жодної конкуренції, та іноді кортить поговорити з кимось подібним. З тим, хто розділить турботи і поділиться досвідом. Бо всі інші — марґінали і уркагани. Такі, як оце зараз піднімуться на дах і в яких знов доведеться шмаляти. Мабуть, у мене саме той випадок — професія єдиної людини. Про таких пишуть в Esquire.

Я навіть думав іноді взяти на виховання якогось учня. Проблема лиш у тім, що учень сам має приповзти до мене на карачках: спраглий і смаглий, ніби чувак з Радомишля, який вирішив усе кинути і пуститися в мандри Тибетом, знайшов монастир, коли помирав на самоті… і переродився. Іноді так страшно кортить передати комусь всі знання про маршрути, навчити всіх тонкощів і показати всі правильні ракурси, ба навіть це пиляння гілки, на якій сидиш: бо творіння завжди ненавидить творця, і виховувати собі конкурента — це ліпити проблеми на свою ж голову.

Я не розбираюся у причинах і наслідках… Я просто тут: з дирчиком і без, з туристами і без, за ностальґією і спокоєм, за втомою і радістю. Я тут, бо тут мій дім. Я — останній киянин на планеті. Хоч би як там було: невдалий момент про таке думати, ховаючись від відморозків на драбині, що зараз обірветься.

Я разів п’ять міняв руку, тримаючи щабель то лівою, то правою. Знудився, але висів тихо. Минулого разу висунувся — і що було далі, ви знаєте. Я тепер точно зіп’юся.

Бути тверезим в Місті довго просто неможливо. Я пробував — навіть товсті книжки з нічийних бібліотек не допомагають. Тоді, висячи на драбині, я мріяв про спирт. Я не брав з собою в місто вина, коньяку чи пива, навіть водяри не брав. Тільки спирт. До нього мене привчив один друг.

Він жив у степовій Україні, на далекому і гарячому півдні, у ті місця після Аварії багато людей відселилося. Вони будували заводи в пустелі і відкривали кіоски, вони їздили на заробітки і поверталися піднімати аграрний сектор. Вони неймовірним і незрозумілим чином пережили ту біду, яка з нами сталася. Для них навіть збудували кілька малих міст з нетиповим плануванням, дивними екстер'єрами і дурнуватими назвами.

У нього давно загрубіло обличчя від степових вітрів, він привчив мене до кришталево чистих, гарячих спиртів. Іноді я приїздив до нього, ми брали в облогу спиртзавод, розставляли в пустелі требюше і озвучували ультиматуми керівництву і начальникам відділів, вимагаючи контрибуцій. А після — котили здобич, котили бочки спиртів через бархани Олешківських пісків під вовче виття і мерехтливі зорі вогкої, драґлистої ночі, котили їх кудись у бік ґалактичного диску, аби впасти під ним і розводити здобуте у співвідношенні один до одного.

Він перетворював це на ритуал і серед золотих пісків вранішнього проміння, коли танули у ранкових серпанках зорі і вовче виття, він підстрибував на одній нозі, мішаючи з водою екстракт життя, есенцію радощів, еліксир пустельного смутку.

На те в нього була спеціальна пляшка, де синім фломастером розмічені грані, проведені паралелі і меридіани нашого рідкого, прозорого щастя. Та пляшка повністю заміняла нам глобус.

І коли він стрибав на одній нозі у пустелі, серед розставлених требюше і палаючого на горизонті спиртзаводу «Світанок», коли частував мене ще теплим, ще гарячим від ворожих душ, свіжорозбавленим спиртом, я розумів, що жоден Remy Martin, жоден Moёt чи боронь боже Mumm не здатні на швидко-дзижні оберти душі, не здатні на радість і щастя такого ґатунку.

Я тепер точно зіп'юся. І зараз нирку віддав би, аби отримати фляндр тієї Божої слинки сюди. Аби зустріти виродків впевнено, бо тверезий алкоголік просто не може почуватися впевнено. Коли таки наважився визирнути — на даху нікого не було. Пошепки наказав японцям не рипатися і сходив глянути: вантажівка, фари увімкнені, поряд двоє палять. Порядок.

Можна курити — там всі куряги і далі свого носа нічого не чують. Їхні чорні роти просмалені наскрізь, їх жовті зуби та дешеві імпланти вкрилися шарами смол — нам можна курити.

Ми трохи заспокоїлися і вмостилися на даху. Розігріли тушонки на пальничці, вмостилися зручніше, та не говорили навіть пошепки. Ще не відійшли від переляку, не відійшли від пригод, які все валилися і валилися. Зрештою, нам ще з Міста вибиратися.

Я завжди виходив з Міста з глибоким спокоєм і замиренням. Навіть крок збавляв і непоспіхом карбував у пам’ять профілі висоток, що тонули в чорнотах ночі. Завжди чекав, аби сонце вже впало, аби мародери вмикали ліхтарі, а машини — фари ближнього світла. Додому я завжди топав хащами Хрещатика до Бессарабки, а звідти — накатаним асфальтом проспекту — на вихід.

Виходив так щораз і насолоджувався кожною покинутою висоткою, яка стирчала з темряви. За мною щораз топали нові туристи, які за два тижні вже почувалися як вдома серед холодних бетонних коробок. Чорні бланші вибитих вікон замирювали, зірки підсвічували шлях і я щораз повертався з полегшенням. Такий гордий і задоволений собою, що ось — мої турики побачили все без пригод. Я знав, що проблеми на зворотному шляху — не проблеми. І головне — довести до Києва, а назад — все якось саме складеться.

Тепер все інакше.

Зрештою, карта Міста мені не потрібна — вона вже давно в голові відбилася. Стала інтерфейсом додаткової реальності, ніби катаєшся на лижах, а окуляри — підсвічують імена сноубордистів, яким потім треба дати під дих, аби знали, як підрізати чесних лижників.

Вдома у мене стояв макет, його подарував Толік кілька років тому. Він замовив його в одній конторі, там зідрали скажені бабки і макет був більше схожий на музейну діораму, біля якої ми з ним квасили. Розливали у великі літрові келихи порошкове пиво, цмулили його у величезних кількостях і медитували над Містом.

Я вивчив макет так, ніби Київ був моїм дитячим подвір’ям, в якому відома кожна закуть, в якому вивчаєш все до дрібних деталей. Так, що навіть пам’ятаєш точну форму куп сміття, які ніхто не прибирає роками і на зміну форм яких реагуєш з підозрою і острахом.

Ми рахували. Виходило, що за п’ятнадцять років я встиг провести півтори сотні походів. Більше ста разів був у місті. Та звісно, не міг обійти всього, і деякі лакуни лишалися незайманими, хоча й не заважали скласти найповніше у світі враження про сучасний Київ. Толік жартома називав мене мером, і я вже давно з того не сміявся. Особливо, коли ми з японцями знов і знов тягали здоровенні літери від магазинів, складаючи їх у слова, ніби на суботнику з благоустрою активісти збавляють тверезий суботній ранок.

Тепер весь мій досвід, всі мої тутешні гулянки і все задротство над макетом — мали нас вивести. Ну і цеглина GPS-навігатора теж. Я мав нівелювати ризики і забезпечити вихід з цієї м’ясорубки в тишу і спокій кинутих містечок півдня. І треба не лінуватися і вийти через внутрішній дворик, і хащами пройти, обійти небезпеки. Але я ненавиджу хащі вночі. Я забив.

І ризикнув.

Так завжди буває. Толік, коли повернувся з війни, часто повторював: багато хлопців гине через лінощі і розгільдяйство. Комусь западало правильно замаскуватися на ніч, облаштуватися, якісь такі прості речі, про які важко пам’ятати, коли ти брудний, натомлений, змучений і хочеш додому. Так і тут. Ліньки зайві сімсот метрів лізти кущами і так кортить перебігти дорогу просто перед їхнім носом, аби спокійно собі вже з усім закінчити і вийти без зайвих клопотів. У таких ситуаціях і попадаються. В таких ситуаціях дуже просто відрізнити толкового туриста від дипломованого дауна.

Коли вже насувався на місто сірий і прохолодний ранок, я дав команду рухатися, Наокі навіть пофоткав їх з вікна, коли вони увімкнули фари і проїхали двадцять метрів в бік Хрещатика і зупинились біля наступного будинку. Час.

Покинуті готелі — як продані нирки. Поки вони з тобою — все нормально. Та як розлучаєтесь — починаються проблеми. Коли йдеш з готелю, який мовчить, коли прощаєшся з привидами на рецепції, як не силкуйся — не зможеш посміхнутися. Хоч би скільки ти тут бував... завжди мало. Неймовірний пейзаж за вікном зі щупальцями вантів у сарґасових водах Дніпра відбився фактурою у твоїх мізках, відковбасився яскравими спогадами, бо де ще у світі є місце, де за скромну платню можна орендувати цілий готель з шикарним видом на місто-мільйонник?

Взимку я палю тут стару мародерську буржуйку, ламаючи на дрова стільці та віконні рами, навесні — слухаю торохкотіння крапель талого снігу після заметілей і хуртовин, які падають нам на голови з сивого неба, а влітку — смалю сиґари на балконах, ганяю коридорами малу японку і йду зараз звідси — переляканий, але щасливий.

Готель спить. Хитаються вітром двері-рипучки, старі гаки перетирають іржу у дверних петлях і зсипають її на прохолодний бетон, порослий мохом, посипаний тиньком. Зсипають на бетон, з якого дивом ростуть стрункі дерева правильної форми. Сплять пустельги на горищі, сплять кабани у підвалі, сплять ластівки у вітальнях з вибитими шибками, сплять ластів’ята під крилами ластівки-матері і тільки ми-довбойоби шаримося в темряві. Шаримося і тремтимо від страху.

Вийшли на вулицю через центральний вихід. Прохолодне, передранкове повітря струменями ганяє найменші звуки, перетворюючи їх на грюкіт.

Час.

Ми картинні — хуткі тіні у темряві: переходили дорогу на м’яких лапах — я думав забігти на пагорб, піднятися до Софії і звідти вже йти на південь, на одеську трасу, подалі від нічних фар: у тишу і спокій. Та не цього разу. Я видивлявся і наче не бачив нікого, наче не було сиґаретних цяток, наче не стояв ніхто біля вантажівки. Та щойно спробували проскочити площею Лєнкому — в наш бік засвітили ліхтарем, потужним таким. Я розвернувся до японців — блядь. Знак радіації на футболці Ікумі. Його видно за три кілометри. Він же в темряві світиться. От тобі і рідним став.

Чесно, я вже не знаю, що на мене найшло. Чи то дався взнаки літр віскаря, який ми влупили на трьох під тушонку на даху, але я не думав і не чекав, просто стрельнув на світло. Здійняв руку і пальнув на світло, аби ці козли знали, що просто так нічого не буває.

Стрельнув і скомандував бігти. Ми погнали вулицею вниз. На Поділ.

Наокі майже не кричав, тільки стогнав приглушено, а я — тяг його на собі, раз-по-раз обертаючись і готуючись знову шмаляти в темряву — на голоси.

Чорт, ну як же так? Як тепер? Звісно, блядь, ніяк, тепер хіба повзти до Річкового вокзалу, завалюватися у його просторі зали, хапати вранішнє проміння крізь немиті вікна, набирати воду з Дніпра, фільтрувати її, промивати рану і бинтувати, бинтувати, бинтувати. Я ж навіть кулю дістати не вмію...

Тепер не знати взагалі, як нам вийти, і у цей чудовий день ми не в щасті-радості прощатимемось з Містом, не добиватимемо рештки віскаря під вуличний шансон з колонок, не втичитимемо у розсипи порошків галактичного диску — ми будемо думати, як нам тут коні не двинути, і пильнувати, аби він кров’ю не стік.

Я, мабуть, ідіот. Не знаю, як ще назвати людину, яка в такий момент передусім хоче зафоткати м'ясо. Зрештою, Наокі постійно повторює, що головне — дбати про мистецтво, коли інші думають, що нібито є справи важливіші. От як зараз, наприклад.

Наокі розказував історію про фотографа, який знімав виверження вулкану, і коли зрозумів, що вже точно не врятується, що лишився на острівці, навколо якого вирувала розпечена червона маґма, — то не придумав нічого кращого, ніж лягти на фотоапарат, аби коли його накриє хвилею розплавлених гранітів — фотки постраждали якомога менше.

Коли медсестра з японської порнухи бинтуватиме його, наче мумію, ніби ми знов бавимося, обмотуючись туалетним папером і ганяючи одне одного коридорами готелю „Дніпро”… тоді я його і зафоткаю: всі ці криваві шмарклі, бруд і хардкор. Отаке фото і ляже на шпальти — хоробрий фотограф, мистецтво понад усе, дивіться який він крутий, за ці фотки його підстрелили.

Вже видно було, коли ми спустилися у розлогі лапи Подолу. За нами ніхто не побіг. Над Дніпром сходило сонце і вже прострілювало червоними променями серпанки над водою і велику лаврську дзвіницю прострілювало. Червоні промені ранку впали на червоні плями крові на нашому одязі і на наших руках. Крики птахів мішалися зі стогонами болю та розпачу.

Який з мене медик? Я навіть діагноз поставити не можу. Зараз відтягнемо його до річвокзалу і він там собі посидить, Ікумі його постереже, я побіжу ловити зв’язок, дістану блакитний телефон і наберу таки Толіка. Розкажу, що й до чого, розкажу які ми дауни і немочі.

Я знаю: він зможе, він знайде спосіб і приїде за нами, ми завантажимо Наокі в салон його Тойоти, впадемо самі, кров заляпає сидіння і Толік злитиметься через те всю дорогу, матюкаючи нас. Ми питимемо останню пляшку віскі з горла і годин за п’ять будемо в Радомишлі. Відтарабанимо його до лікаря і трохи заспокоїмось. Сходимо в бар. Я трахну Ікумі, зрештою.

Наокі стогнав. Я взяв його здоровенний нікон, ми дивилися одне на одного з якимось невловимим розумінням, типу чувак, мені зараз паскудно, але ми тут і ми разом, нам нічого не страшно. Ми круті, я поважаю тебе, і якщо зараз коні двину — то і після смерті поважатиму. Сфоткай мене: в National Geographic луснуть із заздрощів…

Клац!

Річковий вокзал. Такі просторі зали, вікна яких виходять до моря. Такий широкий Дніпро... його вже давно від моря не відрізниш. Після Аварії я не переходив на інший берег. В мене живуть знайомі в Прилуках, Черкасах і Чернігові — містах-прикордонниках, але ми ніде окрім мережі і не бачились.

Тут цілковита вранішня тиша, тут довгі промені світла лягають на брудну підлогу крізь замурзані вікна і осипаються блакитні, морські фрески зі стін. Дрібні птахи ганяють попід стелею, а десь над рікою — галасують чайки.

Річковий вокзал. Такий порожній, ніби в понеділок о шостій ранку після великого державного свята. Фрески вже посипалися, попадали у безформні купи, змішалися з пилом, мохом і задобрили молоду паросль, яка росте і росте, незважаючи на бетон. Не зважаючи ні на що дерева проростають у квартирах висотних будинків, болота підповзають до порта, вони пожирають його, а комарі рояться у півзатонулих кораблях, дзиґотять над вухом і навівають летарґічний сон.

Мені треба провітритись. Я весь у крові, весь у криках, весь у липких слинах життя і вся пилюка закинутого липне зараз до мене. Я залишив японців самих і вийшов до безкраїх плес величної ріки. Так само, як і завжди — мертвими щупальцями спадали ванти мостів у сарґаси Дніпра, дмухали вітри і лущили потроху іржаву сипучку з дебаркадерів і Ракет, які вже занурилися під воду, та потонути не встигли. Про них усі забули. Навіть не здали на метал.

Сів перепочити, перед тим як бігти і шукати зв’язок. Бухнувся на східці і зрозумів, як складно буде встати. Так близько до води і так далеко вона веде у тьмяні болота Сходу. Так затягує і так по-змовницьки пропонує вирішити всі проблеми, просто занурившись трохи надовше, ніж людина може жити без повітря. Я довго втичив у ранкові тумани, довго вкладав крики чайок над головою у візерунки пісень і затуляв ними ті частини, де фрески річвокзалу вже осипалися.

Я довго чекав на корабель. Може навіть не лайнер. Можна просто баржу з піском, хай забере мене звідси подалі, хай завезе в якісь Черкаси, очі б мої цього всього не бачили. Я задрімав навіть, після зависань на драбинах, після безсонних ночей на даху, після віскі. Задрімав трохи і бачив сни — Дніпром пливли один за одним океанічні контейнеровози з ящиками заморожених пакистанських сердець та жовтолицими мігрантами в трюмах. Вони так довго висіли на горизонті, такі здоровенні, що навіть у ранковому тумані втопитися не могли.

Взяв радіальний рюкзак, вручив Ікумі пістолет і наказав чекати. Я бачив страх в її очах, але вірив — вона стрельне у будь-кого, жахне поза сумнівом. Лишиться мовчазним і заплаканим сторожем облуплених фресок, іржавих дебаркадерів і підстреленого друга, аж поки не повернуся я.

Дурниці це все, я нічого окрім сліз там не бачив. Вона ридала, ніби з очей витікали весінні розливи малих київських рік, ніби дамбу таки прорвало і Дніпро затис все навколо у хижі обійми каламутної води.

Я сказав, що буду за шість годин і пішов. Буду за три. Так вона не встигне захвилюватися.

Як вийти на контакт з людьми? Як ухопити рятівну паличку зв'язку у Місті, яке відселили до того, як з’явилися смартфони? Треба знати місця, треба знати правильні дахи і стояти на них під правильним кутом, дивлячись у правильний бік, читаючи правильну молитву, трохи схиливши голову, сподіваючись на диво. Підносячи блакитний телефон до ясного, вранішнього неба.

Зв’язок можна впіймати — на дамбі є люди і вежа зв’язку є. Як і біля КП всередині Зони. Але в Місті того не зробиш — якщо не знати, звідки ловити. Толік часто говорив про супутниковий телефон, той коштував як крило Боїнга, тому я постійно жлобився, постійно говорив, що за ці роки зі мною там майже нічого поганого не сталося, а коли і сталося, то супутниковий телефон не знадобився, і я щораз посилав Толіка подалі, а тепер от бігав годину з даху на дах, гасав, пробуючи схопити рятівну паличку зв'язку.

Ніколи не знаєш, з якого боку до тебе підкотить свої здоровенні яйця лихо, і про все подбати просто неможливо. Я і так влаштував нички по всьому Місту. Я не винен, що його підстрелили. Не винен. Не винен.

От і бігав, повторюючи. Нажаханий бігав, розуміючи — нам всім вафлі. Аж поки не ухопив зв’язок, щоправда для цього довелося бігти аж на площу Хмельницького і знову лізти в Софію — у дзвіниці, якщо висунутися, ніби палиш на балконі, зв’язок завжди був.

Я дістав блакитний телефон. Толік, витягай нас звідси. Чорт, просто витягни. Я не знаю, куди я зараз дійду. Я не втомлений і жрачки нам вистачить, але я не зможу. Толік, як друга прошу. Забери. Я далі просто не дійду. І вона теж. Про нього я взагалі мовчу.

Я благав його приїхати, хоч знав, яке це пекло, вислухав волання, тонни матів і отак картинно скривився, трохи відсунувши слухавку від вуха, демонструючи привидам і духам густих міських чагарів, що лемент співрозмовника мені не до шмиги. Він сказав, що буде за шість годин. Йому треба повернутись у сонний Радомишль, завести свою Тойоту і, ризикуючи отримати термін або й кулю — приїхати сюди на машині, обминаючи засади і патрулі.

Мені треба до аптечки, а я не знав, яка саме зі схованок потрібна. Я давно у них заплутався, ніби білочка, яка постійно приникує горіхи і вічно забуває, де. З Толіком ми тільки домовились про Річковий вокзал, і щойно я поклав слухавку, щойно вийшов на площу до ЛАЗів, щойно глянув у помаранчеву цеглину свого GPS, вишукуючи відмітки заначок, вишукуючи аптечки з кілометрами бинтів і зібрався хутко оббігти ті що поблизу… аж рикнуло. Ніби всі тельбухи на землю гепнули. Холодним вітром жаху і завірюхами відчаю по мені влупило. Ось ти де — киця. Ось ми і зустрілися. Жаль, я без друзів зараз, вони так хотіли тебе зафоткати. У такі моменти стискаєшся в підшипник, яким в дитинстві стріляв з рогатки по полохливих птахах, які втичили, ухопившись лапками за електродроти.

Цей рик неможливо ані з чим сплутати. Якщо ви колись вночі гуляли зоопарком, якщо колись перелазили через паркан і шарилися біля кліток зі звіриною, — ви мене зрозумієте. Мені навіть дивно, що цього разу все, чого я боявся, так щільно на нас навалюється. Все, що переслідувало мене у кошмарах протягом років, коли я ходив сюди, падає на мою русяву голову одне за одним. Я боюся — і цього не приховую.

Не сказати, що тигр був аж зовсім близько, та цього разу набагато ближче, ніж коли ми з японцями заходили в Місто, хоча і не впритул, коли лазив біля моєї Honda, коли він обнюхував, терся зубами і випускав свої підхвістні амбри, і навіть ставав лапами на сидіння. В мене від смугастих мороз поза шкірою.

Я біг аж доки не впав, зупинився кілометрів за півтора, хекав і роззирався навсібіч, хвилин двадцять торуючи хащі кущів, поки не переконався, що тигр мене не зауважив, рикаючи собі у своїх смугастих справах. А що ви від мене хочете? Я звичайна людина, зі страхами і слабкостями, і те, що я гуляю кинутим Містом, зовсім не робить мене кіборґом, не оцинковує серце і не наливає очі кров’ю. Заспокойтеся і дивіться своє порно — я такий самий боягуз, як і всі.

Зате у мене все Місто у схованках. Після того випадку з татуйованими жлобами, коли мене врятував резервний комплект спорядження і фляндр віскі, яке я дудлив, закутавшись у несамовито гарячий осінній спальник — щось змінилося. Я готував заначки, лишаючи їх по кілька в кожному районі. За рік я старанно розіклав Містом чотири комплекти одягу, взуття, їжі і купу аптечок.

Чотири, бо я ніколи не брав із собою більше трьох туриків: група з п'яти людей — це вже галасливий, неповороткий натовп. Я ніби готувався до ще однієї зустрічі з козлами, які роздягнуть і лишать серед хащів та сонцестопу. Та хоч як готуйся, хоч як грайся у сурвіаліста — чорний день завжди приходить з того боку, звідки його не чекаєш. І якщо придбаєш сталеві двері з антизламними замками, обов’язково хтось залізе у кватирку і витягне твій геймерський ноут.

Зрештою, у мене в аптечках тепер було все: порошки кровозупинні, американські знеболювальні, надувні шини і кілометри бинтів, якими можна викласти від готелю „Дніпро” до Радомишля білу доріжку. Як і більшість сурвіалістів-теоретиків сучасності — я не зауважив, що головне — це навички. Зараз я думав, що комусь вистачило би і того, що в нас було на руках, аби допомогти Наокі. Бігав Містом і думав: от чого бухий Толік, начитавшись іноземних форумів, все повторював, що зараз — епоха інтелектуального капіталізму і головну цінність мають унікальні навички, які не девальвують і у пошуках яких не треба бігати заброшками. Я тепер зрозумів, чого він так довго мені розказував про курси першої допомоги та їхню користь. А я перехиляв келих і повторював, що за п'ятнадцять років у мене з жодним туристом нічого не сталося. Досі.

Та зараз рана була стрьомна.

Я набрав чого тільки можна, вигрібав зі схованок аптечки і фляндри віскі, благословляв кожну цівку шаленої радості і тепла, яка падала в безодню моєї душі щораз, коли робив контрольний ковток, перед тим як побігти до наступної нички на помаранчевій цеглині GPS.

Треба бігти назад, треба повернутися, вивалити Ікумі всі ці медичні причандалля і сказати, що скоро за нами приїде таксі. Вона зрадіє шалено, а Наокі на те спідлоба дивитиметься, ніби все простіше і ми могли сюди заїхати, і це тупо якось виїхати з кинутого Міста в теплій Тойоті, заляпавши кров’ю салон. Це ніби зупиняє атракціон, ніби забирає в нього Terra Incognita, якою пересуваються тільки пішки, з конкістадорським мачете в руках, рубаючи ліани та розлякуючи заспаних змій.

Звісно, Наокі не сподобається новина про Толіка. Хоча, ризик пертися на машині гігантський і я навіть не знаю, як він на це погодився. І якщо моїм ендуро ще можна проїхати хащами, то йому доведеться вибирати биті шляхи. Капець.

Я спускався з Узвозу в бік Дніпра. Лимонні барви її бандани різали очі. Серед буйного зеленолистя пізнього літа додавали в зарості кислинки, яку складно з’їсти без цукру. На яку складно без цукру навіть дивитися.

Вона лишилася у чагарниках Андріївського відтоді, як ми втекли нагору і цілу ніч спілкувалися з духами, слухаючи сурми ранніх The Doors. Відтоді, як ми розхитували сапфірові панікадила під дахом, який поїхав до бісової матері, який поїхав і розігнався до цілком бобслейних швидкостей, який досі ганяє хребтом дракона на важких, іржавих санчатах і доганяється порошком сушених туманів, доганяється кокаїном серпанкових світанків над каламутними зеленями дніпровської води.

Бандана… за цей час речі японців стали маркерами, яскравими відбитками, ніби спека сприяє пам'яті. Клацання ніконів, її футболка з зеленим знаком радіації, жовта бандана — речі не відлипали від нас, стали нашою шкірою. Хіба вночі, коли ми трахалися в номері, то скидали шкіри на крісла, вкриті прозорим поліетиленом. У ці гарячі серпневі дні ми просто підходили до води, занурювали одяг у воду і вдягали на себе. Він висихав за три хвилини. Ночі пролітали миттєво. Дні тяглися нескінченно.

Бандана — це була частина її, органічне продовження, ніби волосся на голові або деінде, ніби нігті на руках і ногах. Бодай тому її варто забрати. Бандана пливла перед очима і перетворювалася на лимонний пиріг, перетворювалася на банан в моїй руці і навіть на шматок пальмового масла. Все це трохи тхнуло сюром і я почав підозрювати, що досі лежу на підлозі храму, а Оранта нависла наді мною і розмахує руками, пробує привести до тями, дзвонить комусь, світить мені ліхтариком в очі і ця дама страшно стурбована. Може, ми досі, пережахані та несамовито упороті, валяємось у храмі, а над нами, у світлі яскравих променів, які пробиваються крізь вікна і падають на фрески, літають бджоли, сови і навіть дракони з кості та криці?

Я повернуся за чотири години, віддав бандану, розказав про Толіка, травив про тигра, тривожно зиркав на рану, інколи фотографував Наокі з різних ракурсів, на мугиках питав у Ікумі, які її прогнози, не розумів відповідей, метався зі сторони в сторону, шумів і дивувався, як за нами досі ніхто не приперся, чи може таки я застрелив у темряві біля готелю ще когось і до цих козлів нарешті дійшло, що просто так нічого не буває, що іноді краще попуститися, зваливши по-тихому.

Я знов розігрівав тушняк, сидів по-турецьки біля пальнички, ніби султан, який вперше збирається скуштувати привезену з Ємену каву. Я чекав Толіка і пускав кільця диму, тягнучи кемел за кемелом, щораз виходив, прислухався до співів птахів і серед їхніх криків намагався почути далекий автогул.

Чорт, ну його нахуй, п’ять тисяч не такі вже великі гроші, аби на таке підписуватися, аби стрілятися з мародерами, аби ручкатися з тиграми, не такі вже великі, аби висіти на пожежній драбині, очікуючи на смерть. Нахуй смерть.

Толік. Нарешті. Я ніколи не просив його про таке — ніколи ми не їздили на машині до Києва, знаючи, скільки це викликає проблем, знаючи, як просто отримати кулю і лишитися у холодній канаві, коли він втратить керування після обстрілу і тачка перекинеться, як у кіно.

Жодних демонстрацій вітальності. Жодних потисків, жестів і урочистостей. Толік вискочив і допоміг мені завантажити Наокі в салон. Складно було зосередитися, неможливо розслабитися і неприємно говорити.

Він віз нас хащами і постійно матюкався на ризик, що на нього він наражається через нас, казав про п’ятдесят відсотків цього разу. Я не заперечував. Він казав про переполох і ґвинтокрили, розказував про проблеми дамби, що толком ніхто нічого не знає, але багато тривожних чуток.

Ми уникаємо, де це можливо, траси і премо старими, зарослими стежками, часто зупиняючись, дістаючи бензопилу з багажника і розчищаючи дорогу від завалів. Думаю, я би не вийшов звідти. Вона би не вийшла. Ми би просто застигли там, ніби помпейці. Потонули би в обіймах сонного дрьому, втопилися б у меланхолії і горі. У крові.

Не треба було взагалі сюди пертися, треба було слухати Толіка, коли він дзвонив вперше і попереджав про стрілянину та движ, коли ми були ще у безпеці, у глухих хатах на відшибах сіл, біля печі, на веранді з чашкою чаю, в яку накрапає дощ. Та я жодного разу не жалкую, що хлопнув того козла. Його обличчя не відступає, але жодних докорів сумління. Жоднісіньких.

Треба було повернути ще тоді, коли ми були свіженькі, а Наокі — сьорбав віскі зі свого нескінченного запасу. Але ми пішли далі і Наокі поважчав на кулю, наші вуха поважчали на його стогони і я не знаю, скільки тисяч разів маю поцілувати Толіка в дупу за те, що він пригнав свою Тойоту сюди.

Я мовчав, Толік мовчав. Вона жувала шмарклі і шепотіла щось місячною мовою. Потім заснула, чи просто втичила в одну точку — я не знаю, як можна спати в такому стані.

За вікном проносилися поваляні ЛЕПи з обвислими дротами, за вікном сумно маячили водонапірки і діряві боки старих колгоспів. За вікном пролітало фотогенічне тло, за яким вони летіли за півсвіту. Яке побачили. Добре хоч фотоапарат не згубили.

V

Ми завезли Наокі до знайомого лікаря і нависали, обступили їх, питаючи, що від нас треба. Він сказав, що треба не заважати і заспокоїтись. Треба поїхати кудись і він викличе, коли буде потреба. Сказав що йому потрібні наші телефони. Він вигнав нас.

Ми стояли серед літа, серед пилюки Радомишля і дивилися одне на одного. Ми тоді з Толіком ясно зрозуміли, що нам терміново потрібно в бар. Наливати прохолодні бурштини у кришталь, замовляти смажені ковбаси, засипати порожнечу смаженим м’ясом, жувати шмарклі, курити без перерви і випускати дим у стелю, трохи над головами співрозмовників. Нам треба вгаситися добряче, аби шок трохи присів, мені потрібно заховати пістолет у найдальшу закуть і переконувати себе, що я був правий, коли захищав цю дрібну японку, що невідомо що би з нами трапилося, якби не я.

Мені треба напитися до безпам’ятства. Випити літрів десять розбодяженого пива з великих келихів, на автопілоті пензлювати до квартири, впасти поряд з нею і спустити труси.

З кожним разом, коли повертаюся з Міста — стрибками старішаю, ніби тіні душі, полтерґейсти на випадкових фото, над якими ламають голову нащадки — стають на пару тонів світліші, прозоріші, зотліліші.

Щораз повертаючись, відчуваю: все складніше прийти до ладу, зібратися до купи, налаштуватися на гармонійні ритми. Щораз повертаючись, я все довше сиджу в душі, все довше втичу в одну точку, все більше у мене болять ноги, все частіше я не знаю, що робити у перші пару днів.

Зараз я згадую, як проходив сотні кілометрів, приймав двадцятихвилинний теплий душ і за пару днів вів нових іноземців. І це мені зараз здається чимось таким нереально далеким. А після всього, що з нами сталося — я не знаю, чи зможу зібратися докупи.

Тієї ночі мені знов снилася Дамба. Маґма Дніпра захлинула все: гарячі обійми Київського моря сягнули ген обрію, сховавши під воду Лівий Берег, і тільки скелети жовтих кранів Київміськбуду стирчали буями сліпої навігації, стирчали острівцями великі архітектурні форми і плавали навколо архітектурні форми малі.

Скільки разів мені снилося це? Скільки разів я бачив себе на Куренівці — від шаленого-повсталого моря тікаючи? Скільки боявся, що океани смарагдових водоростей і радіоактивний мул спливуть донизу, ламаючи все на своєму шляху і поглинуть Місто у свої крижані, смертельні обійми. І мене заразом.

Щораз я бачу такі сни і ніби знову втрачаю Київ. Ніби вдруге в мене забирають рідне Місто і я сновиґаю коридором-кухнею своєї квартирки в Радомишлі, довго дивлюся у дзеркало, заварюю каву і розумію — то просто сон.

Ніхто не зможе відібрати в мене Місто вдруге. Вавилон колись посипали сіллю, аби люди на тому місці більше не селилися, та він воскрес. Хіросіма, Варшава і Дрезден — згоріли дотла у полум'ї війни і повстали з мертвих. Років шістсот назад татари палили Київ по десять разів на рік, а після монгольської навали замість пишного і галасливого міста лишилися руїни та пару сотень хат під стінами Софії.

Відселення: стільки репортажів на центральних каналах. Стільки ґвинтокрилів над мертвими хатами. Стільки воплів-галасів, уваги, проблем… Київ ще ніколи не був таким популярним. І я не вірю, що ми полишили його назавжди. Ми просто відступили на деякий час.

І ми повернемося. Тоді, коли поваляться сталінки і поховають під собою закляття, які я чорним маркером писав на шпалерах тьмяними вечорами. Тоді, коли впадуть від старості панельні висотки і накриють безформними купами сміття, яке я скидав у шахти ліфтів. Повернемося, коли впадуть брєжнєвки і заховають назавжди рештки первісних стоянок і багаття з паркету. Повернемося, коли ріка знов маґнітом розсаджуватиме біля себе людей у затишні хати і шурхотом води шепотітиме легенди про звитяги давніх часів.

Повернемося, коли на кручах Дніпра височітиме тільки здоровенна Кльопана Мать і ярмо дружби народів майорітиме. Повернемося, коли люди надрукують Київ. Промисловими 3D-принтерами обов’язково надрукують на тому самому місці собі Київ. Бо скучили і довго втичили фото та документальні фільми про те, що втратили. Про Місто каменю і зелені з величезним та просторим серцем, де знайдеться місце для всіх. Це місце — намолене. Місце — насиджене. Куди ми без нього?

Життя — шкідлива штука, а часом і небезпечна. І буває так, що ми когось втрачаємо. Втрачаємо жінок і не хапаємо їх за руки, коли вони йдуть. Втрачаємо стареньких батьків зі сльозами на очах і водярою в нутрі. Втрачаємо друзів на війні. А іноді — втрачаємо рідні міста.

Та не для того, аби сумувати за ними все життя і переглядати фото зі світлої юності. А для того, аби полюбити їх ще дужче. І зробити ближчими до свого припалого пилюкою, сонного серця. Воно від втрати щемітиме та одного разу струсить порох і засяє рубіновим сяйвом. Не сліпитиме, тільки підсвітить шлях вперед, аби ми не перечіпалися у темному тунелі життя.

Кажуть, що місто — це люди, зв’язки, наливайки, казино і адреси улюблених повій. Що місто — це вихлоп перегару таксистів, штин спітнілих підмишок у маршрутках, черги в супермаркетах, гольф-клуби та ресторанчики національної кухні.

Тільки ідіоти вважають, що героями міст можуть бути самі тільки люди. Є місця, які стоять вище за нас. Плейси, локації і географії — то оболонка і тканина, система координат для всіх можливих історій і точка відліку биття наших сердець. Це паралелі і меридіани, які визначають, де нам бути і як діяти. Це всі ходи і розвилки. І в покинутих містах ти сам наповнюєш місто привидами, з якими дружиш, сваришся, кохаєшся і домовляєшся про добросусідські стосунки. Зрештою просиш у них позичити якусь дурницю, бо маркет закритий, а у той, великий, йти задалеко.

Що ми проти місць?

Без цього місця мене не існує. Я ж не читав наукових монографій і не герой війни, не готував революцій і не підписував історичні документи. Я не виростив сина і не посадив дерево. Тільки розказав історію цієї землі.

Землі пронизливої і прекрасної, незбагненної і неповторної, небезпечної і спокійної: весняної, осінньої, літньої та іноді навіть холодно-зимової. Землі — на якій я народився і у якій я розчинився. Я і є ця земля.

Я припускав, що хтось із моїх ґавриків застрибне на повалену сосну після дощу, послизнеться і полетить вниз, проб’є собі легеню гострою гілкою і стече кров’ю там, де не ловить мобільний зв'язок. Та все одно не купив супутниковий телефон. Припускав, що одного разу ми вижремо забагато бухла на даху, що хтось полетить вниз і лишить по собі красиві розводи і промовисте «шмяк», яке не сплутаєш ані з чим.

Ну, або так. Не спасли.

Дрібна японка, її жовта бандана, футболка зі знаком радіації і здоровенний нікон стали такими ж рідними, як і її мовчанка, як її воплі місячною мовою під звуки падаючих яблук і стрілянину фотозатвору. Як її посмішки у завісах сиґарного диму, як її вигуки подиву від суперповні і зорепадів. Я не хочу її відпускати. Хочу вивчити її мову і навчити своєї. Я хочу бачити крапелинки дощу в Місті на її мокрих віях. Та зараз вона полетить.

Ми стоїмо одне навпроти одного. І так складно іноді сказати невідомою мовою: «Я розумію тебе». Але не зараз. Я простягаю руки і обіймаю її міцно-міцно, обіймаю її всю і вона знає: ці обійми означають: «Я з тобою». Обійми, міцніші за всі сльози причетності, сентиментальніші за всі електронні листи і спокути слова.

Ми не скоро про все забудемо. Постріли і крики теліпатимуть нас у кошмарах. Вона піде до психотерапевта, ховатиметься від себе під ковдрою у тісній квартирці, та їй знову насниться він. Криваві патьоки зіллються у єдине русло і цеглини страху гаситимуть крихкі шибки її спокою. Чи переживе вона це? Я не знаю.

Але я точно знаю, що воно того варте, бо вона шукала пригод — і знайшла їх. Вона вірила у глянці кіношних кадрів — і знайшла їх. Ніби у фільмі з дорогущими спецефектами ми втрьох були героями красивої історії: ховалися і страшилися, тікали і вражалися, кохалися і сміялися, втрачали і плакали, мовчали і поверталися.

І зараз я дивлюся на цю заплакану дівчинку з іншої півкулі і все-таки вірю у нескінченну жагу до життя. Вірю у згустки енергії, які не реєструють датчики випромінювання і детектори брехні. І я вірю — вона переживе втрату. Вона ж стільки всього пережила з отією своєю дзеркалкою: гарячі точки, спітнілих бедуїнів на флегматичних верблюдах серед нескінченних барханів, ІДІЛ, контрабанду, навіть Київ пройшла. Я вірю, що жага до життя сильніша за хімію, за будь-які звички і сердечні прив’язаності до того хлопця у здоровенних окулярах Ray-Ban Aviator. До того хлопця, який став мені другом. До того хлопця, який помер.

Чи зустріну я його, вигулюючи Містом ще когось? Чи потисну його невидиму руку? Я не знаю. Я не знаю, як глянути йому в очі. Він же тепер мертвий, а я — ще живий. Снігова Королева поведе його за руку через замерзлий Дніпро, через його приватний Стікс, висадить на берег і вдягне на шию смарагдовий кулон, закутий у небесне, арктичне срібло. Я не можу його забути, бо знаю: він тепер помер і дух його бродить десь поряд — крижаний ґолем з холодним серцем, поглядом Горгони і чіпкими руками мерця.

Ранок вологий. З туману авіасмуг стирчать білі носи аеробусів, яким давно вже місце на звалищі. Вчора пройшла остання літня злива, яку скоро висушить бабине літо. Сьогодні голосніше кричать птахи, їх навіть борт перекричати не може, який щойно здійнявся у сиве, захмарене небо.

Дощі змиють з нас втому, затоплять собою горе, змочать тенісні м’ячі на даху готелю „Дніпро”, змиють з асфальту кров Наокі, дощі литимуть доти, доки дамба впаде, доки болотне цунамі поховає Київ під воду, накривши мулом болотяних глибин.

У терміналі безлюдно, серце його порожнє і тільки протяги ганяють привидів-безбілетників. Кроки охоронця по мармуровій підлозі розлітаються луною навсібіч, порушуючи саркуми тиші, але не виводячи з трансу нас.

У неї квиток до Кіото на сьогодні. Вона написала свій е-мейл на жовтому папірці. Якою мовою ми говоритимемо? Якою писатимемо листи? Чи передасть машинний переклад жаль і біль втрати?

Не передасть.

Вона розвернулась і пішла на літак. Я наздогнав її біля входу в тунель і вклав до рук зім’ятий папірець. Вона заплакала без голосу. Я повернувся і швидко пішов, не озираючись. То була фотка, де Наокі хрумав яблуко у дворику, коли мій Polaroid вперше видав рвучке і промовисте «Клац!».

Ми більше не бачились.

Я повернуся додому і дивитимуся вітчизняні ліги футболу, колупатиму дирчик і тягатиму линів з річки. Палитиме сонце і тиша гаситиме барабанні перетинки. Я заспокоюся тільки після сотої рибини, тільки коли порву на дрібні шматочки аркуш з її е-мейл адресою і викину в річку. Заспокоюся тільки після двохсотого літра пива, після пари бійок у вечірному Радомишлі, після лікарні — де відлежуватимусь у травматології після падіння зі своєї хворої на серце малокубової Хонди, тільки коли втичитиму на брудну стелю замурзаної палати. Я житиму непоказним землянином у затишному світі без подій та пригод. А потім — задзеленчить блакитний телефон.

січень-грудень 2015