Кільцевий маршрут

Був у нашому місті такий трамвайний маршрут — кільцевий. Тепер нема. Відмінили. І правильно зробили, бо в мене особисто через той маршрут усе життя наперекосяк пішло.

А почалася та дивовижа в понеділок. Сіренький такий день був, з першою осінньою мрякою. Напередодні гульнув добряче в одній компанії. Там і Катька-газозварниця була. З п’яних очей я їй такого наобіцяв, що навіть сам повірив.

Довго гуляли, потім ще довше мене дружина пробирала за гульню і за Катьку, яка має звичку вимазувати порядних чоловіків ядучою фіолетовою помадою. Одним словом, вранці ледве до трамвайної зупинки допхався, щоб на роботу, значить, їхати.

Голова гуде, повіки немов клеєм хтось намастив. Уповз до вагона. Хвалити бога, вільне місце знайшлося. Стусонув якогось інтелігентика з газетою, що й собі на те місце претендував, і гепнувся на сидіння. Інтелігент, правда, теж поруч примостився, випромінюючи обурення. «Випромінюй, — думаю, — випромінюй і читай газету, а я тим часом подрімаю». Та одним оком все ж у його газету зазирнув, бо не міг згадати, яке ж сьогодні число… Ага, тринадцяте жовтня! До зарплати, на жаль, аж чотири дні. На тому й задрімав.

І, видно, довго окунів ловив, бо, коли прокинувся, з’ясувалося, що я тим клятим кільцевим маршрутом майже повне коло зробив і оце під’їжджаю до зупинки біля свого дому.

Вилаявся я подумки і вирішую тримати курс до свого робочого місця, попри всі складності та неприємності, які на мене там чекають у зв’язку з невиправданим запізненням на роботу.

Коли зирк — заходить до вагона той самий інтелігент з газетою. Що за притичина? Ну гаразд, я проспав, бо в мене на те… поважні причини були. А він як тут знову опинився? З непитущих наче.

Отак розмірковую, а інтелігент знову біля мене сідає, розгортає свою газету й заглиблюється в читання тієї ж таки першої сторінки, на якій назву та число друкують.

Мимоволі заглядаю через його плече і бачу: чотирнадцяте жовтня. Що за чортівня? Ну, гаразд, за першим разом я міг і не второпати, яке сьогодні число. Але ж точно запам’ятав, що до зарплати лишалося чотири дні, а не три. Тут уже помилитись не міг!

Чотири чи три?! Це питання таки загнало мене в глухий кут. Щоб дати спочинок своїй бідній, змученій різними проблемами головоньці, поклав собі ще трохи покуняти.

Вдруге прокинувся на тому ж таки місці. «От чорт! — вилаяв я себе досить енергійно. — Не треба було вчора горілку з шампанським мішати! А все — Катька-дурепа. Так і до виговоряки за спізнення можу доїздитися!..»

І тут знову на моїй рідній зупинці до трамвая заходить той же інтелігент з газетою. Вирячилися ми один на одного. А інтелігент ще й характер показує — сідає біля мене й розгортає газету. Ну, мені на його характер наплювати, мене в цю хвилину газета більше цікавить. Зазирнув я до неї і мало з сидіння не впав: «П’ятнадцяте жовтня!!!»

Тут уже й сон невідомо куди подівся, самий переляк залишився. Це ж що виходить? До зарплати не чотири і не три, а якихось нещасних два дні лишилося! А може, я божеволіти починаю? Може, мене Катька вчора якимось дурманом обпоїла?

Смикнув себе за вухо — іноді це допомагає. Ні, таки за п’ятнадцяте число газета в того інтелігентного сусіди. Глянув у вагонне віконечко — сонячно на вулиці, сухо. Що за дивина? Як сідав у трамвай, наче мрячило.

«Ну правильно, — зовсім занепавши духом, думаю я. — Це ж у понеділок мрячило, тринадцятого, а сьогодні середа, п’ятнадцяте».

Думаю, а сам до виходу тихенько пробиваюся. Ні, повз середу, тобто повз свій рідний завод, я цього разу вже не проїду.

І не проїхав-таки. Я вже як щось надумаю, то обов’язково зроблю. Характер у мене такий. Вийшов на потрібній зупинці. Біля заводської прохідної щит з газетою. Обережно, навчений гірким досвідом, глянув на число: «Тринадцяте жовтня. Понеділок». Мов гора з пліч спала. Ну стривай, інтелігентику, я з тобою за ті дурні жарти ще поквитаюся!

Спокійно, впевнено крокую до прохідної, переступаю її поріг, мов нічого й не сталося. І перше, що впадає мені за тим порогом в очі,— дошка наказів.

Чого мене до неї потягло? Що я там сподівався побачити? Не знаю. Якби пройшов мимо неї, може, все й обійшлося б. Так ні, зупинився і читаю: «Оголосити догану з попередженням слюсарю Околитченку Г. В. за систематичні прогули без поважних причин». А під наказом підпис директора і дата — п’ятнадцяте жовтня.

За що догана? Які прогули? Що вони всі, показилися? Я, слюсар Околитченко Георгій Васильович, сьогодні сів до трамвая, що ходить кільцевим маршрутом, маючи намір вчасно, без запізнень прибути на роботу. Я, Околитченко Георгій Васильович, не можу відповідати за те, що трамвай невідомо в який спосіб завіз мене аж у п’ятнадцяте жовтня? За це хай відповідає міське трамвайно-тролейбусне управління, а не я!

Розумів, що цих моїх виправдань ніхто й слухати не захоче. З ними нема чого потикатися на очі начальству. Тож вискочив з прохідної, добіг до трамвайної зупинки, став і чекаю, прагнучи хоч самому собі щось пояснити. Тільки нічого не виходить. Навіть щит з газетою за тринадцяте число ні про що не свідчить, бо згадалося мені, що на ньому часто забувають міняти газети. На якихось зборах навіть критикували тих, хто відповідає за культмасову роботу. І правильно, я вам скажу, критикували.

От заїхав, так заїхав! Це ж добре хоч у п’ятнадцяте. А якби ще одне коло зробив, то, може, й у шістнадцятому опинився б?

Стоп! А що, коли й справді одважитися на ще одне коло? Втрачати мені нема чого. Догану вже маю, то чи не однаково, скільки прогуляє без поважних причин слюсар Околитченко?

Не вагаючись, не роздумуючи (я взагалі роздумувати не звик), вскочив до трамвая і рушив по колу. Їду, а всередині все клекоче, нуртує і піниться від передчуття чогось незвичайного й таємничого.

Доїжджаю до рідної зупинки, встаю з місця, прямую до водія і прямо питаю: «Друже, яке сьогодні число? Тільки без брехні». Водій хитро мені підморгує і відповідає: «Що, браток, перебрав трохи? Буває. А число сьогодні шістнадцяте. Четвер. Може, тобі нагадати й місяць, рік, сторіччя? Так сторіччя в нас ниньки двадцяте…»

Подякував я говіркому водієві і вже без зайвої паніки вертаюсь на своє місце, намагаючись ні про що не думати. Хай буде як буде! Шістнадцяте так шістнадцяте. Четвер так четвер. Добре, хоч із свого сторіччя ще не виїхав!

Як намагався не думати, а воно ж голова в мене на плечах для чогось стирчить. І визріває в тій голові непоганий план. А що, коли зроблю ще одне коло й заїду в сімнадцяте число? В день, коли платять зарплату. Одержую зарплату, до найближчого гастроному шлях відомий, на пляшку «Екстри» вистачить, а тоді, може, все стане на свої місця. Без пляшки з цієї халепи не виплутаєшся.

Сказано — зроблено. Їду, радію тією геніальною думкою. Це ж треба! Так я можу не тільки до цієї зарплати доїхати, а й до другої, навіть до третьої. Можна непогано влаштуватись у цьому трамваї. Крутись по колу й одержуй зарплату! Тільки й роботи: виходь і заходь до вагона. А догани з попередженням мені не вперше одержувати. Якось уже перекліпаю.

До першої трамвайної зарплати доїхав нормально. Одержав гроші, взяв пляшку. Весело так на душі стало, наче й не осінь, а знову весна повернулась.

На жаль, до другої доїхати не вдалося. Мій шлях у світле, не обтяжене клопотами, майбутнє перепинила стривожена громадськість. Правда, після тієї пляшки я невиразно все пам’ятаю. Виринає чомусь у спогадах обличчя інтелігентика з газетою. А може, то зовсім інший шанувальник газет на моєму шляху з’явився, бо кулачища мав здоровенні і тхнуло від нього соляркою. Пам’ятаю тільки, як він тримав мене за комір і щось обурено оповідав міліцейському патрулю.

Зняли мене з трамвая двадцять дев’ятого жовтня. Я лаявся, пручався, просив, щоб мені не перепиняли шлях до світлого майбутнього. Не допомогло. Одного дня до другої зарплати не доїхав.

П’ятнадцять діб возив сміття тачкою на товарній станції, мріючи про повернення до рідного кільцевого маршруту, який ходить у майбутнє. Коли випустили, гірке розчарування чекало мене — кільцевий маршрут скасували. А на інших маршрутах трамваї в майбутнє не возять. Пробував — нічого не виходить.


Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.

Загрузка...