Дім Землі та Крові

93

Це місце було колискою всього життя.

Під її ногами був твердий ґрунт, і вона відчувала над собою цілий світ, повний далеких мерехтливих вогнів. Але вона стояла на дні моря. Темної западини, яка прорізала шкіру землі.

Це не мало значення. Нічого зараз не мало значення. Не тоді, коли поруч із нею стояла Даніка. І обіймала її.

Брайс відсунулася, щоб подивитися на її гарне кутасте обличчя. На її світле волосся. Воно було таким же, з аметистовими, сапфіровими і рожевими пасмами. Брайс уже не пам’ятала в деталях риси обличчя Даніки, але… це точно була вона.

— Ти прийшла, — промовила Брайс.

Даніка лагідно усміхнулася.

— Ти просила про допомогу.

— Ти… ти жива? Я маю на увазі, там.

— Ні, — похитала головою Даніка. — Ні, Брайс. Те, що ти бачиш… — вона вказала на себе. На знайомі джинси й футболку з зображенням старого музичного гурту. — Це лише іскра, яка залишилася. Те, що спочиває там.

— Але це ти. Це ти.

— Так, — Даніка підвела погляд на темряву, що вирувала над ними, на океан угорі. — І в тебе не так багато часу, щоб здійснити Підйом, Брайс.

Брайс пирхнула.

— Я не робитиму Підйом.

Даніка кліпнула.

— Що ти кажеш?

Брайс відступила назад.

— Я не повертатимуся.

Тому що якщо їй не вдасться вибратися, її бездомна душа тут і залишиться. Тіло помре у верхньому світі, а душа, яку вона продала Підземному Королю, залишиться блукати цим місцем. Разом із Данікою.

Даніка схрестила руки на грудях.

— Чому?

Брайс несамовито закліпала очима.

— Тому що мені стало дуже важко. Без тебе. Мені дуже важко без тебе.

— Маячня, — гаркнула Даніка. — І ти просто від усього відмовишся? Брайс, я померла. Мене немає. І ти проміняєш усе своє життя на цю крихту, що лишилася від мене? — У її карамельних очах відбилося розчарування. — Подруга, яку я знала, такого б не зробила.

— Ми збиралися разом здійснити Занурення, — надірваним голосом промовила Брайс. — Ми збиралися разом проживати наші життя.

Обличчя Даніки пом’якшало.

— Знаю, Бі, — вона взяла її за руку. — Але не так сталося, як гадалося.

Брайс опустила голову, відчуваючи, що от-от розпадеться на частини.

— Я сумую за тобою. Кожної миті кожного дня.

— Знаю, — знову сказала Даніка і приклала долоню до серця. — І я це відчувала. Я це бачила.

— Чому ти збрехала — про Ріг?

— Я не збрехала, — просто відповіла Даніка. — Просто не сказала тобі.

— Ти збрехала про татуювання, — заперечила Брайс.

— Для твоєї ж безпеки, — сказала Даніка. — Так, для безпеки Рога теж, але здебільшого для того, щоб захистити тебе на випадок, якщо зі мною станеться найгірше.

— Що ж, з тобою і сталося найгірше, — промовила Брайс і одразу пошкодувала про сказане, побачивши, як Даніка здригнулася.

Але потім Даніка промовила:

— Ти пожертвувала своїм місцем у Кістяному Кварталі заради мене.

Брайс заплакала.

— Це було найменше, що я могла зробити.

На очах Даніки заблистіли сльози.

— Ти думала, що мені не вдасться дістатися на той берег? — Вона болісно вишкірилася. — Засранка.

Але Брайс тремтіла від ридань.

— Я не могла… Я не могла так ризикувати.

Даніка відкинула назад пасмо волосся Брайс.

Брайс хлюпнула носом і сказала:

— Я вбила Михея за те, що він зробив. З тобою. З Лехабою, — її серце завмерло. — Вона… Вона вже у Кістяному Кварталі?

— Не знаю. І так — я бачила, що відбувалося у галереї, — Даніка не стала вдаватися у подробиці. — Ми всі бачили.

Це слово зачепило Брайс. Ми.

Її губи затремтіли.

— Коннор з тобою?

— Так. І решта зграї теж. Вони виграли для мене час, відволікши Женців. Щоб я змогла дістатися Брами. Вони стримають їх, але ненадовго. Брайс, я не можу лишитися тут з тобою, — вона похитала головою. — Коннор хотів би для тебе більшого, — вона погладила великим пальцем Брайс по руці. — Він не хотів би, щоб ти припинила боротися.

Брайс витерла сльози з обличчя.

— Я не припинила. Дотепер я боролася. Але зараз я… Просто все так паскудно. І я так стомилася так почуватися. З мене досить.

— А як щодо янгола? — м’яко спитала Даніка.

Брайс різко підвела голову.

— А що з ним?

Даніка з розумінням усміхнулася.

— Якщо хочеш ігнорувати той факт, що в тебе є родина, яка любить тебе незважаючи ні на що, — гаразд. Але янгол лишається.

Брайс висмикнула руку з долоні Даніки.

— Ти справді намагаєшся переконати мене здійснити Підйом заради хлопця?

— Хіба Гант Аталар для тебе просто якийсь хлопець? — Усмішка Даніки полагіднішала. — І хіба це ознака слабкості — визнати те, що існує хтось — так уже сталося, чоловік, — заради кого варто повертатися? Той, кого я знаю, змусив тебе почуватися геть не паскудно.

Брайс схрестила руки на грудях.

— То й що.

— Він зцілився, Брайс, — сказала Даніка. — Ти зцілила його першосвітлом.

Брайс судомно видихнула. Вона зробила все це заради цієї відчайдушної надії.

Важко ковтнувши, вона опустила погляд на ґрунт, який був не землею, а самою основою її «Я», основою світу, і прошепотіла:

— Мені страшно.

Даніка знову схопила її за руку.

— У цьому й суть, Брайс. У тому, щоб жити. Жити, кохати, знаючи, що завтра все це може зникнути. Усвідомлення цього робить усе набагато ціннішим, — вона взяла обличчя Брайс у долоні й притислася лобом до її чола.

Брайс заплющила очі й вдихнула запах Даніки, який якимось дивом відчувався навіть у цій її подобі.

— Навряд чи мені вдасться піднятися.

Даніка відсторонилася, вдивляючись у неймовірну відстань над головою. А потім перевела погляд на дорогу, що простягалася перед ними. Злітна смуга. Її кінцем було вільне падіння у вічну темряву. У небуття. Але Даніка сказала:

— Просто спробуй, Брайс. Одна спроба. Я буду з тобою на кожному кроці Навіть якщо ти мене не бачитимеш. Я завжди буду з тобою.

Брайс не глянула на ту закоротку злітну смугу. На безкраїй океан, який відділяв її від життя. Вона лише запам’ятовувала риси обличчя Даніки, користуючись нагодою, яка їй випала.

— Я люблю тебе, Даніко, — прошепотіла вона.

Даніка важко ковтнула. А тоді цілком по-вовчому задерла голову, ніби до чогось прислухаючись.

— Брайс, тобі треба поспішати, — вона схопила її за руку і міцно стиснула. — Вирішувати потрібно зараз.

На таймері життя Брайс лишалося дві хвилини.

Її мертве тіло лежало розпластане на камінні біля Брами, сяйво якої слабнуло.

Деклан потер долонею груди. Він не наважувався дзвонити Рунну. Ще ні. Не міг змусити себе.

— Невже немає способу їй допомогти? — прошепотіла Гіпаксія до мовчазної зали. — Узагалі ніякого?

Ні. Останні чотири хвилини Деклан провів у всіх можливих відкритих і приватних базах даних, шукаючи диво. І нічого не знайшов.

— Окрім того, що у неї немає Якоря, — промовив Король Осені, — вона використала штучне джерело магічної сили, щоб досягти цього рівня. Її тіло біологічно не пристосоване до Підйому. Навіть зі справжнім Якорем вона не змогла би набрати достатньої швидкості для першого стрибка вгору.

Джесіба похмуро кивнула, погоджуючись із ним, але нічого не сказала.

Спогади Деклана про власне Занурення і Підйом були туманні й лячні. Він пірнув глибше, ніж очікував, але принаймні залишився у діапазоні своїх сил. І хоча його Якорем був Флінн, він страшенно перелякався, що не зможе повернутися.

Попри те що система фіксувала Даніку Фендир як слабкий проблиск енергії поруч із Брайс, вона не була провідною ниткою до життя. Даніка не була справжнім Якорем, бо не мала власного життя. Вона лише надала Брайс сміливості спробувати зробити Занурення самотужки.

— Я вивчав це питання, — продовжив Король Осені. — Я провів у пошуках не одне століття. За цей час тисячі людей намагалися вийти за межі власного рівня сили за допомогою штучних засобів. Жоден з них так і не повернувся до життя.

Лишилася одна хвилина, секунди на годиннику зворотного відліку тікали одна за одною.

Брайс досі не почала Підйом. Вона досі перебувала у Пошуку, зіткнувшись з тим, що таїлося глибоко всередині неї. Якби вона зробила спробу Підйому, таймер би зупинився, позначивши її входження у Проміжок — перехідне місце між смертю і життям. Але таймер продовжував відлік. Наближаючись до нуля.

Утім, це не мало значення. Спробує Брайс чи ні — вона все одно помре.

Лишилося тридцять секунд. Присутні у конференц-залі схилили голови.

Десять секунд. Король Осені потер обличчя і глянув на таймер. На останні секунди життя Брайс.

П’ять. Чотири. Три. Дві.

Одна. Мілісекунди мчалися до нуля. До вірної смерті.

Таймер зупинився на 0.003.

У нижній частині графіка елевсінської системи, уздовж злітної смуги, що вела до забуття, з’явилася червона лінія.

— Вона біжить, — прошепотів Деклан.

— Швидше, Брайс! — Даніка бігла слідом за нею.

Крок за кроком Брайс мчала ментальною злітною смугою до її кінця, який ставав дедалі ближчим.

— Швидше! — заревіла Даніка.

Одна спроба. У неї була всього одна спроба.

Брайс бігла. Вона мчала вперед, зціпивши зуби й ритмічно рухаючи руками.

Шанси були мізерні, ймовірність — мала.

Але вона намагалася. Поруч із Данікою — востаннє — вона могла спробувати.

Вона здійснила Занурення самотужки, але вона не була сама.

Вона ніколи не була сама. І ніколи не буде.

Бо в її серці буде Даніка, а поруч — Гант.

Наближався кінець смуги. Потрібно було відриватися від землі. Починати Підйом інакше вона впаде у небуття. Назавжди.

— Не зупиняйся! — скрикнула Даніка.

І Брайс не зупинялася.

Вона мчала далі. До останньої смертельної кінцевої точки.

Вона пробігла смугу до кінця. До останнього сантиметра.

А потім рвучко піднялася вгору.

Деклан не повірив власним очам, а Король Осені впав на коліна. Брайс підіймалася, підштовхнута потоком сили.

Вона проминула нижчі рівні.

— Як це… — видихнув Король Осені. — Це неможливо. Вона ж сама.

По суворому обличчі Сабіни текли сльози, коли вона прошепотіла:

— Ні, не сама.

Сила, якою була Даніка Фендир, сила, яка дала Брайс цей поштовх угору, згасла, розчинившись у небутті.

Деклан зрозумів, що вона вже не повернеться — ні в цей світ, ні на оповитий туманами острів.

Навіть якщо Брайс вдасться подолати весь шлях і повернутися до життя, через брак кисню її мозок міг померти. Але його принцеса боролася за кожен сантиметр, що вів її нагору. Її сила змінювалася, у ній проявлялися сліди всіх, хто надавав їй її: русалки, перевертні, дракі, люди, янголи, спрайти, фейрі…

— Як? — промовив Король Осені, радше сам до себе. — Як?

Йому відповів древній Ватажок вовків, чий висохлий голос зазвучав над сигналами графіка:

— За допомогою наймогутнішої сили у світі. Наймогутнішої сили в усіх світах, — він вказав на екран. — Тієї, що зберігає вірність навіть поза смертю і не згасає з роками. Що лишається непохитною перед лицем безнадійності.

Король Осені розвернувся до древнього Ватажка, хитаючи головою і все одно не розуміючи.

Брайс уже досягла рівня сили звичайних відьом. Але до життя ще було надто далеко.

Краєм ока Деклан помітив якийсь рух на екрані й розвернувся до зображення камери зі Старої Площі.

Обвитий блискавками, цілий і здоровий Гант Аталар стояв навколішках біля Брайс, схилившись над її мертвим тілом. Його руки ритмічно натискали на її грудну клітку — він робив масаж серця.

Крізь зціплені від зусиль зуби, Гант промовив до Брайс:

— Я чув, що ти сказала, — блискавки тріскотіли над ним, а його сильні руки продовжували натискання. — У чому ти зізналася тільки тоді, коли я вже майже помер, боягузко нещасна, — він пропустив крізь неї розряд своєї блискавки, намагаючись запустити її серце, і її тіло вигнулося дугою над землею. — А тепер повернися і скажи мені це в обличчя.

Сабіна прошепотіла щось через стіл до Короля Осені, і Деклан, почувши це, піднісся серцем.

Це була відповідь на слова древнього Ватажка. Відповідь на запитання Короля Осені. Відповідь на те, чому, всупереч сигналам статистики, що лунали з комп’ютера Деклана, вони бачили відчайдушні спроби Ататара змусити серце Брайс Квінлан битися.

За любові усе можливо.