Ходіння Туди і Назад (Тіна Гальянова) читать бесплатно онлайн полную версию книги

Тіна Гальянова Ходіння Туди і Назад

Лілії Гальяновій —

найкращій мамі у світі —

присвячую

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п'єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п'єсами.

koronatsiya.com

Анатомія натхнення

Чи замислювався коли-небудь пересічний читач, споглядаючи яскраві вітрини книжкових крамниць, звідки письменники беруть ідеї для своїх романів? Натхнення? Що воно, власне, таке? Чому музиканти, художники й літератори постійно про нього торочать: мовляв, творчість поза цим ефемерним станом – суцільна мука, даремні пошуки ідеального «чогось»?

Отже, маємо таємницю. Що, як найславетніші поети й письменники світу пишуть свої твори не самі, а у хвилини особливого емоційного просвітлення (чи й затемнення) «підключаються» до такого собі секретного «саll-центру» в паралельному вимірі, де їхні «замовлення» на шедеври вправно приймають-обробляють тендітні музи-операторки і надиктовують слухняним авторам уже готовий текст?

Дебютний роман обдарованої вінницької письменниці Тіни Гальянової – саме про сакральні механізми, що керують творчістю геніїв. Та й кому ж, як не молодому авторові, хто вже встиг відчути на собі невловну магію натхнення, замислитися над цим вічним питанням, аби знайти на нього хай дещо наївну, але власну відповідь?

Починається оповідь із нещасного випадку: молоду жінку збиває машина. Це Юлія, яка з дитинства знала, що стане письменницею, однак до фатального зіткнення з автівкою не встигла дописати й першої книги. Кров на асфальті, забризкане багнюкою, неприродно розпростерте та заклякле тіло ми бачимо її очима й розуміємо, що то смерть… Кінець. Завіса падає. І вмикається інша реальність: така собі таємнича Країна, а на її околиці – оповите тишею містечко Нічгород, де щойно годинникова стрілка сягнула 25:00 і в Широкій Залі Для Вузьких Засідань уже давно чекають на Юлію. Тут вона й напише свою першу книгу, але… на обкладинці стоятиме зовсім не її ім’я. Адже відтепер вона «донор». Її завдання – бути музою для інших, для живих людей, які зосталися по той бік реальності, нашіптувати їм довершені, відшліфовані речення, що сплетуться в монолітний текст…

Звісно, на Юлію, котра в паралельній реальності стане Лією (як і мріяла за життя), очікує безліч бентежливих знайомств, подорожей та відкриттів. Особливо зачаровує цілісний, надзвичайно атмосферний «паралельний» світ, місцями заступаючи собою нашу буденну реальність. І в той самий час відсутній «післясмак» фантастики, адже вчинки, мрії та почуття героїв – справжні, ніби вирізані авторкою з живого, невигаданого життя.

Відчувається, що роман створено на єдиному подиху, бо й читається він саме так – нетерпляче поглинаєш рядки очима, поспіхом перегортаєш сторінки, аж доки не спіткнешся поглядом об останнє слово, і… Але то вже особиста справа кожного читача. Можна погодитися з письменницею в усьому, приймаючи її правила гри, а можна вдатися до дискусії з нею, висуваючи власні теорії й аргументи, бо тему для розмови обрано, погодьтеся, напрочуд цікаву, суперечливу і дражливу. Не вдасться зробити лише одного – кинути почату книжку на середині. І здогадатися опісля, самотужки Тіна написала цю захопливу історію чи хтось невидимий їй надиктував…

Вікторія Гранецька

Туди . Муза на одну книжку

І. Нічгород

…Першим, кого побачила, була я сама, розпростерта на брудному асфальті в якійсь неприродній позі. Дивне відчуття − я була тут і там. Але не скажу, що ніколи досі такого не відчувала. Щось подібне іноді відбувалося зі мною в снах, де часто брала участь у якихось подіях і водночас наче збоку спостерігала за собою. То, може, усе це сон? Ні, усе надто реально.

Я лежала, закинувши ліву руку за спину так, як ніколи не могла зробити. Моє обличчя забризкане грязюкою, моє волосся злиплося й затверділо від бруду. І лише якийсь неприродний його відтінок дав мені зрозуміти, що то не багнюка, а кров. Надворі холодно, а мій светр задерся так високо, що геть оголився живіт. У мене враз виникло непереборне бажання прикрити його − чи із сорому, чи від холоду. І лише в той момент до мене чітко дійшло, що там, унизу, уже не я, а лише моє тіло… мертве тіло. Я ніби зависла в просторі й дивилася, як довкола мене метушилися люди. Одні з цікавістю обдивлялися, інші з огидою чи з жахом відверталися і йшли звідти, намагаючись якнайшвидше стерти з пам’яті образ мертвого брудного тіла, щоб потім не бачити його в снах.

Так, я мертва… Але ж ні. Ні! Ні, ні, ні… Цього не могло статися. Я ж ось! Я бачу, чую, думаю… Я думаю! То хіба я можу бути мертвою? Сотні думок розривали мій мозок, бо я ніяк

не могла збагнути, що зі мною сталося. Однак десь глибоко в душі (а вона, певно, єдине, що я ще мала) визрівала жахлива думка, що це і є кінець.

У Нічгороді була 25:00. Сьогодні збори трохи перенесли, бо прибула новенька, і вона запізнювалася. Причин затримки нічгородці не знали, тому зараз усі сиділи в Широкій Залі Для Вузьких Засідань і чекали на прибуття Метра і новопристалої.

Ніщо не порушувало тиші. Тут, у Нічгороді, вона є чимось на зразок візитівки міста і багато охочих щороку збираються сюди на час вакацій, аби трохи відпочити від галасливого й моторошного життя, скажімо, Місяцеграда, Високомурівська, а тим більше Лисогірська.

Широка Зала справді була широкою, і цієї широти їй іще більше додавали незліченні дзеркала, через які сюди й приходили всі запрошені на чергове зібрання. Дзеркало, крізь яке вже більше години чекали на Метра, досі не подавало жодних ознак того, що до нього хтось, хоч і здалеку, та наближається.

Каміла нервувалася, і це вже починало доводити фантомне свербіння у відсутній правій кисті, яку вона колись втратила через необережність уже Тут, у Країні. Тоді вона саме мігрувала в Реальність, бо хотіла провідати свою маленьку доньку, що залишилася Там. Коли Каміла вже збиралася повертатися, до кімнати, у якій спала її люба Саша, увійшла нянька дівчинки. Добре, що дзеркало було вже готове до міграції й Каміла встигла вступити в його розчинену гладінь, але рука, якою вона махала на прощання доці, так і залишилася в Реальності, бо дзеркало, дезорієнтоване появою няньки, умить затверділо, обрізавши тендітну кисть. Відтоді Каміла була однорука. Навіть Метр нічим не міг зарадити. Тут, у Країні, і Там, у Реальності, вони невразливі, проте на межі можна позбутися дечого навіть суттєвішого за руку − існування. Нині Каміла була дуже обережна під час переходів і зараз схвильовано дивилася на дзеркало, через яке мав з’явитися Метр, адже ніхто не застрахований, і навіть у нього під час міграції щось могло піти не так.

Раптом тишу порушив хрипкий голос Мирона. Було помітно, що він не мешканець Нічгорода, бо говорив голосно, метушливо й сильно жестикулював.

− Я перепрошую, − почав він, − але це вже не діло. Якби я знав, що тут усе так несерйозно, хіба б поспішав, немов навіжений, на цей зліт, ризикуючи життям? Бо щоб устигнути, подався не Дорогою Вітру, а Болотами.

− Не гарячкуйте, мій юний друже, − пролунав із глибини зали тихий, але впевнений голос.

Усі відразу впізнали старого Оксентія. Скільки йому років, достеменно не знав ніхто, але подейкували, що він закладав підвалини Нічгорода, а може, навіть самої Країни.

− Ви мені, звісно, пробачте, − трохи зніяковіло, але все ж упевнено вів Мирон, − але в нас у Червоній Вежі…

− Не знаю, як там у вас, а в нас не заведено квапитись і нервуватися, надто коли йдеться про такий важливий момент, як новоприбуття.

Дідусь був авторитетом для всіх краян, і навіть Метр завжди з ним радився, приймаючи важливі рішення. Повагу викликала сама його зовнішність − типово чаклунська: довге сиве, аж біле волосся, така ж борода й кошлаті брови, крізь які визирали проникливі сталеві очі. Цей погляд не кожен міг спокійно витримати. Дідусь був ніби з казки. Зовнішність, певне, єдине, що виказувало в ньому чаклуна. Жодних магічних атрибутів він не використовував: ні тобі конічних капелюхів, хламид чи плащів із капюшонами. Звичайна вишиванка, лляні штани, чоботи. Та, незважаючи на показну ветхість, цей одяг приховував могутнє, геть не дідівське тіло. Про Оксентієву силу ходили легенди, тому він і мав такий авторитет. Бо кого не лякали розум та досвід старого, тому доводилося відчути на собі його бойову майстерність.

Та ось не витримали нерви і в Каміли. Чи погане передчуття, чи нестерпна вже сверблячка у відсутній руці змусили і її подати голос.

− Я цілком із вами згодна, батьку, − звернулася вона безпосередньо до Оксентія, бо не вважала Мирона вартим уваги. − Не слід завчасно нервуватися. Але в одному юнак правий − Метр дуже затримується. Такого з ним іще не було. У мене погане передчуття. А як щось сталося? Якщо йому потрібна наша допомога? Може, комусь варто мігрувати в Реальність…

− Не варто, − мовив старець. − Ти ж знаєш, як він цього не любить. А якщо й справді щось сталося, то навіть коли хтось із нас мігрує, то точно нічим не зарадить, та ще й сам наразиться на небезпеку.

Краяни були дуже врівноважені, але цей діалог їх розворушив. Здійнявся гомін. Усі почали жваво обговорювати ситуацію. Це Оксентію не сподобалося. Він насупився і, скривившись, мовив до Мирона:

− Бачиш, що ти накоїв? Розбурхав це осине кубло. Тепер їх так просто не вгамуєш.

Та щойно зібрався був гаркнути, щоб покласти теревеням край, як найбільше, центральне дзеркало забрижилося і всі враз замовкли. Стало зрозуміло, що Метр повертається.

Я завжди любила зиму. Може, тому, що народилася в січні, хтозна. Хай там як, а саме ця пора року була для мене найбажанішою. Про це знали всі, рідні навіть прозвали мене Сніговою Королевою. Узимку я ніколи не депресувала, завжди була сповнена якогось внутрішнього сяйва, навіть коли збоку здавалася геть невеселою. Годинами могла сидіти й дивитися, як іде сніг, і ніколи не боялася холоду. Мама називала холоднокровною після моїх тривалих походеньок містом без жодних ознак замерзання. Зате восени, коли довго та нудно лив дощ, коли все навколо хляпало й чвакало, сіре, тягуче, я перетворювалася на сомнамбулу, розкисала, весь час без причини плакала, не знала, куди себе подіти, не хотіла ні жити, ні працювати, нічого! А от літо й весна були для мене звичайними порами року. Я сприймала їх без особливого ентузіазму, але й без якихось депресій. Такі дні зазвичай минали швидко, мені добре працювалося, але погано мріялося.

До чого це все? А до того, що коли цього мерзенного мокрого осіннього дня я, надивившись на своє покалічене, заляпане кров’ю та брудом тіло, опинилася на чистенькій, ніби випраний і випрасуваний бинт, галявині, де не було нічого, крім поодиноких дерев та кущів, щедро вкритих снігом, то подумала, що це рай. І справді, якщо моє тіло мертве, то логічним завершенням усього мав стати перехід душі в інший світ. А оскільки ніде не було ні розпеченої смоли, ні попелу, ні смороду, то я вирішила, що таки заслужила на рай. Як же мені було знати, що в житті все не так уже й просто?

Яким чином сюди потрапила, я не збагнула. Просто дивилася на себе згори, а потім раптом − бах! − сніг. Купа снігу! Але найдивовижніше, що я знову відчувала й бачила своє тіло: поворухнула пальцями, покрутила ними перед носом, покліпала очима, промовила вголос слово «мама» й переконалася, що моє тіло знову моє. Згадавши, що воно мало б бути трохи покаліченим, похапцем узялася себе оглядати, але не помітила жодних ушкоджень, не відчула болю, натомість зауважила, що стала досконаліша, ніж досі. Не одразу це зрозуміла, та через певний час до мене таки дійшло, що зараз моє тіло мало саме такий вигляд, про який завжди мріяла: зникло кілька зайвих кілограмів, подовшали ноги, потоншала талія й повужчали стегна. Шкода, що не було дзеркала, бо я була певна, що й обличчя змінилося: поповнішали губи, зменшився ніс, звузилося підборіддя. Та дещо я таки виявила. Облизавши губи, відчула, що моє задовге ліве верхнє ікло не виступає з-поміж решти цілком рівних зубів.

Аж ось з’явився той чоловік. На вигляд йому було років тридцять п’ять − сорок. Я зумисне трохи докинула йому років, бо завжди давала людям значно менше, ніж їм було насправді. У моїй родині всі дуже пізно починали старіти, тому я вважала, що коли моїй сорокарічній матері не даси більше тридцяти, то так само і з рештою людей. Отже, йому було років тридцять п’ять − сорок (читай − двадцять п’ять − тридцять), хоч моя інтуїція відразу підказала, що насправді значно більше. Переді мною стояв високий міцний молодик, темноволосий, з каро-зеленими очима, щетина на обличчі й на голові була майже однакової довжини. У що був убраний, уже не пам’ятаю. У щось темне й безформне. Незнайомець виник так само несподівано, як і сніг. (Чи той, хто вигадав приказку про сніг на голову, теж тут був?) Та найцікавіше, що після стількох пережитих сьогодні химер він мене аніскілечки не злякав і навіть не спантеличив. Незнайомець узяв мене за руку і без слів кудись повів, я навіть не опиралася, а покірно пішла, чекаючи, що ж іще такого може статися, чим же ще мене сьогодні спробують здивувати.

Дівчина була звичайнісінька. Ба більше. Побачивши її, Каміла відразу подумала: «Як же треба затуркати людину в Реальності, щоб вона хотіла мати такий неяскравий і несексуальний вигляд?» Адже Тут усі мали таку зовнішність, про яку мріяли Там. А цій, на позір іще зовсім дитині, геть нежіночній, було вже далеко за двадцять років. Висока, під метр вісімдесят, дуже худа; вузькі стегна й широкі плечі робили її схожою на хлопчика-підлітка. Довге вилицювате обличчя зі східною розкосиною майже цілком прикривало тонке чорне волосся. Вона нагадала Камілі її саму Там. Татарка, вона Тут була рудоволосою з величезними синіми очима та спокусливою поставою. Можливо, саме такою була в Реальності й ця дівчина, адже ми завжди хочемо бути цілковитою протилежністю самих себе.

Метр вочевидь був задоволений новопристалою − про це промовляло його усміхнене осяйне обличчя − і, звісно ж, не збирався пояснювати причин свого запізнення. А запитати ніхто не наважувався. Коли дзеркало розступилося і крізь нього, тримаючись за руки, увійшли ці двоє, усі замовкли й звернули на них зацікавлені погляди. Минула хвилина. Ніхто не порушував тиші. Усі завмерли. Каміла й далі роздивлялася дівчину, і тепер цікавість на її обличчі перетворилася на здивування. Такого вони ще не бачили. Новопристала була спокійнісінька: ні жаху в очах після переходу крізь дзеркало, ні запитань щодо того, де вона опинилася і що все це означає, ні сліз, ні істерик. Ще жоден новенький не поводився так буденно, ніби мало не щодня з ним стається щось подібне. Жінка пригадала себе. Коли вона після важких, нескінченних переймів, що розривали її тіло й свідомість на тисячі атомів болю, прокинулася на березі моря, де її пестили прохолодні й ніжні хвилі, то спершу дуже зраділа. Та коли з’явився Метр і захотів забрати кудись із собою, Каміла почала плакати, кричати, запитувати, де її дочка, куди її ведуть і що все це означає. Коли ж незнайомець запросив її перетнути каламутну поверхню дзеркала, бідолаха подумала, що він божевільний, і спробувала була втекти, вирватися від цього пройдисвіта, і тоді… Тоді він подивився їй у вічі, і Каміла побачила все: свої пологи, дитину, лікарів, що метушилися навколо неї… Картинка була така чітка, що жінка враз усе збагнула й опиратися вже не мала ні сил, ні бажання, бо не бачила в цьому жодного сенсу.

Але опинившись у Нічгороді, Каміла зовсім не була така спокійна, як ця новенька. Чіплялася до всіх із запитаннями, де вона, хто ці люди, що роблять, чого чекають від неї. А дівчисько було якесь байдуже. Може, такий у неї темперамент. Але ж усі знають, що навіть найспокійніша, флегматична людина за екстремальних умов починає поводитися неадекватно, а те, що зараз відбувалося з нею, інакше й не назвеш. Можливо, у новенької був шок, хоча з вигляду цього не скажеш: не загальмована, погляд не розсіяний і не розфокусований, упевнено, навіть дещо зверхньо роздивлялася присутніх, ніби збиралася мовити: «То що ви мені хочете сказати?»

Першим порушив мовчанку Метр. Він уже насолодився здивуванням, яке опанувало всіх краян від нової підопічної.

− Ну, ось ми й прибули, − мовив він і поглянув на дівчину. − Ліє, вам подобається тут?

Новенька дурнувато всміхнулася, і це ще дужче всіх спантеличило.

− Мені подобається, що ви мене назвали Лією. Ніхто, крім найближчих мені людей, не знає про це ім’я. Але я не питатиму, звідки його знаєте ви. Думаю, або ви не скажете правди, або я просто не зрозумію вашої відповіді.

Присутні засовалися, почали перешіптуватися: їм вочевидь подобалася ця дівчина. Та найдужче втішився Метр. На його похмурому обличчі розквітали нові відтінки усмішки, що їх ніхто досі не бачив.

− Правильно міркуєте, тому ви значно швидше, ніж сама можете уявити, збагнете все, що з вами сталося.

Повернувшись до присутніх, чоловік додав:

− Вибачте, що затримався. Виникли певні обставини, пов’язані не з цією юною леді, а, навпаки, з тими, хто мав би нам сприяти. Але я й так добряче вас затримав, тому не робитиму цього далі. − Уже звертаючись до Лії: − Вам тут іще зарано бути, тому прошу зачекати в моєму кабінеті до кінця засідання. Каміло, чи не могла б ти провести дівчину?

Жінку це прохання потішило. Дуже вже цікаве це дівчисько. Тож зраділа з нагоди поспілкуватися з нею і першою щось дізнатися. Каміла без зайвих слів підійшла до Лії, узяла її за руку й кинувши: «Ходімо», − повела до масивних дубових дверей на протилежному від центрального дзеркала боці.

Ця жінка мені чомусь одразу сподобалася, хоча вона й не виявляла особливої приязні. Але зараз мене (як, мабуть, і кожну дівчину в моєму віці) цікавила власна зовнішність. А я вже встигла себе роздивитися в кожному з незліченної кількості дзеркал, що були в залі, де я опинилася крізь одне з них разом із дивним чоловіком. Спершу мене здивувало, що серед просторої засніженої місцини з’явилося дзеркало, та коли Метр (здається, так він відрекомендувався) запропонував до нього увійти, я не вагалася. Це здалося мені таким логічним, наче у світі немає нічого простішого й буденнішого, ніж увійти до дзеркала, яке з’являється взимку посеред галявини, а біля тебе стоїть якийсь божевільний, але дуже впевнений у собі чолов’яга. Я людина не забобонна, та чомусь, заплющивши очі (це він так наказав, а я не ризикнула не послухатися), вирішила переступити цю межу лівою ногою. Мене охопило дивне відчуття, ніби втратила почуття часу й реальності. Я наче стислася до маленького атома й водночас вибухнула до розмірів Усесвіту. Не можу точно передати своїх відчуттів, бо це було так неприродно, так суперечило законам фізики, що навряд чи в якій-небудь мові світу існують слова, здатні таке передати.

Коли я розплющила очі (теж за його наказом), то вже була в цій химерній залі. О, чому я не закінчила школи мистецтв, де навчалася два роки й де разом із музичним та хореографічним мистецтвами студіювала ще й образотворче! Якби навчилася-таки до пуття малювати, то змогла б зобразити це фантастичне місце, і тоді… прощавай Босх, здрастуй Юлія Альданова. Себто Лія… І звідки ж, звідки він знає про це ім’я?

Я ніколи не любила свого імені. Юля, Юлька… У будь-яких варіаціях воно викликало в мене лише роздратування й оскомину. Крім того, до нього завжди ніби напрошувалися рими, − гулька, дулька, − які ще з дитячого садка швидко підбирали, хоча й були далеко не поетами, мої однолітки, і дражнили, аж поки підросли й знайшли інші, вишуканіші способи комусь дошкулити.

Не пам’ятаю, коли саме вирішила врізати…