Чужий у Міфгороді

— Людино, зустрічай, чорт прийшов! — вигукнув Марк Самуїлович Райхер, з'являючись у дверях.

Я злегка сторопів — Марк, котрий зазвичай ходив у костюмах, тепер красувався у білій футболці з написом на грудях: «Ветеран розумової праці», а на голові мав чорного капелюха. У його руках заклично дзенькала строката господарська сумка.

— З глузду з'їхав? — поцікавився я, замикаючи за гостем двері.

— Повністю.

— А це що? — помацав я футболку.

— Львівський сувенір, — посміхнувся Марко. — Їздив на екскурсію до того, як усе тут нає-е-е…вернулося.

— Марку! — розсміявся я. — При дітях у школі ти теж так висловлювався?

— А що діти? Вони більше нас знають. Сашко, на душі у мене сьогодні щось неспокійно. Зайвим себе відчуваю у Міфгороді. Чужим.

Від нього тхнуло спиртним. Я кинув погляд на настінний годинник — і коли він лише встиг? А головне, чим?

Марк підійшов до вікна. Крізь запорошене скло виблискувало сонце. Підвіконням проскакав рудий Злидень, життєрадісно прокричав «цвіньк-цвіріньк», мабуть, згадавши пернате минуле й злетів униз.

— Знаєш, Сашко, досі я вважав це місто своїм, а тепер…

— Дурниці! — перебив я. — Дрібниці й дурниці. Забудь. Чого це тебе коротнуло? Чужий тут я, а не ти. Ти ж тепер чорт у Міфічній Реальності… Як ти сказав? У Міфгороді?

— Вчора ми вирішили перейменувати місто. Неофіційно поки що.

— «Ми», — невесело сказав я. — А людину не покликали…

— Вибач.

У дворі, під занедбаним бігбордом хлопчаки-чортенята ганяли м'яча. Немов футбольний знавець, на бігборді вмостився Гайворон з надітим на дзьоба пенсне.

— Страшно мені, Сашко. Гірше, ніж в Афгані. Я-бо, може, й не чужий. Але ти ж, як був людиною, так і залишився! Давай вип'ємо, га? Що нам лишилось, Лета чи Прана?

Марк урочисто дістав з сумки пляшку «Оковитої на бруньках».

— Природною-бо смертію — ніхто. Усі протиприродно й надто рано, — виголосив він.

— Де взяв?! — здивувався я.

— Раритет! Можна сказати, артефакт минулої реальності.

— З якої нагоди?

— Да ти шо?! День десантника! — Марк зняв капелюха, блиснувши лисиною, й натяг на голову вицвілий блакитний берет.

— А-а-а! Тоді додамо ще давніші знахідки! — Я поліз до тітчиного буфету — діставати грановані склянки.

— Три? — підняв бров Марк. — Відчував же, що ти не сам!

До вітальні зайшов капітан десантних та дуже озброєних військ Матвєєв.

— Здрастуйте, — привітав він нового гостя.

— Здоров-був, десантуро! — Марк зняв берета та жартівливо вклонився, демонструючи маленькі ріжки. — Вип'ємо?

— Дякую, але на службі — ні-ні, - й Матвєєв по черзі потиснув нам руки.

Мою долоню капітан стиснув сильніше, ніж було потрібно.

— Гадаю, ми домовились? — запитав він, та, не чекаючи на відповідь, пішов.

— Чого хотіла ця неказкова істота? — поцікавився Марк, ледь зачинилися двері.

— Хто його зна… Сам ніяк не збагну… Провадить зі мною інтелектуальні розмови.

— Вже усе розбовкав?! — гримнув Марк.

— Аж ніяк. Щоб розбовкати — треба знати. А що я знаю?..

— Ну, ясно — таємниці, секрети і все таке, — погодився Марк — Давай, вже вип'ємо.

По підлозі заcтукотів чортячий хвіст, що вислизнув з-під пояса мого друга. Хвіст із дбайливо зачесаною китичкою та блакитним бантиком на кінці.

Усе почалося з місяць тому. Прокинувшись одного ранку, місто та його мешканці виявили, що вони зовсім не те, ким і чим були вчора. Їх заполонила Міфічна Реальність.

Комп'ютера не ввімкнути, хоча струм б'ється. Мобільниками теж можна цвяхи забивати — покриття наче корова язиком злизала.

«Все через мене, дядьку Сашо, — прошепотів мені якось сусідський Олежик. — Я дуже-дуже бажав опинитися в казці». Нічого собі казочка! Веселішої не вигадати.

От тільки менталітет не змінився — працювати ніхто не хоче. Траву й ту не скосять. Онде, все подвір'я заросло, просто поле чудес якесь. Сусідка знизу — Русалка Польова, гасає двором серед колосистої зелені. А на горищі ночами, щось дрібне шур-шур-шур, шкряб-шкряб-шкряб. То й намагаюся більше вдома сидіти — так спокійніше.

Сусід із п'ятого поверху — відьмак. Кум Микола — упир.

А найкращий друг, Марк Райхер — чорт.

Один я людиною залишився. Й запаси спиртного скінчилися.

— Це все підступи інопланетян! — повідомив «по секрету» кум-упир. — Сам бачив: летюча тарілка над містом кружляла, блимала серед ночі зеленими вогнями.

Тарілка, чи не тарілка, але нагнали військових, а потім ще вчених — стало непереливки. Тепер місто оточено блок-постами, а нелюдь живе за колючим дротом — не вирвешся. Бояться нас, як мій рогато-хвостатий друг Марк — ладану.

— Кажуть, по всьому світу зони стародавніх міфів з'являються, — сказав якось увечері злий і тверезий Райхер. — В індіанців кетцалькоатлі літають, у греків — кентаври гарцюють, у Японії — каппи плавають і ці, як їх… із носами… — Він зобразив, якої довжини має бути ніс. — А! Тенгу!

— Звідки знаєш? — поцікавився я.

— Та так, чутки світом мандрують, — недбало махнув хвостом Марк. — Кажуть, що міфозони виникають, а через деякий час щезають разом зі всіма зміненими. От залишимось ми тут — і баста! Зникнемо! Тікати треба.

Він подивився у вікно та раптом схопив мене за руку:

— Ой, не можу! Тримай!

— Що?! Що сталося?!

— Місяць! Не можу дивитися — вкрасти хочу!

— Ти ж літати не вмієш, — здивувався я.

— Хто сказав? Може, й умію. Не пробував іще. Знаєш, я все більше відчуваю себе цією парнокопитною худобиною, а не людиною.

А ще Марк зізнався, що прив'язується до ліжка, щоб не полетіти уві сні.

— У всьому винні археологи! — заявив він. — Пам'ятаєш, як вони рилися поблизу міста? От і витягли якусь чортівню.

— Еге ж. А в усіх інших міфомісцях — теж археологи?

— Не подумав, — зізнався Марк. — Слухай, а, може, немає ніяких інших, крім нашого, га? То я вигадав просто?

— Це ти можеш, — зітхнув я.

Як мені казав той вояка Матвєєв?

— Поряд із нами є цілий світ, створений протягом тисячоліть людською уявою. У ньому існують вигадані міфи, та втілюються у життя мрії. Ваше місто попало під його вплив на дійсність. Змінену Реальність потрібно вивчати. Пам'ятаєте слова Мічуріна? Узяти дари природи — наше завдання. А ви — «свободу!» «Вільне переміщення!» Ви ж тепер нелюди! Ви — змінені, потенційна небезпека для всього людства.

— Але я — людина, — сказав я капітану.

— Ви були тут, коли все трапилось! Хто його зна, який жарт захоче зіграти з вами Змінена Реальність?

Ось так — ні з ким не зв'яжешся, допомоги не попросиш. Мов у концтаборі живу — навколо варта з кулеметами. А по ночах під вікнами колобродять русалки та відьмаки-сусіди із чортами-друзями…

Життя вдалося.

— Ти людина, — прошелестіла русалка.

— Знаю, — відповів я.

— Ти не наш, — просичав відьмак.

— Еге ж, — кивнув я.

— Забирайся геть! Іди до своїх.

— Я вже вдома…

Не встиг Матвєєв вийти, як на дворі почулися вигуки Польової Русалки.

— Залоскотати хоче, — повідомив Марк.

— А в тебе як виходить сюди добиратися?

— Я їй не подобаюся, — зітхнув мій друг. — Ет, ніякого особистого життя.

Він підняв до очей майже порожню пляшку, прискіпливо роздивився залишки горілки на самому денці, затим перехилив та підставив рота.

Гайворон перевірив час, кинувши погляд на міську вежу з годинником, піднявся і важко полетів у бік околиці. На дорогу вийшов вовкулака із плакатом: «НІ ВТРУЧАННЮ АРМІЇ. СВОБОДУ МІФІЧНОМУ МІСТУ!»

— Все це добром не скінчиться — згадаєш мої слова, — сказав Марк, ставлячи пляшку на підвіконня. — Дограються до стрілянини. У військових давно вже руки сверблять. О! Дивись, ще одна виповзла.

До вовкулаки приєдналася сусідка-відьма. Ось хто просто став сам собою: мегера вона мегера і є — у будь-якій реальності.

За хвилину по траві підпливла Польова Русалка.

Я був таким, як усі. Нічим не кращим і не гіршим. Працював, кохав, ходив на полювання. Вдавався в обжерливість, урешті-решт. Чому я залишився людиною, а всі, навіть горобці в цьому божевільному місті, втратили стару подобу?

— Чому я, саме я — чортом став? — ніби почувши мої думки, запитав Марк. — Що й кому я поганого зробив?

— Можливо, мені також краще було перетворитися на чорта, ніж залишитися ізгоєм, — тихо сказав я. — Тут я чужий. І піти не можу. Та й не хочеться. Може, я лише зовні людина, а всередині — чудовисько якесь? Змій підколодний.

— Усередині? — поцікавився Марк. — Прислухайся. Не сичить?

Я прислухався.

— Ні, жодних змін не спостерігається. Лише їсти кортить. Може я й не монстр, як гадаєш? Як тоді довести іншим, що я свій?

На вулиці зібрався натовп демонстрантів і попрямував у бік армійського табору.

— Тиждень мітингують… Ой, дограються… — пробуркотів Марк. — Знаєш, як гидко виглядає засипана тирсою кров на асфальті? Йду я, мабуть, додому.

Прочинивши вікно, він жбурнув порожню пляшку в найближчого Злидня. Не поцілив. Той лиш сердито глянув на нас, немов приміряючись, кому ж саме принести невдачу.

Стрілянина розпочалася наступного дня. Марк увалився до мене, тримаючись за скривавлену праву руку.

— Ти що?! — закричав я. — Тобі воно навіщо? Дай подивлюся…

— Навиліт, — крізь зуби просичав Марк. — Фігня, подряпина. Дурень, тому й пішов! Ай, що ти робиш?!

— Та стій жеж! Десь тут у мене був перекис водню… — я відчинив шафку. — Коли потрібно — завжди шукаєш… Є! Ось і бинт. А тепер терпи!

— Та ж терплю я, не маленький. Я ж у Афгані… Обережніше! Ай… У Афгані!.. Та кінчай ти вже!

— Зараз-зараз… — Я завершив накладати пов'язку та відрізав бинта кухонним ножем.

— Ідіоти! Барикади будують! Їх же перестріляють як… як…

За вікном дорогою поважно йшла Рябенька Курка, тримаючи у дзьобі маленький кошик, в якому лежало яйце. Вона зупинилася коло бігборда, поклала ношу в придорожній пил і, шанобливо кланяючись, відійшла. Із бігборда чорною тінню злетів Гайворон, оглянув яйце крізь пенсне й заперечно похитав головою.

— Кажу — ідіоти, — тихо промовив Марк.

Здалеку чулися постріли. Гупнув вибух, задрижали шибки. Десь верескнула мавка. По дорозі двоє чортів попід пахви вели до місця військових дій дебелого Вія, в якому вгадувалася технічка школи номер п'ять Марія Потапівна Нечуйголова.

— Сашко, — дивлячись кудись крізь мене, сказав Марк.

— Що?

— А якщо це тест? Випробування, га? Я тут подумав…

— Марку, ляж на диван, тебе поранено!

— Тест… На живучість, на терпимість, урешті-решт.

Пов'язка на руці Райхера просякла кров'ю.

— Хтось мусить залишатися людиною, Сашко.

— Про що ти кажеш?! — закричав я.

Автоматні черги застукотіли зовсім поряд.

— Ти — людина. Єдиний, хто не змінився. Ти не винен, що вибір припав на тебе. У казках — такі закони.

— Та який, до біса, вибір?!

— В казці… в казці завжди є головний герой. Решта — тло, декорації. Тепер ти мусиш вирішувати за всіх.

— Навіщо ти тут? — ошкірився вовкулака.

— Це мій дім, — відповів я.

— Тоді, що тобі треба? — спитала відьма.

— Просто жити, — сказав я. — Тут.

— Ти з дуба впав? — я піднявся на ноги і визирнув у вікно: над самим будинком з гуркотом пройшла пара бойових гелікоптерів. — Або інформація просто з неба спустилася?

— Точно! — сказав Марк. — Прилетіла з Орлом, Пташиним Царем. Він дещо сказав мені там, біля барикад: «Казковий Герой повинен знайти вкрадене Яйце».

— А я, виходить, Казковий Герой? Дивні у вас ідеї, Марку Самуїловичу. Теж мені — знайшли Котигорошка! Що ще загадав мені зробити твій крилатий мудрець?

— Майже нічого. Він у мене на руках помер. Куля у серце — не порозмовляєш.

— Е-е-е… Гм-м. То що мені, по-твоєму, варто зробити, Марку? — запитав я. — Що від мене залежить? Хто й чого від мене чекає?

Мій друг знизав плечима.

— Бог. Природа. Наша земля, врешті-решт… — Марк почухав маківку між рогами. — У казках Герой завжди знаходив те що всіх рятує.

— Йому ще й друзі допомагали. Один лисий дідько в мене вже є, - посміхнувся я. — То що за яйце я маю шукати?

— Яйце-райце — дарунок щастя. Майже як Золота Куля, пам'ятаєш? — він схопив мою руку і до хрускоту стиснув пальці. — Ти повинен це все зупинити.

— Божевілля якесь… Де ж мені його шукати?

— То ти згоден?

— Ні!

— От і домовились. Орел сказав ще лише одно слово: «Вирій». Гадаю, що крадій ховає Яйце там.

— Не зрозумів…

— Це такий собі небесний острів, куди відлітають на зиму казкові птахи та відповзають змії, - пояснив Марк, — типа раю.

— В рай не хочу — помирати не збираюся!

— Не боїсь, — сказав Марк. — Можна піднятися живцем. Ще й повернутися. Знати б тільки де вхід. У місті його точно немає…

— Лишилася дрібничка: знайти вхід до ра… Вирію, піднятись, відібрати яйце у зловісного крадія, та спуститись, так?

— Саме так… Тільки, пригадується, що у казці Змій був, котрий Яйце поцупив.

— Оце так… Змій?!

У вулиці ревонув та замовк потужний двигун. У раптовій тиші почулися вигуки, а потім пролунав постріл.

— Рушниця де? — кинувши погляд назовні, Марк відскочив від вікна.

— Яка?

— Твоя, йолопе! Ти ж мисливець!

— Та я ж лише по птиці… А що там?

— Твій приятель Матвєєв. По твою душу.

Тіло пройняли дрижаки. Я ж вразливий. Так недовго й інфаркт заробити. Цікаво, у казках герої на серце не слабують?

Кроки по сходах.

— Мерщій! — скомандував Марк, тягнучи мене до балконних дверей.

Ми вискочили на зарослий виноградом балкон. «Так і не встиг засклити після смерті тітки», — майнула думка.

«Бах! Бабах! Хрясь!» — тріщали під ударами вхідні двері.

— Злазь! Хутко!

Третій поверх же! Я озирнувся й перехрестився на ікону, що висіла у кутку. Далі руки діяли самі — я схопився за виноградну лозу та почав спускатись.

«Ой, чи витримає?»

Витримала! Ноги торкнулися м'якої трави. Марк зістрибнув слідом.

— Ані руш! — десантник, що чатував біля входу, звів автомат.

Марк рвучко кинувся під дуло і від усієї чортячої душі буцнув вояка у підборіддя. Десантник без звуку впав на спину.

Нокаут!

Марк встиг на льоту перехопити зброю здоровою рукою та дав коротку чергу по вікнах моєї квартири. Посипалося скло.

— Ти чого?! — заволав я. — Може…

— Не може! — відрізав Марк. — Тікаймо!

Ми упірнули в арку між будинками. Під каблуком хруснуло скельце. Пенсне… Під стіною, купою скривавленого пір'я борсався підстрелений Гайворон.

— Стій… Не можу більше, — простогнав я. — Серце.

— Можеш, трясця твоїй матері. Ти ж Героый! Цей Матвєєв не даремно підкочувався. Він теж Яйце шукає. Це ж влада, всемогутність! Хитрий, сволота — свого не впустить.

— Куди… Уф… Куди ми біжимо?

— Єгеря Качуру пам'ятаєш?

— Того п'яничку? Авжеж.

— Щось мені він, був, про Вирій муркотав.

— Муркотав?..

Качура став паном Коцьким. Здоровецький гладкий котяра в гумових чоботях і пошарпаному дитячому костюмчику вийшов нам назустріч із лісового будинку та з скоса поглянув на «калаш» у Маркових руках.

Райхер стояв у розірваній футболці, з пов'язаною рукою — достоту місцевий Рембо. Розтріпаний блакитний бантик на хвості нервово шурхотів серед опалого листя.

— Качура? — спитав я.

Кіт кивнув.

— Потрібна допомога, — додав Марк.

Махнувши лапою, Коцький першим увійшов до хатки. Ми — слідом. В темнуватій кімнаті виявилося несподівано чисто. По кутах більше не громадилися порожні пляшки. На столі в дерев'яній рамці красувалася світлина рудої Лисиці.

— Жінка? — кивнув Марк.

Пан Коцький почервонів крізь густе хутро та опустив очі.

— Ти розмовляти ще не розучився? — Марк обережно поклав на стіл автомата.

— Няв! Тобто, так, звісно! — заторохтів Качура. — Зараз жінка з… лісу повернеться, курочку спечемо… Чайок заваримо. Завжди раді… гостям.

— Будуть тобі гості — не збереш кості! Військові заявляться з хвилини на хвилину, — Марк нагнувся й приклав вухо до підлоги. — Чую, вже близько. Де вхід у Вирій?

— Вій… військові? — затнувся Коцький.

— Де Вирій? Ну! — Марк ляснув долонею по автомату. Портрет Лисиці зі стукотом перекинувся.

Коцький позадкував, наштовхнувся на стіну. Марк нахмурився.

— Ти ж розумний, Котяро. Давай, кажи вже.

— Дубом можна піднятися, — відповів Коцький. — Пам'ятаєте, де ми востаннє пияч… святкували після полювання? Тепер він до неба доріс.

— Пам'ятаєш? — підняв на мене очі Марк.

Я кивнув.

— То чого ти чекаєш?! Котяро — веди!

— А ти? — узявшись за ручку, я зупинився біля дверей.

Марк недобро посміхнувся.

— Трохи затримаюся. Стіни товсті — гарне місце для оборони.

— Ти… Марку, не верзи дурниць.

— А як же жінка? — подав голос Коцький. — Ні, я її шукати піду…

— Уперед! Бігом!! — гаркнув Марк, виштовхуючи нас за поріг.

І ми побігли. Лиш хата зникла за деревами, ззаду почулися одиночні автоматні постріли.

Дуб виріс від часів нашого останнього полювання. Згадалася фотографія. Петро Антонович — директор школи номер п'ять стоїть у центрі з грізним «Бенеллі» дванадцятого калібру у руках. Я красуюся з лівого боку, упершись долонею о віковий стовбур. Десь праворуч з скраю світлини визирає Качура. Марка на знімку немає — він фотографував.

Ким ми стали тепер? Один — упир, другий — чорт, третій — кіт.

А я — зрадник, який покинув друга.

Боягузливий герой.

Виродок, який мусить усе за всіх вирішувати.

Я знайду те кляте чарівне Яйце, Марку!

Зелена крона тонула у рожевих хмарах. Ви-со-чінь! Поплювавши на руки, я вчепився в зморшкувату кору та притиснувся до Дуба всім тілом. Там, усередині, нуртували живі соки й, здавалося, що десь у глибині могутнього дерева стукає серце. Я підтягнувся, вхопився за наступну заглибину у корі. Казкові герої — народ живучий.

Хмари лагідно стелилися попід ногами. Втоми не відчувалося, ніби не дерся щойно з останніх сил. Напевно, Цар-Дуб допоміг мені, давши сили давно не тренованому тілу. Ось тільки сорочка порвана, забризкана кров'ю з подряпин на руках і грудях.

Весь світ під ногами. А на самому обрії височіють туманними замками гори.

— Герой?.. Ну, нарешті! — просичав позаду бридкий голос.

Обернувшись, я завмер.

Він повільно виповзав із густої темряви. Колись разом з мамою мені подобалося рахувати вагони потягів, що проїжджали повз залізничну станцію. Змій, що вибирався з лігва, викликав такий саме ефект — його кортіло порахувати.

— Образливо, коли тобі дають другорядну роль та й же у амплуа злодія, — сказав він.

«У плазуні метрів десять… — подумав я. — Ні, двадцять! Мабудь, ще й отруйний. Все — з'їсть…»

— Ненавиджу кіно, у якому назустріч Героєві біжить натовп дрібних злодюжок — аби тільки ефектно пасти від героїчної руки. Злодії хиблять, злодії дурні, в їхніх очах немає віри в перемогу… — Слова вилітали з пащі Змія разом зі смарагдовими краплями отрути. — Але я не такий! Ніяких другорядних ролей, ніколи!

Очі Змія палахнули зеленим полум'ям.

«Цей тип, точно, колись грав у провінційному театрі… Кого ж він мені нагадує? А ікла — з долоню… З'їсть!»

— Ширяючи над містом, я зрозумів свою роль, — продовжив Змій, неспішно підповзаючи усе ближче. — Хочеш переписати сценарій моєї вистави? — Ставши дибком, він, немов Гамлет череп бідного Йорика, простягнув вперед куцу лапу, у якій зблиснуло… Яйце. — Ось! Я, я вкрав його у Пташиного Царя. Спробуй — забери!

Змій роззявив пащу і плюнув мені під ноги. Калюжа зеленкуватої отрути тхнула сіркою. Я позадкував.

— Може, краще три завдання? Чи що там Герой має виконати?

Відступаючи, я кинув погляд вгору. Над головою Змія у яскравих сонячних променях величезна хмара дедалі більше скидалася на сріблясто-білого Орла. Спалахнувши райдужними іскрами, розкрилися примарні крила. Орел висмикнув дзьобом перо і кинув униз. Потім підморгнув та розтанув у блакиті.

— Стій! — заволав Змій, ляснувши щелепами, спробував перейняти орлів дарунок — та марно.

Прослизнувши повз гада, воно опустилося до моїх ніг. Мить — і не перо це зовсім, а меч, блискуюча холодна криця.

Ухопившись за довге руків'я, я відчув щось нове — в собі.

— То кажеш, ніяких другорядних ролей? — і я підняв над головою клинок.

Змій заревів та кинувся у бій.

Гарячі краплі крові повільно котилися вниз, через край хмарного Вирію. Мертвий Змій плавав у калюжі власної крові, помалу танучи у ній. Але перш ніж здохнути, він добряче мене пошматував. Чудово, що вже в раю — нікуди не треба бігти, аби померти…

Яйце-райце, світилося, гріло долоні, здавалося живим. Одне бажання? Най-най? Що таке щастя для всіх?

Чомусь згадалися слова капітана Матвєєва, про які я так і не розповів Маркові: «Ви ніколи не станете своїм серед оцих, розумієте? Ви їм не потрібні. Якщо доведеться вирішувати — зробіть усе правильно. Ми, люди, в боргу не залишимося».

У голові лунали слова Марка: «Це тест… Ти мусиш вирішувати… Дарунок щастя», та перед очима пропливали картини минулого: «Ти не наш… Забирайся геть… Іди до своїх…». Невже капітан мав рацію? Наша суть, люди ми, чорти чи вовкулаки, незмінна: світ поділяється на своїх та чужих.

Місто ледь виднілося далеко внизу. Там, у Міфгороді, люди та казкові істоти убивали одне одного.

А я все ніяк не міг вибрати.

Тому що жодне щастя для всіх не варто смерті друга.

Оповитою легким ранковим серпанком вулицею, переступаючи через залишки барикад, крокував Казковий Герой. Під стоптаними черевиками тріщало бите скло та дзеленчали холодні автоматні гільзи. У руці Героя щось світилося, і це сяйво збирало навколо людей та нелюдей. З кожним кроком їх ставало дедалі більше. Всі вони — чужі і свої, зачудовано дивилися на світло, уникаючи Героєвого погляду. Під чарівними променями стала помітна тоненька райдужна плівочка що відділяла реальність від світу людської уяви. Здавалося — зроби крок і потрапиш у далеку Казку, що доступна лише у безтурботному дитинстві.

— Як справи, пане Коцький? — Герой повернувся до Кота, який притримував під лапу гарненьку, але добряче скуйовджену Лисицю.

Кіт, ворухнувши довгими сивими вусами, мовчки вклонився.

— Здається, це ваше? — Казковий Герой підняв з асфальту розтріскане пенсне і протягнув Гайворону.

Птах, підсліпувато мружачись, ухопив знахідку й сховався за чиїсь спини.

— Моє шанування, пане капітане, — привітав Герой командира десантників, до якого горнулася Польова Русалка. — Я вернув загиблих, а живі нехай розберуться у собі самі. Більше не буде крові — ми уходимо туди, де нас ніхто не назве чужими.

Сонце визирнуло крізь хмари, освітивши міфічне місто. Натовп розступився. Перед Казковим Героєм стояв самотній чоловік у чорній шляпі та білій футболці. Привітно змахнувши рукою, він зробив крок назустріч, а з-під його пояса вислизнув довгий хвіст із подертим блакитним бантиком на кінці.

Вони пішли, і всі міфічні істоти нерішуче рушили слідом у світ Казки. На спустілій вулиці залишилися лише військові. Капітан сіпнувся за Русалкою, що вислизнула з його рук й побігла останньою, зупинився, розгублено озирнувся, потім закричав: «Стійте! Заждіть мене!»

Казка його зачекала.