Човен розпачу

Жив собі років чотириста тому в білоруському місті Рогачові небагатий, але доброго роду дворянин Гервасій Виливаха.[1]

Був він із коліна Давойнів, з клану Мечів, а якого герба — за давністю літ забулося. Усієї маєтності в нього було — замок-розвалюха, кілька коней Мафусаїлового віку, лати, меч та ще шахова дошка, але зате був багатий на друзів і не обділений жіночою увагою.

Собою був напрочуд вродливий і лагідний, а поведінки найгіршої. Джигун, зальотник, пияк, задирака, забіяка, бабій несамовитий. Не було на всій білоруській землі подібного на нього. Ляхи таких називають «завалідрога», а ми, люди роду кривицького, «одірвиріг», бо колись, кажуть, такі в самого Люципера ріг силоміць одірвали і зробили з нього келих для пиття. Води наллєш — і силою самого рога робиться горілка. Я гадаю — це байки.

І друзі в нього були відповідні. Андрій Горбатий із Брачиславичів, Кирик Болобан із Гультяїв, Галляш Весна зі Свинчуковичів та ще Іра Франтичек, за труди на службі наділений селом Мазурики, родом богемець, але п'янюга й облесник жінок — на трьох білорусів.

Тільки й усієї роботи в них було, що волочитися по корчмах і шинкарках та довколишніх замках, коли господаря нема вдома, пити вино, як Дніпро п'є Друць, та бренькати на лютнях і кімвалах безбожні пісні.

Якось жили. Ставили й берегли діди та прадіди мед і вино — і випити його за одне життя було важкувато навіть Виливасі. В лісах була жива закуска, козулі й тури. На болотах бекаси, табунці крижнів, кулики, шилохвости. В ріках судаки, каліки, або балаби,[2] соми, подусти, язі та головні, лящі та білизна, рибці, устірка, свині водяні, стерлядка та щупаки.

І з іншим якось обходились. У той час Могильов із Рогачовим навіть у Москву поставляли готовий одяг. Кравців було — греблю гати, так що штани, чуги та плащі обходились дешево.

Наберуть горілки, поїдуть у луги, вепра вб'ють, на ловах печуть дичину та пісні горлають — от і все їхнє богослужіння панові Богу за те, що дав їм життя.

Норов у цієї громади був Дніпровий — на верству п'ятсот сажнів звивів, — так що ніколи не знаєш, чого від них чекати.

Нап'ються та верхи з кручі у Дніпро скачуть. Або куплять за три шеляги пліт, витягнуть на нього майно та бочки з божою сльозою, захоплять усіх дівчат із Веселої Слободи та й пливуть так аж до Лоєва. А міським мужам у цей час хоч вовком вий.

З Лоєва вертаються на конях, мічених гетьманським тавром. І кажуть по-різному. То — «подарували», а то «купили, спродавши пліт». Та ще сміються безсоромно, зуби нахабні продають.

Два рази староста накладав непорушну печатку на їхнє добро, за несплату позиченого. Гадав — зникнуть і тихо стане в місті. Та один раз вони — з невикрутки — зловили батька Половуса, що десять років зі своєю зграєю в околицях блукав і якого староста з віськом спіймати не міг.

Зловили і забрали в нього весь скарб.

А іншим разом ще мудріше придумали. Біскуп Смарагд ходив в окрузі, закриваючи грецького обряду церкви, а їхнє добро грабуючи. Їздив, пес косоротий, як Мамай: попереду сам з військом, а за ним обоз награбованого.

То вони два рази з хутрами, воздухами, золотими дарохранильницями, жертовниками, хрестами святими, де молитвами і зухвалістю у нього відбили й забрали. Божу зробили справу, але не для божої слави, а для мамони своєї.

Так і не викурили їх із гнізд.

У багатих, але пошарпаних нарядах, світлоокі, завжди напідпитку. Довкола гудуть ліри й дуди ревуть. На сідлах — молодиці. На плечах — соколи. В серцях — нема божого страху.

Рогачовська громада, усі статечні мужі й радці, дякуючи їм, втратили людську подобу. Уже ніби не людське зібрання сиділо в раді і на копі, а стадо гіллястих оленів. І не дивилися ці олені один одному в очі од великого сорому.

Відібрали вони жінок у пана земського писаря, і в пана ловчого, і в пана старости, і в каштеляна, і в пана наглядача за бобровими гонами. А сам Гервасій Виливаха спокусив дуже багатьох, і навіть коханку полковника Чижа. Полковник спіймав їх на гарячому й кинувся був бити, то вони полковника напоїли під примусом і, п'яного, повезли в гості до рогачовського пробоща, де полковник із пробощевою економкою оскоромився, учинивши свавільний блуд. Пробощ уранці, від лихоманки та болю у голові мучачись, влаштував месу і на тій месі пана Чижа прокляв ім'ям римської церкви до дев'ятого коліна.

А потім сталося чудо. Знайшли на замковому подвір'ї срібну скриньку, яка впала з неба. Так недавно впала, що ще тепла була. А в скриньці — коштовності. А на скриньці — напис, що все це посилає святий Юра тому в місті, хто не порушив жодного з божих заповітів.

Над цією скринькою зчепилися усі.

І замкові великі люди, і костьольні, і люди церкви. Кожен хотів довести, що це йому, а тому всіх інших паплюжив і викривав.

І виявилось, що тільки содомського гріха в місті не було. І так це було бридко, що селяни після того цілий рік боялися їздити на торг — коли вже там такі начальні люди. Мало не захиріло місто.

А скриньку ту, як виявилось згодом, про що й документ був завірений і схвалений у ларника,[3] зробив могильовський золотар Матюшка. А коштовності всі були неправдиві, фальшиві. Ось тобі і Юр'їв тестамент!

Камінці ті замовив Андрій Горбатий, а скриньку — сам Виливаха. Дивна була їхня компанія. Коней любили — як татари чи угри, псарі були — гірші за англійців, а вже щодо жіночої статі — рятуй нас, пане Боже, і змилуйся, такі антихристи.

Вербеною волосся намастять та під кам'яниці, до панійок. В очі дивляться, мов ангели, а в самих нижче спини хвіст диявола. І слова ж відкілясь брали — «сонце ти моє останнє, ладо моя, вітрило моє на шляху до вічного спасіння». А ніздрі в самих, як у коней, тремтять.

Коли б перед королем Цикмуном упало стільки замків, скільки перед ним жінок — король був би володарем півсвіту.

Але королю щастило не так.

Нічого з ними не могли вдіяти, навіть коли Гервасій Виливаха вчинив замах на жінку могильовського війта. Війт був за віком трохи скупий.

А жінка його була молодиця добра: чого не попросиш — не відмовить… Нещасне було місто. Зовсім недавно його кримчаки обібрали й спалили, за двадцять сім років перед тим те саме зробила московська рать.

Досить, здавалося б, так ні: свій, внутрішній, знайшовся татарин, бридкий богу Гервасій.

На духовному суді всю компанію соромив біскуп. Казав, що баламутять вони народ самим своїм існуванням, бо змушують сумніватися у безпомилковості Бога. Все ж таки, мовляв, і вони божі створіння, так виходить, що Всезнаючий на кшталт поганого гончаря.

Вони, однак, не злякалися і догмат безпомилковості Бога підрубали під корінь, кажучи, що навіть він робить багато чого непотрібного на цій землі. Наприклад, цицьки в мужчин. Не було ще на світі мужчини, якому б вони хоч раз знадобились. А якщо Творець задумав прикрасити ними мужчину — то чому приліпив їх на місці, яке завжди прикрите одягом?

Біскуп тільки хапав ротом повітря, а потім, посоромлений, напився і став думати над цією причиною. І що більше думав, то більше пив, аж поки не потьмарився йому розум.

У той час об'їжджала свої землі милостива королева Бона з роду Сфорця, дружина його королівської мосці Цикмуна. Завітала вона і до свого рогачовського замку, якому колись привілеї давала і фундатором костьолу в котрому була. І володарі міста кинулися до неї як до останньої надії.

— Матінко милостива, рятуй! В Богові починаємо сумніватись. Он Гервасій навіть ігуменю Азарянського монастиря звів з пуття, і нічого йому з тої причини не було, крім радості.

Королева була милостива, але й строга, і великий Цикмун недарма казав, що поки вона над державою — про моральність можна не турбуватись.

Викликала вона до себе Виливаху, і дуже плакали всі його друзі, а особливо Іра Франтичек, що не повернеться вже до них такий славний друг і горілчаний брат, з яким було так приємно завжди гайнувати час.

А Виливаха прийшов просто в золоту палату, побачив великооку жінку з суворим ротом, ченця-писаря й ката, усміхнувся і сказав:

— Сонце тобі завжди на шляхах, паніматко.

— Сонце спалює.

— Знаю.

— То як ти посмів, хробаку, скаламутити спокій цілої землі? І мені сонця бажати?

Вона була з Італії, і Виливаха знав це.

— Бо, гадаю, мало тобі його в нас.

— Зате в мене їх тут два.

— І обоє далеко, — сказав Виливаха.

Стояв і всміхався вишневим нахабним ротом. А чуб був золотий, і очі світлі. І зрозуміла Бона, що він не простий курокрад.

— То що ж це ти робиш, Гервасію?

— Нічого. Одного разу побачив я у полях Вересову жінку. Ту, що криками людей полохає, і потім неодмінно хтось помре.

— То ж бо всі кажуть, що ти знаєшся з дияволом.

— Це нестрашно після деяких жінок… Так ось, у неї були розпатлані коси, і кричала вона так, що в людей тремтіли серця.

Гервасій усміхнувся.

— А ти? — спитала Бона.

Голова Виливахи шанобливо схилилась.

— А я… пожалів її, паніматко. Вона була, видно, вродлива жінка. І ось проблукала весь вік вересовими пустками, полохаючи всіх жахливими вигуками. Так і не довідалась, які заплави за Дніпром, яке тепле сіно, як п'ють вино, як не зрозумієш — шепіт це чи шелест верби під вітром. Так і не звідала, як цвіте рожевий глід біля моєї кам'яниці… Мені стало жаль її. Мені жаль усіх — таке вже в мене серце.

Вона опустила вії.

— Пояснюй.

— Добре. Тільки звели вийти… цим.

— Чому?

— Вони не зрозуміють.

Королева звеліла їм вийти.

— Чому не зрозуміють?

— Вони не знають, що таке життя. Чорний тому, що він чернець. Червоний — бо він ворогує з життям, викручує і виламує те, що Бог подарував цілим — на радість людині. І тому вони вороги життя, вороги Бога.

— Але ти кривдиш людей.

— Я кривджу мертвих людей. Живого — не покривдиш.

— А біскуп?

— Ніхто ще не пив, не їв, не спав і не цілувався у костьолі. А вони хочуть зробити костьол з усього світу. Начебто Бог, пожадавши такого, не зробив би цього сам… Дав же нам для чогось ліси, і ріки, і навіть таку безкорисну річ, як світло місяця.

Усміхнувся.

— Цікаво, який чуб у милостивого пана короля, коли в ньому заплутається місяць?

— Не знаю, — сухо сказала вона. — В мене є опочивальня.

— Тоді суди мене, королево. Тільки пам'ятай — це буде суд домашнього лебедя над диким.

— Чому ти так робиш? — з цікавістю подалася до нього вона.

— Життя коротке, як захід. Ось сонце над водою, а ось у Дніпрі.

— Ти не віриш у рай?

— Так не буває, щоб і тут, і там було добре. А мені добре тут.

— А мені — ні.

Вії Виливахи затремтіли.

— Це не твоя вина, господине. Люди не вміють жити й тому кажуть про завтра, якого не буде. Сьогодні ми віримо й мучимо своє бідне тіло, а завтра зате житимемо… Сьогодні ми відмовляємось од серця в ім'я величі, але завтра нам дадуть винагороду. Сьогодні вириваємо з серця любих, бо нам треба возвеличити королівство, але завтра ми кохатимемо.

Голос у нього був, як скрипка:

— І ти… не думаєш, що про ту саму велич, напевне, думав і Костянтин Великий, а нині його Візантія, наробивши кривавих бридкостей, лежить у тліні й праху. І нічого не зосталося. Ні величі, ні навіть кохання першого кесаря. Бо його не було… То кому від цього легше?.. Я не хочу цього, пані.

— Церква вимагає тобі вогнища.

Виливаха знизав плечима:

— Що ж… В останню ніч у мене буде більше спогадів, ніж у Костянтина Великого. І я не залишу після себе іншої Візантії, окрім любові. А вона непідвладна туркам… А тобі порада — живи! Опочивальня — це як убивство.

— Пізно.

— Пізно буває, як кажуть, тільки у труні. Але я не вірю. Я так люблю життя — бо просто живу! — що не можу вірити навіть цьому.

— Вранці я покличу варту. Чого б ти хотів цієї останньої ночі?

— Любові.

— Це неможливо, — майже вороже і жорстоко сказала вона.

— Тоді — зробити тобі останню послугу. Показати цей світ… Тільки не треба інших.

І, кажуть, вона погодилась. А він повів її схилами на берег Дніпра до своєї кам'яниці. Кам'яниця була стара, з обваленими зубцями і без брами. Але зате довкола білими в темряві хмарами цвів глід, світліла жимолость і вгадувалась по запаху шипшина й бузок.

Місяць зійшов над рікою. І народилося два світи. Один розпростерся довкола, а другий переповнив Дніпро. Глибоко-глибоко, аж до останньої зірки.

Вона подивилась на мужчину і перше побачила місячне світло в його чубі.

…Вона говорила з ним про Бога та його заповіти, кажуть, аж сім тижнів, до дня святого й апостолам рівного князя Володимира.

Всі бачили, як вона намагається повернути цю заблукану душу на добру дорогу, і навіть король був би задоволений, побачивши її намагання у довгих диспутах. Вона знала, що один перероджений вартий сотні вірних, і тому була винахідлива й невтомна, не шкодуючи для справи віри ні дня, ні ночі.

А потім поїхала, так і не похитнувши Виливаху в його бридкій і закоренілій єресі і, головне, не покаравши його. Дивно — на її вустах не було гіркої посмішки, що супроводжує поразку, а очі були просвітлені, ніби вона удостоїлась споглядати святий Грааль, котрий, як відомо, є найвища істина.

Ніхто не знав, що вона навіть нагородила пана Виливаху за стійкість, з якою він тримався єресі. Подарувала йому золотого з портретом Цикмуна, щоб завжди пам'ятав різницю між собою і ним. Гервасій просвердлив у ньому дірку і став носити на шиї замість святого хрестика. І як інші заспокоюються, позираючи на божого ангела, так Виливаха, коли в нього був поганий настрій, витягав золотий ланцюжок, бачив знайомі риси, читав напис «Sigis-rex-polo»[4] — і йому ставало легше.

Бона не була б жінкою, якби не придумала ще й такого…Всі сподівання начальних людей пішли марно. Радці рвали на собі волосся. Ніхто у світі більше не міг звільнити їх од нещасного Гервасія. Ніхто, бо вище королеви нікого не було.

Вони, однак, помилялися. У той час, коли Гервасій з друзями полював на звіра й птаха, грав з Ірою у шахи, коли за вікнами ллє осінній дощик, і взимку лежав на шкурах з коханою (а в головах у них скакав у каміні теплий вогонь) — інша жінка готувалася прийти до Виливахи, щоб позбавити його насолод, а місто — позбавити від нього.

І вищого за цю жінку не було нікого на землі. Навіть Бона була нижче від неї.

Вона прийшла в найсолодший час, коли навколо кам'яниці тільки-но збиралися зацвісти рясний рожевий глід, розкішний деревник і бажана, як життя, шипшина. Припленталась звивистою стежкою, важко переставляючи ноги, які погано згиналися, запнувши на тулубі чорний плащ, ніби їй було холодно, і посміхаючись вічною і незмінною усмішкою, від якої кидало в жах.

За спиною у неї була коса, блискуча, ніби в останній день сінокосу.

— Добрий день, Виливахо, — сказала вона.

Виливаха сидів під кущем глоду й попивав солодкий ром. Світило тепле сонце, і бджоли товклися біля чопа бочки, з якої він наповняв свій келих. Побачивши гостю, Гервасій вийняв чопа, і поки наповнював ще один кубок, бджоли роїлися над тугим червоним струменем.

— Пий, — сказав він їй, — ще зовсім недавно і я думав, що день цей — добрий. — Смерть узяла склянку і, присьорбуючи, сіла на кам'яну лаву. Бджоли заважали їй, і тому вона відламала гілочку барбарису з пуп’янком і почала обмахуватись нею… Гервасій дивився на гілочку.

— Щось ти рано, — сказав він.

— Байдуже. Не ти, в я визначаю час. Ходімо, тут занадто пахне живим.

— Стривай хвилинку.

Він наточив ще келих і, примруживши очі, з насолодою випив його. А потім одкинув убік.

— Ходімо!

— Ти не пустиш мене зробити ще один посів? — усміхнувся він. — Ти ворожа руні.

— Не пущу.

Виливаха нахабно дивився в її очниці.

— То ходім.

Він пошукав щось очима і знайшов: першу квітку шипшини. Відламав і пришпилив її до грудей.

— Бачиш, — сказав він їй, — ми з тобою як на весілля йдемо, з квітками.

— Навіщо ти її зламав?

— Це моя земля. І вона зостанеться зі мною, поки ти не відітнеш у пеклі моєї голови.

Він причинив за собою хвіртку, зирнув на розкішний живопліт з глоду і готовий був іти за гостею.

Дівчина-селянка йшла вздовж зеленого живоплоту.

— Почекай, — сказав він Смерті.

Підбіг до білої тоненької постаті й міцно поцілував дівчину в напіврозтулені уста.

— О-ох, — тихо сказала вона, позираючи на нього широкими променистими очима.

— Прощавай, моя хороша, — сказав він.

І пішов за Смертю. Дівчина з жахом і мукою дивилася йому в спину. Гостя скоса позирала на легкодумного Виливаху й посміхалась вічною посмішкою.

— Я прийду по неї через сорок років, — глузливо сказала вона.

Виливаха знизав плечима:

— Байдуже. Зараз я дав їй непоганий урок. Останній у житті. А скількох вона ще навчить! Ти кажеш неправду, кумо.

Він поправив на спині лютню і рушив поруч зі Смертю. Ішов, здатний кожної хвилини впасти й розбити носа, бо зовсім не дивився під ноги, задерши лице в гаряче небо, під яким дзвеніли безсмертні білоруські жайворонки.

Безноса мовчала.

— Найбільш за все я не люблю приходити по таких, як ти, — нарешті сказала вона. — Це такі життєлюби, що я починаю думати: чи не помилилась я зі своєю роботою. І вони так люблять цю землю, що я у своїх печерах починаю на хвилину заздрити їм.

Гервасій не відповів. Голова в нього була задерта, ніби у сліпого, груди роздимались, ніздрі тремтіли.

А над ним було небо й гаряче світло.

…Найближчі од них входи до пекла, як відомо, досить далеко від Рогачова.

Один із них лежить на дні Ревучого озера, що біля Іпуті (недарма ж там вода так реве, ніби хтось її ковтає на дні).

Кажуть, це зроблено, щоб ніхто з живих не потрапив у пекло і ще щоб живити підземні води й казани.

Отож іти нашим подорожнім було далеко, на що Виливаха загалом не нарікав. Ішов. Дихав солодким повітрям. Зрідка перетягував на груди лютню і брав кілька акордів:

Смерть посміхнулась, як шість тисяч років тому:

— Ти сподіваєшся побачити прабатька Адама?

— Не дуже, — непомітно кепкував Виливаха. — Але ж повинні були кудись подітися володарі, патріархи, біскупи? Вони ж стільки кричали про небо.

— А тепер вони бідніші за останнього раба на землі. Бо в царстві моєму раб не відчуває нічого. А вони — відчувають. І пустоту, і те, що нічого нема.

— Нехай живе справедливість, — сказав Виливаха. — То їм, виявляється, усе-таки дано невмирущість душі?

Безока поплескала його по плечу. Нібито торохтілкою з сухим горохом.

— Ти хочеш такого безсмертя? Після влади над тілами й життями, над землями й правдою не відчувати нічого, крім свого мозку? Не володіти тілом, не мати можливості нічим розпоряджатися? Бачити, як щасливі засинають, як планети поступово заковуються у кригу. Бути чимось на кшталт паралітика, який зберіг ясність розуму, але не знає, що це триватиме вічно, і не мати надії на порятунок, на мене. Хочеш такого безсмертя?

Гервасій не видав себе, хоч йому вперше стало неприємно.

— Навіщо? Кращу частку себе я залишив на землі.

— Яку?

— Тих, кого я любив.

— Ну, а коли ти зустрінеш когось у мене під землею?

— Вони любили мене… На землі.

— А якщо не любили? Якщо в земному житті вам не випало зустрітись, але це й було справжнє? Або ще так: зустрілись, але вона легковажно відштовхнула тебе, не знаючи, що скоро, вельми скоро приходить велике Пізно.

— Цього не сталося, отже, усе одно, що й не було.

— Ти що — пес? Ти що— тварина, щоб жити тільки тим, що було? Ти одвертаєшся від людської Мрії?

— Ех, кумо! Ти навіть не знаєш, як це смішно: чути від тебе слова про Мрію і Надію. Облиш, кумо. Смішно!

— Не думаю, — сказала Смерть.

…Чи довго, чи коротко вони йшли, але нарешті шлях привів їх на береги Пониклі. Повен місяць, коли річка пливе земною дорогою, давно відійшов. Вируюча Поникля летіла, ніби пущена з лука стріла, раптом натикалась на стіну на два людських зрости і… зникала.

На стіні росли скарлючені, жалюгідні деревця, ніби обпечені смертельним подихом. Під їхніми кволими корінчиками лежав шар багряної, як кров, глини з вапняковими й крем'янистими грудками, а нижче лежав шар мертвого білого вапняку.

Вода під ним вирувала, як у казані відьми, і була біла, як трунок забуття. І Смерть зробила гостинний жест:

— От і все!

— І куди дивиться пан Єзус? — сказав Виливаха.

— Це ще не найгірша з людських вигадок. Іди.

— Я замочу лютню.

— Не бійся.

— То чекай.

І Виливаха ще раз оглянувся. Гаряче світло летіло на нього з-під хмар, блакитних унизу, сліпучо-білих угорі. І в цьому океані розкоші невгамовно дзвеніли білоруські жайворонки.

— Боже землі моєї, — сказав Виливаха. — Немилостивий і жорстокий, якщо ти є. Недбалий і сонний. Хай би там що, як би ти там знущався з неї — я усе-таки вірю тобі. Тому що волею твоєю я народився тут, дихав її повітрям, пив її воду, їв її хліб і цілував її жінок. Який ти там є — я благословляю цей твій єдиний розумний вчинок. Благословляю од першого цвітіння пишного і до цього ось останнього кроку, який зараз ступлю.

І Гервасій Виливаха ступив цей останній крок.

Вода спадала біля його ніг, і попереду поступово випливало з води мокре жерло печери зі сточеним водою камінням: немовби паща із з'їденими зубами.

Нерухомо мовчали хмари за спиною. Світ ніби оглух. А темрява насувалась, насувалась. Проковтнула. І одразу за плечима з потроєною силою заревів плин.

— Віншую, — сказала Смерть. — З успішним вас прибуттям, господарю Виливахо.

— На землі я дав би тобі за це на горілку. Але тут у мене нічого нема.

— Квітка…

— Шипшину? Тобі?

Смерть засміялась:

— Гляди, Виливахо, пошкодуєш. Навряд чи ти так тримав би себе, якби знав, який подарунок я тобі припасла. Ну, йди. Тут я трохи затримаюсь, а тебе стрінуть помічники… Зараз прийде човен Розпачу.

І вона зникла. Морок був глухий, і тільки біля самих ніг хлюпали об берег дрібні хвилі невидимого невідомого моря.

Щось тупо грюкнуло об берег, а потім у темряві залунали глухі жалісливі голоси: ніби канюки кричали над нічними заплавами, сполохані кроками Невідомого. І Виливаха здогадався, що це садять у човен померлі душі.

Він узяв на лютні акорд, але заспівати не встиг. Чиїсь руки схопили його і жбурнули на дно великого човна, на ребристі й слизькі кокори.

— Гей, — сказав він. — Що я вам, оберемок дров?! Я поки що теє… живий. Не могли б, холери, почекати забуття.

Хтось ткнув йому в руки бабайку, величезне весло. Жорстко обхопила ноги колодка. Задзюрчала вода. І одразу заплакали в темряві десятки кволих, ніби дитячих, голосів.

— Г… ви, — сказав Виливаха. — Рогачовці є?

— Нема, — застогнав хтось.

— Одразу видно. А хто є?

— Дубровенці, — відповів зі слізьми хтось.

— Нікчеми, — сказав Гервасій. — Дивитися на вас мені бридко, плотогони. Ви що, уперше на великій воді? Заспокойтеся, дорога далека, час для улюбленого заняття є.

Хтось несміло зареготав.

— Ось так краще, — сказав Виливаха. — Пливемо, хлопці, мов галерками в турецьку неволю. А попи в церквах про «споконвічну батьківщину» співають та про тлінність земного… Є тут попи?

— Є, — сказав голос із корми.

— Певно, і тут за стерном сидиш?

— За стерном.

— От і кермуй на споконвічну батьківщину. Дайте йому хто-небудь, хлопці, веслом по голові.

В темряві пролунав глухий удар: хтось скористався з поради.

— Рабе, — сказав страшний глухий голос. — Облиш баламутити людей, рабе! Тут не земля.

— А що тобі?

— Я Перевізник човна Розпачу.

— То що?

— Я дав стерно цьому чоловікові, що зараз лежить на дні човна… Тепер мені знову треба сісти й кермувати.

— Ти не хочеш?

— Я стомився. Я страшенно стомився… Я прошу, щоб тебе підвісили над цією водою і не дали забуття.

Виливаха крекнув:

— Скільки разів собі казав: не зв'язуйся з начальством, не чіпай, Гервасію, лайна.

Човен зареготав.

— Не послухався — ляпнув. Пішов у прийми до пані П’ясецької. Та й тут саму муку маю. А все за язик, селюк дурний.

— Годі, — сказав Перевізник. — Починається море. Платіть кожен по монеті. Інакше вас скинуть у воду, де ви будете захлинатися до кінця світу.

Супроти звичаю не попреш. Кожному кидали у труну монету на такий випадок. І Виливаха поліз у кишеню.

Але тут поруч з ним хтось злякано зітхнув, і голос, вельми співучий, зовсім, видно, юнацький, сказав:

— А в мене нема монети. Батьки були дуже бідні.

Гервасій крекнув:

— Що ж робити, хлопче? О, холера на твоє море!

У темряві дзвеніли монети. Юнак поруч із Виливахою переривисто дихав, можливо, стримуючи сльози.

— Хлопці, — сказав Гервасій. — А, щиро кажучи, навіщо монети? Ви що, своєю охотою пливете?

— Куди там!

— Та на якого біса ще платити? В житті за все платили, та ще тут…

— Раб! — сказав Перевізник із погрозою.

Стало тихо.

— Скажи йому щось веселе, рогачовцю, — мовив сусід.

Виливаха погладив йому плече:

— Ти, перевізнику наших душ, в душу — лізь, кишень — не руш.

— Ну, гляди, — сказав Перевізник. — Зараз я вас доста-авлю…

— Не зв'язуйся з ним, рогачовцю, — благально сказав хтось.

Але Гервасій уже не міг. Веселе завзяття, відчайдушна сваволя і зухвалість полонили його істоту. Він відчув, як весело й нахабно, ніби перед смертельною небезпекою, колотиться серце, відчув отруйну холодну лють.

— Перевізнику, ти що — Бог?

— Для вас — Бог.

— Ач, так ти на кшталт земного пригінчого. Ану, кріпаки, хто від десниці цього бога — суши весла.

І сталося дивне: весла правого боку рвонули з води. У мертвій тиші було чути лише, як дзвінко падають у мертве море краплі з весел.

Потім почулося хрипіння. Це Перевізник з останніх сил налягав на стерно.

Хлюпала вода біля бортів. Велика лайба почала крутитися на одному місці.

— «Крути-крути колесо, наше пиво хóроше», — сказав Виливаха.

І всі згадали гусині заплави, дітей, які водять коло, і гаряче сонце, що світить на їхні дупки, коли діти попадають, розірвавши коло й задираючи ніжки… Над човном прокотився сміх.

У чорнильному одвічному мороці, над густою, наче дьоготь, водою крутився у вибухах нестримного, як злива, реготу човен Розпачу.

І цей сміх ніби збив гонор Перевізника.

— Рогачовцю, — благально сказав він. — Не треба. Мене поженуть з місця.

— Так би й давно, — сказав Виливаха. — Всі ви так, цівуни, ледь вам на хвіст наступлять. Одразу про людські слова згадуєте, холуї… Рушай, хлопці.

Поклав руку на плече сусіда й стиснув його.

— Отак, мій любий хлопче, й треба. Кричав на людей — Смерть і та собі цього не дозволить. Здасться, нема тобі пана більшого за цього хама. А крутонули веслом — лайно, шануючи вас. Аж гниди в нього від жаху поздихали.

Перевізник мовчав. А юнак чомусь відсунувся трохи далі од Виливахи.

— Рогачовцю, — спитав хтось, — як ти можеш так?

— А ти звідки?

— Я — полочанин.

— То ви що, коли Іван Кривавий підійшов під мури, кувікали, як свині під ножем?

— Ні, ми стояли гідно. Ми пам'ятали, що було з Новгородом.

— Ага. А коли Полота була потім біла від тіл, а Двіна червона од крові — ви благали помилування?

— Ні.

— То чого питаєш?

— Там були люди. Розумієш, тільки люди.

— Люди бувають брудніші за свиню і чистіші за ангела. Добріші за життя і в сто разів страшніші за Смерть. Чи ж тобі боятися Смерті, хлопча?

— Там ми стояли під чистим небом, — винувато сказав полочанин. — А тут така темрява. Така свиняча темрява!

— Облиш. Людина носить своє небо з собою.

— Блюзніриш, — гнівно закричав із корми піп. — Віддаєш людині — боже.

— Очуняв, — сказав Гервасій. — Чи бачиш ти тут хоч де-небудь присутність Бога?

Піп замовк. Човен плив невидимим морем, і морок тиснув на померлі душі так, що навіть Виливаха відчув марність своїх жартів.

— Де ми тепер? — спитав він.

— Над нами Рогачов, — відповів Перевізник.

І раптом страшний несамовитий лемент пролунав над човном і над морем. Страшно, німо, немов чіпляючись за останню надію, закричав піп:

— Брати рогачовці, моліте Господа за нас!!!

Крик відбився під низьким небом і заглух, ніби його придушили подушкою.

Відчуваючи, що зараз на смертельному кораблі почнеться паніка відчаю, нелюдський крик і, можливо, ганебний плач, Гервасій із зусиллям висмикнув весло з води, підняв його так високо, як тільки дозволяла колодка, і грюкнув ним у низьке небо.

— Братове рогачовці, випийте хто скільки зможе за нас!!!

Диякон церкви Святого Михайла, що в Лучині під Рогачовим, записав у своєму літописі, що того ранку ясного травневого дня пролунав рогачовськими вулицями страшний, мов землетрус, багаторазовий гуркіт.

І було це так, що немовлята плакали, собаки вили, як під час затемнення божого сонця, а корови мукали жалісливо й протяжно.

А потім із пекла пролунав, ніби в бочку, замогильний голос:

— Братове рогачовці, випийте скільки хто може за нас!!!

Магістрат кинувся у паніку. З цієї причини католики вчинили погром православних, а православні підпалили замковий костьол.

Усе, що сталося, віднесли на рахунок підкопів Сатани.

І, однак, переважна більшість жителів скористалась з цієї поради, дарма що вона походила з вуст диявола. А «могли» вони чимало.

Літописець, спостерігаючи загальну пиятику, дуже бідкався про моральну недосконалість людей і заповнив цілих три сторінки літопису найогиднішою дидактикою.

— Вище носа, хлопці! — крикнув Виливаха. — Вони п'ють. Я їх знаю.

— Темно, — сказав хтось. — Де вона, та земля?

І тоді Гервасій заспівав. Сам не знаючи чому. Може, тому, що його земля була з ним.

Хтось ойкнув. І не тому, що його здивувала пісня… Виливаха раптом побачив кволий червоний відбиток на тьмяних обличчях. Відбиток наливався барвою, густішав, освітлював уже майже весь човен.

Розправляючи зів'ялі пелюстки, червоною краплею розгоралась на грудях Гервасія квітка шипшини. Єдина в усьому світі, вона не боялась темряви пекельної і скреготу зубовного.

Полочанин несміливо підхопив:

Тепер уже не тільки насторожені обличчя веслярів, а й усе довкола було залите світлом. Під низьким — рукою дістати — небом ходили руді, тьмяно-іржаві й ніби освітлені темним сонцем хвилі безмежного моря. І це було так не схоже на те, про що говорила пісня, що веслярі опустили голови на весла.

Виливаха зиркнув на Перевізника й побачив, що той слухає його напружено, а очі…

…Очей не було. На їхньому місці пухнасто росла біла пліснява. Перевізникові не потрібні були очі.

— Невже це ще живуть і земля й пісні? — неспокійно заворушився стерновий. — Невже?

— А що ти думаєш, померли? — спитав Гервасій.

— Мені було б легше, якби померли.

— Хто ти, щоб зичити таке страшне?

Сліпий опустив голову.

— Я Шолох, — сказав він. — Я продав Полоцьк київському Володимиру… Він був страшний чоловік, це червоне сонечко, цей святий вовк. І не апостолам він був рівня, а самому Сатанаїлу. Полоцький Рогволод був моїм господарем, два його сини росли разом зі мною, дочка, Рогнеда, була мені, як сестра. Володимир звинуватив їх, що вони хочуть вчинити змову з князем Ярополком, і підступив під мури… Вони б не взяли Полоцька, якби не я… Я зрадив. І Володимир убив Рогволода з синами, спалив місто, а Рогнеду примусив роззути його. І вона спершу повірила йому. А потім у нього було сто наложниць, а потім він, не сказавши їй, привіз жінкою продажну грекиню… І прийняв християнство. Християнству не вистачало тільки його… Рогнеда пішла в монастир і померла… Я завжди жадав її… А тепер на моїй голові попіл мого рідного міста.

І раптом він закричав:

— Це повинно було померти! Чому воно не померло? Воно законно йшло до смерті, і я раніше за інших зрозумів це! Чому воно не померло, ти, який жартує?! Чому?!

— Тому, що я жартую, — сказав Виливаха. — Тільки тому. Я люблю життя і жартую. І тому — скільки б ти не зраджував — воно живе.

Човен краяв густу, як вар, воду. А над човном, як вітрило, летіла пісня:

Тепер вторили Гервасію всі голоси в човні:

І Виливаха побачив, що з-під плісняви на очицях Перевізника викотились раптом сльози. Вони, видно, були дуже пекучі, бо спалили й знищили плісняву. І з-під неї з'явилися раптом очі, перелякані моторошною величчю цього іржавого моря.

Сині.

Крик пролетів над головами померлих.

— …Навіть тепер! — піп тряс скарлюченими пальцями, піднятими над головою. — Навіть у день гніву! Що ви співаєте, смердючі людці? Хто ж ви такі?! Грішники?! Єретики?!

— Ми святі, панотче, — сказав Виливаха. — Раз ми терпимо тебе і товстозаду наволоч, раз платимо життям і землею своєю — ми святі, панотче.

Він бридко вилаявся, і тут його погляд упав на сусіда з каторжної лави. І Гервасій відчув, як від несподіванки обірвалося серце.

Поруч з ним був прикутий не юнак, як він думав. Поруч з ним сиділа дівчина років сімнадцяти.

— Тьху, чортівня, — зніяковів Гервасій. — А ми тут лаємося, ніби в божій церкві.

— Байдуже, — опустила вона вії. — Зараз, може, й треба.

Виливаха дивився на неї широкими очима. Була вона вельми ж схожа на ту жінку, за якою він колись найбільше упадав. На єдину, яка не поставилась поблажливо до його благань.

Можливо, Виливасі потім і вдавалося усе так легко. Можливо, саме тому.

Він ніколи не думав, що доля поверне йому її. Найвродливішу, наймолодшу, найкращу за всіх тих, доступних, скромну…

…Суджену. Дану й повернуту тільки на один день.

І Виливаха зрозумів, який жарт учинила над ним Смерть, на що вона натякала, як непоправно принизила.

Тепер уже нічого не можна і не треба було починати. І в Гервасія вистачило розуму з самого початку відмовитися од участі у грі, в якій Смерть була котом, а він — дурним мишенятком.

— Лайтеся, якщо треба, — сказала дівчина. — Ви такий живий. Без вас було так самотньо. Я чекала човна аж три дні.

— Нічого не вдієш, — усміхнувся Виливаха. — Смерть ходила по мене.

Вона дивилася на яскраву квітку.

— Невже так встигла розцвісти шипшина?

— Там завжди цвіте шипшина.

— Мене зовуть Берізкою, — з довірою сказала вона.

— Язичниця?

— Так. Церква не встигла дістатися до наших боліт.

— Байдуже, — сказав він. — Он у кормі сидить з гулею на лобі істинний християнин. Ти — язичниця. Чи варто було зайвий раз вмокатись у воду, коли всім однакова доля… А мене звати Гервасієм.

— Ти занадто сміливий, Гервасію, — крикнув піп. — Погано дбала свята інквізиція, коли ти так розпустив язика.

— На землі я, звісно, помовчував, — сказав Виливаха. — І то не дуже. А тепер навіть сам папа не зробить з мене тієї смаженини.

Піп хотів було щось сказати, але його слова заглушив крик несамовитого жаху.

Над іржавим, мов запечена кров, морем з'явилася перша за весь довгий шлях жива істота.

Вона летіла, важко махаючи перепончатими крилами, як великий кажан, і то злітала вгору, то опускалася у воду під неймовірним тягарем, підвішеним до її ніг. Здалеку цей тягар здавався низкою сріблястих риб.

Коли істота підлетіла ближче — крила виявились рукавами чорної чернечої ряси, а риби — дев'ятьма голими жінками, що чіплялися за старечі ноги потвори.

Зі страшною ненавистю до колеги Перевізник сказав:

— Один з тих, кому не дано забуття.

Тепер потвора летіла вже зовсім близько від човна. Старий із божевільними очима, клиноподібною бородою і головою, схожою на огірок.

Як жадібний падлоїд, що часом ухопить для себе занадто велику здобич, як коршак, схоплений сомом, старий підлітав і падав, торкаючись кігтями води, підлітав і падав. А на його спині повз, добираючись до горла і стискаючи його, юнак із закривавленою скронею.

— Я знаю цього чоловіка, — сказав полочанин. — Він вирізав мало не все моє місто.

— Рятуйте мене, рятуйте! Я нещасний цар Іван! — долинуло згори.

— Доки він літатиме? — спитав хтось.

— Доти такі, як ти, не перестануть його хвалити, — сказав Перевізник.

— А хто ці жінки? — спитав Полочанин.

— Це його жінки… А той — його син.

Виливаха тільки руками розвів:

— Жінки?

— Так.

— То мені буде ще гірше. Щасливий, у нього було тільки дев'ять.

Перевізник глянув на нього з жалем:

— Ти їх труїв?

— Крий боже. Я їх любив.

Човен зареготав.

Все далі й далі від нього черкала ногами воду, і здіймалась, і знову падала чорна тінь.

— Так-так, — сказав Виливаха. — То ж бо, я дивлюся, у нього від такої роботи сідниця шилом. Співайте осанну, хлопці. Нас чекає тільки забуття.

— Страшно, — сказала Берізка.

— Ніч-чого страшного, — сказав Гервасій. — Мені так уже було. Бачив я сон. Нібито забув я своє ім'я. І неприємно мені так. Не згадаю ім'я — і все. І думаю: от чорт! В усіх є ім'я, а в мене нема. Як же так? А як спитають? Добре, як не спитають. А як спитають. А як, скажуть, хлопче, твоє ім’я?

Човен реготав. Виливаха дивився на всіх нахабними синіми очима, і невловима усмішка блукала на його хитрих, добре розщеплених самою матір'ю-природою вустах.

— Святі лиходії, — сказав Виливаха, — набожні бабії. Гей, братове, вам кажу. Чи ж Бог дав білорусові дзьоба, щоб він пищав?

— А для чого?

— Лущити горіхи та цілуватися… А ну, святі, давай Велику Молитву!

Іржаве море тремтіло гострими хисткими хвильками. І на хвилях летів до недалекого вже берега смерті човен Розпачу, і Перевізник дивився на Гервасія знову здобутими очима з ненавистю і страшною заздрістю.

А над човном Розпачу злітав голос Виливахи й гриміли, ніби підпираючи його, грубі веселі голоси.

Спершись підборіддям на сплетені руки, з сумною надією дивилася на Виливаху Берізка. Очі ясні, ніби хтось хлюпнув криничною водою на лице — великі й гарні, ніби в корівки, і такі ж добрі. І носик хтось смикнув угору, і ротик напіввідкритий.

«А бодай тобі, чортовій Смерті, холера в живіт», — думав Гервасій і співав, щоб не заголосити од кривди. Тому що було це так, як вранці згадати те, що вчора в гостях недоїв і недопив.

Берег відкрився несподівано. Плескатий, як пінське болото, але з суцільного каменю. Холодом і безнадійним спокоєм віяло звідти. І легше було б, якби не палала пожежа шипшинової квітки. Легше було б зустріти цей берег у темряві.

На березі, видно, теж згодилися б з цим. Тому що, побачивши далеке світло в морі, на березі заметушилася варта: білі, немов із неживого парцеляну зліплені — людці не людці, а так чортзна-що, гидота з могутніми м'язами під липкою шкірою, з великими, ніби в нічних лемурів, очима, але зате з черепами, в які чи вліз би хоч наперсток мозку.

Вони заслонили очі долонями, але світло міцніло, і тоді еони в паніці кинулися кудись углиб останнього материка.

На човні горлали пісню, а варта втікала, і це було схоже на те, немовби до берега, пінячи воду, неминуче, як доля, наближався піратський корабель. Це було, як за часів князя Вячка, коли триста хлопців на човнах завоювали і пограбували мало не весь захід балтійського узбережжя.

На березі лишився тільки один з лемурів, сліпий із золотими ключами на поясі, Великий Канцлер підземного царства, високий дідуган, лице якого давно нагадувало череп.

Човен із шерхотом виліз на пісок.

— Мир вам із духом свинячим, — сказав Виливаха.

Він би придумав і ще щось, але всі були скуті колодами, і вдіяти не можна було нічого… Лемури з'явилися знову, і це були інші лемури, зовсім без очей, з гладенькою шкірою на їх місці. В'язнів скували попарно — рука Виливахи була на руці дівчини — і вивели на берег. Варта робила це спритно, навіть навпомацки: вона звикла до темряви.

Вперше в житті Виливаха не скористався з такого вигідного становища, не стиснув дівочої руки. Вони наближалися до лемурів, дзвенячи кайданами.

— Мені страшно, — сказала вона, — у них такі слизькі руки.

Лемур-канцлер простягнув лапу, щоб обмацати, де чергові голови й записати їх у реєстр. І раптом Виливаха гаркнув на нього:

— Ти куди лапи тягнеш, кротовиння смердюче?! Ти що, не бачиш? Тут панянка.

І ляснув вільною рукою по лапі Канцлера.

— За гарячий камінь хапайся, а не за наших дівчат. Не для тебе!

— Чому? — знизав плечима Канцлер. — Саме для нас. Усі ви тут для нас, а потім для забуття… Ану, варто!

Лемури навпомацки пішли до Виливахи.

— Поставте його на коліна, — спокійно сказав Канцлер.

Сліпці наближалися, мацаючи руками повітря. Дівчина з жаху притиснулась до Гервасія. В'язні човна теж тиснулися до нього, щоб бути разом. А він з відчаєм дивився на невмолиме коло, яке все стискалось і стискалось.

І раптом він згадав, як не переносить найменшого тепла вічно холодна луска риби. А згадавши, зірвав з грудей яскраву, як жарина, квітку шипшини й почав водити нею довкола себе. Лемури наближались.

І ось завагався один… другий… третій. Четвертий раптом ступив крок назад… Почали відступати й інші. І тоді Виливаха зареготав:

— Що, вхопили, як сом гарячої каші?!. Куди йти, хамлюги?

І сам рушив на чолі колони крізь ворожі лави…

Їх привели до кімнати з голими стінами, приймальної кімнати Смерті. Тільки двоє дверей було в ній: ті, крізь які вони прийшли, і другі, куди вони повинні були піти й зникнути. Канцлер підійшов до вартівника біля других дверей і сказав йому:

— Передай, що в морі збунтувався човен Розпачу. Я звелів заарештувати Перевізника. Але ці бандити все одно горлають пісні, як п'яні, І лаються, як матроси, і, коли проходили крізь браму Жаху, навмисне почали пострілами опоганювати святе місце.

— То чому в них не відібрали гаківниці? — непорозуміло спитав вартівник.

— Ці гаківниці в нас можна відібрати тільки з життям, хлопче, — сказав Виливаха.

В'язнів залишили самих. Вони чекали годину, і другу, і третю, і напевне занепали б духом, якби не Гервасій. А той тільки головою хитав:

— І тут не краще, ніж на землі.

З рук людей раптово самі собою почали спадати ланцюги, і всі зрозуміли, що настав судний час. А потім у дверях з'явився вартівник і оголосив:

— Виливаха Гервасій, життя — тридцять три роки.

Гервасій підвівся з лави і обвів очима свою бунтівливу ватагу.

— Сміливіше, хлопці… Мені весело було з вами.

— Я з тобою, — сказала дівчина. — Мені страшно буде без тебе.

— Чого, дурненька?.. Облиш… Це недовго… На ось, візьми квітку, щоб не було так самотньо, коли підеш туди…

Він погладив її по голові й подумав одне тільки слово — «шкода». А потім підморгнув людям нахабним лівим оком і, беззбройний, без квітки, рушив у смертельну кімнату.

Кімната була висока, як костьол, і гострі склепіння губились у темряві, а за стрільчатими вікнами лежала вічна пітьма. І кімната була пуста — тільки стіл, та два стільці, та шахова дошка на столі.

Всі стіни були обтягнуті сірим запорошеним сукном. Прямо перед Виливахою, у дальній стіні, були низькі темні двері, найостанніші, що існували і в світі Пам’яті, і в світі Забуття. Усю цю стіну й двері засновувало павутиння. Як чорні блискучі промені, бігли в усі боки нитки завтовшки з руку. І, як потворне чорне сонце, сидів у центрі цих променів волохатий величезний павук із срібним хрестом на спині — Арахна, яка тче павутиння вічності.

За столом на одному із стільців сиділа й мовчала Смерть.

— Добрий вечір у хату, — сказав Виливаха.

— Ти що ж це, Гервасію? — сказала нарешті Смерть. — За всю мою доброту, за квітку, за останній ковток вина, який я дозволила тобі, ти збунтував човен Розпачу.

Виливасі раптом стало смішно.

— Ти на кшталт нашого великого Канцлера, — сказав він. — Здирає останню шкуру і ще вимагає, щоб йому за це кричали "дякую!» Начальство, видно, повсюди однакове.

— А ти що, не читав Еклезіаста? Що було, то буде, і нема нічого нового під сонцем.

— Мене він ніяк не цікавив. В мене не так багато було часу, щоб витрачати його на брехню.

— А збунтувати човен? А ганьбити Перевізника і Канцлера? А розігнати мою варту? А поганити браму Жаху?

— Ми — люди, — сказав Виливаха.

Смерть посміхнулась:

— Багато ти тепер встигнеш зі своїм людством… Ну, як тобі твоя сусідка? Бачиш, я навмисне не хотіла перешкодити тобі. Сама добиралась до місця.

У нахабних і веселих очах Виливахи раптом з'явилася зневага.

— Досі я думав, що знущатися може тільки життя. І це було єдиним виправданням того, що ти існуєш, Смерте.

— Бачиш, можу і я.

— Бачу. І тому згадую життя з іще більшою ніжністю… Годі, кажи, куди йти?

Смерть показала на двері за павутинням.

— Арахно, — покликала вона.

Павук поворухнувся й почав спускатися нижче.

— Вона вип'є з тебе життя і пам'ять. Не бійся, це скоро.

— Коли це я колись чогось боявся?.. Тільки… я б на твоїм місці обновив своє господарство. Павука лишив би для володарів, які смокчуть кров з народу і виступають за старовину. А для бідних людей зробив би молот і підвів би до нього лотком воду, як на млині. Їм скільки разів доводиться підставляти свою голову під обух… Ну, прощавай.

— Стривай, — сказала Смерть. — Ти й тепер хотів би жити? Знаючи, що тебе чекає? Отримавши маленьку відстрочку?

— Навіть на дибі, — сказав Виливаха. — Всюди, де нема тебе.

Смерть сумно схилила голову, але одразу підвела її так, що клацнули зуби.

— Добре! Який ти дивний! Ти гравець, але тобі потрібні рабині. То, може, ти згуляєш у шахи з найбільшою володаркою всесвіту, гравець? Ставка — життя.

Виливаха знизав плечима:

— Давай.

— Хочеш, я дам тобі візира наперед?

— Щоб потім казали, що я скористався слабістю.

Дошка лежала між ними. Гервасій узяв за білий шолом маленького, але неймовірно важкого латника і відкрив дорогу своєму візиру… Арахна зацікавлено дихала над головою… І раптом Смерть засміялася:

— Ти знову попався…

— Чому? Я знаю, що ти ніколи не програєш.

— То нащо ти сів, дурний рогачовцю, слабенький чоловічку?

— Яка ти часом жалюгідна! Ніч-чого не розумієш. Я — людина. Я гравець. Невже ти думаєш, я, навіть беззбройний, навіть коли б на мене напали б уп'ятьох, на хвилинку задумався б: вжити мені зуби чи ні?

— Глядди-ди, — сказала Смерть.

За якісь двадцять хвилин вона пробила оборону Гервасія, зламала її і кинулася знищувати розкидані острівці відчайдушного опору.

І тут Виливаха побачив, який нелюдський розум грає ним, яка розрахована на сто ходів наперед передбачливість в'яже йому руки й ноги, як нікому ніколи не пощастить виграти в цієї найвищої і холодної істоти.

Його латники йшли вперед і гинули один за одним. Правий фланг кістяного білого війська прогинався під несамовитим натиском чорних так нестримно, як нестримно грузнуть у болоті коліна людини, що взяла непосильну ношу.

З мужністю розпачу візир Виливахи кинувся вперед, збив ворожого латника, що виходив на лінію «Візирів трон», скинув бойового слона і одразу заметушився між двома турами Смерті. Гуляй-городи на спинах тур хижо вискалили свої зубці.

Візир збив ще одного латника і наклав головою, оточений чорним військом.

І тоді рука Смерті простяглася і зняла з голови короля корону.

— Амінь, — сказала вона.

— Я можу гордитися, — сказав Виливаха. — Не кожен грає зі Смертю.

— Ти непогано бився. Дивись, майже година. На інших досить і десяти хвилин.

— Нічого дивного. Це була найхвилюючіша партія у моєму житті.

— Все скінчено, бунтарю. Вартовий, приведи решту.

До кімнати увійшли всі веслярі з човна. І на чолі їх стояла дівчина, а замикав процесію Перевізник.

— Ось, — сказала Смерть. — Він багато брав на себе. Хотів грати зі мною. Дивіться на його приниження, хлопи.

— Програти не приниження, — сказала Берізка. — Приниження — кпити з того, хто мужньо програв.

Вона дивилася просто в очниці Смерті.

— Багато ти розумієш, сіра курочко, — сказала Смерть. — Багато ти розумієш, слабенька пилинко.

Зустрілася поглядом з Виливахою і запнула на грудях плащ, прикрила ним свої старі жовті кістки. І тільки тоді Виливаха зрозумів, що перед ним теж жінка, з ненавистю до щасливіших і заздрістю до них.

— Що, Виливахо, може, зіграємо на квітку? — спитала вона.

— Я можу грати собою. Але я не граю рідною землею.

— Що ж, — байдуже сказала Смерть, — тоді йди до Арахни, дівча.

— Але я не хочу туди, — непорозуміло сказала Берізка.

— Як я тебе ненавиджу, — сказав Виливаха безносій. — Зовсім як наших радців і князів.

— А проте я добра, — сказала Смерть. — Хочете, ідіть удвох.

Дівчина ніби навіть із полегкістю кинулася до Виливахи:

— Ходімо. Нехай вона дивиться.

— Я теж була молодою, — поблажливо сказала Смерть. — Я пам'ятаю свого першого. Його звали Авель. А тепер мені все це непотрібне. Я знаю ціну всім вам. Мужчини підлий народ, але нема нікого підлішого від жінок… Що, Виливахо, не гралася тобою єдина, кого ти справді жадав… більше за життя?

— Ну, — сказав Виливаха.

— Підло запобігала, набивала собі ціну, мучила тим більше, чим більше ти кохав. І що більше ти її кохав — то менше поважала. Потрібне їй було твоє безмірне кохання? Батіг їй потрібний був. Батіг і кулак. Зневага і рабство. Хоч в останньої продажної погані, хоч у боягуза і зрадника — аби лизати ноги. І ти ще не хочеш забуття? Ти дай нашому підлому людському племені ось тут, зараз, врятуватися по одному, кинувши всіх інших Арахні, — хто не скористається з цього? Ось ти, курчатко, ану… зіграй зі мною на своє жалюгідне життя.

— Я… не вмію, — обличчя Берізки згасло.

— А якби вміла — кинула б усіх і не почухалась. А ти… Пе-ре-віз-ни-ку? Ти, зраднику?.. А ти, брехливий панотче? А ви всі? А ти, Виливахо, гордий кавалере, ану, зіграй на її життя.

— Чужим — не граю. Ніколи не грав на чуже майно.

— Ну і ще на всіх оцих. Ну! На двадцять років цієї дівчини. На двадцять років Перевізника, на двадцять — усіх інших. На всіх, крім попа, бо він мріяв про царство безсмертне. Ну?! Жалюгідна людська слизь!

— Виливахо, — сказав Полочанин. — Чи довго вона тут буде глузувати з нас?

— А програш?

— А гонор, — сказав Полочанин.

— Згода, — сказав Гервасій.

Смерть підвела голову.

— Ти?! Тобі же все одно нічого, нічого більше не допоможе. Що тобі?

Виливаха виставляв важкі фігурки. І кожний удар денцем об дошку був, як удар по віку труни.

— Що тобі до цього Полочанина? Що тобі до Перевізника?

Гервасій похукав на денце свого візира: щоб не зурочили.

— Ти програєш. Ти ніколи-ніколи їх не зустрінеш. Ніхто ніколи не довідається.

Виливаха рівняв шеренги латників.

— Ти розумієш, на що ти піднімаєш руку? На мою велич!

«Горе й нещастя Рогачова» простягнуло руку і взяло в дівчини квітку.

— Ти пам'ятаєш царя Івана? Я й тобі не дам забуття.

Гарні вуста Виливахи нахабно й зухвало всміхнулись, і не було, здається, нічого кращого за цю усмішку.

— Дякую, — сказав він.

— Тоді — пропадай, — сказала Смерть, — ти, хто сіє у серцях цих… нещасних нездійсненні надії.

— А що, хлопці, — сказав Виливаха. — П'ять хвилин надії — хіба мало?

Весляри всміхалися.

— То пропадай, — сказала Смерть.

Латник її візира зробив два кроки вперед. Виливаха рушив свого.

Як застрільники січі, як Ракута й Койдан, під Крутогір'ям, латники стояли посеред поля. Віч-на-віч.

…Нездоланно, як чорна хмара, як крижацьке море на три сотні вояків князя Давида, як османи на Косовому полі, як рицарі на Білій Горі, посувалися вояки Смерті. І знову Виливаха відчув, що ніхто ніколи не може виграти в сили, яка сидить навпроти.

Нелюдська, найвища, холодна і невблаганна розважливість, яка не помиляється, воювала з ним. Це було страшно, ніби уві сні. І Гервасій зрозумів, що справді пропав.

— Пізно, Виливахо, — засміялась, зарипіла Смерть. — Пізно навіть з цією дівкою. Пізно! Грати треба за життя. Хе-хе. І моє щастя, що ви, особливо баби дурні, не розумієте цього. Через користолюбство вони відмовляють бідним, але високородним, ніби в них три життя.

І безжально, ніби уві сні, Смерть зрізала Виливашиного слона.

— А ви, коли вони відмовляють вам, улещуєте їх подарунками. Ніби ваші коралі варті магнатських палаців, ніби ваша дешева бірюза з дорогим поцілунком варта карети шестериком без поцілунку? Ніби срібне дешеве люстерко, подароване ніжним коханкам, мас в очах такої вартість проти вілли за містом, яку дарує — усе одно жеребець чи кастрат. Хе-хе!

Смерть дивилася то на Виливаху, то на Берізку. Вона злилася і, проте, кришила оборону Гервасія, як хотіла. І той, незважаючи на холодний спокій розпачу, бачив: усе скінчено. Він зрізав слона Смерті й одразу втратив свою туру й латника, який погрожував шатру візира. Виливаха зирнув на дівчину, побачив її лице й знизав плечима.

— Даруєте їм срібні люстерка, — рипіла Смерть. — А я дарувала б їм люстерка майбутнього. Я дарувала б їм замість люстерка череп. «На, дурепо, дивися. На, дивися, яка ти будеш завтра. Не падлюч. Кохай, коли кохають тебе»… Не слухає… Не послухає… Хе-хе-хе!..

У Гервасія опустилися руки. Але вголос він сказав:

— Думаєш ти над кожним ходом, як піп перед утренею: випити йому чи не випити.

— На тобі чару, — Смерть узяла чергового латника.

Виливаха гасав очима по дошці й міркував, що йому тепер робити. Арахна дихала йому в спину.

— Геть! — крикнув їй Виливаха, у роздумі водячи рукою над фігурами.

— Що вона тобі, заважає?

— Звісно. Як ікона у спальні… Не можу я, коли дивляться…

Арахна відповзла. Гервасій похитав головою. Хитрувато посміхнувся:

— Ой, Полочанин, ой, лизунчик. Поглянь-но, перед кончиною, можна сказати, куди ти дивишся, щоб тобі так останній раз.

Смерть глянула скоса на Полочанина. І в цей час Виливаха підставив Смерті п'ятого свого латника, водночас пересунувши рукавом під бій її туру.

Безока зиркнула знову на дошку, що мала вигляд страшного розгрому. Посміхнулась:

— Зараз тобі моя тура — мій човен Розпачу… О, л-латничок! Ану, голубчику! Йди до померлих, любий ти мій.

Зовні здавалось, що тура зараз увірветься й закінчить розгром. Латник Гервасія злетів з дошки… І тоді рогачовець із гуркотом зняв підставлену ним же туру.

— На!

Смерть засичала.

— А он тобі ще загроза королю. Це тобі за «ласку» до мене.

Король Смерті відступив, відкривши візира за своєю спиною, кинувши його в біді.

— На, — грюкнув по ньому Виливаха, не даючи опам'ятатись. — Два щити перед одним мечем. Вибирай. Коню — слона або моєму візиру — другу туру.

І він зняв туру — човен Розпачу. Останню туру, що була в Смерті.

Люди ойкнули. На дошці буквально за якусь хвилину все змінилось. У сталевій лаві наступу тепер зяяли страшенні проломи. Військо Смерті спливало кров'ю. І, однак, без обох тур, без візира й слона вона була сильніша за кожного гравця на землі. Бо вона передбачила всі можливі розташування фігур на полі бою і знала, як закінчиться і як може розвинутися кожен із ходів ворога.

Виливаха, як і кожна людина, міг сказати, що ось ця гілочка дубка може дати цього року пагін завдовжки десять дюймів, а ця — двадцять, бо на неї потрапляє більше сонця. Смерть нелюдським своїм зором бачила, яким буде цей дуб в останню хвилину свого існування через сто років, коли сокира вдарить його під корінь. І вона спокійно, холодно почала користуватися цим знанням. Вона зібрала всі сили в кулак і почала тиснути на праве крило Виливашиного війська.

…І в цю мить Гервасій почав розуміти щось таке, що посилило в його душі паростки несамовитої радості…

…Дитинство. Друзі йдуть по гриби. Всі інші пробираються у нетрі, а він спокійно йде лісовою дорогою і через кожні кілька кроків зриває боровика, що виліз якраз між коліями. Твердий, зісподу ніби обсипаний борошном (ішов дощик, і краплі, підскакуючи од землі, били під його парасольку, а потім висихали), пругкий, мов сир.

А ось соловейко, який третє літо спокійно жив під його вікном. А ось заєць, який дожив до старості одразу за гумном, тому що так не буває.

Роби несподівано, роби, як не буває, роби, як не робить ніхто, тоді переможеш. Навіть якщо ти слабосилий, як комар посеред ворожого моря. Тому що тільки дурні розмірковують за правилами здорового глузду. Тому що людина тільки тоді людина, коли вона сміливо рве похмуре приречення і чхає на «одвічні» закони.

— Ти воюєш не за правилами, Виливахо, — сказала Смерть. — Ти віддав мені цього латника і, отже, повинен був укріпитися ось тут, а замість цього…

— Кому повинен?

— Безпомилковості.

— Я повинен ось їм, цим людям. І нікому більше.

Другий слон Смерті заторохтів боками на столі. Виливаха посміхнувся… Що знала ця безока погань про горобину, яка росте на його кам'яниці, нехай без належного обсягу землі, але зате недосяжна для кіз? Що знала вона про зайця у глодових живоплотах, який ціною щоденних дряпинок зберігав у цілості шкуру? Що знала вона про його народ, який жив всупереч усьому і не так і вирощував шипи на своєму корінні, а не на стеблах?

«Нехай косить твоя коса. Що мені в моїх гарних, але непотрібних квітках, якщо моє коріння мовчить і розростається у землі, і чекає свого дня?»

— Виливахо, де глузд у твоїх вчинках?

— А ти що думала, я — абак?[5] Людина— бидло непослідовне. Тому вона й не бидло.

Він тріумфував у душі. Вона, нездоланна, не могла здолати тільки одне: божу непослідовність людської думки. Навіть не божу. Тому що людина іноді за звичайного падіння гральних костей робить значніші висновки, ніж бог із незаперечного закону, що два рази два — чотири.

— Ти на кшталт батьків нашої церкви, — сказав Виливаха. — Візьми їх за ноги, трусни — одразу з них різна погань посиплеться. Три істини і більше нема… «Раби, слухайте панів ваших», «Дух — головне, а гнійна плоть — за ним», «Якщо не будете, як діти — не потрапите в царство небесне…» Творці мудрості для бідних… Карбівники байок для усіх.

І він зняв коня Смерті.

Він згадував землю і всміхався. Його нова, непереможна мудрість була мудрістю тому, що в ній не було нічого скутого. В ній було натхнення, сердечний біль, неусвідомлена прихильність до одного й огида до іншого. Шкода, що пізно, пізно прийшла до нього мудрість. Але він подумав, що як Смерть ось зараз не може перемогти його, так ніколи не переможе його живих братів велике королівство, в якому володарював рогатий його стараннями Цикмун. Ніколи, навіть з допомогою падлюк на кшталт несвіжського Радзивілла, старобінського Слуцького або полонецьких чи мінських Ходкевичів. Тому що вони всі «як належить».

— Мат! — сказав він.

Смерть сиділа мовчки. Потім підвела череп.

— Нечувано, — сказала вона, не розтискаючи зубів. — Із самої тієї хвилини, коли я прозівала туру.

— Ти прозівала її раніше, — сказав Виливаха. — Ще на морі.

— Переміг… Що ж, мене втішає те, що це остання твоя перемога, що ти — перший, але ти й останній.

— І то правда, — сказав Гервасій і підвівся. — Хоча?.. Хто знає… Теперечки пішли так-кі діти, і потім — чого мені шкодувати, коли я зміг неможливе, коли я зникну переможцем?

— Попрощайся з ними, — сказала Смерть.

— Байдуже, хлопці, — сказав Виливаха. — Зустрінемось у козолупа на жердці, як сказав наш добрий король московському царю.

— А я? — сказала Берізка.

— Шуми подовше, — сказав Виливаха. — Постарайся там щодо дітей і за мене… Живи щасливо, мала.

І він, дуже випроставшись, рушив до дверей, куди вже спускався з висоти чорний павук.

— Гервасію! — почув він за собою.

Дивно, він ішов спиною до неї і водночас міг побожитися, що бачить її очі й розуміє, розуміє те, що живе в цих очах. Але він ішов.

Арахна стиснула живіт, готуючись до стрибка.

— Пані! Пані! Нехай він почекає, я не хочу!

— Чого ти не хочеш?

— Я не хочу… на землю.

— То йди з ним.

— Дякую… Дякую вам, пані Смерть!

— Іди, дівко.

…Виливаха ледве встиг відштовхнути дівчину од павутиння:

— Дуже ти знаєш життя, дурепо… Назад!

— Я і не знала його… До самого човна, — вона дивилась на нього, мов на бога. — То що мені тепер у тому незнанні?

— Дурна, дурна, — з болем сказав він. — Ти й не знаєш, хто я. Брехун, п'янюга, бабій, безбожник, єретик, злочинець, ненажера, опудало для усіх добрих людей.

— Байдуже. Тільки перед тим, як підемо… поцілуй, будь ласка, мене.

І раптом Полочанин гримнув шаховою дошкою об кам'яні плити.

— Ти, — сказав він Смерті. — Це вже занадто. Або вбивай одразу й разом зі мною, або відпусти.

— Не можу, — сказала Смерть. — Хіба що… поділити між ними життя цієї квочечки. Замість двадцяти для неї — кожному буде по десять років… Ти згодна померти у двадцять сім років?

— Я згодна була і в сімнадцять, — сказала Берізка.

— А ти, Виливахо?

— Я хочу, щоб вона жила, скільки їй належить.

— Тоді я піду зараз, — опустила голову дівчина. — Чи не однаково мені, коли ти не хочеш мене…

Виливаха замислився.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Спробуємо наново. Хоч у нас і мало днів, але, я гадаю, пам'ятаючи це, ми нестимемо один одного обережно… як несуть останній глек із горілкою на хрестини.

Навіть тут він був невиправний.

— Ну що ви там шепочетесь, як раки? — спитав він людей.

— Слухай мене, — сказав Полочанин. — Мені важко позбутися навіть одного придбаного дня. Тим паче тепер, коли я знаю, що таке смерть, і не хочу її, як… смерті. І все-таки візміть мої два роки. Буде несправедливо, коли я переживу вас… на цілі десять років, рогачовцю.

Гервасій подумав, що відмовитись не можна.

— Ми беремо їх, — сказав він.

— І мої два роки… І мої… І мої, — загули голоси.

Смерть лічила на пальцях. І, налічивши чергові десять, клала на стіл одну фігурку. І поступово в неї усе більше одвисала щелепа.

— Що ви робите? — спитала вона. — Ви, які над усе боїтеся мене, ви дали їм ще по сорок років кожному. І цей єретик і блюзнір проживе на землі дев'яносто три роки, а вона — сімдесят сім!.. Побійтеся Арахни, люди!!.

В цей момент маленький чоловічок, що ховався досі за спинами інших, розсунув натовп і, не звертаючи уваги на стару, підійшов до Гервасія:

— Пробач, я не можу віддати тобі два своїх роки.

Усмішка в нього була винувата.

— Нарешті, — сказала Смерть. — Я ще не зовсім втрачаю надії на вас, люди.

— Розумієш, — сказав чоловічок, — моє місто пообіцяли вирізати стрільці. До ноги. Ми не могли б протриматись більше як до вечора, але я був убитий вранці, якраз на початку штурму. У мене тільки один день життя. Може, не варто було і вертатися, тим паче, що всі мої загинули, а ввечері ніхто вже не скаже мені по-своєму: «Здоров, Галяше-медоваре!» Але ж один цей день я можу тримати меч, корд чи ніж. І мене мучитиме думка, що я ніби кинув тих, і місто, і свою землю, і медовню біля Перевесища. Розумієш, воно було гарне, місто, доки вони не прийшли. І навіть бджола, в якої нема свого слова, не шкодує жала й життя, захищаючи вулик. Мені соромно, але… не погребуй… візьми і мої дві хвилини, брате.

Виливаха мовчав.

— Дякую за найдорожчий дар, — нарешті сказав він.

— Облиш, — сказала Смерть. — Що ти зробиш за них?

— Вип'ю з нею останній келих… Щоб ти здохла і щоб такі, як він, не перевелися на нашій землі… Ходімо, люди!

— А я?! — спитав раптом піп.

— А ти лишайся у своєму Едемі, брехуне, — сказав Полочанин.

— Ні, — глухо сказав піп. — Ні… Ні!

Люди проходили повз нього.

— Стійте, — сказав Виливаха. — Гріх залишати тут живу ще душу. Він дурень. Він не буде більше. Правда ж, не будеш?

— Ні, — сказав піп і оглянувся. — Усе, що хочете, тільки не це. Бідувати, писати єретичні вірші… Грабувати багатих… щоб потім круки пили твої очі на колу… на Замковому майдані. Тільки візьміть мене з собою.

— То що, — сказав Гервасій. — Давайте знову скидатися. Їй-богу ніби не пекло, а корчма, коли в пияків вовки виють у кишені.

В тиші, що запала після його слів, усі почули раптом глухі й важкі кроки по кам'яних плитах підлоги.

Перевізник ішов до останніх дверей.

Увесь обм'яклий, увесь неповороткий, він ішов… ішов… ішов і спинився тільки біля павутиння. Обернувся. Обвів людей синіми очима.

— Не треба, — сказав він. — Я дам. Я віддам. Бо я одного тільки прагну. Забуття… Забуття… Забуття.

І він жадібно, зі стогоном простягнув руки. Арахна кинулася униз і схопила його. Наступної миті він зник. Зник, начебто його й не було. Почувся ще тільки шелест, ніби вивільнене зітхання.

Смерть дивилася у землю, кутаючи свої старі кістки.

— До скорої зустрічі, Виливахо, — нарешті сказала вона.

— До скорої зустрічі, — посміхнувся він і обняв за плечі дівчину.

…Через кілька хвилин вода викинула їх на поверхню Святого озера, що неподалік од Рогачова. Дядько, який вів напувати коня, раптом побачив чотири десятки людей, що купалися в одязі, і серед них попа, перелякався, а потім скочив на коня і, ляпаючи його чорними п'ятами, поскакав так, ніби за ним гналися податкові начальники. Увечері він божився у корчмі, що рогачовські радці знову перепилися і разом із духовним отцем і в повному одязі чи то освіжалися водою, чи то ходили з волоком.

Оскільки таке не було новиною — йому повірили.

А колишні веслярі човна Розпачу тим часом ішли все далі й далі, і одяг висихав на їх гарячих грудях, які аж диміли під добрим сонцем. Тремтів на межах золотий буркун, золоті бджоли гули над вуликами, а в небі в палаючому світлі дзвеніли між хмарами білоруські жайворонки.

Людей меншало й меншало, бо вони йшли врізнобіч і ставали зрештою тільки живими цятками на лоні земному. І нарешті Виливаха з дівчиною і Полочанин залишилися утрьох.

— Чому ти відповів «до скорої зустрічі», а сам усміхався, Виливахо?

— Навряд чи зустріч останнього мого нащадка з нею відбудеться скоро.

— Твоя правда, — сказав Полочанин. — Та й чи вимруть вони взагалі, такі горласті?.. Дай квітку, брате.

Він узяв трохи прив'ялу квітку і посадив її, як мітлицю, на шипшиновий кущ. І дивно — інші квітки одразу стали темніші. І відтоді над Дніпром росте темна шипшина, яка цвіте все літо, щоб ніхто не зостався без рідної квітки, коли надійде час відходити з нашої доброї землі, щоб у кожного була квітка.

— Прощавай, брате Полочанине!

— Прощавай, лицарю, прощавай, дівчино!

Третій пішов на північ і незабаром зник у гарячому світлі. А вони пішли своєю дорогою і невдовзі побачили замчище й Дніпро, а збоку кам'яницю Виливахи.

Цвіла коло неї жимолость, білі хмари глодових живоплотів дурманили зайця, що солодко спав у їх нетрях, калина викинула свої ніжні парасольки. А Виливаха йшов, і рука його лежала на дівочому плечі.

Життя повернуло йому єдину. І дякувати богу, що не залишило з ним тієї, а дало йому кращу, чисту й віддану, справжнє дитя цієї землі.

На повороті стежки, де буяв синій бузок, перед ними вивернулась процесія. Попереду йшли сумні друзі на чолі з Ірою Франтичком, а за ними підтюпцем несли порожню труну люди, сперечалися про щось піп і пробощ, і йшли з удавано-пісними обличчями радці та замкові люди.

Виливаха чув тільки голоси:

— Горе, хлопці!

— Пом'янемо бідолаху.

— Таке вперте, таке міцне життя. Пригнічене, але життя.

Але чув він і інше:

— Чи простить йому вища сила?

— Скажу я вам, що чистилище навряд чи відпустить таку закоренілу душу.

— Яке чистилище?! Усе це ваші римські вигадки.

— А пан схизмат!

— Заспокійтеся. Згодьтеся з тим, що це ви — добрі люди, а він…

— І не місце йому серед кращих людей.

— Зві-існо! Ні грошей у нього не було, ні глибокої пошани до влади, ні надійності. Ані добробуту. Ані моралі.

І тоді Виливаха вийшов на стежку і відрізав одні голоси від інших.

— Ви можете повернутися, — сказав він. — Вас ніхто не просив сюди.

У каштелянта одвисла нижня щелепа:

— Т-ти… ж-живий?

— Звичайно. І житиму з нею. Поки не помру в один з нею час… Можете взяти цю труну для каштеляна: по-моєму, він уже смердить.

— Як же…

— А ви що думаєте — ми смертні й легко помираємо?.. Ідіть, ідіть. Залиште вино нам. Хлебчіть оцет і жовч, перевізники. У нас — свій. Едем. Не для вас.

І він узяв дівчину за руку, а друзі обняли їх. І всі вони, залишивши на стежці людей над пустою труною, пішли в зарості глоду й одвічної, як ця земля, шипшини.

І заєць із глодових нетрів не кинувся утікати од них, а повернувся задом до покинутих і почав так реготати, що в нього тріснула верхня губа.

А глід цвів над землею, і це було справді як Едем, в якому лунав тихий і ніжний сміх чи то зайця, чи, може, самого життя.