Електрик

Хропіння в купе стихло тільки над ранок. Поки Олена та Ніна пили чай у пилявій щілині між дерматиновими полицями, попутник спав тихо, як немовля, і здавався цілком задоволеним життям.

О пів на восьму ранку Олена та Ніна вийшли на асфальтову стрічку перону, потрісканого й мокрого. Одинокий носильник спробував було нав’язати свої послуги, а коли це не вдалось, просто пішов слідом, і його залізний візок гуркотів, нібито катафалк. Сутінки розчинились, оголивши далекий ліс, будівлю вокзальчика й майданчик із жовтим автобусом; на боці автобуса червоніла велика, наполовину зідрана наліпка: «Загорівськ — місто живого дерева!»

— Сплять же з ним якісь баби, — бурмотала Олена собі під ніс. — Хропе, й хропе, і хрюкає… Трясця йому, за всю ніч навіть не задрімала, башка тріщить…

Ніна мовчки простягнула їй таблетку баралгіну, другу, поморщившись, проковтнула сама.

Жовтий автобус ішов із пункту А до пункту Б майже годину. Виклавши валізу на автовокзалі, Олена примружилась і так роззирнулася:

— Вітаю, місто Задрипанськ!

Двоє-троє перехожих обернулись на ці її слова, обмінялися поглядами й пішли далі.

Олена ненавиділа всі відрядження, крім закордонних. До міста Загорівська вона відмовлялася їхати категорично. Ще вчора.

— Зате тут легко дихається, — обережно завважила Ніна.

У відповідь отримала погляд, що означав: «Я зневажаю твій фальшивий оптимізм».

Олена зазнала особистого краху: до вчорашнього дня вона була певна, що зв’язок із шефом дає їй особливі права й підносить над мерзенним побутом; учора за дві години до потяга шеф пояснив їй, хто вона така й чого варта: «Не поїдеш, куди посилає фірма, — підеш, куди пошлю я». Шеф лютував і говорив голосніше, ніж було треба, тому не було людини в офісі, що не знала би точного змісту їхньої з Оленою бесіди.

Мовчки, волочучи за собою валізи на коліщатках, вони прийшли до міського готелю. У холі їх зустрів густий запах маленького закладу, що побував на своєму віку й радянським готелем, і робітничим гуртожитком, і пристойним готелем для так званого середнього класу. Досі ще готель намагався триматися гідно: великий букет гладіолусів був на столі посеред холу, злежалий запах цигаркового диму був здобрений непоганими парфумами, і замість ключів із важезними сталевими грушами Олена та Ніна дістали на руки пластикові картки. Адміністраторка, худорляве дівчисько, всміхалася трохи над силу.

Так само мовчки вони вселилися в номер, двокімнатний напівлюкс, і тут стався інцидент. Олена виявила у ванній обірваний, мов прапор на барикаді, не дуже білий рушник, і розшаленіла:

— За такі бабки!.. Це що, чотири зірки?!

Батькуючи все на світі, як знавіснілий філолог, Олена збігла крученими східцями на перший поверх. «Бля-бля-бля», — радісно повторювало відлуння. Вийшовши на майданчик із химерним кованим поруччям, Ніна в просвіті між сходами змогла бачити всю сцену: Олена налетіла на молоду адміністраторку, потрясаючи рваним рушником, не слухаючи плутаних виправдань, вимагаючи негайно покликати старшого менеджера, директора, мера, кленучи на всі боки тупих корів, що зажерлися, прилипли задом до смердючих крісел, і так далі. Ніна чудово розуміла, що, кричачи на бліду беззахисну адміністраторку, Олена збуває гіркоту вчорашньої розмови з шефом, крах ілюзій, невдале життя, безсонну ніч у купе; врешті-решт Олена жбурнула рушник у засмучене обличчя дівчини за стійкою і, відсапуючи, повернулася до номера.

— Полегшало? — сухо поцікавилася Ніна.

— Вони в мене, суки, до вечора й вікна помиють, і ковролін у кімнаті перестелять, — Олена витягла з торби пластикову пляшку з водою. — Ану, ходімо, поки я в діловій формі, коли там робочий день починається в їхній конторі?

— О десятій.

— О десятій! Ти диви, сибарити бісові, хропуть аж допізна… Ходімо!

Адміністраторка тихо ридала, прикриваючись слухавкою; Олена пройшла мимо з високо піднятою головою. Ніна притишила ходу, намагаючись вигадати що-небудь заспокійливе й примирливе, але так нічого й не вигадала; на дні сумки в неї лежав шоколад «Натхнення» з горіхами, покликаний прикрашати суворе повсякдення відрядженої. Ніна мовчки поклала шоколад на стійку й слідом за Оленою вийшла на вулицю.

Олена вже зафрахтувала вкриту пилом «копійку», що чергувала, вочевидь, біля готелю.

— На фабрику? — з готовністю спитав водій.

— Так, — Олена всілася спереду, Ніна забралась на заднє сидіння.

— У відрядженні?

Олена пробурмотала нерозбірливу фразу про те, що вона не має бажання балакати.

Містечко Загорівськ, при всій своїй провінційності, було зеленим та милим. На задньому сидінні у водія валялася побувала в бувальцях мапа; Ніна з цікавості розгорнула її. Так, мале містечко, оточене лісами з одного боку й полями з другого, з єдиним великим підприємством — деревообробною фабрикою «Брусок». Гарна фабрика; єдина проблема — нема нормальної залізничної гілки. Кажуть, два роки тому збиралися вже будувати, але от — не судилося…

А в решті — місто як місто: банк, велика електрична підстанція, школи, поштові відділення, лікарня, театр і концертна зала. Супермаркет у центрі, гордо іменований «Молом». Авторемонтні майстерні, коледж готельного господарства, турфірма «Горизонт»…

Машина зупинилася на світлофорі. Уздовж акуратного бульвару сиділи бабусі, три, дуже схожі одна на одну, кругленькі й невеличкі. Біля ніг у кожної стояло пластикове відро, в кожному відрі гіркою височіли однакові червоні яблука. Старенькі стояли, не турбуючись про покупців, розмовляючи, гріючися зрана на осонні — наче й не базар, а клуб чи міський пляж…

Вискнувши гальмами, біля тротуару спинилася срібляста машина «Міцубісі». Молодик, на вигляд — заможний клерк, вистрибнув із водійського сидіння, притискаючи до грудей жменю паперових грошей. Ніна намацала в дверцятах машини ручку, що опускає скло, й узялася шалено її крутити.

— Це вам, — молодик стояв до Ніни спиною, гомоніла вулиця, але слова його було чудово’чути. — Це вам, і вам, і вам… На здоров’я.

І, нібито чогось боячись, він знову пірнув у машину. Ледве перемкнувся світлофор, «Міцубісі» зірвалася з місця й невдовзі щезла попереду.

«Копійка» рушила. Ніна встигла побачити бабусь, які й досі сиділи рядком, із грішми в зморшкуватих руках: купюри, наскільки змогла зауважити Ніна, не були дрібними. Старенькі дивилися вслід «Міцубісі».

— Гей, — Ніна торкнула Олену за плече, — ти бачила?

— Га? — Олена заворушилася на сидінні. — Уже приїхали?

— Ні, але тут була така сцена…

— Не займай, я сплю…

Машина викермувала на місцеву кільцеву дорогу, й одразу здійнялася курява. Здоровезні тягачі, платформи, завантажені колодами, йшли повільно, в той час як назустріч тягнулися фури, вкриті брезентом, і про обгін на вузенькій дорозі годі було й думати. Ніна, чхаючи, підняла скло; ще за п’ятнадцять хвилин машина зупинилася біля прохідної фабрики «Брусок». Праворуч і ліворуч від дверей із вертушкою стояли гігантські рекламні щити: «Наша фабрика — слава Загорівська» (стилізація під дитячий малюнок) і «Михайло Лемішев — мер усіх загорівчан» (величезне фото чоловіка років п’ятдесяти з усмішкою тільки на нижній частині обличчя).

— Приїхали, — сказав водій.

— Значить, оце буде Тор, а це Фрея…

Директор фабрики, прийшовши власною персоною на зустріч, справив на обох несказанне враження. Не те щоб він був надто гарним чи молодим — років йому було під сорок, а зовнішність легко вписувалася в середньостатистичні параметри, — та Єгор Денисович блищав, чи навіть блискотів, од кінчиків начищених чобіт до густючого волосся на маківці. Пустотливо блищали очі; блищав значок на вилозі піджака. Ця людина не вписувалася в уявлення про провінцію: він був столичним до останньої брижі на дорогих штанах. Його манера говорити, всміхатися, пропонувати дамі крісло не могла не змусити двох незаміжніх жінок затріпотіти ніздрями, ловлячи пахощі «СіуепсЬу», чутні від директора.

Відклавши «на потім» власне ділові питання, Єгор Денисович почав із питань художніх. Він, виявляється, уважно вивчив Нінині ескізи, отримані електронною поштою (а Ніна ж думала, що надсилає їх тільки для проформи!). Ідея колекційних шахів із натурального дерева здалася йому надзвичайно цікавою:

— У нас, знаєте, головна частина потоку — прості й стандартні речі, ми на них одержуємо основний прибуток, але ж душа хоче чогось цікавенького! От чому ми з таким задоволенням розглянули пропозицію вашої фірми.

— Ось пакет документів, — Олена витягла стос паперів із портфеля, та Єгор Денисович зупинив її рухом брови:

— Так-так, це ми зробимо, це трохи пізніше… Вірочка, де там наша кава?

Він ужив слово «кава» замість «кофе», чим остаточно купив серце Ніни.

— Мій беззастережний фаворит — оцей скандинавський набір, — вів далі директор, дивлячись їй просто в очі, ледь усміхаючись, так що не було сумніву: розмовляти з Ніною — радість. — Аси проти турсів, білі проти чорних… Скажімо прямо, шахи — не масовий вид спорту, як сувенір теж доволі банально, та оці ваші ескізи, Ніно Володимирівно… Ми повинні це робити. Думаю, зі скандинавського набору почнемо, — він потряс аркушем, на якому був зображений шаховий король Одін. — Ви не просто художник, ви знайомі з технологією деревообробки, це ж не пластикова штамповка, ні!

— Нам слід би вирішити щодо розкладів, щодо прав і грошей, — нетерпляче нагадала Олена.

— Так-так, — Єгор Денисович звернув свій погляд тепер на неї, і усмішка на його губах умить убила щойно народжене Оленине роздратування. — Думаю, ми повністю узгодимо за два-три дні.

Ніна подумки застогнала. Вони збиралися поїхати з Загорівська не пізніше як завтра вранці.

— Два-три дні?!

Олена зробила багатозначну паузу. Секретарка Вірочка поставила перед нею кавове горнятко з умощеною на тарілочці квадратною шоколадкою; Єгор Денисович заусміхався ширше.

— Ну, — сказала Олена, — ми гадали… Ми дуже заклопотані, думаю, наше керівництво…

— Ми, я гадаю, підготуємо дуже інтересну для вашого керівництва угоду, — м’яко сказав Єгор Денисович. — Гадаю, воно буде задоволене вашою роботою.

Олена, судячи з обличчя, з гіркотою подумала про шефа, який із нею спить, але ні в що не ставить. А Ніна, як не дивно, зраділа: перспектива творчих розмов із директором чомусь поліпшила їй настрій.

— Квитки назад ми вам замовимо, — запевнив Єгор Денисович. — Наш кур’єр привезе просто до готелю.

— Добре, — погодилась Олена. Ніна обмежилася кивком. Єгор Денисович посміхнувся їй — поза всяким сумнівом, це була адресна, дуже особиста посмішка:

— Ви втомилися з дороги, чи не так? Увечері ми могли б зустрітися, в нас на території є чудова кав’ярня. І обговорили б за чашечкою чаю художню сторону проекту… Гарна ідея, як вам здається?

Рушники в номері замінили, палас заново пропилососили і навіть вікна, здається, нашвидку протерли ззовні.

— Я на канапі, — сказала Олена. — Люблю спати на канапі, якщо сама. Ти, коли хочеш, забирай собі це дурне двоспальне…

І замовкла, зупинившись перед вхідними дверима. Ніна, витягнувши шию, зазирнула Олені через плече: коли вони входили десять хвилин тому, ніяких паперів тут не було. А тепер у щілині під дверима стирчав оранжевий прямокутний аркуш.

— Спам якийсь, — пробурмотала Ніна.

Вона витягнула папірець із-під дверей; аркуш був цупким, без картинок, із текстом на одному боці: «Антонова Олено Вікторівно, міське управління електричних мереж повідомляє про заборгованість. Ви повинні сплатити як борг за електроенергію три тисячі сорок рублів п’ятдесят копійок. Сплату необхідно здійснити протягом двадцяти чотирьох годин».

— Маячня, — розгублено пробурмотіла Ніна.

— От козли бородаті, — сказала Олена, знову дратуючись. — Ну, я їм сплачу заборгованість, я їм…

— Зажди, — швидко сказ&ла Ніна. — Я сама.

І, знову взувшись, вона спустилася до адміністраторки.

Усе ще бліда, але з поновленим макіяжем, дівчина всміхалась, наче нічого й не було, хоч і напружено.

— Скажіть, будь ласка, — звернулася до неї Ніна, — оцей аркуш нам підсунули під двері — хто підсунув, навіщо і що це означає? І поясніть, будь ласка, як тут опинилися прізвище, ім’я, по батькові Олени Вікторівни?

Дівчина, ледве глянувши на оранжевий прямокутник, раптом зблідла ще більше — позеленіла — й похитнулася за стійкою, ніби збиралася впасти непритомною. Ніна за неї перелякалась.

— Пробачте, — прожебоніла адміністраторка. — Це… в нас у місті…

— Що у вас у місті? — Ніна говорила тихо, але дуже твердо. — Ви ж розумієте, що про заборгованість — повна бридня, ми вранці приїхали, і ми нічого не могли заборгувати «міському управлінню електричних мереж»… Існує взагалі в природі таке управління?

— Н-не знаю, — промимрила дівчина. — Це… я не знаю, як пояснити. Ніхто не ходив коридором. Ніхто з обслуги не міг таке підсунути.

— А дані? Чи не з вашої облікової картки?

— Не знаю, — дівчина опанувала себе. — Нічого не можу сказати. Звертайтеся до старшого адміністратора, він буде після четвертої.

— Дивні речі, — Ніна знизала плечима. — І дивна помста. Моя супутниця… людина нервова, але драні рушники в номері — це теж негаразд, чи не так?

— Це не помста, — крізь зуби сказала дівчина. — Я тут узагалі ні до чого. Та коли… коли хочете… — вона перевела подих, — їй треба ці гроші, оцю суму, що вказана, віддати кому-небудь. Чи купити на ці гроші ліків і віднести до лікарні. Чи просто милостиню… роздати.

— Ага, тільки роззуємося! — жовчно відказала Ніна.

— Ну, що там? — прокричала з ванної Олена, коли Ніна причинила за собою двері номера.

— Пропонують тобі милостиню роздати на ці гроші, — буркнула Ніна.

— Що, просто так, сто баксів — милостиню? Кучеряво вони живуть у себе в Задрищенську!

Ніна зіжмакала аркуш і викинула в пластиковий кошик для паперів.

Вечір удався.

«Розмова за чашечкою чаю» вилилась у вечерю за пляшкою доброго вина. Ніна підсвідомо чекала розчарування: коротка зустріч, повна недомовок, краща за довгу розмову; привабливий директор при найближчому розгляді міг виявитись обмеженим і пустим.

Проте не виявився.

Він розумівся на малярстві, він спеціально їздив на театральні прем’єри, він збирав колекцію джазу. Він говорив компліменти природно, як воду пив, а відзначаючи дрібні вади ескізів, був переконливим і точним. Наприкінці вечора вони домовилися бути на «ти»; Олена, купаючись у периферійних шарах вельми приємної бесіди, спостерігала за Ніною дещо зажурено.

Машина директора підвезла відряджених дам до порога готелю. Йдучи до сходів, Ніна встигла завважити напружений погляд адміністраторки; дівчину мали змінити над ранок.

— Це добре, Нінеле, — міркувала Олена, вмощуючи собі лігво на дивані. — Це тобі корисно… Ти ж вродлива, розумна, талановита баба, а все сама, а чому? Надто гарна ти для середньостатистичного мужика. Мужик це розуміє. Ти це розумієш…

— Оленко, — сказала Ніна, — давай спати.

— Ні, а я кажу, що це добре! Обручки на пальці в нього нема. Родинний стан — невизначений. І на тебе дивиться, знаєш, цікаво, я цей погляд чудово розрізняю…

— Давай спати, Олено.

— Ну, давай. Я завтра зранку поїду з угодами розгрібатись, а ти спи, коли хочеш, хоч до обіду…

Накинувши халат, Ніна навшпиньки пройшла до ванної — і в коридорі раптом спинилась.

З-під вхідних дверей виглядав білий аркуш. Ніна взяла його до рук.

«Олено Вікторівно, можете не вірити, — прочитала роздрукований на принтері текст, — але ці гроші треба віддати кому-небудь за двадцять чотири години. Будь ласка, зробіть це. Будь ласка. Інакше буде пізно».

— Оленко!

Олена вже спала, натягнувши ковдру ледь не на саму маківку. Чи то вона багато випила, чи то добряче зморилася минулої безсонної ночі.

— Олено…

Нема відповіді. Торсати вимучену людину, яка щойно задрімала, Ніна не зважилася; тим паче що привід був… не дуже приємний, звичайно, і ще більш сумнівний.

Поміркувавши, вона поклала білий аркуш на тумбочку поряд з Олениною подушкою. Урешті-решт, завтра хай сама вирішує, хто відповідатиме за дурний жарт, що затягнувся.

Ніна прокинулася серед дня. Сонце билося в запнуті штори. Олени не було — поїхала на фабрику. Білий аркуш, зіжмаканий, валявся в смітничці; що ж, Олена прийняла найприродніше рішення — начхати на здирників.

Після вчорашньої вечері трохи ломило потилицю. Ніна ретельно причепурилася (мабуть, ретельніше, ніж звичайно) і вирушила на екскурсію містом Загорівськом.

Нова адміністраторка зустріла й провела її привітною посмішкою. Ніна хотіла про щось запитати, але передумала: не вдавалося сформулювати питання так, щоб не звучало по-ідіотськи.

Вона брела, роздивляючись вітрини, точніше, своє в них віддзеркалення. Їй майже тридцять років; вона не худорба, та фігура справна. Вона не красуня, але жінка гарна, і доглядає себе; але що, коли Єгорові, з яким Ніна тепер на «ти», просто подобається фліртувати з відрядженими пані?

Він називає її «художником», він кілька разів давав зрозуміти, що цінує її «глибокий творчий світ». Він відзначив її срібний браслет, авторський, із двома ящірками. Він людина зі смаком; чим закінчиться ця поїздка? І чи почнеться що-небудь після неї?

Учора він обіцяв запросити Ніну й Олену до себе на дачу. Обом цілком зрозуміло, що запрошено Ніну, а Олена, вчора вдень вислухавши по телефону перепросини від шефа, може тактовно відмовитись. Дорослі люди, не щколярі. І все-таки — що це? Невже на один раз?

А що, як назавжди? Буває ж диво?

Вона сумовито всміхнулася своєму віддзеркаленню.

Біля входу до парку навпроти аптеки на розі сумирно сидів одноногий старигань. Перед ним на асфальті розстелений був брезент, на брезенті гіркою височіли лисички. Старий сидів, склавши великі долоні на єдиному коліні, й дивився кудись удалечінь; Ніна раптом спинилася, згадавши вчорашню дивну сцену, молодика на «Міцубісі», який щедро роздав милостиню, погляди бабусь йому вслід…

Вона витягла сотню рублів із гаманця й поклала старому на лисички. Той швидко звів очі.

— Це просто так, — швидко сказала Ніна, — мені гриби нема на чім готувати, я приїжджа…

Старий презирливо стиснув губи. Чи Ніні привиділося презирство? Хай там як, вона відійшла з неприємним осадом на душі й незабаром повернулася до готелю.

— Куди підемо обідати?

Олена повернулася о другій годині, цілком задоволена зустріччю.

— Завтра все закінчимо й увечері гайнемо додому… Чи ти хочеш іще залишитися? Га?

— Та ну, — пробурмотала Ніна.

— Що ти така кисла?

— Голова болить.

— У мене теж весь час потилиця ниє… Дивне якесь містечко. Люди дивні. Начеб усміхаються, а в самих оченята бігають. То куди ми підемо обідати?

— А що, є вибір? — сказала Ніна. — До тієї кав’ярні, що внизу вулиці. Мені там учора сподобалося.

— Ціни там гарні, — пробурмотіла Олена, — ціни, справді…

Вона зупинилась і насупилася, дивлячись повз Ніну, ніби задумавшись про щось раптово й глибоко.

— Ти чого? — спитала Ніна.

— Може, це в них секта яка-небудь? Типу, сплати порахунки земні, бо інакше на Страшному суді буде пізно. Чи просто з приїжджих бабки вимагають? Так нехитро, знаєш, жоден дурень не піддасться…

— У циганок же виходить.

— Та то ж циганки… — Олена взяла халат, накинутий на спинку крісла. — От трясця, антистатик я вдома забула, струмом б’юся сьогодні весь день… Тебе Єгор запросив уже на дачу?

— Ні.

Заграв мобільний телефон. Олена проникливо всміхнулась.

— Так, — Ніна постаралася втримати губи, що самі почали розїжджатися до вух. — Так, Єгоре. Добридень…

Олена, махнувши їй рукою, сховалася за дверима ванної.

Хвилин десять вони говорили про техніки живопису, ковальство й деревообробку. Єгор запросив Ніну помилуватися його колекцією старовинних цинових солдатиків — її почав збирати ще Єгорів дід, генерал, батько продовжив, а Єгор примножив. На жаль, Олена Вікторівна сьогодні ввечері не зможе прийти: їй треба посидіти з документами.

Ніна закінчила розмову зі спалахнулими вухами й пустою, як повітряна кулька, головою. Летить же, летить, мов метелик на вогонь, і знає, що потім доведеться шкодувати…

Та буває ж диво?!

Олена, посміюючись, вийшла з ванної з рушником у руках:

— Оце так вигляд у тебе… Не бійся, подруго. Він мужик хоч куди… Зараз ідемо, я тільки пошту перевірю.

Вона відкрила ноутбук на краю канапи, здула з носа вологе пасмо, тихенько замугикала під ніс:

— «Ніж я подарую тобі, ти виграв, бери»…

Спершу вона замовкла. Потім із горла вирвався хрип. Олена обома руками вчепилася в ноутбук, її волосся стало сторч, тіло затряслося, забилося в корчах. З ноги злетів жовтий капець з усміхненим зайцем.

Посипались іскри — цілий сніп.

Ніна закричала. Олена раптом смикнулася дуже сильно, дріт вислизнув із гнізда в корпусі ноутбука, і Олена ватною лялькою повалилася на журнальний стіл.

Пахло смаленим.

— Це нещасний випадок, — сказав лікар «швидкої».

Ніна ридала в адміністраторській. Її накачали валер’янкою, корвалолом, ще якоюсь пахучою гидотою, проте ліки, звичайно ж, не допомагали, й вона ридала без упину вже майже годину.

— Вочевидь, на корпус ноутбука пробила напруга з мережі… А вона вийшла з ванної й узялася мокрими руками, — лікар говорив і дивився вбік. — На жаль… Останнім часом почастішали випадки… коли люди гинуть отак.

Ніна розридалася гучніше.

— Звичайно, ми повідомимо міліцію, — сказав лікар. — їхня справа — встановити, що не було насильницької смерті… тобто була, та це нещасний випадок… А ми нічим не можемо допомогти. Тільки тіло відвеземо… Як ви збираєтесь його транспортувати?

— Що?

— Треба сповістити рідних, близьких, вони ж забиратимуть тіло?

— О Господи…

Друга адміністраторка, статечна огрядна тітонька, підсунула їй нову склянку води.

— Я поїду додому, — сказала Ніна, і зуби її стукали об скло. — Я поїду… сьогодні… я не можу лишитися.

— Це навряд чи можливо, — м’яко сказав лікар. — Я все розумію, та міліція повинна скласти протокол, закрити всі питання… До того ж куди ви поїдете в такому стані? Хай вам дадуть інший номер, прийміть снодійне… Хочете, я зараз вам добуду пігулочку? Постраждала вам подруга, родичка… чи ні?

— Колега, — схлипнула Ніна.

— Ви товаришували?

— Ні… так, мали спільну роботу.

— Ви мені пробачте, але тисячі людей щоденно гинуть в автокатастрофах, від нещасних випадків, від хвороб… Я розумію, все сталось перед вашими очима. Та мине час, ви заспокоїтесь…

— Їй погрожували! — раптом згадала Ніна.

Лікар звів брови:

— Хто?

— Підсунули під двері аркуш із вимогою грошей. Три тисячі рублів… із копійками.

Лікар швидко кліпнув. І ще раз; за кілька секунд Ніна зрозуміла, що в нього нервовий тик.

— Ви ж самі свідок, усе бачили, — сказав лікар відстороненим, майже байдужим голосом. — Хто міг її вбити? Крім простого… перемінного струму з розетки?

Міліція приїхала за годину й вилучила Оленин ноутбук. Точніше, те, що від нього лишилося.

— Видно неозброєним оком, — сказав хлопець у погонах, узявши на себе роль експерта. — От, навіть клавіші спеклись… А шкода, гарна була машинка.

— Як таке може бути? — спитала Ніна, що на ту мить утомилася плакати й не відчувала нічого, крім пекельної слабкості.

Міліціонер знизав плечима:

— А хтозна…

Жаліслива адміністраторка таки справді виділила Ніні інший номер. Гарячково зібравши речі, здригаючись за кожним разом, коли на очі траплялося щось із Олениного, Ніна перебралася до такого самого напівлюкса, та поверхом вище, і звідти перетелефонувала Єгорові Денисовичу.

Той був уражений новиною настільки, що навіть почав заїкатись:

— Н-не може бути. Б-боже, Ніночко, скільки тобі довелося пережити!.. Я приїду.

— Не треба, — сказала Ніна. — Я замовила таксі, за півгодини виїжджаю на вокзал.

У слухавці запала мовчанка.

— Розумію, — нарешті сказав Єгор. — Та хтось таки повинен… закінчити всі справи, забрати тіло з трупарні…

— Це не я, — прошепотіла Ніна. — У неї є колишній чоловік, є наш шеф, урешті-решт… Завтра хтось приїде, чи післязавтра, і все влаштує. А папери я все одно не можу готувати, я нічого в цьому не тямлю…

— Розумію, — знов повторив Єгор. — Справді, мабуть… Їдь, — його голос зміцнів. — Зателефонуй якось.

— Ага.

Порив вітру розчахнув кватирку. Ніна здригнулась; гроза, що збиралася було від самого обіду, підійшла зовсім близько. Далека блискавка, безгучно прокресливши небо, нагадала Ніні сцену Олениної загибелі. Вона знову схлипнула.

Їй ще вистачило мужності повернутися до старого номера й скласти до валізи Оленині речі. Тремтливими руками вона застебнула «блискавку»; що ще вона може зробити? Тільки здати валізу адміністраторці на схов, щоб родичі чи ті, хто приїде по Олену, могли забрати і її багаж…

Ззовні знов загуркотів грім.

Тягнучи за собою валізу, Ніна вийшла з готелю. В сутінках перед ґанком стояла машина з «шашечками» на даху — знайома «копійка», та сама, що везла їх з Оленою вчора вранці.

Ніна зціпила зуби, сіла на переднє сидіння й заборонила собі думати про іскри й електричний тріскіт, про оранжевий папірець із рахунком, і взагалі заборонила собі думати.

Машина рушила, й водночас линула з неба злива.

У місті було на диво багато машин о цій порі. І всі вони рухалися повільно, ніби пливли в широких калюжах, і темно-коричневе море води лизало їхні колеса.

Потім вибралися на трасу. Водій не гнав — їхав обережно; Ніна знай поглядала на годинник. Вона майже не сумнівалася, що візьме квиток просто перед відправленням, та запізнюватись на потяг не можна було.

Вітер розгойдував дерева, зривав із них листя, що не встигло пожовкнути; дощ то майже вщухав, то знову лив стіною. Поблискували далекі блискавки, й із великим запізненням долинав грім.

— Ото погодка, — бурмотав водій. — І не сидиться людям удома…

Ніна мовчала.

На півдорозі зателефонував шеф. Голос його дрижав:

— Це правда?!

Перед від’їздом Ніна написала йому смс.

— Так, — Ніна схлипнула. — Я повертаюсь.

— Господи… — сказав шеф і вимкнувся.

Дощ припинився. Тільки вітер шарпав дерева з такою силою, нібито хотів повисмикувати з коренем.

— Ото погодка, — знов простогнав водій.

Траса здавалася порожньою й просторою. Кудись подівалися всі фури й лісовози, не було видно й жовтого автобуса. Наче на помах величезної руки, розійшлися хмари, й проглянуло ще не темне, прикрашене велетенським місяцем небо; над трасою, ніби нотний стан, тяглися високовольтні дроти, й навіть крізь шум двигуна їхньої машини було чути низький тріск.

— Ну й пого… — почав було водій.

Цієї миті попереду блиснув гігантський фотоспалах. Щось бахнуло, здригнулася земля, й дріт, чорний і гнучкий, мовби п’явка, застрибав на мокрому асфальті. Там, де він торкався землі, з тріскотом злітали білі іскри.

Ніна встигла тільки глибоко вдихнути. На щастя, сідаючи до машини, вона за звичкою пристебнулась; водій загальмував так, що пасажирку жбурнуло на пасок. Іскри, блискавки, блискучі зиґзаґи стрибали по асфальту, розповзаючись від упалого дроту; машина зупинилася боком, майже впоперек дороги, за кілька метрів від цієї краси.

— Свят-свят-свят, — прошепотів водій.

Різкий, зморшкуватий, пристаркуватий, г.ін немало бачив на віку. Між великим і вказівним пальцями правої руки в нього було нерозбірливе татуювання; хутко здавши назад, він розвернувся через подвійну осьову й, ні слова не кажучи, погнав назад у Загорівськ.

— Та… — Ніна насмілилася подати голос. — Як це… куди ми їдемо?

— Бачила? — поривчасто спитав водій.

— Треба зателефонувати до ремонтної служби…

— «До ремонтної», — голос водія сочився жовчю. — Знав би — не поїхав…

— Та мені треба на вокзал! Я запізнюся на поїзд!

— Тебе не випускає, — крізь зуби пробурмотав водій.

— Хто?

— Мене йому не випускати не треба, я щодня туди-сюди мотаюсь, от і сьогодні був… Це ти.

— Ви ж везете мене на вокзал, я гроші плачу!

— Гроші не мені, — так само уривчасто сказав водій. — Гроші роздай тим, хто потребує. Ту суму, на яку рахунок.

— Рахунок?!

Він на секунду повернув голову:

— Та не лякайся. Це не страшно. Просто роздай гроші, й він відпустить. Рахунок же отримала, так?

Ніна мовчала.

— З приїжджими біда, — пробурмотав водій. — Місцеві вже знають. Без питань. Отримав рахунок — розплатився, та й годі.

Машина проїхала повз великий щит: «Ласкаво просимо до Загорівська!»

Жаліслива адміністраторка вчасно виявила, що в Ніни з Оленою сплачено двомісний напівлюкс до самого завтрашнього вечора. Ніна повернулася до номера, звідки вийшла годину тому, й повалилась на ліжко поверх покривала.

Треба було зателефонувати шефові. Треба було, мабуть, зателефонувати Єгору Денисовичу; Ніна заплющила очі, збираючись ніколи більше їх не розплющувати, цієї миті у двері делікатно постукали.

Прийшов слідчий — немолодий чоловік у штатському, з портфелем, певно, спадком від його дідуся-нквсника:

— Вам треба підписати протокол, Ніно Вадимівно. Будьте ласкаві.

Кількість увічливих зворотів у його мовленні прикрасила би парадний ролик про етикет у міліції. Він схожий був на актора Малого театру в ролі слідчого. Чи на неправильно запрограмованого робота; говорячи, він дивився вбік, від цього його слова здавались особливо фальшивими.

— Який протокол? — здивувалася Ніна.

— Ви ж свідок насильницької смерті… нещасного випадку. Будьте ласкаві, погляньте.

Вона переглянула папери, хоч рядки розпливалися перед очима. Це був доволі точний опис готельного номера й послідовних Олениних дій: вийшла з душу, в халаті пройшла до канапи, взяла в руки ноутбук, під’єднаний до готельної мережі, двісті двадцять вольт. Відбулося коротке замикання…

Ніна поставила косий підпис у місцях, позначених галочками:

— А чому ви взагалі над цим працюєте? Справу ж не відкрито?

— Я мушу, — слідчий кліпнув. — Я відстежую всі… такі випадки.

— Які — такі? У вас що, люди купами гинуть на рівному місці?

Слідчий знову кліпнув і скосив очі:

— Не додаватиму вам клопоту. До побачення.

— Заждіть! Я подумала… Я думаю, хтось навмисно зіпсував ноутбук моєї колеги, коли ввійшов до номера, коли нас там не було… Розумієте?

— Це буде складно довести, — сумовито визнав слідчий.

— їй погрожували! Я вже казала — вона отримала дурний рахунок на дивну суму, й адміністраторка порадила їй роздати ці гроші жебракам!

— А, — тьмяним пластиковим голосом сказав слідчий. — Цікаво.

— Що цікавого? Людину, може, вбили, є мотив…

— Мотив?

— Вона дуже грубо розмовляла з адміністраторкою… Тією самою, що радила роздати гроші жебракам… А уявіть, якщо в когось є доступ до трансформаторної і можна підлаштувати, наприклад, спалах у мережі…

Ніна затнулась. Її обізнаність із електротехнікою обмежувалася шкільним курсом фізики, та й то призабутим. Та звичайний здоровий глузд підказував, що, якби напруга спалахнула в мережі, погоріли б усі прилади в готелі, а не тільки Оленин ноутбук.

— Зрозуміло, — таким самим пластиковим голосом підсумував слідчий. — Спасибі. Ми все перевіримо.

І він пішов.

Вітер за вікнами завивав дедалі тихше, запилені тюлеві штори ледь-ледь коливалися. Ніна згадала, що вчора, рівно добу тому, у цей самий час вони з Оленою, хмільні й веселі, сиділи з Єгором у ресторані й розмовляли про скандинавську міфологію; віддалік ледь чутно прогуркотав грім.

Вона прокинулась від тихого стуку в двері. Стук давно вже вплітався в її сон — украдливий, ледь чутний і водночас дуже наполегливий. Так можна стукати годинами, місяцями — доки той, чию увагу хочуть привернути, прокинеться.

— Хто там?!

Ніна підскочила, нажахана. З тремтливим серцем зазирнула в дверне вічко: біля входу в номер стояла позавчорашня молода адміністраторка, жертва Олениного гніву.

— Що вам треба? Котра година?!

Дівчина ввійшла мовчки й причинила за собою двері. Очі в неї були червоні, наче вона ревла всю ніч. Ніна здивовано відступила, дозволяючи їй увійти до кімнати; адміністраторка виклала на журнальний столик пожмаканий оранжевий папірець: «Антонова Олено Вікторівно, міське управління електричних мереж повідомляє про заборгованість. Ви повинні сплатити як борг за електроенергію три тисячі сорок рублів п’ятдесят копійок. Сплату треба здійснити протягом двадцяти чотирьох годин».

— Я не винна, — тихо сказала дівчина. — Я попереджала.

Ніна обіруч схопила її за комірець форменої білої блузки:

— То це ти підлаштувала? Ти?!

Крикнувши це, Ніна прокинулася; ніякої адміністраторки не було. Стояв ранок, і доволі пізній. За вікнами знов сяяло сонце, а в кімнаті згущалася задуха: лягаючи, Ніна забула відчинити кватирку.

Калатало, вистрибуючи, серце. Ніна застогнала; нічого, короткий сон кращий за тривале безсоння. «Сьогодні, — вирішила Ніна, — я повернуся додому хоч би що. Хоч пішки піду».

Вона босоніж пройшла до ванної — й тільки дорогою назад завважила оранжевий прямокутник, що визирав з-під дверей.

Проковтнувши слину з металевим присмаком, нахилилась і взяла папірець.

«Тормасова Ніно Вадимівно, міське управління електричних мереж повідомляє про заборгованість. Ви повинні сплатити як борг за електроенергію п’ятдесят два рублі сорок п’ять копійок. Сплату треба здійснити протягом двадцяти чотирьох годин».

Молода адміністраторка знову була на посту, така ж бліда й червоноока, як у Ніниному сні.

— Доброго ранку, — сказала їй Ніна.

Адміністраторка вичавила посмішку.

Ніна роззирнулася — в холі не було нікого; крізь скляні двері виднілася вулиця, і незмінний підстаркуватий таксист палив біля своєї «копійки». Ніна поклала на край стійки оранжевий жорсткий прямокутник.

Адміністраторка уривисто зітхнула.

— А якщо я піду з цим до міліції? — тихо спитала Ніна.

— Вони вам скажуть сплатити, — озвалася дівчина, не дивлячись Ніні в очі.

— Здирники, — пробурмотала Ніна. — Отже, п’ятдесят два рублі? Через це вся веремія? Через п’ятдесят два рублі?!

— Йому однаково, — дуже тихо сказала дівчина. — Чи рубль недоплатити, чи десять копійок — йому байдуже.

— «Йому»? Хто він такий?

Усмішка дівчини перетворилась на гримасу:

— Ви б не ставили… питань. Ви би просто зараз пішли й віддали ці гроші… кому захочете. Нужденним.

— Вам,наприклад?

Дівчина здригнулася від жаху:

— Тільки не мені. Я на роботі!

— Погану маєте місцинку, — виразно сказала Ніна. — Та я слідчому все розповіла. І ще розповім, кому треба, тільки вже не тут. Я сьогодні їду.

— Якщо він вас відпустить.

— Що?!

Адміністраторка звела очі:

— Ви вже вчора намагалися поїхати? Тут у нас швидко ходять чутки…

Ніна озирнулась. Таксист біля входу протирав на машині дзеркало; авжеж!

Одне непокоїть: можна уявити собі злодія, що ламає ноутбук, підлаштовує спалах напруги. Та злодій, що обриває дроти високовольтної лінії?

Гроза. Ураган. Випадковість.

— Ремонтники всю ніч пнулися, — сказала адміністраторка. — Ця гілка, вона ж фабрику живить… Ледве полагодили над ранок.

Не відповідаючи, Ніна вийшла на вулицю. Холодно кивнула таксистові, той відповів суворим настороженим поглядом.

Ніна спустилася вулицею на ріг, до аптеки. Вчорашнього одноногого стариганя не було біля входу до парку; Ніна ввійшла в аптеку, купила ще баралгіну, розгублено оглянула виставку білих і кольорових коробочок на вітрині. Уп’ялася поглядом в ящик із оргскла: «Допоможіть дитині…» Діагноз, фотографія. Купа сірих купюр. Як звичайно.

Ніна витягла з сумки шістдесят рублів десятками й опустила в щілину.

Їй майже стало соромно. Ця дитина, певно ж, реальна, і діагноз її реальний; що змінять у її долі шість дрібних папірців?

Зате Ніна сплатила невідомий рахунок, і, оце ганьба, їй стало легше на серці.

Щойно вийшла вона на вулицю, як зателефонував шеф. Він уже опанував себе й був діловитим, як завжди; у п’ятницю за Оленою прийде машина від фірми, гріб уже є, колишній чоловік дав грошей, родичі з’явились, ну, й співробітники склалися. Похорон у понеділок. Ти приїдеш, я сподіваюся, до цього часу? Ах, ну так, розумію. Приїжджай, ми на тебе чекаємо.

Рутина — найкращий засіб від печалі. Шеф розпоряджався похороном, як звичайно розпоряджався замовленнями й постачанням, гріб перетворився на ресурс, отримуваний за накладною. Ніна глибоко зітхнула, та цієї миті телефон задзеленчав знову:

— Як ти, Ніночко? Я весь ранок чекав, що ти зателефонуєш…

У голосі Єгора Денисовича було чути невдавану тривогу й щиру турботу. У Ніни потепліло на серці:

— Я не змогла вчора поїхати. Дріт упав просто на трасу…

— Жах! Я знаю… У нас був аврал уночі, в мерії не спали, на фабриці не спали… Полагодили, дякувати Богу. Якщо вже ти не поїхала, може, все-таки приїдеш на дачу?

Ніна закусила губу.

— Не знаю, — зізналася чесно. — Після того, як Олена…

— Я все розумію! Та не сидіти ж тобі самій! Олена Вікторівна була складною жінкою, ти з нею не товаришувала, як я розумію, та самій після такої історії… не можна! А ми просто посидимо, поговоримо, чаю вип’ємо… Приїжджай, га? Я машину пришлю.

— У мене готель тільки до вечора.

— Заночуєш на дачі. А завтра тебе відвезуть на потяг. Я ж чую, який у тебе голос, ти не повинна лишатися сама!

— Дякую, — нарешті, згодилася Ніна.

Певно, її запас скорботи за Оленою вичерпався: висохли сльози, повернулись апетит і почуття гумору. Вона ситно пообідала в кав’ярні, купила огірок у крамниці навпроти, повернулася до номера й задумливо наклала маску. Так, вона змарніла від тривог і переживань, та, якщо не зважати на набряклість повік, у цілому струс пішов її обличчю на користь: додалося блиску в очах, трохи гарячкового, та дуже цікавого. Тонкішими й більш виразними стали обриси лиця; Ніна охоче прийняла душ, уклала волосся й зрозуміла, що щаслива.

Буває ж диво? Може, все її життя стоїть тепер на порозі свята, щасливого перевороту, якихось чарів; Олена мертва, та вона, Ніна, жива, і живий Єгор. Їй було соромно й незрозуміло, як можна радіти сьогодні після всього, що сталось учора. Та буває й диво.

Молода адміністраторка здивовано витріщилася на неї, коли Ніна, підтягнута, духмяна, з усмішечкою на виду, спустилася з речами до холу. Поклала картку на край стійки:

— Усе, до побачення. Сподіваюся більше не повернутись.

— До побачення, — озвалась адміністраторка ледь чутно.

І щось додала, та Ніна не розчула що.

У Єгора був старовинний програвач і колекція вінілових платівок. Ніна ніколи б не подумала, що чорні лискучі диски, такі дорогі в дитинстві, досі можуть викликати в неї захват.

— Акустично — зовсім інше! От послухай…

І Єгор поставив Вертинського, платівку настільки стару, що й у Ніниному дитинстві її сприйняли б як антикваріат.

— «Над розовым морем вставала луна, во льду зеленела бутылка вина»…

Вони трохи потанцювали. Дуже багато пили. Перепустили вдвох пузату пляшку «Хеннессі».

— «Послушай, о как это было давно, такое же море и то же вино…»

Дача, двоповерховий особняк із блискучим паркетом у холі, з колонами біля входу, з безмежно затишною, хоч і величезною вітальнею, здавалась Ніні декораціями до мексиканської драми. Перед її очима крізь натуральну шкіру проступав дерматин, якого не було, не могло бути в цьому домі. Перед її очима зворушлива пісня ставала заяложеною.

— «Нет, вы ошибаетесь, друг дорогой, мы жили тогда на планете другой…»

— Я втомилася, — сказала Ніна, обережно вивільняючи руку з гарячої долоні Єгора.

— Я розумію… Ти так багато пережила…

Від цієї репліки її ледве не знудило. «Річ у мені, а не в ньому, — зізналася вона собі, долаючи алкогольну слабкість. — Річ у мені. Це я винна».

— Там готова для тебе кімната, — ласкаво сказав Єгор.

Цієї миті вона готова була розцілувати його в нападі вдячності.

Квапливо покинувши вітальню, де горіли свічки, вона піднялась мармуровими сходами до гостьової кімнати, де могло розміститися п’ятеро людей без найменших незручностей. Ледь умившись, ледве стерши з обличчя так ретельно нанесений макіяж, вона впала на широченну постіль; перед очима в неї стрибали електричні іскри.

Вона отримала оранжевий рахунок уранці, о пів на десяту.

Зараз час перевалив за північ, почалася нова доба. Вона сплатила рахунок учасно. Як і личить дисциплінованому платникові. Чому ж їй так страшно й тоскно?

Адже вона тепер не в готелі з його істеричними адміністраторками, з його розхитаними розетками.

І завтра вона поїде додому. Прощавай, Загорівську.

І ще…

Без стуку відчинилися двері. На порозі стояв Єгор у розчахнутому халаті на голе тіло, з великим апельсином у руці.

«І це мені теж сниться», — нажахано подумала Ніна. Тремтливою рукою вона намацала вимикач лампи біля ліжка.

— Ніночко, — огорнутий м’яким світлом, Єгор ступив уперед, п’яно всміхаючись від вуха до вуха.

— Я ж замкнулась, — пробелькотала Ніна. — Здається… Єгоре, я ж сплю!

Густа хвиля коньячного духу потвердила, що вона зовсім-таки не спить.

— Вийдіть геть, — пробелькотала вона, спереляку заговоривши чужими словами. — Іди звідси!

— А це називається «динамо», — з ласкавим докором пробурмотів Єгор. — Недобре накручувати динамо, Ніно, ти ж не дівчинка вже…

І, впустивши халат на килим, він пішов до неї, розкинувши руки.

Ніна тоскно чекала; вона чомусь ніколи не думала, що може стати жертвою зґвалтування. Тепер, дивлячись на голого чоловіка посеред кімнати, вона чудово розуміла, що протестувати, звичайно, можна, та марно. Жінка, що приїхала на чужу дачу з ночівлею й пила з хазяїном коньяк при свічках, в очах громадськості — і почасти у власних — уже боржниця, якій виписано рахунок і належиться його сплатити. Вона не розуміла, як їй міг подобатися Єгор: тепер, коли з директора злетів лоск і блиск, він став не більш привабливим, ніж туша кабана на різниці. Скоритися було принизливо, опиратися — марно; вона чекала, гарячково перебираючи варіанти, аж раптом Єгор упустив апельсин.

Бліде його тіло витягнулося й вигнулося дугою.

Із-під босої ступні віялом полетіли іскри. Апельсин іще падав.

Єгор затріщав і захрипів. Його очі вилізли з орбіт, а волосся стало сторч. Лампа біля ліжка замигала, ніби силкуючись передати комусь сигнал азбукою Морзе.

І згасла. У темряві, пропахлій паленим, Ніна почула, як тіло впало на килим.

Світло в особняку вимкнулося повністю.

Ніні вистачило мужності знайти свій мобільник і скористатися ним як ліхтариком, сяк-так одягнутися й прикрити Єгора його халатом.

Тільки потім вона вийшла на сходи й закричала, кличучи охорону, що, занепокоєна, бродила з ліхтариками по першому поверху.

За півгодини перезапустили генератор, і вітальню осяяло електричним світлом. Ніна сиділа в кріслі з ногами й крутила в пальцях порожню коньячну чарку.

Приїхала «швидка». Лікар і медсестра були незнайомими. Вони констатували смерть і поїхали, не затримуючись.

Ще за годину приїхала міліція — і серед інших отой слідчий, що вмів говорити пластмасовим голосом. Він піднявся до гостьової кімнати й вийшов звідти за п’ятнадцять хвилин.

— Усе зрозуміло, — він опустився в крісло поряд із Ніною. — Там дріт лежав просто на килимі. Ізоляція пошкоджена. Дріт від лампи, розумієте?

— Ні, — сказала Ніна.

Слідчий проникливо поглянув на неї:

— Єгор Денисович…

— Не було на килимі ніякого дроту, я його не пам’ятаю!

— Підіть і погляньте, будьте ласкаві. Він весь обвуглився, дріт тобто. Добре, що пожежа не зчинилась…

— Дуже добре, — жовчно потвердила Ніна.

— Справа буде гучною, — нібито перепрошуючи, сказав слідчий. — Для міста це… Єгор Денисович — фігура номер один… Навіть мер не настільки популярний.

— Я збираюсь поїхати додому.

— Даруйте, найближчими днями не вийде, — голос слідчого набув твердості. — Нещасний випадок із директором фабрики — це не випадок із вашою, пробачте, колегою. Вам доведеться лишитись. Буде відкрито справу.

— Яку справу?!

— Про необережне поводження з… електропроводкою, наприклад. Притягнуть, можливо, монтажників… чи хто там відповідав за цей кабель?

— Я мушу повернутися додому! Термін мого відрядження вийшов!

— Він же не отримував рахунку? — раптом пробурмотів слідчий, дивлячись повз Ніну, нібито вдаючи, що балакає сам із собою.

— Ні, — озвалася вона повільно.

— Дивно… Що він робив, коли наступив на дріт?

Ніна мовчала.

— Ви заміжня?

— Ні.

— Тоді в чому проблема? Ви доросла людина, вільна, з ким хочете, з тим і…

— А з ким не хочу?!

Слідчий нарешті на неї поглянув:

— Тобто ви не хотіли?

— Ідіть до біса.

— Єгор Денисович, — подумавши, сказав слідчий, — кілька разів потрапляв у делікатну, м-м, ситуацію… й відкуповувався. Нічого такого, ніяких малоліток… Просто… любить він це діло. Любив.

Аси проти турсів. Здрастуй, Фреє, я твій Тор; Ніна скоцюрбилась у кріслі, обхопивши коліна руками.

— То що він робив, коли його… вбило?

— Ішов, — неохоче озвалася Ніна.

— До вас?

— Ні, помочитися!

Слідчий довго дивився на Ніну — і раптом зблід. Позеленів, ніби побачив перед собою в кріслі смерть із косою.

— Я зроблю все, щоб ви поїхали з міста якомога скоріше, — сказав, ледь розтуляючи губи.

Уночі вузькою та чудово відремонтованою дорогою Ніна поверталась до Загорівська все на тому ж таксі-«копійці», і за кермом сидів той самий пристаркуватий водій. Фари вихоплювали з мороку асфальтову смугу на сотню метрів уперед.

«И слишком устали, и слишком мы стары для зтого вальса и этой гитары…» — надокучливо повторювалося в Ніниній голові.

— От воно, гляньте, — сказав раптом водій крізь зуби.

Обіч дороги вгадувалася темна купа руїн.

— Тут жили отець Філіпп зі своєю матушкою. Суворий. Бувало, в піст пройдеться базаром, побачить рундук, де м’ясо отак-о викладено, та й плюне на нього… Не засоромиться…

— Ого, — пробурмотала Ніна.

— Лагодив церкву мало не сам, усім цікавився. Електрика вигнав за матюки. Сам монтував проводку. І вдарило його струмом, уже не знаю як. Зайнялася пожежа… Усе згоріло: церква, будинок. Тіло витягти робітники не встигли. Поставили хрест на кладовищі над порожньою могилою… А матушка його поїхала.

Машина розігналася на трасі, й руїни лишились позаду.

— І що? — тихо спитала Ніна.

— А й те! — вагомо сказав водій. — Позаторік, у жовтні це було. Відтоді стали рахунки приходити, часом грішникам, а іноді наче й не втямиш за що. А буває, що й без рахунку когось… того. От як Єгора Денисовича, земля йому-пухом.

— Він наступив на дріт, — сказала Ніна. — Це коротке замикання!

— І завжди так, — пошепки погодився водій. — Коротке. Коротше нема куди.

— Чому ж ніхто не каже про це? Чому всі мовчать?!

— А й ти мовчи, — порадив водій, пожувавши губами. — Цілішою будеш, от що.

У повній тиші вони знову, як і вчора ввечері, проїхали повз великий щит: «Ласкаво просимо до Загорівська!»

Молода адміністраторка не спала. Появі Ніни не здивувалася; взяла її паспорт, покрутила в руках:

— Значить, будемо вас заново селити?

— Селіть, — меланхолійно погодилася Ніна.

Великі круглі дзиґарі над адміністраторською показували половину на п’яту ранку.

— Мені скоро змінятися, — сказала дівчина.

— Зміняйтесь.

— Я взагалі добу через дві, просто попросили вийти підмінити…

— Скільки завгодно.

— Це правда, що Чукотського… що він помер?

Ніна не зразу зміркувала, що Чукотський — прізвище Єгора.

— Так. Наступив на дріт.

Дівчина витягла облікову картку:

— Я тут за вас сама заповню… Ви потім просто підпишетеся,добре?

— Гаразд.

— Він був непоганою людиною, — дівчина, здається, просто не могла примусити себе замовкнути. — Багато робив для міста…

Тільки коли він прийшов на цю посаду, вже було зрозуміло… Два роки тому, в жовтні.

— Так? — Ніна насторожилась. — І що було зрозуміло?

Дівчина зметикувала, що сказала забагато.

— Мені потім рахунок прийде, — промовила жалібно.

— За що?

— За язик, — вона писала, не зводячи очей, виписувала друкованими літерами дані з Ніниного паспорта.

— Хто надсилає рахунки?

Дівчина зітхнула:

— Колишній начальник фабрики був узагалі золотою людиною. І в нього була дочка, ми в одному класі навчалися. Свєтка. На медаль ішла. Таке дівчисько, ну, диво…

— І що сталося? — Ніна сковтнула, відчуваючи, як підступає холодок під горло.

— Банда якихось приїжджих гопників її вбила, — адміністраторка раз у раз наводила цифру «8» в обліковій картці. — У нас узагалі спокійно, ніколи не було, щоб… А він, колишній директор, Степан Ілліч, пішов на фабрику, відчинив трансформаторну будку й… Подейкують, купка попелу від нього зосталась. І того ж дня, хвилина у хвилину, на машину цих покидьків упала опора з дротами, й машина на друзки, а в машині горілі кістки… Це правда, — вона нарешті звела очі. — Я була на похороні Свєтки, тоді все й сталось. А потім почали приходити рахунки.

— А як же священик? — розгублено запитала Ніна. — Цей… отець Філіпп?

— А це казочки, — впевнено сказала адміністраторка. — Та пожежа була раніше. І, кажуть, просто робітники напилися та підпалили випадково.

— Це ти написала записку Олені? — спитала Ніна. — «Олено Вікторівно, можете не вірити»…

Дівчина ледь помітно кивнула:

— Мені вчора теж рахунок прийшов. Я на фотоапарат гарний відкладала… Все довелося вигребти із загашника й сплатити.

— За що? — повільно спитала Ніна. — Що вчасно не розтлумачила правила?

— Так.

— Та ти ж не могла!

— Дарма.

— Нічого собі, — пробурмотала Ніна, — оце так уявлення про справедливість…

— Зате, — дівчина раптом скинула підборіддя, — у нас лікарні найкращі в районі. І дитяча, й доросла. Все є: ліки, апаратура — все. Не лишилося жебраків. Пенсіонери добре живуть.

— За рахунок… сплати рахунків?

— А що?

— Оленка ж не знала, — пробурмотала Ніна.

Дівчина знову похнюпилася. Ніна взяла з її рук свій паспорт, картку-ключ і хотіла було вже піти, але повернулась від сходів:

— Міське управління електричних мереж — це справжня організація? Хто у вас тут відповідає за стовпи, дроти, трансформатори — ну, за все?

— Міськенерго.

— Тобто звичайні рахунки також приходять? За світло?

— Як усюди.

— А «міське управління мереж»…

— Це справедливо, — тихо промовила дівчина.

Ніна втрималася від грубощів і мовчки піднялася знайомими східцями.

За вікнами ледь розвиднилось. Ніна автоматично потягнулася до вимикача — та рука її зупинилась на півдорозі.

Надимаючи ніздрі, вона встала посеред напівтемної кімнати. Прислухалася.

Свинячими рилами дивилися з кутків розетки.

Маленький телевізор примостився на тумбі біля вікна. Від нього тягнувся дріт і губився в стіні.

Калачем згорнувся шнур від торшера, змією — від настінної лампи-бра.

Ніна зціпила зуби. Акуратно висмикнула з розетки шнури торшера й бра. Відімкнула телевізор: згасло криваво-червоне вічко на передній панелі. Для спокою вона вивернула би пробки, та тут, у готельному номері, не було окремого розподільного пульта; стоячи посеред кімнати, вона всміхнулася тепер уже з полегкістю.

Далі що?

Ніна повалилась на ліжко; останніми днями їй доводилося спати зовсім небагато, і сон не йшов на користь. Голова нила, всередині сиділо непоставлене питання, яке вона зачепила мимохідь — і залишила на потім із позначкою «дуже важливо».

Що за питання?

Шнур на килимі в гостьовій кімнаті. Подовжувач. Хтось поспіхом перемкнув лампу біля ліжка, висмикнувши шнур із найближчої розетки й під’єднавши до дальньої. Покоївка? Чи хто там прибирає в Єгора на дачі, хто стежить за справністю електрики? Замість того, щоб негайно полагодити розетку, хтось перемкнув лампу й, можливо, постарався сховати шнур. Та гостя, напівп’яна та змучена, випадково потягнула його — дверима, підбором чи ніжкою стільця… Й пошкодила ізоляцію.

Логічно. Та не це запитання й не ця відповідь, відверто притягнута за вуха, змушували пульсувати потилицю; а от чому перелякався слідчий? Чого він так сильно злякався, що поблід і пообіцяв випустити Ніну з міста якомога скоріше?

Лежачи, вона притягнула до себе сумку, кинуту поряд із ліжком. Відкрила, шукаючи дзеркало. Під руку підвернувся складений удвічі оранжевий аркуш. Ніна мигом спітніла — й майже одразу зрозуміла, що аркуш учорашній. Сплачений рахунок: «Тормасова Ніно Вадимівно, міське управління електричних мереж… Ви повинні сплатити… Сплату треба здійснити протягом двадцяти чотирьох годин».

І нижче дрібним шрифтом: «З усіх питань звертайтесь…» і номер мобільного телефону. Вона пригадувала — й не могла згадати: на першому рахунку, на тому, що його одержала Олена, — цей номер був чи ні?

Ніна витягнула з торби свій телефон. Подумала й сховала назад. Узяла слухавку пластикового готельного апарата на тумбочці біля ліжка.

Набрала номер, з жахом прислухаючись і не знаючи, чого сподіватися.

Стало чути музичний програш, і жіночий голос, яким звичайно говорять автовідповідачі, повідомив мелодійно і м’яко:

— Ви зателефонували в довідкову службу міського управління електричних мереж. Ви можете залишити повідомлення після сигналу чи надіслати коротке повідомлення на телефонний номер, указаний на бланку рахунку. Дякуємо за дзвінок.

Розлігся писк, і Ніна поклала слухавку.

Якби під рукою в неї був комп’ютер, вона б обов’язково спробувала вивідати щось про «міське управління мереж», та Оленчин ноутбук лежав замкнений десь у міліції і годився тільки на речовий доказ: клавіші його спеклись, і всередині все згоріло. Приплющивши очі, уже засинаючи, Ніна побачила перед собою голого Єгора, що тіпався в іскрах, і різко сіла на ліжку.

Витягнула телефон. Плутаючись і промахуючись по клавішах, настукала лист: «Єгор Дени… не отри…з…мав рахунок». Надіслала на номер, указаний на оранжевім аркуші, і подумала приречено: «Ну, зараз за цю смску з мене знімуть усе, що є на телефонному рахунку».

За кілька секунд телефон курликнув, сповіщаючи про отримання смс, і Ніна вкрилася мурашками. Напевно відповідь від робота: ваше повідомлення прийняте, сплачено стільки…

«Йому не надсилали рахунок».

Ніна відсунула телефон. Висмикнула з-під себе покривало й ковдру, закуталася, сунула голову під подушку.

«Йому не надсилали рахунок». Тому й не отримав. Логічно. Цікаво тільки, який дурень сидить на цьому номері й о шостій ранку відповідає на смски зі швидкістю блискавки…

Тихий тріск змусив її здригнутися й сісти. Так тріщить несправна електропроводка; та Ніна від’єднала від мережі все, що могла, в цьому номері.

Чи в ліжку забули оголений дріт?

Чи у ванній під підлогою чекають свого часу, потріскують контакти?

Фарадей, Вольт, лейденська банка. Сила струму, напруга, трансформатор, генератор, конденсатор. Електричний стілець. Обірваний дріт, колосальний бенгальський вогонь на блискучому від вологи асфальті. Зі швидкістю блискавки.

Вона прислухалася так, що вуха заболіли зсередини. Тріск не повторювався. Можливо, це нерви її, розхитавшися, знов і знов дають пережити те, чого вона вже двічі зазнала?

Телефон сам ліг під руку. Припустімо, це така гра; Ніна глибоко зітхнула й написала нову смс, без помилок: «Тоді за що він заплатив?»

Відповідь надійшла за секунду після відправлення: «Здогадайся».

«Це бот, — із полегкістю подумала Ніна. — Ніхто не може генерувати текст так швидко, значить, він підставляє вже готові слова й фрази навмання. Кажуть, можна годинами розмовляти з ботом і не знати, що він не людина…

Вона посміхнулась і набила нове повідомлення: «Скільки мені років?»

«29».

Між відправленням повідомлення й відповіддю тепер узагалі не було проміжку. Пінг-понг. Ніна довго розглядала маленький монітор, намагаючись зрозуміти, нащо її обманюють очі.

Якщо це збіг, то дуже, дуже чудернацький; поки вона вмовляла себе, прийшла ще одна смс: «Не їдь із міста, будь ласка».

Ніна вимкнула телефон. Прислухалася кілька хвилин; у номері було тихо. Телефон мовчав, як і слід вимкненому приладові. Ззовні потихеньку сходив ранок, висвічував блідо-бузкові шпалери з ледь помітною темною плямою довкола білого вимикача…

Ніна натиснула на кнопку. Віконце мобільника освітилось; курлик — прийшло повідомлення.

«Ти забула вимкнути холодильник».

І смайлик.

Ніна підскочила. У шухляді письмового столу, де в пристойних готелях буває міні-бар… Там крихітний холодильник! Про який вона геть забула, й холодильник досі під’єднаний до мережі!

Вона обережно сповзла з ліжка. Пробралася до вітальні, обираючи, куди ступити, щоб ні в якому разі не зачепити випадковий, нізвідкіль узятий дріт; холодильник працював безгучно. Його шнур був під’єднаний до розетки під столом, тому Ніна його не завважила.

Вона опустилася навкарачки. Вона думала тільки, як удаліше висмикнути вилку; іншим думкам не було місця. Вона взялася за білу пластикову вилку двома пальцями, плавно потягнула — сухий різкий тріск і одинока іскра примусили її відстрибнути.

Не думаючи більше про холодильник, вона повернулася до спальні й серед брижів покривала знайшла телефон.

«Чому вмер Єгор?»

«Він бажав тобі зла».

І, поки Ніна перетравлювала цю новину, надійшло ще одне повідомлення:

«Залишайся, тобі ж подобається Загорівськ».

«А якщо поїду», — без розділових знаків настукала Ніна.

«Отримаєш рахунок, який не зможеш сплатити», — була моментальна відповідь.

Ніна вимкнула телефон.

Їй вистачило кількох хвилин, щоб тут же, не входячи до ванної, прибратися. Вкотре за останні дні підхопивши спаковану валізу, вона вийшла з номера й у холі готелю раптом опинилася в тісному товаристві: фарбована білявка й лисуватий м’який мужичок оточили її, вдвох створюючи подобу натовпу, тицяючи під ніс диктофони:

— Доброго ранку, Ніно Вадимівно, газета «Загорівський вісник», мене звати Іра, чи могли б ви розповісти про свою фірму, про плани співпраці з фабрикою «Брусок»…

— Це правда, що ви стали свідком трагічної загибелі Єгора Чукотського? — одразу перейшов до справи мужичок.

Ніна відчула себе героїнею поліцейського серіалу. Озирнулась по допомогу до адміністраторки; замість блідої дівчини за стійкою височіла монументальна, в рудих кучериках пані.

— Я їду, — сказала їй Ніна.

— Це правда, що вас притягнули як свідка у справі? — жадібно спитав мужичок, що теж дивився американське кіно.

Кинувши на край стійки карту-ключ, Ніна рвонула до виходу — і на порозі готелю, вже зовні, зітнулася зі знайомим слідчим.

— А я по вас, — сказав він замість привітання.

— Я мушу поїхати негайно.

— Не хвилюйтесь. Поїдете.

Машина слідчого, роздовбаний «бобик», примудрилася влипнути в єдиний на все місто затор. Коли, простоявши на центральному проспекті півгодини, «бобик» звернув на вузьку адміністративну вуличку, об нерви роздражненої Ніни можна було прикурювати цигарку.

Слідча управа виявилася сірою офісною будівлею з багатьма коридорами та кімнатами. На білих дверях убиралень розвішані були таблички з наказами дотримуватись чистоти; Ніну привели до великого кабінету, де між площинами з тьмяного лінолеуму й рудуватого тиньку розташовувалися рипучий стіл, вервечка стільців, сейф та армія фанерних шаф.

— Ми порушуємо встановлений порядок, — нервово сказав слідчий. — Треба було надіслати вам повістку, оцю, — він виклав на край столу документ із печаткою. — Та часу катастрофічно бракує. Ви ж хочете поїхати скоріше, так?

— Я вам дещо хочу показати, — сказала Ніна, осяяна. — Ви пам’ятаєте номер, надрукований на рахунках? От…

Вона витягнула телефон, увімкнула, тремтливими пальцями набрала смс: «Чому помер Єгор Денисович?»

Відповіді не було. Ніна чекала секунду, й дві, і двадцять; слідчий зітхнув:

— Будь ласка, не відволікаймося.

— Погляньте! — Ніна відкрила одну з смсок у папці «Отримані». — Він мені відповідав!

Слідчий узяв її телефон. Меланхолійно проглянув записи. Здригнувся, ніби зупинившись на чомусь поглядом. Подивився на Ніну:

— А… скажіть…

— Що?

— Нічого, — слідчий ще більше спохмурнів. — Ні, все зрозуміло… Візьміть.

Він повернув їй телефон.

— Ви ж можете дізнатись, на кого зареєстрований той номер? — не вгавала Ніна.

— Ні на кого, — сказав слідчий.

— Тобто?

— Такого номера не існує.

— А, — Ніна затнулась.

— Розкажіть докладно, як ви потрапили на дачу до Єгора Денисовича, як пройшов вечір і що сталося потім, — слідчий знов заговорив пластмасовим голосом.

— А потім мені можна буде поїхати?

— Так. Негайно.

Ніна сперлася на стіл:

— Як ви знаєте, ми з моєю колегою Оленою Антоновою приїхали до Загорівська в справах…

Вона затнулась. От уже багато годин вона не згадувала Олену, чиє тіло досі зберігалося в міській трупарні.

— У справах, — вона вправилася з голосом, — пов’язаних зі спільною роботою нашої дизайнерської фірми й деревообробної фабрики «Брусок»…

Вона говорила, не вгаваючи, двадцять хвилин, і в горлі пересохло. Вона розповіла все, як було, тільки в самому кінці її історії Єгор Денисович увійшов до кімнати, щоб… щоб уточнити, коли в неї поїзд. Так-так, вона не знає, чому саме цієї миті йому знадобилося знати час відправлення. Можливо, він хотів устигнути закінчити роботу з документами… Після нещасного випадку з Оленою Вікторівною все стало так непросто…

Вона замовкла, і слідчий підсунув до неї склянку з водою:

— Зараз розшифруємо диктофонний запис. Ви підпишете — «З моїх слів записано правильно». І вас відвезуть на вокзал.

— Спасибі, — щиро подякувала Ніна.

І подумала: «Надсилай, надсилай свій рахунок. Я буду далеко. І я буду дуже-дуже обережною, я викручу пробки в квартирі, я житиму при свічках. Мені б лише дістатися додому, а вже там я дам тобі раду…»

На столі в слідчого задзвонив телефон.

— Так, — сказав слідчий і зсунув брови. — У мене… Що? А… Я попереджав, що… він певен? Та знаю я… Добре.

Він поклав слухавку, і з виразу його обличчя Ніна зрозуміла, що є новини, а от чи добрі, а чи ні — незрозуміло.

— Мер хоче з вами поговорити, — сказав слідчий. — Це недалеко. Практично через дорогу.

У коридорах мерії не горіло світло; поверх розеток біліли пластикові захисні ковпаки. Кабінет мера освітлений був сонцем, що вже багато днів поспіль зігрівало денний Загорівськ.

Мер, невисокий худорлявий чоловік років п’ятдесяти, трохи привстав їй назустріч із-за столу; скинувшись поглядом із його запаленими очима, Ніна нашорошилась.

— У мене є інформація, — тьмяно сказав мер, — що ви не зможете поїхати з міста, Ніно Вадимівно, ні сьогодні, ні завтра. Ні післязавтра.

— Звідки інформація? — пробурмотала Ніна, відчуваючи, як непритомність бродить десь біля потилиці.

— Із надійних джерел, — не кліпаючи, відгукнувся мер. — На жаль… усе дуже серйозно.

Ніна ковзнула поглядом по його піджаку, по стосу паперів, по вигадливому письмовому приладдю й сувенірному календарю; на краю стола валялися гумові рукавички. Чорна гума прикривала дещо оранжеве, прямокутне.

Мер простежив за її поглядом. Швидко обійшов стіл, узяв рукавички й те, що вони прикривали, кинув за прочинені дверцята сейфа:

— У нас є резиденція для офіційних делегацій. Пристойне місце, ми туди селимо почесних гостей, спортсменів… артистів…

— Я збираюся повернутись додому, — сказала Ніна.

— Це неможливо! — в голосі мера прогучала істерична нотка. — Я сам… ми самі б раді вас відправити цілу й здорову. Та не можемо.

— Подумайте самі, — сказала Ніна. — Виникнуть питання. Термін відрядження закінчився. На роботі в мене підуть прогули. У п’ятницю приїде машина за тілом Олени. У понеділок похорон…

— Ніно Вадимівно, — мер важко дихав, — або ви знайдете спосіб пояснити вашим колегам і родичам необхідність затриматися в Загорівську… На якийсь час… Або… ми будемо вимушені, я не знаю. Звинуватити вас у вбивстві Чукотського, замкнути в слідчому ізоляторі… Вирішуйте.

— Ви це серйозно?!

— А ви не розумієте? — мер поглянув їй в очі.

— О Господи, — пробурмотала Ніна.

Будинком делегацій був старий особняк, відремонтований років зо п’ять тому й розділений на кілька ізольованих квартир. Кур’єр приніс Ніні піцу, яку вона не замовляла, та взяла, тому що треба ж щось їсти; на кухні знайшлися чай і чайник, тостер і хліб, цукор, сіль і йогурти в холодильнику.

Озирнувшись, Ніна відшукала в коридорі розподільний щит. На її щастя, автоматичні запобіжники були обладнані важелями; зціпивши зуби, надівши на руку поліетиленовий пакет, Ніна перевела важільці в положення «вимкн.» і витерла з чола холодний піт.

Вимкнувся холодильник. Безпечними стали розетки. До вечора лишалося ще кілька годин; біля входу в особняк, чудово видимий із вікна, стояв товстий чоловік у штатському, палив і дивився собі під ноги.

Ніна витягнула мобілку й побачила, що акумулятор от-от віддасть Богові душу; поки вона розмірковувала, чи зателефонувати шефові, той об’явився сам.

— Ніна?! Ти де?

— У Загорівську.

— Що ти досі робиш у Загорівську?! Ти зранку повинна бути на роботі!

— Мене не випускають, — сказала Ніна.

— Що?!

— Мене не випускають із Загорівська, — вона міцно зціпила зуби. Хай мер вирішує свої проблеми самостійно.

— Ти що, з’їхала з глузду? Мужика зустріла, так? Май на увазі, що за солодкі походеньки потім розплачуються гіркими…

Розмова увірвалася. Акумулятор мобільника зовсім розрядився. Ніна кілька секунд дивилася на телефон, нібито вперше його побачивши.

Ні, в шефа, звичайно, своєрідний погляд на світ…

Їй раптом стало шкода Олену — заново й до сліз, по-баб’ячи. Могла ж справити собі гарну долю, вродлива, недурна, темпераментна… Та от зачепилася за шефа, мерзотника, який безнадійно одружений на ще одній нещасній бабі, й ростуть двоє дітей. І роками б тягнувся цей безперспективний зв’язок, якби не місто Загорівськ і рахунок, який треба б сплатити, проте Олена не сплатила…

Вона припинила плакати так само раптово, як і почала. Цікаво, на яку суму надіслали рахунок меру. І за що він буде платити. А заплатить же, нікуди не подінеться: не вбережуть його ні гумові рукавиці, ні викручені пробки. Спасибі Фарадею, Вольту, Амперу, Ломоносову з їхньою теорією електрики — нема куди тікати. Загорівськ нанизано на електричну мережу, як тушку на рожен: підстанції живляться від магістральної лінії, розливають світло по вулицях, тепло по мікрохвилівках і тостерах. А Ніні й чаю скип’ятити нема де: в наявності електрочайник і електроплита…

Вона з’їла холодну піцу й подумала, що їхньому шефові, мабуть, непогано б надіслати рахунок. За Олену й за всіх, кому він мимохідь життя зламав. Піца виявилася з ковбасою; підбираючи впалі на картон кружальця, Ніна уявила, як шеф витягає з конверта оранжевий прямокутник. Який він стає на виду, коли бачить суму; Ніна зрозуміла, що ця думка їй приємна. Рахунок шефові. Це було б справедливо.

Вона випросталась на канапі й подумала ще — про високопосадових негідників, що жирують на чужій біді; кожний із них, отримавши рахунок, сплатив би його, і величезні неправедні гроші перекочували б до недужих, убогих, бідних…

Вона спинила себе: а чи бідні не розжиріють на грошах, що впали з неба?

Вона перевернулась на бік і підперла щоку долонею. А бідні, припустімо, коли розлінуються й загнуть кирпу, теж можуть одержати невеликий рахунок… Нагадування на майбутнє, щоб не зазнавались…

Вона всміхнулася. Думки, досконалі в своєму безумстві, розважали її. Дуже складно й неприємно захищатись від неможливого, особливо коли воно лізе в твою реальність із рішучістю бегемота, зате коли нарешті повіриш у неможливе — світ стає простим і легким, як повітряна кулька.

Вона завагалася ще; на вулиці сутеніло. Визирнувши з вікна, Ніна побачила, що вже розгоряються ліхтарі і що товстого чоловіка біля дверей особняка змінив тонкий, високий, у яскравому китайському пуховику.

Вона пройшла до передпокою, затамувала подих і перевела важільці запобіжників у положення «ввімкн.». Потім засвітила в кімнаті й зажмурилася: такою яскравою здалась їй звичайна лампочка.

Знайшла в сумці блок живлення, під’єднала мобільник до мережі. Руки трохи дрижали — й ледве не впустили слухавку, коли надійшов сигнал про отримання смски.

«Не бійся, все добре».

Ну звичайно.

Залишивши телефон заряджатися, Ніна пішла на кухню й нарешті закип’ятила чаю. Усе добре; ця штука, хай чим вона була, чомусь із симпатією ставиться до Ніни. Може пригрозити, звичайно, може надіслати рахунок на сміховинну суму… Просто так, для годиться. Та в принципі — в принципі… Виходить, що директор фабрики «Брусок», не остання в місті людина, розстався з життям тільки тому, що повівся неделікатно щодо Ніни.

«А в суді ж його, найпевніше, виправдали б, — подумала вона, розмішуючи цукор у сповитій парою чашці. — Так і не дійшло б до суду. Таке й зґвалтуванням не назвеш… Скажуть: чого ти хотіла, рибонько, навіщо ти до нього приїхала, подавала надії, ти ж не школярка? Не було зґвалтування, просто треба сплачувати рахунки…»

Ніна відсьорбнула з чашки, обпеклась і фиркнула.

«Він бажав тобі зла».

Ні, тієї миті він нічого їй не бажав, він узагалі про неї не думав. І от — заплатив. За Ніну. За один лише замір…

А ніхто ж і ніколи не вважав Ніну великим цабе. У школі вона була на других ролях. В інституті — на других. У житті — то на других, то на третіх. Навіть поряд з Оленою вона завжди почувалася дуеньєю…

Вона відставила чашку, взяла стілець, приставила до стіни — там, де лежав на паркеті телефон, під’єднаний до розетки. Оце питання, що хотів поставити їй слідчий під час останньої зустрічі: а чому, власне, це так вам симпатизує, що навіть не хоче відпускати?

Вона довго думала, як сформулювати питання, врешті-решт написала: «Чому саме я?»

«Ти цього гідна», — надійшла моментальна відповідь.

Ніна замислилася. Чи гідна вона, щоб її замикали силоміць у місті, звідки вона хоче вирватись? Чи вона гідна того, щоб кожний, хто косо на неї подивиться, отримував рахунок на величезну суму?

Вона зрозуміла, чому зблід слідчий, поглянувши на неї. Вона зрозуміла, чому нервувався мер. «Якийсь час, — подумала вона, — мені догоджатимуть, як цариці, а потім розшаленіють і вб’ють… Уберуть якимось чином, і я їх розумію…»

«Ти мене не відпустиш?»

«Тобі буде добре тут», — прийшла відповідь.

«Хто ти?» — зважилася Ніна.

«А ти хто?»

«Я людина, жінка, дизайнер. А ти хто?»

«І я людина», — прийшла відповідь.

Ніна відчула, як гарячий піт виступає між лопатками:

«Як тебе звуть? Ти чоловік чи жінка?»

Пауза. Нова смска не надходила; тихенько тріснула розетка, від якої живився мобільник. Ніна відстрибнула, ледь не зваливши стілець.

Вона загралася. З цим не можна грати. Треба було сидіти в темряві, не торкаючи запобіжники, ні з ким не розмовляючи.

Ударив дзвінок. Ніна скрикнула; виявилося, що дзвонив міський телефон на журнальному столі — звичайний, старий, тем-но-синій телефон із масивною слухавкою на крученому шнурі.

— Алло! — пробурмотала вона в слухавку.

— Ніна Вадимівна? — вона не впізнала голос. — Як ваші… справи?

— А ви хто?

— Я Михайло Андрійович, мер…

— А, — сказала Ніна й трохи знітилась. — У мене все гаразд, крім того, що шеф вимагає, аби повернулася на роботу.

— Можливо, ми зможемо з ним домовитися, — сказав мер.

— Ви?

— Чому ні? Ми подовжимо відрядження… Домовимося з керівництвом фабрики… Оплатимо всі витрати… Ніно Вадимівно, Олег Федорович мені сказав, що у вас є… певні… смс на телефоні.

Ніна тяжко думала декілька секунд, перш ніж згадала, що Олегом Федоровичем звуть слідчого з пластмасовим голосом.

— Є, — сказала вона раптом охриплим голосом.

— Ви не проти… якщо я до вас під’їду… за кілька хвилин?

Увійшовши до вітальні, мер найперше примружився. Можна було нічого не пояснювати: ця людина принаймні кілька днів не вмикала вночі світло й відвикла від електричної яскравості.

Ніна, вдаючи господиню, всадовила його в крісло біля столу. Мер уважно оглянув кімнату — й тільки потім силувано всміхнувся:

— Бачте. Не кожен… може похвалитися, що в нього є в колекції смс із того номера.

— Можливо, це трюк, — припустила Ніна невинним голосом. — Знаєте, підставний номер. Шахрайство.

Мер мовчав. У цій мовчанці була відповідь на всі припущення: про шахрайство, хакерство, підставні номери, пройдисвітів, терористів і масонську змову.

«Він сплатив свій рахунок, — подумала Ніна. — Сплатив, але таки боїться; він боїться, напевно, набагато більше за мене».

Не дожидаючи повторного прохання, вона простягнула меру свій телефон. Рука його здригнулася, та мер опанував себе:

— У вас «Нокіа»? У мене «Айфон», я забув, як тут і що…

Ніна мовчки допомогла йому відкрити теку з листами. Директор подався вперед, гортаючи, ворушачи губами.

— Не треба ставити йому запитань, — сказав ледве чутно.

— Чому?

— Він замикається… чи його замикає.

— Що це таке? Ви знаєте? Воно існує насправді?

— Ніно… Вадимівно, — сказав мер. — Чи погодитеся ви зі мною прогулятись?

«БМВ» мера заїхала так далеко і в таку темряву, що Ніна серйозно почала непокоїтись.

— Е-е-е… Михайле Андрійовичу! Куди ми їдемо?

— Не турбуйтеся, Ніно Вадимівно. Це рекреаційна зона…

— Негайно повертаємось!

— Не бійтеся, на Бога, вам нічого не загрожує!

— Випустіть мене!

— Ніно Вадимівно, будь ласка… Льоню, спини!

Ніна вискочила з машини й спинилася, важко дихаючи, метрів за двадцять, на узбіччі. Довкола не було ні вогника. У такт вогкому вітру розгойдувалися дроти високовольтної лінії.

— Ми не можемо стояти під лінією, — пошепки сказав мер. — Розумієте?

— Куди ви мене везете?

— Та нічого, нікуди… Просто треба звернути… до лісу. Не під лінією, розумієте?

Подолавши сліпий страх, Ніна повернулася до машини. Хвилин за п’ятнадцять машина зупинилася на пагорбі під стовпами — пустими, без дротів. Лише кілька опор зосталось від старої лінії. Керамічні ізолятори біліли, як мовчазні птахи на поперечинах.

— Слухайте, — пошепки сказав мер, — не перебивайте. Уранці, о четвертій нуль-нуль, заплановано вимкнення головної підстанції. Все місто повністю залишиться без світла. Дуже багато моїх сил пішло на те, щоб… домогтися, пробити, домовитися… Збитки… Ми просунули операцію як «профілактичні роботи», проте в цей час, із четвертої до пів на п’яту… його не буде. Я не знаю, чи вийде в нас до кінця його знищити, але… ви зможете піти.

Ніна мовчала.

— Є ж якісь обмежувачі, — нервово продовжував мер, — кордони… межі для нього… Є ж якийсь спосіб його зупинити…

— Хто він?

— Та ніхто! — мера тіпало. — Як ви собі уявляєте? Хто це може бути?! Уже згоди в місті дійшли, гади, мовляв, дістають по заслузі, коли сплачують рахунки… нехай так і буде… Електрик для них — однаково що місцевий бог, регіональний такий, справедливий… за їхніми уявленнями…

— Хто?!

— Електрик, ви такого слова не чули в нас? Батюшка жалівся — ледь не змушують його визнати Діму святим…

— Діму?

Ніна пригадала руїни згорілої церкви біля дороги. І розповідь дівчини-адміністраторки про колишнього директора фабрики.

— Це… старий священик? Ним же був отець Філіпп? Чи…

— Це мій син! — уривчасто сказав мер. — Автокатастрофа, півроку в комі, всі сподівалися дива, хоча вже зрозуміло було, що… А тут аварія на підстанції. І місто без світла, все…

Він замовк. Той самий сирий вітер тріпав гілки утомлених за літо дерев.

— Аварійно вимкнулась лікарня, — пошепки сказав мер, — і, поки переходили на резервний генератор, він умер… А потім я став отримувати смски, — мер здригнувся. — А потім стали надходити рахунки…

— І вам? — швидко спитала Ніна.

— Ніно Вадимівно, — глухо сказав мер. — Діма був розумово відсталим. Його улюблену людину — його виховательку й нянечку — звали, як і вас, Ніна Вадимівна. Це була дуже хороша, добра жінка… При ній і Діма був добрим… Він прив’язався до вас просто тому, що ви нагадали йому ту жінку. Інших пояснень я не маю.

— То що ж мені робити?

— їхати геть! Ви з ним не справитеся. Він хвилюється, коли ви поряд. Невдовзі мені не буде чим сплачувати його рахунки… Для мене одна надія — вимкнення підстанції. Йому не буде чим живитися. Він перестане. Закінчиться.

— Помре?

— Як може вмерти… неживе?

— Заждіть, — сказала Ніна. — Ви зверталися… до вчених? До екстрасенсів, ну, я не знаю… До жовтої преси?

— До жовтої преси, — мер криво всміхнувся. — Ну хіба що… Знаєте, скільки такого публікують у країні? Про русалок, інопланетян, про полтергейст? Щодня в газетах, а в Інтернеті — хоч греблю гати… От у нас один захотів прославитися, написав у своєму блозі щось на кшталт хроніки… Потім продав комп’ютер, аби сплатити рахунок. Добре, що будинок не продав.

Ніна помовчала. Вона розуміла, що сказано все, і навіть більше, і все-таки не втрималась:

— А що сталося з тією жінкою? З Ніною Вадимівною? Ви так говорите, ніби…

— Вона була за кермом машини, коли вони розбились, — мер скригнув зубами. — Запам’ятайте: з четвертої до пів на п’яту.

Світла в місті не буде взагалі. Тікайте; не вмикайте телефон. Не стійте під високовольтною трасою. Не торкайтесь до розеток. Тікайте і не озирайтесь.

Про те, щоб спати, не було й мови. Заново вимкнувши світло в квартирі, Ніна сиділа біля вікна, дивлячись на освітлені вікна вгору й униз по вулиці.

Біля входу до особняка стояла машина, з вікна розтікався шансон, подеколи перепинюваний рекламою.

Щоб позбутися болю, Ніна вигладжувала скроні, пила давно остиглий чай і думала про Електрика.

«Він грамотно пише смски, от у чім проблема. Іноді не зважає на розділові знаки, проте не тому, що не вміє їх розставляти. Телеграфний стиль буває виразнішим за епістолярний, бездоганний з точки зору пунктуації. Якось не тримаються купи його листи з розповіддю нещасного мера».

Розумово відсталий хлопчик, імпульсивний, вередливий? Чи все-таки колишній директор фабрики? Чи отець Філіпп? Витівка з рахунками — в дусі непримиренного священика, що не соромився в день посту плюнути на прилавок із м’ясом… Так, Олена була хамуватою й запальною, проте на електричний стілець за таке не саджають!

Ні, я не вимкну телефон.

А коли я поїду з Загорівська, мені все ще приходитимуть його смски? Чи Електрик замкнений у межі міста, точніше, міської енергетичної мережі?

Чому він досі не розтікся по всьому світу? За якими законами живе ця істота, якщо це істота, звичайно, а не явище?

Можливо, в магістральній мережі для нього зависока напруга? Він не може піти від підстанції вгору, як риба не може перестрибнути загату ГЕС? Тому він існує тільки в Загорівську, тільки в місцевій мережі, і, можливо, воліє жити з певної напруги, частоти, сили струму…»

Ніна зітхнула. Шкільна фізика була давно, дуже давно. «Розповісти б фахівцеві, поділитися гіпотезами.

Ні, я не ввімкну…»

«Ти цього гідна». Хіба це відповідь хлопчика, якому вона нагадала улюблену виховательку? «Ти цього гідна». Чому? Де той момент, той поворотний пункт, після якого Електрик звернув на неї особливу увагу?

Шоколад на готельній стійці? Гроші поверх грибів-лисичок одноногого стариганя? Що? І з якого дива Електрик повинен цінувати її за добрі, звичайно, проте такі дрібні й необтяжливі загалом учинки?

Їй завжди хотілося, щоби хтось цінував її просто так. Не за обличчя й одяг, не за розум і стиль, і вже, звичайно, не за подачки. Їй хотілося, щоб у роду в неї знайшлись королеви, щоб на бронзовій монеті було викарбувано її профіль, щоб на сталевому щиті красувалося її ім’я. «Боже мій, дитячий садок». «Ти цього гідна». Чи то одкровення, чи то рекламне гасло.

Вона взяла в руки слухавку. Поглянула на кварцовий годинник на стіні: пів на першу ночі.

Утонула кнопка. Засвітився екран телефону. Тиша…

«Ти тут?»

«Тут», — прийшла миттєва відповідь.

«Чим я відрізняюсь від інших?»

«Ти знаєш».

«Ні».

«Ніно, тобі ціни нема».

«Ти не Діма», — вона зубами віддерла присохлу шкіру з верхньої губи.

«Навіщо ти вимкнула світло? Я однаково тебе бачу».

— Чим ти бачиш? — спитала Ніна вголос. Відповіді не було.

Тільки не ставити дурних запитань. Як-от: чи є в тебе очі, чоловік ти чи жінка, чому ти набираєш текст так швидко…

«Твоя правда. У мене немає імені».

Ніна здригнулась.

«Мене ніяк не звуть, тому що мене ніхто не кличе», — прийшла наступна смска.

І за секунду інша: «Назви мене як-небудь. Тільки не Електрик».

Ніна заметалася.

«Як тебе назвати? Як ти хочеш, щоб тебе називали?»

«Як-небудь».

«Світло, — вона зважилась. — Я називатиму тебе Світло, добре?»

Смайлик. І ще один смайлик за секунду. «Він сміється», — подумала Ніна.

— Тебе хочуть убити, — сказала Ніна вголос.

«Спасибі».

Вона здригнулась. А що, як він почув?!

«За що?»

«За ім’я».

«Тобі подобається?»

«Звичайно».

Ніна ще раз поглянула на годинник.

«Мені час спати, — написала, подумавши. — Уже пізно».

«На добраніч. Нічого не бійся».

«Зажди», — швидко написала Ніна.

«Що?»

Стукіт годинника відлунив дзвоном у вухах. Хоча стукав він ледве-ледве.

«На добра…ніч», — тремтливими руками написала Ніна й швидко вимкнула телефон.

О четвертій годині згасли поодинокі вікна, що де-не-де світились на фасадах будинків. Згасли всі ліхтарі вздовж вулиць. Згасли вивіски й рекламні щити.

У повній темряві, сподіваючись лише на щербатий місяць майже в зеніті, Ніна бігма дісталася до перехрестя. Там чергувала, поблискуючи в сутінках автономною електричною «шашкою», знайома «копійка».

— Чого це? — підстаркуватий водій зацікавлено роззирався. — Темно ж як… Світло, чи що, вирубилось?

— Аварія на підстанції, — сказала Ніна.

— Ого-о, — протягнув водій. — Це серйозно.

— Мені на вокзал, — сказала Ніна.

Водій кинув на неї довгий погляд; вираз його обличчя залишався невидним у мороку.

Тоді вона примусила себе й розсміялася.

— Чого думаєш, дядю? Заплачу за лічильником удвічі. І, знай, у мене всі рахунки погашено!

Таксист зважився.

Порожнім, темним містом, пробиваючи його світлом фар, вони вибралися на трасу; годинник у Ніни на зап’ясті показував четверту п’ятнадцять. Над дорогою простягайся дроти високовольтної лінії — безгучні. Пусті.

— Тільки швидше, — попросила Ніна. — Тільки швидше, дядю, я запізнююсь!

Водій знову на неї покосився, та швидкості додав. Траса була порожньою, і «копійка», підстрибуючи на вибоїнах, неслася майже по самій осьовій.

— Швидше!

Проминули щит «Ласкаво просимо до Загорівська» — залишили його позаду. Ніна закусила губу; ще через десяток кілометрів, майже о четвертій тридцять, дорога і високовольтна траса розійшлися врізнобіч. Стовпи з лінійкою дротів пішли ліворуч, туди, де на горбі ледве виднілася будівля підстанції. Дорога збочила праворуч, і попереду показалося світло на залізничному переїзді.

Тоді Ніна розридалася, лякаючи водія. Вона ридала з радості визволення; вона лила сльози, оплакуючи лиху долю, другосортність і самоту, які триватимуть тепер вічно. Єдина істота, здатна цінувати й любити її, виявилася чудовиськом в електричній мережі; той, кого вона назвала Світлом, мав назавжди зникнути цієї ночі — вона сподівалась на це, й боялася цього, й, оплакуючи Електрика, вила в нічному таксі — по-вовчому й побаб’ячи.

Телефон дзвонив і дзвонив; Ніна довго не могла втямити, де вона знаходиться. Це дім, пожаданий дім, рідна квартира, розібрана валіза посеред кімнати, світло за віконцем… «Ну й доріжка була, бр-р… Котра година?»

Телефон не вгавав. Трохи звівшись на лікті, Ніна взяла з тумбочки слухавку:

— Алло…

— Дякувати Богу! — сказав шеф, і в його голосі була щира радість. — Бо я вже нервуюся, чесне слово.

— Чого нервуватися? — сонно пробурмотала Ніна. — Зі мною все добре…

— Оленку привезли, — серйозно сказав шеф.

Ніна зітхнула крізь зуби.

— Так, з’їздили ви, — шеф теж зітхнув. — Суцільні похорони. Угоду підписувати вони поки не будуть: у них керівництво нове ще не призначили… І, ти чула, мер у Загорівську дуба дав?

— Що? — Ніна різко сіла на ліжку.

— Так от, цієї ночі, уже є в новинах… Струмом його вбило, що характерно.

— Трясця, — тихо видихнула Ніна.

— Слухай, а це… що в них там з електрикою?

— Не знаю.

— Відпочивай, — помовчавши, сказав шеф. — Похорон у понеділок, о десятій.

— Прийду.

Вона дала відбій — і раптом побачила повідомлення на автовідповідачі. Телефонували вночі: в цей час міський телефон у Ніни був автоматично вимкнений. Друга година ночі… Хто ж це?

Внутрішньо зібравшись, вона натиснула на червону кнопку.

— Ніно Вадимівно! — прокричав крізь перешкоди знайомий голос. — Це Лемішев, мер… Не під’єднуйте свій мобільник до мережі! Чуєте? Не ставте слухавку заряджатися! Знищить акумулятор! Чуєте? Будь ласка! Перетелефонуйте мені! Скоріше!

Короткі гудки.

Ніна повільно повернула голову.

На тумбочці біля ліжка лежав її мобільний телефон. Чорний шнур зарядного пристрою стирчав із розетки.

Ніна підійшла. Взяла слухавку в руки. Телефон ледве нагрівся, акумулятор був цілком заряджений…

Вона висмикнула шнур із розетки. Перевела дух. Пішла на кухню випити води…

І зупинилась у передпокої.

З-під замкнених вхідних дверей стирчав яскравий оранжевий прямокутник.