Джерела

…I ось врештi-решт я бiля джерел. Саме тут, ледь помiтний пiд тонкою кригою, народжується «струмочок», який потiм стає повноводою рiкою. Моя уява настроєна на одну хвилю i так натренована, що з вражаючою яснiстю i виразнiстю показує всi подальшi перетворення цього «струмочка»: генiальнi злети i жахливi злочини, дозволену великодушнiсть i вимушену скнарiсть, показне благородство i пiдлiсть…

Звичайно, не тiльки я, — багато хто вiдкривав джерела. Але однi вважали за краще не замислюватися над наслiдками, iнших охоплював страх, i вони вiдверталися, поспiшали забути випадково пiдглянуте, третi пробували використати собi на благо, четвертi…

Та чи не однаково — адже тiльки я, я один, збагнувши, що справедливостi помiж людьми не буде до того часу, поки її нема в матерi-природi, зумiв винайти знаряддя впливу на «джерела». Воно допоможе встановити справедливiсть — найвищу справедливiсть, яка тiльки може бути на Землi помiж людьми. I, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча генiальнiсть улюбленця долi, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування свiту. Так, так, лише турбота про обiйдених долею та ще жалiсть до хворої дiвчини з золотавим пушком на шиї i великими сумними очима, надихнула мене на Дiяння.

Нiколи не думала, що вiтер буває таким лагiдним i нiжним. Як вiн обвiває щоки! М'яко-пружна земля пiд ногами — вiдчуваю її пiддатливiсть i силу.

Люди йдуть назустрiч, говорять про щось своє, i нiхто з них не знає, що стрiвся з дивом. О так, з дивом! Як же iнакше можна назвати те, що сталося зi мною? Повернулися надiя i радiсть — свiт рипнув на своїй вiсi i обернувся до мене свiтлим боком.

Нарештi я зможу побачити вже не по телевiзору виступ на аренi цирку найрiднiшої менi людини. Страшно i солодко думати, що це мiй брат, Вiтька, виконує пiд куполом карколомнi трюки. А втiм, i в дитинствi вiн був вiдчайдухом. У дитинствi… Тодi i я брала участь у його витiвках, тодi я була здоровою, мене ще не посiла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.

А потiм — роки нерухомостi, вiдчаю. I коли здалося, що вже нема i не буде нiякого просвiтку, з'явився чарiвник — добрий i великодушний, як Вiтя, але зовсiм не схожий на мого брата.

Iван Степанович стiльки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу вiддячити йому. Тим паче що його нiби оточує якесь невидиме поле, холод вiдчуженостi. Можливо, це велич, яку менi не дано осягнути. Вiн розмовляє зi мною лагiдно й чуйно. Але щось у ньому насторожує i лякає мене — чи то його погляд, який зненацька непорушне зупиняється на якомусь предметi, чи несмiливий доторк. Пальцi у нього холоднi i неприємнi. Я вiдчуваю це i мимоволi вiдсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Iвана Степановича…

Вiн легко вiдштовхнувся вiд майданчика i побiг по канату. Далеко внизу, в темрявi, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз вiн не розрiзняв у нiй окремих людей, але добре уявляв, як вони слiдкують за ним, затамувавши подих, i скiльки рiзних почуттiв вiдбивається на їхнiх лицях.

Уповiльнилася музика маршу, з'явилися попередливi паузи, почав наростати барабанний дрiб…

Вiн напружив лiву ногу, пограв м'язами, намагаючись начебто перевiрити i вiдчути їх всi зокрема… Зараз вiн виконає, а краще сказати, створить свiй трюк — подвiйне сальто-мортале з жердиною на дротi. Ще недавно такий номер вважався неможливим навiть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Вiктора, м'язи нiг напружаться i розслабляться на частки секунди швидше, нiж у звичайної людини, i цього мусить вистачити, щоб здiйснити неможливе.

Десятки разiв його обстежували лiкарi, дивуючись феномену. Мабуть, пильнiше за iнших його вивчав сестрин знайомий. Здається, вiн не лише вилiкував Таню, а й закохався в неї. Сьогоднi Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвiйне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпiзнати…

Звiдси вiн бачить тiльки те, що називають «обличчям публiки» сотнi облич, об'єднаних напруженим чеканням…

Музика стихає, грiм барабанiв посилюється i раптом обрiзається лезом тишi.

Поштовх. Напружується спина… I вже в повiтрi, вже перевертаючись, Вiктор вiдчув, як гострою стрiлою його пронизав страх. Десятки разiв вiн виконував цей номер — жодного разу анi найменшої непевностi. А зараз… Права нога боляче б'ється об дрiт i провалюється в порожнечу. Вiктор падає, все в ньому обмирає, а назустрiч мчать вогнi i крики… Вiн не мiг знати, що цього вечора реакцiї м'язiв його нiг протiкають, як у всiх нормальних людей, на частки секунд довше…

Падiння закiнчується несподiваним ривком за спину. М'язи конвульсивне напруженi. Вiктор гойдається на страховочнiй лонжi безпомiчний, мов риба на гачку. Вiн чує єдиний покрик залу — покрик полегшення, а сам ладен завити вiд приниження i сорому. Промайнула думка: «А ще ж просив як виняток дозволити менi виступати без страховки. Ображався, погрожував кинути цирк, коли вiдмовили… Що було б зi мною зараз?..»

Вiн вiдчуває, як зсудомлює усерединi, й лякається, що його може занудити тут, зараз…

Зовсiм близько поручень майданчика. Тiльки простягти руку, вхопитися за нього й вiдчути пiд ногами тверду поверхню. Постояти там зо двi хвилини, вiддихатися i спробувати повторити… Але навiть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. «Що це зi мною? Ну, схибив, зiрвався, з ким не буває…»

I все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсiм близько… Наближається — вiддаляється, наближається — вiддаляється…

Унiформiсти зрозумiли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти пiдхоплюють попiд руки, ведуть за кулiси. Пiдбiгає стурбований i блiдий iнспектор манежу:

— Слава богу, все обiйшлося. Тепер житимеш двiстi рокiв. Я вже оголосив, що обiцяний номер глядачi побачать завтра-позавтра…

Вiктор заперечливо хитає головою…

— Ну, добренько, не переживай i не впадай у вiдчай. В кiнцi програми я оголошу, що ти захворiв i номер вiдкладається до твого одужання. Домовилися?

Вiктор нiчого не вiдповiдає. Вiн до болю зцiплює зуби, силкується витиснути з пам'ятi притрушену дрiбною тирсою жовту арену i натягнуту тятиву каната…

— Артист Вiктор Марчук пiсля невдалого стрибка бiльше не виступає.

— А в цирку працює?

— Нi, рiшуче вiдмовився.

— Конфлiкт?

— Справа не в тому. Розумiєте, товаришу слiдчий, вибачте, не знаю, як вас е-е-е… Павло Юхимович? Так ось, Павле Юхимовичу, артист Марчук… як би вам сказати? Вiн став калiкою…

— За моїми даними, у Марчука не було травми.

— Крiм психiчної.

— I…

— I вона виявилася невилiковною.

Слiдчий Павло Юхимович Трофиновський зовнi мало вирiзнявся серед своїх колег: середнiй зрiст, стрункий, з пружною ходою, з правильними рисами обличчя, прямим римським носом, енергiйним з ямочкою пiдборiддям, з чiтко окресленими повнуватими губами. Але iнодi його губи трохи розкривалися i застигали, а в широко поставлених свiтлих очах з'являлася вiдчуженiсть, яку малознайомi жiнки приймали за ознаку мрiйливостi. Однак колеги знали: «Паша моделює ситуацiї» або «Трофиновський взяв слiд». Павло Юхимович у свої тридцять шiсть рокiв мав двi урядовi нагороди. Його вiршi вряди-годи публiкувалися в московських журналах. У слiдчому вiддiлi вважалося, що йому притаманна розвинена iнтуїцiя, тож йому i доручили вести цю «дивну справу».

Павло Юхимович вiдсунув папку, вiдкинувся на спинку стiльця, прикрив очi, сортуючи в уявi описи рiзних подiй: балерина Борисенко пiд час спектаклю пошкодила ногу, боксер Пiнчерський в тренувальних боях зазнав пiдряд три поразки вiд значно слабших супротивникiв. I ось тепер — випадок з канатохiдцем Марчуком…

Важко згадувати, яким побачив його Павло Юхимович в останню зустрiч. Губи тремтять, очi блукають. Здавалося, Марчук на когось чекає i до вiдчаю боїться, якби цей «хтось» не прийшов. Тiльки згодом Трофиновський збагнув, що хворий боїться своєї пам'ятi. Всi його вiдповiдi зводилися до незрозумiлого бурмотiння: «Звичайний профогляд — кров'яний тиск, пульс, прослухав легенi, перевiрив реакцiю м'язiв…» «Професора» вiн пам'ятає погано: «Невисокий, худорлявий, з запалими очима, говорить швидко, ковтаючи закiнчення слiв». Однак у клiнiцi, яка обслуговує цирк, нiкого схожого не виявилось. А тим часом у всiх потерпiлих побував такий же «професор» з невеликим апаратом у чорнiй валiзцi. Говорив, начебто прислали з полiклiнiки для звичайного профогляду.

Аналiзуючи свiдчення, Трофиновський нетерпляче поглядав на годинника. Нарештi в дверi постукали. Прийшла Тетяна Марчук…

Вiн бачив її до цього тiльки один раз, пiсля драматичної подiї в цирку. Тодi вона мала кращий вигляд, хоч i була налякана. А зараз поглибилися скорботнi складочки бiля рота, очi схожi на сторожких звiрят. «Кого вона боїться?» — подумав слiдчий i засумнiвався в своїх скороспiлих висновках.

— Добрий день, Тетяно Львiвно, радий, що не забули про моє прохання.

Худенькi плечики Тетяни здригнулися:

— Як можна забути? Справа у нас з вами спiльна…

— Попрошу вас ще раз пригадати обставини, якi передували… вiн затнувся, — випадковi з вашим братом. Розкажiть i якомога докладнiше про людину з апаратом, котра приходила до Вiктора Львовича.

— Це пiд час профогляду?

— Так принаймнi говорив ваш брат. Вiктор Львович запевняє, що ви знаєте цього… «професора», — вiн вас лiкував.

— Нi, нi, не знаю нiякого такого професора!

«Кажучи це, вона поквапливо вiдвела очi. Чому?»

— Ви домовилися з братом, що прийдете на виставу?

— Так. Вiн залишив для мене перепустку в адмiнiстратора.

— Брат не згадував про медичний профогляд перед виступом?

— Лiкарi часто перевiряли його. Подвiйне сальто — окраса програми, ви ж знаєте.

— Але цього разу його обстежував новий лiкар. Цю людину нiхто в цирку ранiше не бачив.

— На вашу думку, той невiдомий з'явився з намiром занапастити мого брата?

— У тiєї людини був з собою якийсь апарат, — слiдчий силкувався спрямувати розмову в потрiбне йому русло.

— Ви вважаєте, що цим апаратом вiн збив Вiтю з каната?

«Схоже, що вона допитує мене, її прагнення якомога бiльше знати про причини братової невдачi зрозумiле. Але чому в неї такий напружений голос. Вона говорить зi мною так, начебто вбачає в менi не спiльника, а ворога…»

— У мене немає пiдстав так думати.

— Справдi. Адже Вiтю уважно обстежили i визнали, що вiн цiлком здоровий.

— Отже, вам все-таки вiдомо про огляд?

— Я мала на увазi огляд пiсля… — Вона замовкла, не вимовивши слова «падiння». — Але менi не зрозумiло, чому ви запiдозрили в чомусь поганому ту людину. Хiба мало лiкарiв обстежували Вiтю? I нiчого поганого з ним не траплялося…

«Можливо, я винен у тому, що не дiлюся вiдверто своїми пiдозрами, не пояснюю їх причини?»

— Знаєте, у мене є данi, що одна й та ж сама людина одним i тим самим апаратом дiяла на кiлькох людей. I всi вони потiм мали неприємностi. Звичайно, це може бути просто збiгом. Однак…

«Не можу ж я сказати їй: „Менi пiдказує iнтуїцiя…“»

— Я зобов'язаний перевiрити всi версiї.

— Колись я вивчала закони елементарної логiки. «Пiсля» — ще не означає — «тому».

— Справдi. Але версiю необхiдно перевiрити перш, нiж вiдкинути.

— I тому ви ладнi доймати пiдозрами якогось там лiкаря?

Трофиновський уважно придивлявся до спiврозмовницi. Вiдзначив, як здригаються тонкi нiздрi, як уперто морщить вона лоба i ображено поводить головою, її кругле обличчя з великими голубими, майже ляльковими очима, було вiдкритим i беззахисним. Проте в зморшках на чолi, в стиснутих губах вгадувалися недовiра i неприязнь до слiдчого. «Можливо, я вдався не до того тону. Не врахував її стан пiсля невдачi брата? Може, наша розмова передчасна? Але я не квапив її з приходом. Вона сама попросила про сьогоднiшню зустрiч…»

— Вибачте, Тетяно Львiвно. Прошу почекати з питаннями до мене i спершу вiдповiсти на мої. Така зараз ситуацiя. Вам нiчого не було вiдомо про попереднє обстеження брата?

— Я знала про те, що перед кожним виступом Вiтю перевiряють рiзнi лiкарi.

— А новий спецiалiст? Людина, з якою ваш брат нiколи до цього не зустрiчався?

— Звiдки вам вiдомо, що вони нiколи не зустрiчалися?

«Гра в схоластичнi вправи в суперечцi? Чому? З якої причини?»

— Але ви розумiєте, про кого я питаю? Вам що-небудь вiдомо про нього?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Нагадаю його прикмети. Середнього зросту, щуплий, з близько посадженими запалими очима. Широкий нiс, тонкi губи, причому верхня дещо нависає над нижньою…

— За вашим описом вiн не дуже привабливий.

— Можете поправити мене. Вам доводилося зустрiчатися з ним?

Тетяна знову заперечливо хитнула головою.

«Вона щось не договорює. Я вiдчуваю її неприязнiсть. Розмова не вдалася. Та чи тiльки з моєї вини?..»

От i з'явилася надiя — прийшла до мене разом з цим лiкарем. У минулi часи сказали б: «Його послало провидiння». Вiн з'явився в найважчi днi, коли припадки виснажили мене до краю. Жоден лiкар не мiг установити їх причину. Спочатку визначили, що це не епiлепсiя. I за те вдячний, якщо не виявиться щось страшнiше. Причина ж є. Може, припадки — наслiдок струсу мозку, що стався шiсть рокiв тому в автомобiльнiй катастрофi? Хтось менi розповiдав, що вiддаленi наслiдки струсу можуть проявитися i через багато рокiв. Особливо, якщо в мозку є уродженi аномалiї. А може, вони є i в моєму мозку?

Почекай, почекай, друже, але в такому випадку i струсу не треба. Досить спадковостi.

Мама, наприклад, розповiдала, що у моєї бабусi, iнодi проявлялася дивна хвороба, схожа на епiлепсiю — зненацька вона впадала в пригнiчений стан, потiм її свiдомiсть спотворювалася, починалося марення, перед нею виникали яскравi кольоровi видiння. Так, як i в мене. Тiльки бабуся не вмiла їх вiдтворювати на полотнi. Я довго розпитував маму про хворобу бабусi, аж поки не помiтив, що вона починає занепокоєно стежити за мною, часто пiдходить вночi до мого лiжка i прислухається до дихання, до незв'язних слiв, якi iнодi бурмочу…

Тодi хвороба лише починалася — з нiчних страхiв i гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Свiт довкола мене змiнювався, мов у кривому дзеркалi. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лiкарiв, я не все їм розповiдав, боявся якогось страшного вироку. Назви психiчних хвороб фантомами роїлися в моїй бiдолашнiй головi, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з'явилося якесь дуже велике медичне свiтило — академiк зi свiтовим iм'ям. Вiн поставив дiагноз: «Мiгрень. Так, так, особлива мiгрень, не бiльше». Вiн пояснив, що при такому захворюваннi судини в мозку звужуються бiльше, нiж при звичайнiй мiгренi. Порушується кровопостачання мозку. От i виникають дивнi образи i ввижаються страхiття. Виявляється, такi мiгренi описанi в медичнiй лiтературi пiд оригiнальною назвою «Алiса в країнi чудес».

Академiк запевнив: «Полiкуємо — i все минеться».

Вiн сказав правду. Пiсля сеансiв лазеротерапiї мiгренi зникли. I я поступово забув про них.

Та ось майже через п'ятнадцять рокiв вони виникли знову, супроводжуючись припадками. Пригнiченiсть рiзко змiнювалася напруженiстю, зводило шийнi м'язи, посилювалося тремтiння рук, в головi нескiнченною низкою плавали кольоровi видiння: розквiтали в них казковi орхiдеї — я бачив i запам'ятовував сотнi вiдтiнкiв, частину з яких менi щастило переносити на полотно, щоразу по-новому змiшуючи фарби.

Мене лiкували в рiзних клiнiках, марно. I коли я вже дiйшов до вiдчаю, з'явився Вiн. Сказав, що прийшов з клiнiки. Його худорляве довге обличчя я спочатку нiяк не мiг запам'ятати. Але вже через кiлька днiв, коли припадки почали слабнути, стала помiтною чарiвнiсть його скупої недовiрливої усмiшки, яка ховалася в куточках близько посаджених очей. Вона спалахувала на коротку мить, коли вiн радiв, i тодi навiть кинджальне рiвний продiл волосся i широкий нiс, що надавав обличчю жорстокостi, здавались менш помiтними.

Iван Степанович вмикав свiй апарат i сiдав поряд з ним, позираючи то на шкалу, то на мене. Вiдблиски сигналiв то спалахували в його очах, то згасали, як мої надiї. I знову спалахували…

Пiсля дванадцяти сеансiв вiн сказав:

— Поки що досить. Ви вже практично здоровi. Через пару мiсяцiв провiдаю. Припадки не повторяться.

Вiн не помилився. Я чекаю на його прихiд тiльки для того, щоб висловити свою подяку…

Вона накинула на плечi барвисту хустинку, розправила її, пiднявши кiнцi, i хустинка стала схожою на крила метелика. Глянула знизу на слiдчого, перевiряючи враження, i продовжувала:

— …Прийшов перед виставою, каже — з полiклiнiки. Мовляв, прислали перевiрити артерiальний тиск i зафiксувати ритми бiотокiв у ногах. У нього був з собою невеликий прилад.

— Коли ви вiдчули змiни?

Жiнка примружилася, зiрвала хустинку, зiм'яла її в руцi, рiзко вiдкинула голову — i синювато-чорне волосся розсипалось по плечах.

— Досить скоро. Вже в кiнцi па-де-де. Ноги стали неслухняними, невмiлими, мовби взагалi не мої.

Тендiтна, легка, з невеликим гострим носиком вона нагадувала пташку. Знову зазирнула в обличчя слiдчому i спитала:

— Гадаєте — це вiн зробив? Навмисне? Навiщо?

— Поки що не можу вiдповiсти на вашi питання. Тiльки з'ясовую. Скажiть, будь ласка, вiн щось говорив про себе? Ну, хоча б називав своє iм'я та по-батьковi?

— Може, й називався, та я забула. Ще б пак, пiсля такого стресу! Ви знаєте, як це страшно вiдчути — та ще пiд час спектаклю, — наче тобi замiнили ноги. А вiн що — мерзотник, дослiди на людях проводить?

Трофиновський докiрливо усмiхнувся, мовляв: «Я вже вiдповiдав на подiбнi питання, чи варто повторюватись?»

Жiнка зрозумiла значення його усмiшки, злегка порожевiла i усмiхнулась у вiдповiдь:

— Вибачте, є такий грiх — цiкава…

— Довго вiн пробув у вас?

— З пiвгодини, не бiльше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом. Ми майже не розмовляли. Вiн сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всi думки вже на сценi…

— Як ви почуваєтесь тепер?

— Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливiсть i реакцiї. Ноги вже мої. I, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нiчого. А може, менi тодi все просто привидiлось? Нервовий стрес?

— Вас же оглядали лiкарi. Перевiряли реакцiї…

— Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..

— Може, вам здається, що минуло? А якiсь слiди таки зосталися?

— Нi, нi, що ви? Трохи вмiю за собою спостерiгати, актрисi, знаєте, належить. I наш лiкар каже, що все в нормi.

«Це я також мушу з'ясувати, — подумав Трофиновський. — Якщо пiдтвердиться… Що ж, це буде вагомою пiдставою на його затримання…» Вiн спитав:

— Може, ви пригадали ще якiсь деталi…

— Он воно що… Скажiть вiдверто — моя вiдповiдь вас не задовольняє? Дуже шкода, але бiльше я нiчого не можу пригадати, слово честi. Надто вiн був якимось непримiтним… Такий собi звичайний сiрий горобець, котрий не вiдрiзняється вiд iнших сiрих пташок. Навiть не скуйовджений… Гладенька зачiска з акуратним продiлом… i, здається, все.

— Дякую, — мовив Трофиновський, пiдводячись i незграбно цiлуючи простягнуту руку балерини. Нiколи ранiше вiн не цiлував жiнкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирiстю, невгамовним бажанням подобатись.

— За що ж дякувати, якщо я нiчим вам не допомогла?

— Допомогли, та ще й як! — озвався слiдчий. Це не були просто ввiчливi слова. У вiдповiдях балерини крилося пiдтвердження його здогадки.

«Нi, вiн не був наївним. Вiн добре знав, що робить. Вiн тiльки не мiг передбачити всiх наслiдкiв. I деякi з них неодмiнно спробує виправити. Треба, щоб вiн якнайшвидше довiдався про них…»

Слiдчий зателефонував до редакцiї мiської газети знайомому журналiстовi, домовився про статтю i термiни її публiкацiї. Потiм поїхав до медiнституту.

Там його зустрiв давнiй приятель Кость Жилко. Колись вони разом кiнчали середню школу. Вiдтодi Кость встиг захистити кандидатську дисертацiю, стати одним з провiдних фiзiотерапевтiв. Побачивши Трофиновського, швидко пiшов йому назустрiч, картинно розкинувши руки:

— Вiтаю тебе, лiкарю недуг людських, — голосно промовив вiн, i двi дiвчини в бiлих халатах одразу ж озирнулися.

— Все блазнюєш, — тихо буркнув Трофиновський.

— Ого, хвороба протiкає серйознiше, нiж я гадав, — усмiхнувся Кость. — Мабуть, начальство квапить, а на твоїй дiлянцi заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходiмо до наших…

В квадратнiй бiлiй — дуже чистiй i дуже холоднiй — кiмнатi на них чекали чотири чоловiки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п'яти.

— Я передав їм нашу розмову, — сказав Кость, i двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.

— Ми тут порадилися i дiйшли висновку, що йдеться про застосування промiння або хвиль, — озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. — Але невiдомо, що це за прилад. Це мiг бути генератор повного поля, що дiє на психiку людини i через неї впливає на весь органiзм. Можливо, вiн дiяв безпосередньо на нервову систему, керував бiотоками. Не виключена й променева дiя на окремi дiлянки, i гiпноз, зрештою. Наприклад, гiпнотизер пiд час сеансу мiг примусити пацiєнта прийняти якийсь препарат i забути про це.

— Не схоже, — заперечив широкоплечий здоровань у модному триколiрному светрi. — Не могли всi потерпiлi пiддатися гiпнозу однаково.

— Зупинимося поки що на перших двох, — примирливо сказав третiй, вусатий i такий випещений, мовби регулярно купався в парному молоцi. Вiн спитав у Трофиновського: — Не з'ясували, скiльки часу продовжувався сеанс «лiкування» i як довго зберiгалися наслiдки його дiї?

— А ви певнi, що дiя була тимчасовою? — зацiкавився Трофиновський.

— Щоб вона була постiйною, треба вплинути на гени. Випромiнювання має бути досить сильним, до того ж — направленим. Вiдомi нам описи i габарити апарата при сучасному рiвнi технiки не дають пiдстав для подiбних припущень, — вiдповiв вусатий. Обачнiсть його вiдповiдi викликала у Трофиновського слабку посмiшку.

— Отже, вiн мiг передбачати, що дiя скоро закiнчиться, i спостерiгав за… — Здоровань дещо знiтився, i речення за нього закiнчив вусатий:

— …Пiддослiдним… якщо, звичайно, припустити, що вiн спецiалiст…

Слово «спецiалiст» в його вустах пролунало особливо вагомо i шанобливо…

Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж — нi. Прикро. В таких випадках легковiрнi кажуть: «Душа розтривожена». А я скажу: стан напруженостi. Збудженi дiлянки мозку передають сигнали по нервах, змiнюють режим роботи пiдшлункової залози, викликають спазми шлунку i сильне кислотовидiлення. I ось уже починається слабка роздратовуюча бiль, вона охоплює все бiльшi дiлянки — i психiка пригнiчена. Прямий зв'язок замикається зворотним у кiльце — i я починаю блукати в лабiринтi химер. Здається, що виходу звiдси взагалi нема.

О, менi знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, — я знаю справжню назву.

I все-таки я не вiдступлю. Я знову йду на вас, ваша величнiсть Природо! Скiльки б ви не товкли мене обличчям в багно, я пiдведуся i йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчикiв, до гераклiв i антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпiзнав цiну тим дарункам, що служать тiльки вашим iнтересам. Адже вони — яблука розбрату. Подiляй i владарюй — це ваш принцип. Я зрозумiв, як i для чого з'являються щасливчики — так званi таланти i генiї.

Я принесу людям найвищий дарунок, який тiльки можливий в цьому свiтi — Дарунок Справедливостi. Менi не потрiбнi нi почестi, нi багатства, нi слава — цi iграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди пiдуть за мною, щоб раз i назавжди вiдновити Справедливiсть. я поведу їх, бо я знаю шлях…

— Добридень, Таню.

— О, професоре! Дякую, що не забули мене.

— До речi, у мене є iм'я i по-батьковi.

— Так, так, Iване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.

— Обов'язок лiкаря — не забувати пацiєнтiв. Як себе почуваєте?

— Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всi.

— Не варто подяки. Ви добре сказали: «як всi». Бути, як всi, має стати невiд'ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?

— Так, Iване Степановичу, залишається тiльки схилити голову перед вашою скромнiстю.

— Облишмо комплiменти. Права нога болить?

— Ледь-ледь…

— В останнi днi бiль посилювався?

— Здається, але зовсiм ненадовго.

— Нога терпла?

— Терпла, але не так, як ранiше…

— Давайте перевiримо. Тут болить?

— Нi.

— А тут?

— Трохи.

— А так?

— Ой!

— Лежiть спокiйно. Вмикаю апарат…

— Професоре… вибачте, Iване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?

— Знаю, Таню, але нiчим не можу вас втiшити. Якщо брат вирiшив пiсля цього залишити цирк, — на те його воля…

— Мене викликали до слiдчого.

— Он як, навiть слiдство провадиться…

— Вiн запитував про вас.

— Ну, якщо вже провадиться розслiдування, то цiкавляться всiма родичами i знайомими, i навiть знайомими знайомих. Така вже в них робота.

— Але вiн розпитував про вас не як про знайомого…

— А для вас, Таню, я просто знайомий?

— Що ви, Iване Степановичу, ви для мене рiдна людина, рятiвник. Якби не ви… Якби ви тiльки могли знати, як я вдячна вам.

— Дякую, Таню, i ви для мене стали не просто пацiєнткою, а близькою людиною. Ми повиннi серйозно поговорити багато про що…

— Так, так, але не зараз.

— Розумiю.

— А ви не забудьте про слiдчого, Iване Степановичу. Надто вже вiн цiкавився вашим апаратом. Менi здалося… менi здалося, нiбито вiн вважає, що обстеження могло зашкодити Вiктору…

— Дурницi.

— Я сказала слiдчому те ж саме. Але вiн не змiнив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що вiн буде вас розшукувати.

— Та я сам з'явлюся до нього.

Вiн знизав плечима i здивовано подивився на неї. Його очi були зараз порожнi, як вiкна в будинку, призначеному на знос i покинутому мешканцями.

…Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються i тьмянiють, то слiплять яскравiстю. Я не розрiзняю вiдтiнкiв, i, коли змiшую фарби, виходить зовсiм не задуманий колiр, а якась мiшанина. Лiкар-окулiст не знайшов нiяких вiдхилень, сказав, що зiр у нормi. I це — норма? Так, я бачу будинок i дерево навпроти мого вiкна, бачу пензель на столi. Проте будинок — це просто будинок, кубiчна порожнеча; дерево — просто дерево. А ранiше воно, залежно вiд освiтлення, то уподоблялося грозовiй хмарi, то вiтрильнику з салатово-срiблястими вiтрилами. Стовбур дерева i його вiти теж мали безлiч iндивiдуальних вiдмiнностей. Я мiг роздивлятися їх, вивчати, вiдтворювати на полотнi.

А тепер, за що не вiзьмусь, — нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, — просто предмети, безликi об'єкти.

Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.

Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.

Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться — вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших — з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?

Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне — одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, — просто нерви розладналися.

Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: «Невже це автор „Каскадерiв“? Що з ним сталося?» — «Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується». «Проте контраст надто вже разючий. „Каскадери“ — першокласне полотно, а цi „Прялi“ сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?» А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.

Що ж робити? Змиритися i виглядати Iвана Степановича, сподiватися, що вiн якимось чином поверне колишнє. Нехай навiть з нападами хвороби, з видiнням-химерами, але поверне менi мене. Поверне час, коли моїм очам вiдкривався свiт, сповнений яскравих соковитих барв, асоцiацiй, коли фарби сяяли, мов обмитi благодатним дощем, а найменший вiдтiнок прочитувався мною, як одкровення, як чiтко написаний рядок? Тодi на мене дивилися аж нiяк не жалiсливо, а захоплено або заздрiсно.

Вчора, коли я повернувся з виставки, менi зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось вiдновляться припадки. Чи повiрите, я зрадiв! Промайнула надiя, що разом з ними повернуться колишнi видiння i моє вмiння. Проте невдовзi я збагнув, що мене гнiтить просто нестача кисню. Варто було вiдчини вiкно — i дихати стало легше, млосний стан минув. А вiдчай придавив новою силою.

Не можу втямити, як сталося, що я забув, нi, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту iстину — зовнiшнiй свiт поєднується з внутрiшнiм свiтом людини через призми, i у кожного вони свої, своєрiднi. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тiльки осмислювати її, але й робити самобутнiшою, збагачувати її… Колись я вносив у природу по-своєму зламанi лiнiї, свою сумiш вiдтiнкiв, змiненi, нiби у кiмнатi смiху, новi сюжети, образи людей.

Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рiдкими бровами, невисоким чолом i тонкими недобрими губами. Це було вiдповiдальне замовлення. Але я старався не тiльки ради замовлення. Менi розповiли про науковi працi цiєї людини в галузi хвильової оптики. Вiн розробив теорiю, згiдно з якою органiзми обмiнюються бiохвилями. Ця людина була не тiльки визнаним авторитетом у своїй галузi науки, але й видатним фiлософом. Вiн втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотiв написати його якомога зримiше i символiчнiше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фiльм про цю людину, познайомився з його громадською дiяльнiстю, довiдався про те, що в молодостi вiн служив у прикордонних вiйськах, був зразковим солдатом. Я саджав його i так, i сяк: то, щоб свiтло падало на лоба, то — на очi. Iнодi менi здавалося, що й позу знайдено, i вираз схоплено. Але на полотнi з'являлася байдужа фотографiя. Були тi самi очi i брови, тi ж губи, кожна зморшка була виписана, всi пропорцiї витриманi, всi вiдтiнки переданi. А в цiлому я начебто клацнув об'єктивом фотоапарата, зафiксувавши на плiвцi лиш те, що принесли в даний момент променi свiтла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, — обличчя не оживало, як не оживає в колбi сам собою повний набiр амiнокислот, з яких складається жива клiтина.

Вiн i я втомилися до знемоги. I якось, коли вiн нечутно пiшов, я заснув у своїй майстернi i побачив його увi снi. Вiн кричав: «Доки можна знущатися надi мною?!» — гнiв спотворив обличчя вченого до неспiзнання, i все-таки це був вiн.

Прокинувшись, я гарячкове взявся накидати ескiз. Змiстив тiнь на нижню частину обличчя, i темнi губи почали нетерпляче i владно рухатись. Змiнив пропорцiї — i величезний лоб виплив з напiвiмли, мов бiлий корабель, i зморшки на ньому стали письменами, якi розповiдали про задуми; а глибоко посадженi очi — зовсiм не так, як у справжнього — «дивилися в себе», i з'явився його живий погляд.

Слiдчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусiда художника дома не було, сказали, що вiн у вiдрядженнi. Тепер у вiдповiдь на дзвiнок у дверi зразу почулися поквапливi кроки i немолодий скрипливий голос:

— Iду, iду, поспiшаю…

Клацнув замок — i Трофиновський побачив перед собою чоловiка рокiв п'ятдесяти з заспаним, пом'ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловiка було набрякле обличчя з густими, схожими на щiтки бровами. Вiн здивовано втупився в слiдчого, — напевне, чекав на когось iншого, — брови-щiтки пiдстрибнули на невисокого рiвного лоба.

Трофиновський назвав себе, i Цвiркун С.I., як значилося на двернiй табличцi, здивувався ще бiльше.

«Мабуть, ще нiчого не знає про смерть сусiда», — подумав слiдчий i сказав:

— У мене до вас кiлька питань. Про вашого сусiда.

Очi Цвiркуна жваво блиснули:

— Так я й знав, що до цього справа дiйде!

— До чого — до «цього»?

— Вiдповiднi органи ним зацiкавляться. Встиг уже щось накоїти?

Мовби не почувши питання, слiдчий поцiкавився:

— Ви певнi, що сусiд мусив був щось накоїти?

— Певен, певен, — захитав головою Цвiркун.

— Чому?

— З дивацтвами людина, щоб не сказати бiльше. — Цвiркун покрутив пальцем бiля скронi i пiдморгнув Трофиновському. — Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо вiн — чи повiрите? — цiни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчаковi за малюнок вiддав свiй годинник, їй-богу! Уявляєте? Смiхота!

— Який малюнок?

— А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника i вiддав. Сам бачив, а то нiзащо б не повiрив. Дружки у нього теж один в один, не вiд миру сього. Заведуть розмову про що-небудь — ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрiбницi. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавнiх часiв змiшував фарби ось так. Каже впевнено, нiбито поряд стояв. А другий тому заперечить. I пiшло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шаленi якiсь. Хiппi. Особливо двоє. Високий i тонкий, як жердина, i низенький патлатий.

— Ви часто бували у сусiда?

— Що ви, звiдки? Вiн i не кликав. Вважав себе вище нас. рядових трудiвникiв. Як же, з iншого тiста злiпленi. Нема того, щоб по-сусiдському на чай-каву запросити…

— Звiдки ж про його друзiв знаєте?

— А кричать вони так, що й на сходах чути.

Трофиновський не став уточнювати, як Цвiркун ухитрявся стiльки почути i побачити «на сходах» i навiщо йому це було потрiбно. Вiн уже збагнув, що спiврозмовник може розповiдати про свого сусiда дуже довго i не без упередження. Тому вирiшив урвати словесний потiк:

— Не помiтили, бува, чи не заходив останнiм часом перед вашим вiд'їздом до сусiда хтось iще, крiм постiйних вiдвiдувачiв?

— Ваш? Пiдiсланий? — Цвiркун хитро примружився.

— Чому «наш»?

— А я одразу змикитив, — по-змовницькому блискаючи очима i вкрай задоволений власною проникливiстю, зашепотiв Цвiркун. — Чоловiк той був цiлком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на головi чи в одязi. Коротше, нормальний цiлком, зовсiм не такий, як Степура та його друзi.

— Змалюйте його докладнiше, будь ласка.

— А ви начебто самi його не знаєте? Не ваш? — Вiн недовiрливо повiв головою i розчаровано протягнув: — Ну, найзвичайнiсiнький собi чоловiк, з маленькою валiзкою в руках. Одразу видно — трудяга.

— А ваш сусiд хiба не працював? — не втримався Трофиновський.

— Та їхня праця вiдома. На копiйку зробить малюночок, потiм мiсяць говорять, та ще й компанiю зберуть. Якихось там каскадерiв вiн намалював, так вся юрба цiлий рiк божеволiла: «Шедеврально, прекрасно!» I навiщо тiльки таких держава плодить?

Був би живий Степура, Трофиновський нiчого не сказав би Цвiркуновi вiдносно вартостi працi його сусiда. А зараз не втримався.

— Одну з його картин Англiя купила, — мов мiж iншим промовив вiн.

— Невже? — стрепенувся Цвiркун.

— Якщо на нашi грошi перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової полiклiнiки.

У Цвiркуна вiдвисла щелепа.

— Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?

— Та в третьому ательє «Побутоб'єднання». Закупником. А навiщо я вам?

— Допоможете доповнити фоторобот.

— Виходить, вляпався-таки сусiдонька в iсторiю з географiєю, пожвавiшав Цвiркун.

Трофиновському не хотiлося переконувати його в iншому. Вiн попрощався i подякував за бесiду.

Розмова й справдi була дуже корисною i допомогла слiдчому уточнити деталь, котра, як вiн передчував, матиме в цiй справi iстотне значення.

Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимi нитi зв'язували його з тим, кого шукає; вiн вiдчуває, як об'єкт ухиляється вiд зустрiчi; вже маячить перед ним, мов у туманi, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не вiдомо: незрозумiле призначення апарата, його дiя; не встановлено, хто такий «об'єкт» — винахiдник чи лише власник приладу; дiє самостiйно чи його самостiйнiсть мнима; яку мету переслiдує… На бiльшiсть з цих питань можна буде вiдповiсти тiльки пiсля затримання об'єкта, хоча Трофиновському здається, що деякi з вiдповiдей йому вже вiдомi.

Трофиновський роздратований: нiяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складнi почуття — непевнiсть i мало не гнiв. На слiд вiн вийшов. Слiд чiткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, вiн уявляє досить виразно — принаймнi для того, щоб виявити i затримати. Об'єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має вiн вiд своїх вчинкiв якусь матерiальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, — але, безсумнiвно, тут не просто помилка, а виклик суспiльству, i вiн, напевне, розумiє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, «замiтає слiд». Проте «замiтає» не професiонально, а по-дилетантському. I Трофиновський уже знає, як i де його шукати.

Слiдчий рiшуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капiтановi, спiльно з яким працював уже не раз, i попросив органiзувати пости спостереження за вказаними адресами. Вiн знав майже точно, вiн передчував, що людина з чорною валiзкою змушена буде повернутися до декого з своїх «пацiєнтiв». Першою в цьому списку була сестра канатохiдця — Тетяна Марчук.

Туман був такий густий, що лiхтарi ледь просвiчували крiзь нього жовтими яблуками. Iнодi лунали гудки автомобiлiв, їхнi розмитi силуети, штовхаючи поперед себе слабосилi снопики свiтла, текли суцiльною рiкою, мов риби, що йдуть на нерест.

Пориви вiтру iнодi роздирали сiру пелену туману, i тодi видно було i дерева, i людей.

«Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрено течуть, а вiн iде, упевнений, суворий, — простий радянський воїн на посту…» Нi, «упевнений» — погано. В чому впевнений? Та ще й «суворий». Трафарет… Треба не так. «Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть, а вiн iде рiшучий…» Нi, не те! — Строфа аж нiяк не подобалася Трофиновському. «Все в нiй, — казав вiн собi, — трафарет. Крiм, мабуть, першого рядка: „Мов луки, напiвзiгнутi дороги“.» Так, це, мабуть, непогано. I вiдповiдає тому, що бачить око — тут дорога iде трохи на схил. Головне ж, порiвняння з луком передає напруженiсть руху в цi вечiрнi години «пiк». Але далi все псує «впевнений» чи «рiшучий…» Ну й морока! Приятель, редактор мiлiцейської газети, умовив Трофиновського неодмiнно написати вiршi в наступний святковий номер, щоб вони пiшли замiсть передової. У вiддiлi i в управлiннi Трофиновського називали «наш поет».

Дома у нього назбиралося сотнi написаних ним вiршiв. Проте друзям вiн мало якi наважувався показувати, i тiльки пiсля одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакцiям.

Вiршi вiн писав i в своєму кабiнетi, i вдома, але найбiльше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм вiршiв вiдповiдав його ходi, завжди рiзнiй, i друзi говорили, що в його поезiї «енергiйна основа».

А ось зараз вiршi чомусь «не йшли», хоча задум цiлком визрiв. Щось заважало. Мимоволi вiн почав прислухатися. Йому здалося, нiби хтось йде за ним в туманi, то наближаючись, то вiддаляючись, готуючись до якоїсь дiї. Вiн вдивлявся в туман, розрiзняв неяснi постатi людей. Хто з них? Зараз перевiримо.

Трофиновський завернув за рiг найближчого будинку й затупцював на мiсцi. Почекав хвилину-двi. З-за рогу нiхто не з'являвся. «Приверзлося», — подумав.

Вiн пiшов далi. За кiлька хвилин десь позаду почулися кроки, але вiн не озирнувся. Навмисне. Не можна пiддаватися мiражам. В дитинствi вiн був боягузкуватим i потiм доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою i невiдомiстю. Якщо справдi хтось iде за ним з лихими намiрами, вiн виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезi Пiнському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Нiхто не знав, де її «малина», з ким у мiстi бандити мають зв'язки. Пiнському пророкували мiсяцi марудної роботи. А бандити — разом з самим Воловиком — в перший же мiсяць зустрiли його в пiдлiску, бiля станцiї. Згодом виявилось, що «наводка» помилилася: вони прийняли його за багатого квiткаря з передмiстя i сподiвалися конфiскувати його «дипломат» з денною виручкою.

Пiнському довелося трохи полякати невдах-грабiжникiв, одному навiть прострелив руку, але зате привiв у найближче вiддiлення мiлiцiї всiх чотирьох, троє з яких пiдтримували сповзаючi штани, бо їхнi паски нiс слiдчий…

Трофиновський знову згадав про вiршi i тут раптом почув поквапливi кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповiльнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману нiхто не з'являвся, тiльки оддалiк ледь темнiв розмитий силует.

Несподiвано Трофиновський забув, чому вiн тут, а не поспiшає додому. В його пам'ятi раз по раз лунали рядки: «Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть…» «Десь я читав цi вiршi, — подумалось Трофиновському. — Мабуть, у журналi. А як там далi?.. „I вiн iде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту…“ Та що це зi мною? Це ж мої вiршi! Я їх почав складати для мiлiцейської газети. Ну, що ж, цiлком пристойнi вiршi. Ось тiльки перший рядок не дуже… Чому — „мов луки“? Схил, правда… Тут краще: „Зi схилом напiвзiгнутi дороги…“

Вiн поглянув на годинника: „Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довiршувався!“ I вiн звернув у провулок, не помiчаючи того, хто його переслiдує. Це була людина з напiввiдкритою валiзкою в руках, з якої висувався розтруб апарата…

„О, люди, люди, як трудно вам зрозумiти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподiвань i надiй!“ Вам би тiльки мрiяти, а я здiйснюю i ризикую. Але замiсть подяки нерозумiння i злiсть. Хiба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надiєю i шаною не зводив би з мене i мого апарата очей? Де захопленi вигуки: „Слава, слава, слава найвидатнiшому з нас!“

Чую iнше, зовсiм iнше… Порушую закон? Чому? Профiлактичне лiкування не заборонено. Оцей слiдчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тiльки зробив так, щоб вiн хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слiдчий не вийшов би на мiй слiд. Отже, цей був ненормальним, як i всi щасливчики. Бач. як рано став „з особливо важливих“, та ще й пiїт напiввизнаний! Ясна рiч — необхiдне профiлактичне лiкування, вiдтворення норми. Зрештою всi мають бути здоровi, нормальнi. Всi мають бути рiвнi — абсолютно рiвнi перед природою i суспiльством. Тодi суспiльство стане найбiльш тривким, а всi члени його — бiльш нiж будь-коли задоволенi життям, зокрема i вiн сам. Втямить це — подякує менi. Вождем має бути тiльки той, хто уособлює Норму».

— Павле Юхимовичу, пост номер один доповiдає: за минулу добу нiяких подiй.

— Звiдки ви дзвоните?

— Тут, на розi, автомат.

«Ага, це ж на моє прохання мiлiцiя поставила пости бiля квартири балерини i сестри канатохiдця! Як я мiг забути? I навiщо цi пости? Злочинець вже нiколи не поткнеться туди. Що це зi мною дiється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лiнiя пошуку. Необхiдно iнше — обстежити коло знайомих канатохiдця, балерини, художника, виявити спiльних знайомих. Злочинця треба шукати серед них».

Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку — вже зiбралися спiвробiтники групи, з якою вiн зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям i маленькими, притиснутими до голови вухами; бiля столу сидiли старшина Мовчан, з синiми, мов волошки, очима i оманливою зовнiшнiстю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький — енергiйний, чiпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський вiдчув: всi чекають, що вiн скаже.

— Пости номер один i номер два треба зняти, — мовив Трофиновський. — Вони бiльше не потрiбнi.

Вiн помiтив, як знизав плечима молодший лейтенант, i спитав:

— У вас є заперечення?

— Рано знiмати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кiнця перевiрили вашу версiю. А в нiй щось було.

— З'явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпiлих. Ось ви, до речi, перевiрте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан вiдвiдає цирк…

Всi здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:

— Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури…

Синицин вiдкинувся на спинку стiльця:

— Що це ви сьогоднi так офiцiйно до нас? Проштрафилися?

— Вибачте, товаришi…

Тепер уже вiн не мiг не помiтити здивування присутнiх. «Що це зi мною дiється? — подумав Трофиновський. — От i мама вчора казала…»

— Завдання всiм зрозумiле? — спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, наказав: — Виконуйте!

Папка зi справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Ранiше Трофиновського насторожило б таке везiння. Але зараз вiн лише стиха радiв, силкуючись не виказати своєї радостi перед начальством. Адже на складенiй ним схемi кiнцi деяких лiнiй майже зразу перетиналися.

По-перше, виявилось, що шляхи канатохiдця Вiктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради «феї квiтiв», як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технiкуму електронiки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надiя. У той час Вiктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, вiн зможе наблизитись до своєї обраницi. Спочатку вiн пробував стати поетом, потiм — музикантом. Перебрав усi можливостi i вже занепав духом, дiйшовши висновку, що нiяким хистом не надiлений.

Помiж численних Наталиних залицяльникiв самi собою виникали своєрiднi турнiри, де кожен претендент демонстрував свої знання i вмiння: кидаючи скоса погляди на «фею», «вражали» один одного ерудицiєю в рiзних галузях мистецтва, лiтератури i науки, змагалися в дотепностi. Якось, коли вони всiєю галасливою компанiєю прямували в парк, молодий артист цирку вирiшив приголомшити «фею». Вiн пройшовся по перилах пiдвiсного мосту, викликавши захват Наталi. Артист переможно глянув на пригнiчених суперникiв: «Що, браточки, повiсили носи? Це вам не цитати та хохми!»

Тодi до мосту попрямував Вiктор Марчук. Всi так i охнули, а вiн спокiйно i впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Нiхто з глядачiв не знав, що ще в п'ятому класi вчитель фiзкультури був дуже здивований вмiнням Вiктора Марчука бiгати по колодi.

I ось Вiктору вже здається, що в сiрих, з золотистими блискiтками Наталчиних очах промайнуло захоплення…

На жаль, серед «вдячних глядачiв» знаходився й мiлiцейський патруль. Зiрвиголови були затриманi i побували у вiддiленнi мiлiцiї. Загальна вдача-невдача зблизила Вiктора Марчука з циркачем, i той порадив йому «вступити до нашої школи». Вiн же познайомив його з викладачем акробатики, який пообiцяв Марчуковi блискуче майбутнє.

Проте не перемоги на аренi, не призи па мiжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмiшка Наталi Борисенко надихала Вiктора. Та тут павутинка надiї пiдвела. Розмови про високе служiння на нивi мистецтва i успiхи на канатi не допомогли достукатися до серця «феї».

Серед залицяльникiв Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юнiй балеринi всiлякi ознаки уваги. Не раз вiн викрадав її з компанiї на виставка та вернiсажi, викликаючи у Вiктора напади ревнощiв. Вони були суперниками десь з пiвроку, поки не стали спiльниками в бiйцi зi ще одним шукачем «руки й серця юної дiви» Романом Яцюком. Ця пригода зафiксована протоколом затримання за номером сто вiсiмдесят сiм. У ньому було сказано, що «студенту Яцюку Р.В. нанесено легкi тiлеснi пошкодження Степурою С.М. та Марчуком В.А.».

Поки трiйця завзятих закоханих вiдбувала вiсiм дiб за хулiганство, «на авансценi» з'явився нiчим не видатний, не вiдзначений нi на конкурсах, нi в мiлiцейських протоколах випускник будiвельного iнституту, який i став чоловiком Наталки Борисенко.

Трофиновський подумав, що недаремно вiн об'єднав розрiзненi справи в одну. Тепер дивувався i радiв своїй iнтуїцiї.

З'ясувалося, наприклад, що iнженер Роман Яцюк працює начальником змiни на заводi «Медприлад». У вiддiлi кадрiв i в парткомi його характеризували як талановитого iнженера-винахiдника, а от вiд розмов про людськi якостi Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членiв партбюро висловив свою думку так: «Яцюк — людина надзвичайно образлива й мстива. Вiн вижив з роботи iнженера Шпарова тiльки за те, що той несхвальне вiдгукнувся про його винахiд. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись».

Роман Яцюк жив на тихiй затишнiй вулицi.

Трофиновський пiднявся лiфтом i подзвонив. Його довго роздивлялися у вiчко, перш нiж спитали:

— Ви до кого?

— До Романа Васильовича Яцюка.

— У якiй справi?

— Роман Васильович дома?

— Зайнятий. Навiщо вiн вам?

— Вибачте, ви не могли б вiдчинити дверi? Адже так розмовляти незручно.

Оббитi чорним дерматином дверi повiльно вiдчинилися, i слiдчий побачив перед собою високого широкоплечого чоловiка з великим м'ясистим обличчям, густими, насупленими бровами, що сходилися до орлиного носа.

— Я до вас ненадовго.

— Якщо ненадовго… А я вас щось не пригадую… — Чоловiк все ще загороджував прохiд.

Трофиновський показав посвiдчення, i тодi Яцюк вiдiйшов убiк.

— Проходьте, сусiд зi своїми скаргами уже й до вас добрався?

— Добрався, — зiтхнув слiдчий, проходячи за Яцюком до великої кiмнати, умебльованої просто i зручно. На письмовому столi знаходився якийсь розiбраний апарат. Тьмяно поблискували схеми i рiзнокольоровi дротинки.

— Ось магнiтолу взявся лагодити, — кивнув на апарат Яцюк. Зламалася.

Трофиновський пiдiйшов до апарата ближче. На магнiтолу не схоже.

— Я її трохи вдосконалив, — тiєї ж митi вiдгукнувся на його думки господар квартири. — Додав механiзм пошуку i прискореної перемотки…

— Цiкаво, — погодився слiдчий. — Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумiєшся. А у мене з технiкою негаразд…

— А ще краще, якщо технiка не виходить з ладу, — злегка усмiхнувся вдоволений Яцюк. — Думаю поставити тут ще один дiод, — коротким товстим пальцем вiн тицьнув у схему.

Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою i, обiйшовши апарат, глянув на шкалу.

— Чотири дiапазони…

— Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.

— Цiкава картинка, — сказав Трофиновський, зупиняючись бiля стiни i розглядаючи пiдпис художника.

— Репродукцiя з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Пiсля смертi це помiтили всi. — В останнiй фразi чулася гiрка iронiя.

— Степура… — вголос прочитав Трофиновський. — Так ви знали його?

— Знав. Сергiй Степура. Навiть дуже близько знав, — все з тiєю ж гiркою iронiєю промовив Яцюк, i його темнi очi задивилися вдалину. — Навiть побилися одного разу.

— Що було приводом?

— Спитайте — хто? I вiдповiдайте: хто найчастiше служить приводом для бiйки серед молодих хлопцiв? Вiдомо хто, — дiвчина. Давно це було…

— Ви неодруженi?

— Нi, залишився нежонатим. Мiж iншим, з вини тiєї ж дiвчини… Ось як буває…

— А Степуру давно бачили?

Яцюк усiм корпусом рвучко повернувся до слiдчого:

— Ви заради нього прийшли?

— Так, — пiдтвердив Трофиновський. — У вас нема здогадок, що могло послужити причиною…

— …Його самогубства? — закiнчив фразу Яцюк. — Багато думав над цим… Ось бачите, репродукцiю купив. Звичайно, вона не вiдповiсть… хоча, може, й зберiгає якiсь слiди… В речах, кажуть, вiдбиваються бiотоки їхнiх творцiв. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика…

— Поки що?

— А в майбутньому — подивимось. Менi говорили, що вiн останнiм часом став писати значно гiрше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, рокiв шiсть, хоча в одному мiстi жили… Що я тепер про нього знаю? Ось тiльки шкода його, дуже шкода…

— До побачення, — мовив Трофиновський. — Ось мiй телефон. Якщо згадаєте що-небудь…

— Звичайно, обов'язково зателефоную. Вибачте, що нiчим не мiг допомогти.

— Дякую за бесiду, — нахилив голову Трофиновський i подумав: «А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про iнших, майже нiчого — про себе. Випадково?»

Трофиновський повiльно йшов вулицею, обмiрковуючи план подальшого розслiдування, повторював у пам'ятi всi деталi розмови, що тiльки-но вiдбулася. I раптом йому пригадуються власнi вiршi: «Зi схилом напiвзiгнутi дороги, машини вдалину…» Почекай, — каже вiн собi, — чому «зi схилом»? Погано, прозаїчно. «Мов луки, напiвзiгнутi дороги…» Так, це краще. В цi години «пiк» дороги напруженi, порiвняння пiдходить. А як далi? «Воїн на посту». Трафаретно. — Але слова «на посту» викликають у нього якiсь асоцiацiї: — Ага, я ж зняв пости бiля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно вiдновити, негайно!

Знову осiчка. Таня не розповiдає, але я вiдчуваю: вона менi бiльше не довiряє. А я ж гадав, сподiвався, що ця нiжна дiвчина подарована менi долею, її величнiсть Природа iнодi викидає, такi жарти для рiзноманiтностi.

Скiльки себе пам'ятаю, нiколи не користувався успiхом у дiвчат. А був нiбито не гiрший за iнших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпiони не вибився, але i слабаком нiколи не вважався. Вiдмiнником був тiльки в перших трьох класах, зате в двiєчниках нiколи не ходив, одягався завжди модно, — якщо у всiх черевики на «змiйках», то у мене теж…

А от дiвчатам нiколи не подобався. Чому? Що вiдштовхувало вiд мене цих незбагненних створiнь, що вони думали про мене? Сiрятина? Але Ваня Петренко за всiма параметрами був сiрiший вiд мене, а як Зiна бiгала за ним… I задачки, i домашнi твори давала списувати, аби тiльки вiн повiв її в кiно. А на мене i не дивилася, якi б колiнця я не вiдколював заради неї. Чого ж у менi не вистачало? Якихось таємничих флюїдiв? Її величнiсть Природа в котрий раз зволила побавитися, вилiпивши мене у виглядi ляльки-невдахи? О, так, це вона вмiє! Надiляє всiх майже однаковими потребами, але не всiм дає однаковi можливостi задовольнити їх. I коли, як менi здається, єдиний раз в життi, в мене без пам'ятi закохалося прекрасне створiння, де не вiзьмись цей ненависний слiдчий! Своїми розпитуваннями вiн роз'ятрив їй душу, посiяв у нiй отруйнi зерна… А вiн же говорив i з iншими моїми пацiєнтами, розпитував, пiдбурював проти мене. Уявляю, що тепер думає про мене красуня-балерина, вона й ранiше мене не полюбляла. Дивилася, як на порожнє мiсце, як на одного з поклонникiв, призначених лиш обслуговувати її, слiдкувати за дорогоцiнним здоров'ям. Певно, у неї добре зiпсувався настрiй, коли пiдвернулася її струнка нiжка пiсля сеансу нормалiзацiї! Ну, чому б їй не побути такою, як всi? Звикла, бачите, щоб перед нею падали навколiшки. А воно, коли помiркувати та глянути у джерела, все пояснюється тим, що її Величнiсть десь трохи порушила хiд реакцiй якоїсь залози. До того ж i вродою не обiйшла її природа. От якби балерина ставилася до таких сiрячкiв, як я, не гордовито, а з розумiнням i спiвчуттям i розгледiла б за сiрою личиною Еталон Норми, то, дивись, i здоровiшою була б…

Нi, я не мстив їй, не хотiв лиха, сам був прикро вражений, коли почув, що вона пошкодила ногу, що не може танцювати. I це сталося одразу пiсля сеансу нормалiзацiї. Випадковiсть? Збiг у часi? Чи це додаткове свiдчення ефективностi мого приладу? Це треба негайно перевiрити, поки у гончака-щасливчика не минув ефект опромiнення!

Телефонний дзвiнок застав Трофиновського в кабiнетi. В трубцi почувся хриплуватий голос старшини Мовчана:

— Об'єкт, схожий з фотороботом, тiльки-но зайшов до балерини Борисенко. У нього в руках чорна валiзка, розмiром приблизно шiстдесят на сорок…

«Нарештi! У Мовчана „приблизно“ означає поправку не бiльш як два-три сантиметри. Напевне, валiзка — це апарат», — подумав слiдчий i сказав у трубку:

— Зараз буду. Якщо об'єкт виходитиме, затримайте.

…В квартирi балерини мовчки сидiли хазяйка, невiдомий чоловiк i старшина Мовчан. Побачивши слiдчого, старшина пiдвiвся. Трофиновський, випередивши старшину, зразу ж пiдiйшов до невiдомого.

— Слiдчий Трофиновський. Дозвольте вашi документи.

— Не думав, що в гостях будуть потрiбнi документи. А то неодмiнно захопив би їх, — глузливо посмiхнувся невiдомий.

— Вибачте, це ваша валiзка?

— Так, моя.

Трофиновський помiтив, що невiдомий поквапився вiдповiсти. Що ж. Так краще. Це вже чимало.

— Що в нiй, коли не секрет?

— Нiякої таємницi нема. Це апарат для визначення деяких бiологiчних параметрiв.

— А точнiше?

Затриманий глянув на слiдчого з iронiчною посмiшкою.

— Для замiрiв бiострумiв, визначення бiоритмiв, якщо ви на цьому розумiєтеся.

Вiдповiдi були поспiшливими, але за ними вчувалася недомовленiсть.

— Тiльки для замiрiв i визначення?

На похмурому обличчi з дрiбними рисами промайнули розгубленiсть i збентеження. Виразнiше позначились зморшки на лобi.

— Ну, i для виправлення їх, якщо паталогiчно порушувалася норма.

— Де ви працюєте?..

Затриманий повiльно пiдняв руку i сухою долонею провiв по лобi, нiби розгладжуючи зморшки.

— В iнститутi бiонiки.

— А хто вас уповноважив обстежувати i лiкувати людей?

Свiтлi очi, як i до того, дивилися з викликом.

— Я їх лише обстежую. Ось шкала характеристик.

— Навiщо в апаратi генератор?

У вiдповiдь — рвучкий рух пiдборiддя вгору, швидкий злий погляд з-пiд брiв. Мовчання…

— Дослiди на людях?

— Тiльки для повернення норми, для їхньої ж користi…

— Вiдносно користi поговоримо окремо. Тож ви запитували, чому у вас вимагають документи…

— Вже збагнув, — махнув рукою невiдомий. — На пiдставi бюрократизму i нерозумiння. Хiба ж вам можна щось довести. Добро завжди карається…

— Iван Степанович Кидько? Так, працює у нас. Випускник факультету бiофiзики. Як мовиться, зiрок з неба не знiмає, але не обдiлений здiбностями. Наполегливий. Готує дисертацiю.

— Тема?

— Порiвняльна характеристика деяких бiоритмiв в мозку людини i тварин.

— В якому станi його дисертацiя?

— Тема затверджена. Iван Степанович збирає матерiал.

— У який спосiб?

— Обстежує тварин i людей, складає графiки…

— Вам вiдомо що-небудь про його апарат НК-1?

— Вiн користувався апаратурою iнституту. Але, пробачте, ви сказали — його апарат? Може, я недочув?

— Нi, все правильно. Вiн називає його нормалiзатором.

— Вперше чую.

В голосi професора Богданова зникли нотки зверхностi. На гладенькому, начебто старанно обточеному обличчi з'явилася пiдвищена увага.

— Я прошу вас докладнiше розповiсти про Iвана Степановича.

— Е-е, бачите, його особиста справа…

— Я вже ознайомився з нею у вiддiлi кадрiв.

Професор зняв окуляри в моднiй квадратнiй оправi i старанно протер скельця.

— Ну, що я можу додати?.. Апарат — це зовсiм iнша справа. Вiрите, я навiть уявити собi не мiг, щоб вiн…

— Вибачте, ми згодом поговоримо про апарат i про те, чого ви не знали. А поки що прошу вiдповiсти на мої питання. От ви сказали, що вiн «наполегливий, не без здiбностей». Як це проявлялося в повсякденнiй роботi?

— Е-е, знаєте, у нього бували зриви, невдачi. Не склалися стосунки з колективом, з керiвництвом, — Богданов метнув на слiдчого допитливий погляд, — зi мною, зокрема… Тому боюся бути необ'єктивним…

— А ви не бiйтеся.

— Ну що ж, у нього є певнi здiбностi. Не такi великi, як йому хотiлося б мати. I… багато хто iз спiвробiтникiв вважає його, м'яко кажучи, недостатньо обдарованим…

— Недостатньо для чого?

— Для наукової дiяльностi. Мабуть, йому було б краще працювати на виробництвi. Вiн бiльш здатний для виконання стереотипних операцiй. Нема широти мислення, бракує уяви — всього того, що прийнято називати творчою жилкою. Вiд цього i зриви, зокрема, з дисертацiєю. Один раз вiн уже захищався i…

Професор нервово почесав лоб.

— I…

— …провалився. Опоненти вiдзначали примiтивнiсть методики, неглибоку розробку, навiть недостатнiсть експериментальних даних. Iван Степанович критику не визнав, озлобився, звичайно. Але не вiдступив, а взявся вдруге готуватися до захисту, хоча критика майже не залишила йому надiй на успiх. Тому й кажу: наполегливий вiн.

— Не знаєте, вiн вiдвiдує колишню сiм'ю?

— Рiдко. Його колишня дружина працює у нас, в iншому вiддiлi. Хочете поговорити з нею?

— Потiм. А друзi в нього були?

— Близьких друзiв, здається, нема. Кидько — вiдлюдкуватий. А втiм, був один… не те, щоб близький… Скорiше, не друг, а захисник. Але й з ним Iван Степанович посварився.

— Чому?

— Йому здалося, що той недостатньо пiдтримував його на захистi. Взагалi вiн некомунiкабельний, нетовариський, а головне — ображений на весь свiт.

— Як ви гадаєте, для його образи є хоч пiдстава?

— Мабуть. Адже у нас його багато хто вважає просто нездарою. А це не так. Як я вже згадував, у нього є певнi здiбностi. Наприклад, вiн розумiється на технiцi, непоганий експериментатор, якщо працює пiд керiвництвом когось iншого. Але його бiда в тому, що вiн дуже переоцiнює свої можливостi. Докотився до того, що себе вирiшив вважати за норму, а бiльш здiбних — ненормальними, хворими. Якось по секрету подiлився зi мною своїм «вiдкриттям», що талант — це начебто хвороба. Збирав данi про пухлини головного мозку, якi мовби сприяють появi генiїв. Гiрш за все, що вiн пiдганяє розрiзненi факти для наукового обгрунтування i узагальнення цих висновкiв. Доводить, що у такого-то пухлина у лiвiй пiвкулi давила на пiдкiрку, примушуючи її працювати iнтенсивнiше, стимулюючи уяву; у iншого — активiзувала пам'ять…

— Фальсифiкацiя?

— Не так просто. Бачите, збiжнiсть завжди знайдеться, а деякi безвiдповiдальнi вченi, особливо, якщо вони нетерплячi i недосвiдченi, пiдхоплюють сенсацiї…

Вони розмовляли ще довго. На прощання професор подарував Трофиновському свою книгу про мозок як керуючу систему…

До допиту Трофиновський готувався довго i старанно, уважно проштудiював книги, взятi у професора Богданова, вивчив пiдготовлений спецiалiстами опис апарата Кидька. Вченi дiйшли спiльного висновку, що в НК-1 генератор електромагнiтного поля з'єднаний складними прямими i зворотними зв'язками з датчиками i мiкрокомп'ютером керуючої системи, апарат є цiнним винаходом i може являти собою iнтерес в галузi бiологiї та медицини. У Трофиновського виникла одна невiдчепна думка-запитання, яка не полишала його в спокої. Вона непокоїла слiдчого всi днi, а прояснити її мiг тiльки затриманий на квартирi у балерини. З цим питанням Трофиновський звертався i до кримiналiстiв, i до психiатрiв, i до бiофiзикiв, проте вони не могли однозначно на нього вiдповiсти.

— Виходить, недооцiнили ми Кидька? — спитав Трофиновський у Богданова, коли вони зустрiлися знову.

— Виходить, — згодився професор. — Але коли б вiн, захищаючи дисертацiю, показав комiсiї апарат або лише його схему, до нього поставилися б iнакше. Проте треба сказати, апарат цей не його особистий винахiд. Iван Степанович тiльки з'єднав вузли, розробленi в рiзних вiддiлах нашого iнституту. Щоправда, зробив це вмiло.

— А може, талановито? — спитав слiдчий, зазираючи в очi професору.

— Можна сказати й так, — погодився Богданов.

Трофиновський повернувся вiд професора, охоплений суперечливими почуттями, i звелiв привести затриманого.

— Мене ще довго триматимуть тут? — рiзко запитав Кидько.

— Тут нi, — вiдповiв Трофиновський.

— На що це ви натякаєте?

— Вас будуть судити.

— За що?

— У вас не було вiдповiдного дозволу на випробування апарата на людях…

Кидько урвав його:

— Мiй апарат визнають колись одним з найбiльших винаходiв. Аби ви втямили, на що замахнулися, я, так тому й бути, постараюся популярно пояснити вадi принцип його роботи. Вам слiд зрозумiти, що будь-якi патологiчнi процеси в органiзмi супроводжуються змiною бiострумiв та бiополiв. Повернення бiотокiв до норми на бiофiзичнiй мовi означає одужання хворого. Адже є люди з ненормальними зрушеннями в галузi психiки чи нервових реакцiй. Цi зрушення можуть бути викликанi вродженими вадами нервової системи, пухлинами, порушеннями в дiяльностi ендокринних залоз. Розумiєте? А мiй прилад здатен вiдновлювати…

— …норму бiострумiв i таким чином нормалiзувати роботу органiзму, — закiнчив замiсть нього Трофиновський.

— Нарештi-таки зрозумiли. Молодчина! — похвалив Кидько. В його голосi пробивалася погано прихована iронiя. — Отже, я можу бути вiльним, зокрема i вiд двозначних запитань та натякiв?

— Нi, — зiтхнув Трофиновський. — Ви не вiдповiли на головне питання. А є ще й iншi. Наприклад, що саме ви приймаєте за норму? Як її визначаєте?

— Норма визначається по бiльшостi людей, — пiднявши руку з витягнутим пальцем, проговорив Кидько.

— Яких людей?

— Звичайних, середнього рiвня, так би мовити, посереднiх, — з викликом вiдповiв Кидько. — Це вони, зрештою, створюють все на свiтi, матерiальну культуру людства. До того ж, як мною установлено, всi так званi генiї чи таланти — це просто люди з патологiчними вiдхиленнями. Прилад може вилiкувати їх…

— Вiд таланту?! Але що таке норма для людини? Це Ейнштейн чи якийсь нездара, здатний тiльки душити талант? Моцарт чи Сальєрi? Ось у чому головне питання.

В очах Iвана Степановича блиснуло здивування: хто ви насправдi — слiдчий чи фiлософ? Якщо фiлософ, то тим гiрше для вас. Я примушу вас замислитись над такими питаннями, якi не спадали вам на думку. Я заведу вас у лабiринт, звiдки ви не виберетеся без моєї допомоги.

— Якщо вже ви заговорили про головне питання… Були, примiром, демократiї, якi допускали разючу нерiвнiсть своїх громадян. Вони дiйсно надавали можливiсть особистостi розкритися повною мiрою i принести якомога бiльшу користь суспiльству. Воно нагромаджувало величезнi матерiальнi блага i розподiляло їх. Але чи були такi системи тривкими? Нi, нi i ще раз нi! Адже суспiльство складається з окремих осiб, спiвгромадян. А людинi, громадянину, важливо не просто мати якийсь там, нехай навiть бiльш-менш задовiльний прожитковий мiнiмум. Набагато важливiше — точка вiдлiку. Вона для кожного у формулi: «Я не гiрше за iнших». Отже, людина може погодитися жити гiрше, бiднiше, але щоб його сусiд, його спiвгромадянин, не жив краще за нього. Так людинi спокiйнiше, затишнiше. Тому-то значно тривкiшими за демократiї виявлялися такi диктатури, де чiтким еталоном норми визнавався диктатор — особистiсть, як правило, зовсiм не генiальна, а посередня, близька i зрозумiла будь-якому членовi суспiльства. На таких принципах будувалися цiлi iмперiї i iснували столiттями, чуєте, столiттями! Саме такi системи потрiбнi зараз, коли наш свiт роздирають протирiччя!

— Тодi чому ж руйнувалися i розпадалися цi «тривкi» iмперiї? I чому ви прикриваєтеся загальними мiркуваннями, коли йдеться про вашi конкретнi вчинки, або, як ви кажете, «дiяння»?

Кидько одразу якось знiтився, вiдсторонився i сказав похмуро:

— Як би там не було, але не судитимуть же мене за лiкування бiдолашних хворих?..

— Саме завдяки вашому лiкуванню став нещасним на все життя цирковий артист Марчук, одержали травми балерина i спортсмен. А художник Степура, як вам вiдомо, покiнчив життя самогубством.

Трофиновський бачив, як болiсно зморщилося лице пiдслiдного, але пожалiти Кидька вiн не мав права.

Проте ще бiльше, нiж думка про мiру провини Iвана Кидька, Трофиновського непокоїло iнше питання: «Чому ця людина, маючи такий апарат, не захотiла з його допомогою посилити роботу свого мозку i пiднятися до таланта або навiть генiя, а вирiшила понизити, пiдiгнати пiд свiй рiвень iнших людей?»

Павло Юхимович зустрiвся поглядом з пiдслiдним. Чомусь захотiлося сказати йому щось заспокiйливе. Але згадав про чорну валiзу…