Стівен Кінг Доктор Сон

Коли я ще грав свої доволі примітивні партії на ритм-гітарі у гурті, що звався «Рештки на глибокому дні», незрідка разом із нами виступав Воррен Зівон1. Воррен любив майки сірого кольору та фільми на кшталт «Царини павуків»2. Він наполягав, аби в тому розділі наших концертів, що зветься «на біс», саме я співав його фірмову пісню «Лондонські вовкулаки». Я заперечував, кажучи, що негодящий. Він мене переконував, що навпаки. «Тональність соль-мажор, – казав Воррен, – і голоси, вий щосили, від щирого серця. Найголовніше – грай, як Кіф».

Мені ніколи не грати, як Кіф Ричардс3, хоча я завжди щосили старався, і з Ворреном поруч мене, який, регочучи, мов скажений, підпирав мене голосом нота в ноту, я завжди отримував шалений кайф.

Воррене, це моє виття для тебе, де б ти зараз не був. Я за тобою сумую, друзяко.

Загрузка...