Додаток до особливого стату

В.МИХАЙЛОВ

Додаток до особливого стату

- Вони повертаються, Дане! Ти чуєш, вони повертаються!

Амей був ладен пуститись навприсядки, кинутись на шию Командора, пройтись колесом по штурманськiй зорельота або втнути ще якусь дурницю вiд радощiв. Та незворушне лице Командора ще бiльше загострилось. Руки вп'ялись у бильця крiсла з такою силою, наче це була горлянка ворога. У поглядi заголубiла сталь. Але це не витверезило Амея.

- Яка щаслива планета, Дане! Нi, дiйсно, щаслива. Принаймнi для нас.

- Ти так гадаєш? - голос Командора холодним металом рiзонув вуха. Такого ще не було. Амей трохи збентежився.

- Але ж послухай, Дане, - почав вiн, - нi, справдi, розсуди сам: коли стався обвал тодi, у горах, ми всi були впевненi, що Археолог загинув. Скiльки ми мало не гризли те кляте камiння, щоб дiстатись тiла, а вiн з'явився сам, живий. Виявилося, що перша з брил, найбiльша, впала так щасливо, що утворила над ним нiби стелю. Iншi були страшнi тiльки для нас. Кiлька вм'ятин на скафандрi та легкий переляк - усе, що дiсталося Археологу. А Майя? Ти пам'ятаєш, якою ми знайшли її? Нерухома, посинiла з розiрваним скафандром, - вона здавалась мертвiшою за той уламок скелi, що став приводом нещастя. А вона тiльки знепритомнiла. Звичайно, вона хвора i нинi - хвороба була дуже важка, але все вже позаду. Майя видужує, Дане! I тепер цi троє. Вже годину вони мовчать. Пiвгодини тому за нашими розрахунками у них скiнчився кисень. Значить, все, так? Але поглянь на екран - вони повертаються. Повзуть. Ми бачимо їх! Археолог на самохiдцi мчить їм назустрiч. Через п'ятнадцять хвилин...

- Повернути! - зiрвався раптом з мiсця Командор.

- Повернути? Кого повернути? - Амей розгублено. - Що ти верзеш, Дане?

- Нi, нiчого, вибач...

Командор важко опустився в крiсло i наче закляк. Повисла гнiтюча тиша. Нарештi вiн озвався:

- Коли виїхав Археолог?

- Вiсiм, нi, вже дев'ять з половиною хвилин тому. Вiн їх перший побачив.

- Так...

- Нi, Дане, я не розумiю тебе. Ти наче не радий, що вони живi. У тебе такий вигляд!.. Все ж скiнчилось якнайкраще, незважаючи на всi знегоди. Скiльки знахiдок, скiльки вiдповiдей ми привеземо на Землю! Пiсля цих вiдповiдей у вчених потроїться запитань, слово честi! I жаль тiльки, що планета зовсiм мертва...

- Ти так гадаєш? - знову озвався Дан i пiдвiвся. - А тепер послухай мене. По-перше, де Майя?

- У госпiталi, хiба ти не знаєш.

- Добре. Блокуй штурманську. Вищий захист. Щоб нiчого нiякими шляхами не долинуло сюди i, особливо, не вийшло звiдси.

- Будь ласка, Дане. Але навiщо?

- Виконуй! Так... а тепер сiдай.

Командор зробив кiлька крокiв по кiмнатi, нiби ще вагаючись. Зупинився.

- Отже, Амею, тепер я прокоментую нашi удачi. - Слова падали важко, наче через силу. - Почнемо з Археолога... Все, що з ним скоїлося, розповiв вiн. Ми тiльки бачили, що його накрило обвалом. Приймай на вiру. Що це, по-твоєму?

- Щасливий випадок...

- Так. Далi - Майя. Вона так поспiшала, що одягла м'який скафандр. Чому?

- Їй здалось, що вона помiтила щось живе, - розгублено почав Амей. - I тому...

- Я питаю: чому м'який скафандр?

- Але ж ти сам вiдповiв на запитання - вона поспiшала...

- Чому саме м'який скафандр опинився пiд рукою?

- Його витяг Археолог. Вiн саме перед цим щось...

- Ага, Археолог? Так. Далi вона бiжить за якоюсь живою iстотою на планетi, де, як ми пересвiдчились, немає життя.

- Ну, це питання ще не вирiшено остаточно. Просто ми не знайшли ознак життя, а потiм - їй здалось.

- Гаразд. До речi, їй "здалось" так реально, що вона переслiдує цю уявну iстоту, не помiчаючи нiчого навкруги. Спотикається i падає на рiвному мiсцi так невдало, що гостре, як нiж, ребро самотнього уламка скелi розриває їй скафандр. Що це?

- Випадок...

- Цього разу - нещасний. Далi. Тривогу вдарили тiльки через пiвгодини. Бо радар було чомусь вимкнено.

Амей поривався щось вiдповiсти, але Командор застережливо пiднiс руку.

- Це теж випадок. Знову. I знайшли її ще через двадцять п'ять хвилин. Отже, майже годину з розiрваним скафандром. I вона - жива.

- Але скiльки було докладено зусиль! До того ж, вона впала саме мiсцем розриву i дещо затисла його власним тiлом.

- Саме це я й маю на увазi. Що ж, знову щасливий випадок.

- Збiг.

- Нехай так. Пiсля цього я заборонив вихiд поодинцi, а потiм i взагалi усякi виходи з ракети. Оголосив, що програму дослiджень в цiлому виконано, час повертатись.

- Так, але це всiх здивувало, Дане! За нашими розрахунками у нас був ще майже тиждень.

- Знаю. I все-таки я переконав вас, що нiчого нового, принаймнi надзвичайного, ми вже не побачимо. Ретельно вивчить планету iнша експедицiя. I раптом вчора - ми стаємо свiдками саме надзвичайного явища. Що це?

- Ну, знаєш, Дане...

- Помовч. Припустимо, знову збiг. Збiг випадкiв. Мої пiдозри були ще дуже неяснi, тому я й дав згоду на цю останню експедицiю. А вже за кiлька годин був певен, що трапиться, обов'язково трапиться ще якийсь "випадок". I що ж? Не встиг я передати наказ про негайне повернення, як вони повiдомили: землетрус. I їх одрiзає вiд корабля велетенська трiщина. Єдиний шлях повернення - навкруги через гори, де не бере радар. Збiг. Потiм передача по рацiї - прохання про допомогу. Дорога важка. Побоювання, що не вистачить часу. Отже й кисню. А через кiлька хвилин заспокiйливе: все гаразд - дiйдемо самi... Але передача не зовсiм звичайна.

- Перешкоди, Дане. Вони ж у горах. Радiацiя i таке iнше...

?

Командор поглядом зупинив його.

- Потiм рацiя замовкла назавжди, - вiв далi Дан. - I його слова, повнi туги й тривоги, наче матерiалiзувались, застигли в повiтрi гострокутними важкими цеглинами, яких не обминути. - У них скiнчився кисень. Минає пiвгодини - вони з'являються на екранi радара. Чим вони дихали цей час?

- Залишки кисню, економiя, - здається, Амей вже доводив тiльки собi. Нарештi, ми могли помилитись у розрахунках.

- Отже, знову збiг. Багато збiгiв. Цiлий ланцюг. До речi, ти сам знаєш, у горах не зекономиш, а нашi розрахунки точнi. I ще, до речi, Майя розiрвала скафандр об камiння, якого не було на тому мiсцi напередоднi. Ось знiмки: цей до випадку, той - пiсля. Зовсiм рiвне плато. До найближчих гiр - багато кiлометрiв.

- Так що це, Дане?..

- Не знаю. Може, дiйсно тiльки збiг. Може, така властивiсть планети: повертати життя загиблим. Але навiщо спочатку вбивати їх?! Бо деякi випадки дуже нагадують заздалегiдь розраховане вбивство. Тодi - замiсть наших товаришiв приходить хтось iнший. Хто? Навiщо? Не знаю. Нiчого не знаю. Є тiльки сумнiви, i нiяких доказiв. I немає часу, щоб перевiрити це. Зараз повернуться вони. Залишається єдине: один з нас повинен вийти через запасний вихiд так, щоб його не побачили. Анi тi, анi Майя...

- Вона ж непритомна!

- Щоб його не побачили нi тi, нi Майя, - жорстко повторив Командор, зайти за межу видимостi i... заподiяти собi смерть, але так, щоб зовнi це скидалося на нещасний випадок. Тi, хто могли бути мертвими,- повертаються. Побачимо, чи повернеться той, хто повинен бути мертвим. Якщо повернеться i казатиме, що йому "повезло"... Ти зрозумiв мене, Амею?

- Так, зрозумiв...

- Тягнемо жереб. Коротка - йде. Тобi...

?

Обличчя Командора посiрiло, осунулось. Невимовна туга застигла в його очах. "А може, все дiйсно - тiльки помилка", - хотiв сказати Амей, i Командор нiби прочитав його думку.

- Може, це й помилка, - стиха мовив вiн, - та ми не можемо ризикувати. Треба йти... стривай... Вип'ємо на прощання, друже. Одягайся, я приготую.

Вiн висунув шухляду. Дiстав пляшку, келихи. Коли Амей повернувся, Дан уже тримав їх у руках.

- Одержуй, твоя.

- Як колись камiкадзе, - посмiхнувся Амей. Та усмiшка вийшла крива.

Вони випили i розбили келихи об пiдлогу.

- На щастя, - знову спробував пожартувати Амей. Зробив крок до Командора, але махнув рукою i вибiг.

Люки клацнули одночасно з двох бокiв корабля - запасний i головний. Повернувся Археолог i врятованi. Командор пiшов їм назустрiч.

?

Амей повернувся. "Поки що це дiйсно я, - шепнув вiн, випереджаючи Командора. - Ходiмо до рубки".

- Зрозумiй мене правильно, Дане, - почав вiн, переступаючи порiг штурманської. - На жаль, те, що я тобi скажу, спало менi на думку тiльки дорогою. Тому я в такому скрутному становищi. Але я не боягуз, не думай. Вважай, що я ще й не виходив. По-перше, менi здається, що ми надто однобоко пiдходимо до всього, що трапилось. Штучно пiдтасовуємо факти, але основне у нас є iншi виходи. Десь на зовнiшнiх станцiях бiля Землi дамо сигнал, наш корабель блокують i перевiримо все ретельно. Тих, кого ми пiдозрюємо, зможемо знешкодити пiд час подорожi, але ми повиннi повернутись, повиннi доставити на Землю те, що зiбрали, в тому числi й нашi сумнiви щодо цiєї планети. Попередити їх.

- Ти таки маєш рацiю, Амею, - роздумливо сказав Командор. - На весь час дороги ми господарi становища. Нiхто, крiм нас двох, не зможе повести корабель та й не знатиме, куди його вести. В найгiршому разi ми завжди зможемо розвернутись i податися знову свiт за очi. Тiльки блокiровку не знiмати. А ще краще, покладемо їх усiх в анабiоз...

- Я ще не все сказав, - перебив його Амей, - у мене була ще одна поважна причина не виконувати твого наказу, Дане. Припустимо, ти правий щодо своїх висновкiв. Так не було б це ще одним збiгом на їхню користь, якщо вони iснують? I дуже дивним збiгом. Як ти гадаєш?

Командор зблiд.

- Оце так. У, дурепа, - вiн iз злiстю вдарив кулаком собi по лобi. - Це ж вiдкрити карти завчасно! Вони б зрозумiли, що ми їх викрили. Молодчина!

Командор щиро засмiявся.

- Ох, Амею, як я кляв себе за цю дурницю. Якби ти дiйсно виконав наказ, я не простив би собi цього нiколи. Подумати тiльки, я ледь не став убивцею свого кращого друга. I даремно. Молодчина!

?

Вже другий тиждень зорелiт долає космiчну безодню. Екiпаж в анабiозi. Все обiйшлося напрочуд спокiйно. Вiдверто кажучи, Командор i Амей не розраховували на це, - сумнiви ж були занадто сильнi. Амей не спускав з ока пiдозрiлих. Дан закодував маршрут так, що у випадку найгiршого, його нiхто не мiг би розплутати. Та все це виявилось зайвим.

"Анабiоз так анабiоз, - тiльки й промовив, позiхаючи, Мiкробiолог i перший попрямував до ванни. - На добранiч!"

Амей i Командор перезирнулись.

- Здається, помилка, - шепнув Дан, - нашi побоювання марнi. Але перевiримо...

А потiм пiшов до ванни i Амей, щоб пробути там доти, поки доведеться лягати на прямий курс до Сонця. Тодi настане черга Командора, аж до орбiти Плутона. Решту шляху вони поведуть зорелiт разом. А поки що Командор залишився один. День у день вiн переглядав записи, знiмки, зразки, пiдводив пiдсумки. Непомiтно наблизився i кiнець змiни.

Але, ранiше нiж попрямувати до Сонця, ранiше нiж розбудити Амея, Командор послав потужний сигнал, вiддавши йому майже всю енергiю.

"ВСIМ, ВСIМ, ВСIМ.

ПЛАНЕТА БЦ-1387 ОМЕГА, ЯКУ МИ ДОСЛIДЖУВАЛИ ЗГIДНО З ПРОГРАМОЮ, ВИЯВИЛАСЯ ЗАСЕЛЕНА Й АГРЕСИВНО НАСТРОЄНА ЩОДО НАШОЇ ЦИ

ВIЛНАЦII. У НАЙБЛИЖЧI ЧАСИ НЕ ПОСИЛАТИ НIЯКИХ ЕКСПЕДИЦIЙ У ТОЙ БIК МИ НЕ ПОВЕРНЕМОСЬ, ДОКЛАДНИЙ ЗВIТ У ПОШТОВIЙ РАКЕТI, ЯКУ Я ВИСИЛАЮ СЛIДОМ I ЩЕ ОДНЕ ПРИТЬМОМ ВИМАГАЮ ЗАНЕСТИ ДО ОСОБЛИВОГО СТАТУТУ КОСМОНАВТА ОБОВ'ЯЗКОВИЙ ДОДАТОК - НIХТО НЕ ПОВИНЕН ПОВЕРТАТИСЯ З КОСМОСУ ПIСЛЯ ТОГО, ЯК ВIН УЖЕ НЕ ПОВИНЕН ПОВЕРНУТИСЯ

ПРОЩАЙТЕ, ДАН"

Командор довго вдивлявся в екран радара, проводжаючи поштову ракету. Вона мчала у напрямку до Сонця, до Землi, сповненої запахiв трав i росяних свiтанкiв, якi вiн так любив i якi йому вже нiколи не доведеться побачити.

"Ех, Амею, Амею, - думав вiн, - я не помилився в тобi. Ти до кiнця був моїм другом, до кiнця був Людиною. Я гадаю, що ти зрозумiв мене i вибачиш за те, що я отруїв тебе тою останньою чаркою. Якби випало йти менi, я випив би отруту сам. Вона вбила б рiвно через десять хвилин пiсля того, як настав би час зробити це самому. А ти б знищив корабель, як тiльки побачив би мене на екранi радара. Бо мертвi не повиннi повертатись. Особливо двiчi мертвi".

Командор пiдвiвся. Вимкнув радар i повiльно пiднiс руку до червоної цяточки пiд склом.

В останню мить Командору здалося, що вiн чує якийсь шум, чиїсь кроки. Але це, мабуть, тiльки здалося. Хiба може людина самотужки вийти з герметично замкненої ванни?

Якби поблизу були розумнi iстоти, їм би здалося, що спалахнула нова зiрка.