моїм сестрам
світлу, пітьмі та всій красі між ними
Без світла темряви нема,
За днем завжди приходить тьма,
Між чорним й білим недарма
Існує сірий.
Старовинне ісіїрське прислів’я
CAVEAT EMPTOR[1]
Людям, що помирають, властиво паскудитись.
М’язи в них розпружуються, душі випурхують з тіла, і все інше… теж просто вислизає. Драматурги нечасто про це згадують, хай там як їхні глядачі смертю захоплюються. Коли наш герой спускає дух в обіймах героїні, вони не стануть привертати увагу до плями, що розповзається в нього по стегнах, чи до того, як у неї від міцного штину сльози на очі набігають, щойно вона нахилиться для прощального цілунку.
Це попередження: друзі мої люб’язні, оповідач ваш отак чинити не стане. І якщо прикра дійсність кровопролиття перетворює нутрощі ваші на воду, послухайте поради: сторінки, що ви тримаєте в руках, оповідають про дівчину, для якої смертовбивство — це наче музика для віртуозів. І зі щасливими фіналами чинила вона те саме, що й ножівка зі шкірою.
Нині вона й сама серед мертвих — слова ці змушують широко посміхатися і нечестивців, і праведників. Республіка полягла прахом за її спиною. Місто кісток і мостів волею її опинилося на дні моря. Та все ж я певен: якби вона дізналася, що я довірив ці слова паперу, то знайшла б спосіб мене вбити. Розчахнути тіло моє й лишити на поталу спраглій Пітьмі. Та я гадаю, що хтось мусить принаймні спробувати відокремити всю ту олжу, що про неї оповідали. Що через неї оповідали. Що повідала вона сама.
Хтось такий, хто знав її справжньою.
Люди кликали цю дівчину Блідою Донькою. Або ж Царетворицею. Або ж Вороною. Та переважно її не кликали ніяк. Убивця убивць, чий рахунок кончин направду відають лише богиня та я сам. Славнозвісною вона врешті-решт була чи сумнозвісною? А всі ці смерті? Зізнаюся, я ніколи не бачив різниці між цими ґатунками слави. Та зрештою, я ніколи не дивився на речі отак, як дивитесь ви.
Бо ж ніколи насправді не жив в одному світі з вами.
Та й вона в ньому не жила.
Гадаю, саме тому я її любив.
Хлопець той був красенем.
Шкіра гладенька, мов карамель, усмішка солодка, мов медвяний нектар. Принадно неслухняні чорні кучері. Сильні руки, міцні м’язи, а очі, о Доньки Божі, що за очі. П’ять тисяч фатомів завглибшки — вони припрошують до сміху, навіть коли в них тонеш.
Губи його, теплі й м’які, торкнулись її вуст. Постаті їхні сплелися в одне на Мосту Зітхань під пурпуровим рум’янцем, що вкривав небосхил. Руки його блукали її спиною, розпалюючи шкіру. Легке, як пір’ячко, торкання язиків змушувало її тремтіти, серце пускалось навскач, а все єство щеміло від бажання.
Вони повільно роз’єдналися, наче танцюристи перед тим, як музика спиниться, та кожна жилка в їхніх тілах продовжувала бриніти. Вона розплющила очі й побачила, що він роздивляється її крізь димчасте світло. У них під ногами буркотів канал, води його ліниво цебеніли до океану. Усе було, як їй бажалося. Усе було, як має бути. Лишалося тільки молитись, аби не втонути.
Її остання безніч у цьому місті. Якась її частинка не хотіла прощатися. Та перед тим, як піти, вона прагнула дізнатися. Бодай це вона собі завинила.
— Ти певна? — спитав він.
А вона подивилася йому у вічі.
І взяла його за руку.
— Певна, — шепнула вона.
Чоловік той був почварою.
Шорстка й плямиста шкіра, невиразне підборіддя, що загубилося в щетинистих складках жиру. Рот від слини блищить, щоки й ніс по-пияцькому розчервонілися, помережені судинами, а очі, о Доньки Божі, що за очі. Блакитні, як випалене сонцями небо. Вони мерехтіли, наче зірки посеред непорушної істиннотьми.
Губи його торкалися кухля, він лигав краплі музики та сміху, що хвилями здіймалися навколо нього. Ще трохи похилитався посеред таверни, а потім кинув монету на шинквас із твердого дерева та пошкандибав на сонячне світло. Каламутні від випитого очі обмацували бруківку поперед себе. Вулиці повнились юрмами, і чоловік проштовхувався крізь тісняву, маючи на думці тільки повернення додому та позбавлений видінь сон. Угору він не дивився. І не помітив постать у тиньково-білому й вапняно-сірому вбранні, що згорбилася над гаргуйлем на даху навпроти.
Дівчина дивилася, як чоловік шкутильгав через Міст Братів. Вона приспустила маску арлекіна, поки курила сигарилу, повітрям стелився пряно-гвоздичний дим. Від погляду на його гнилу посмішку та вузлуваті руки вона тремтіла, серце пускалося навскач, а все єство щеміло від бажання.
Її остання безніч у цьому місті. Якась її частинка не хотіла прощатися. Та перед тим, як піти, вона прагнула, щоб він дізнався. Бодай це вона йому завинила.
Поряд із нею на дах опустилася тінь, що набула котячої подоби. Тінь була пласка, як аркуш паперу, та напівпрозора, і чорна, як та смерть. Хвіст істоти майже по-власницькому огорнувся навколо щиколотки дівчини. Прохолодні води точилися з вен міста до океану. Усе було, як їй бажалося. Усе було, як має бути. Лишалося тільки молитись, аби не втонути.
— …ти певна?.. — спитав кіт, що був тінню.
Дівчина дивилася, як здобич її ковзнула до ліжка.
І повільно кивнула.
— Певна, — шепнула вона.
Кімната ця була маленька й погано вмебльована — більшого вона собі дозволити не могла. Та вона розставила трояндові свічки, лишила букет водяних лілій на чистих білих простирадлах, у яких відгорнувся кутик, наче припрошуючи лягти, і хлопець осміхнувся, дивлячись на всю цю цукеркову привабу.
Вона підійшла до вікна й позирнула на величне давнє місто Богоділ. На білий мармур, на вохряну цеглу, на граційні шпилі, що цілують випалені сонцями небеса. На півночі в полум’яне небо на сотні футів здіймалися Ребра. Вирізані в древній кості домівки глипали малесенькими віконцями. Від порожнистого Хребта розбігалися канали, їхні візерунки перетинали шкіру міста, неначе тенета божевільних павуків. Залюднені тротуари вкрили довгі тіні. Світло другого сонця зблякло, а перше вже давно зайшло, залишивши тільки понуре третє світило захищати світ червоним сяйвом від загрозливої безночі.
О, якби ж то тільки настала істиннотьма.
Якби це сталося, він її не бачив би.
Вона не мала певності, чи хоче, щоб він дивився на неї такої миті.
Хлопець, оповитий запахами тютюну й приємно-свіжого поту, обійняв її з-за спини. Руки його ковзнули її талією, пальці пронизували шкіру стегон кригою та полум’ям. Вона дихала все важче, вглибині її тіла здіймався древній дзвін. Вії трепетали, торкаючись її щік, наче крильця метелика, поки руки його окреслили округлі лінії її пупка, протанцювали ребрами й накрили груди. Коли він зітхнув у її волосся, у неї на шкірі повиступали сироти. Вона вигнула спину, міцно притискаючись до тверді його міжніжжя, одна рука заплуталась у його неслухняних локонах. Їй несила було дихати. Їй несила було говорити. Вона не знала, чи хоче, щоб це почалося, а чи скінчилося.
Дівчина розвернулася, їхні губи із зітханням зустрілися знов, а вона спітнілими й тремтливими руками намацала запонки на його пишних рукавах. Зірвала їх із сорочки, сильніше притиснулася вустами до його вуст й опустилась на ліжко. Цієї миті були тільки вона та він. Шкіра до шкіри. І вона вже не ладна була відрізнити свої стогони від його.
Той біль уже був нестерпним, вона сочилася ним, коли трепетними руками вивчала гладкі, як віск, вигини його грудей, твердий клинець плоті, що вказував на бриджі. Її пальці ковзнули всередину й торкнулися пульсуючого жару, твердого, як залізо. Так лячно. Так запаморочливо. Він застогнав уривчасто, як новонароджене лоша, коли вона почала пестити його, зітхаючи йому в уста.
Вона ще ніколи так не боялася.
Жодного разу за всі свої шістнадцять літ.
— Бля, ну-у-у… — видихнула вона.
Кімната ця була пишно обставлена — отак, як тільки багатії собі можуть дозволити. Та на бюрку стояли порожні пляшки, на столику побіля ліжка — зів’ялі квіти, від яких віяло затхлістю злигоднів. Дівчина знайшла розраду в тому, що чоловік, якого вона так ненавиділа, був такий багатий і такий безпросвітно самотній. Крізь вікно вона спостерігала за тим, як він виплутався із сюртука та прилаштував пошарпаного трикутного капелюха на спорожнілу карафу. Вона намагалася переконати себе, що подужає. Що вона тверда та гостра, як криця.
Влаштувавшись на даху навпроти, дівчина глянула вниз — на місто Богоділ: на заплямовану кров’ю бруківку, на приховані тунелі, на величаві собори з осяйної кості. Ребра прохромлювали небеса в неї над головою, від зігнутого Хребта розбігались переплетені канали. Залюднені тротуари вкрили довгі тіні. Світло другого сонця зблякло, а перше вже давно зайшло, залишивши тільки понуре третє світило захищати світ червоним сяйвом від загрозливої безночі.
О, якби ж то тільки настала істиннотьма.
Якби це сталося, він її не бачив би.
Вона не мала певності, чи хоче, щоб він дивився на неї такої миті.
Вона вправними пальцями потягнула до себе тіні. Плела й скручувала пасма чорного серпанку, допоки вони не вкрили її плечі, наче плащ. Тепер вона стала майже непомітною для всього світу, майже прозорою, як розпливчаста пляма на портреті міста. Дівчина перестрибнула порожнечу та підтягнулася на виступі підвіконня. Тихо прочинила вікно й ковзнула крізь нього до кімнати так само нечутно, як кіт із тіней, що слідував за нею. Вона плавно відчепила від паска стилет, дихаючи все важче, вглибині її тіла здіймався древній дзвін. Невидима, вона зіщулилася в кутку кімнати, вії трепетали, торкаючись її щік, наче крильця метелика, поки вона спостерігала, як чоловік неслухняними руками наповнював чашу.
Дівчина дихала надто голосно, її голову заполонили колись вислухані уроки. Та чоловік закляк і нічого не помічав — загубився десь поміж споминів про тисячі зламаних ший, про тисячі пар ніг, що танцювали під дудку ката. Поки вона отак спостерігала з напівтемряви, пальці її стиснулися добіла на руків’ї кинджала. Їй несила було дихати. Їй несила було говорити. Вона не знала, чи хоче, щоб це почалося, а чи скінчилося.
Він із зітханням вихилив чашу та спітнілими й тремтливими руками намацав запонки на пишних рукавах. Стягнув із себе сорочку, прошкандибав мостинами й опустився на ліжко. Цієї миті були тільки вона та він. І вона вже не ладна була відрізнити своє дихання від його.
Очікування те було вже нестерпним, вона сочилася потом, поки тремтіла пітьма. Дівчина згадала, ким вона була, що цей чоловік у неї забрав, що випливе назовні, якщо вона зазнає невдачі. Вона загартувала себе, наче крицю, відкинула плащ із тіней та ступила до нього.
Він різко видихнув, здригнувшись, як новонароджене лоша, поки вона наближалася в червоних променях сонця — її власну усмішку заступила посмішка арлекіна.
Вона ще ніколи не бачила, щоб хтось так боявся.
Жодного разу за всі свої шістнадцять літ.
— Ну бля-я-я… — видихнув він.
Він здійнявся над нею, бриджі його заплуталися навколо кісточок. Вуста його торкнулися шиї дівчини, і саме серце її пульсувало отам, у горлі. Вічність минала поміж жаданням й острахом, поміж любов’ю та ненавистю, і зрештою вона відчула, як він — гарячий та навдивовижу твердий — проштовхувався крізь ніжну плоть її міжніжжя. Вона втягнула повітря, либонь, щоб заговорити (та що б вона могла промовити?), а тоді прийшов біль, біль, о Доньки Божі, як боліло. Він був усередині неї — та штука була всередині неї — такий твердий, такий справжній, і вона не змогла стримати крик і закусила губу, щоб його приглушити.
Недбало й необачно він тиснув на неї всією вагою, штовхаючись уперед знову й знову. Це й близько не нагадувало ті солодкі мрії, що вона собі уявляла. Ноги її незграбно розкинулися, шлунок скрутило, вона знову й знову билася об матрац і жадала, щоб він зупинився. Щоб зачекав.
Отак вона й має почуватися?
Отак це й має бути?
Якщо плани підуть шкереберть, це стане її останньою безніччю на цьому світі. Вона знала, що перший раз зазвичай найгірший. Вона гадала, що готова: доста м’яка, доста волога, доста охоча. Що в неї все відбудеться не так, як про те розповідали інші дівчата з вулиці, хихочучи та обмінюючись багатозначними поглядами.
— Заплющ очі, — радили вони. — Те все швидко скінчиться.
Та він був такий важкий, і вона так старалася не заплакати, і їй так хотілося, щоб усе відбувалось якось інакше. Вона про це мріяла, сподівалася, що це буде щось особливе. Але тепер, цієї миті, вона думала про те, яке ж воно все недоладне й кострубате. Жодної тобі магії, феєрверків чи щедрого блаженства. Тільки тиск проти грудей, біль, із яким він заштовхував себе в неї до самої межі, заплющені очі, поки вона чекала, хапаючи повітря, здригаючись, коли ж він скінчить.
Він охопив її лице долонями, торкнувся вустами її губ. І цієї миті щось таки зажевріло, ота насолода, що викликала приємне поколювання — попри всю незграбність, бездиханність та болючість всього процесу. Вона поцілувала його у відповідь, і ось — той жар, що розгорівся всередині, сповнюючи її по вінця, поки кожен м’яз у її тілі напнувся, як пружина. А він занурив обличчя в її волосся й здригнувся від цієї малої смерті, а після цього впав на неї — ослаблий, спітнілий, наче позбавлений кісток.
І лежачи отак, вона глибоко вдихнула. Злизала його піт зі своїх вуст. Зітхнула.
Він відкотився убік, упав на простирадла. Вона торкнулася свого міжніжжя — там було мокро й боліло. Пальці й стегна замастилися. Так само як і чисті білі простирадла, у яких відгорнувся кутик, наче припрошуючи лягти.
Кров.
— Чому ти не сказала, що це був твій перший раз? — спитав він.
Вона не відповіла. Пильно роздивлялася червоне сяйво на пучках.
— Мені шкода, — шепнув він.
Тоді вона кинула на нього погляд.
І так само швидко його відвела.
— Нема тут про що шкодувати.
Вона здійнялася над ним, утримуючи чоловіка колінами. Його долоня торкнулася її зап’ястка, її стилет — його горла. Вічність минала поміж боротьбою і шипінням, поміж спробами вкусити і благаннями, та зрештою кинджал її занурився туди, куди прагнув, — гострий і навдивовижу твердий, пройшов крізь горло та шкрябнув по хребту. Він із булькотом втягнув повітря, либонь, щоб заговорити (та що б він міг промовити?), і вона бачила це в його погляді — біль, біль, о Доньки Божі, як же йому боліло. Та штука була всередині нього — вона була всередині нього, із силою прохромлюючи горло; він намагався скрикнути, а вона затискала йому рот долонею, щоб той крик приглушити.
Він відчайдушно бився в паніці, дряпав її маску, поки вона повертала клинок. Це й близько не нагадувало ті жаскі картини, що вона собі уявляла. Ноги його незграбно розкинулися, кров струменіла з горла, він знову й знову бився об матрац і жадав, щоб вона зупинилася. Щоб зачекала.
Отак цієї миті й треба почуватися?
Отак це й має бути?
Якщо плани підуть шкереберть, це стане її останньою безніччю на цьому світі. Вона знала, що перший раз зазвичай найгірший. Вона гадала, що не готова: не доста сильна, не доста спокійна, що напучування Старого Меркуріо їй не допоможуть.
— Не забувай дихати, — радив він. — Те все швидко скінчиться.
Він люто сіпався, вона його міцно тримала і чудувалася, чи отак це все завжди й відбувається. Вона уявляла, що в цій миті є щось дуже зле. Десятина, яку треба заплатити, а не момент, яким будеш насолоджуватися. Але тепер, цієї миті, вона думала про те, якою красою та балетною грацією повниться це дійство. Хребет, що вигинався під її вагою. Страх у його очах, коли він зірвав з неї маску. Блиск клинка, який вона заштовхнула в нього до самої межі, долоня, якою вона прикрила йому рот, киваючи та шикаючи по-материнському, чекаючи, коли ж його життя скінчиться.
Скривленими пальцями він ухопив її лице, бридкий сморід його дихання та лайна сповнив кімнату. І цієї миті щось таки зажевріло, отой жах, що породжує милосердя, попри те що він заслуговував на таку кончину і ще сотню схожих. Вона витягнула кинджал та занурила його чоловікові в груди, і ось — той жар, що розгорівся під її руками, сповнюючи все навколо по вінця, поки кожен м’яз у його тілі напнувся, як пружина. А він стиснув її пальці та зробив останній видих перед смертю, а після цього осів під нею — ослаблий, спітнілий, наче позбавлений кісток.
Сидячи отак на ньому, вона глибоко вдихнула. Відчула смак солі та червені. Зітхнула.
Вона відкотилась убік, упала на простирадла. Торкнулася свого обличчя, відчула вологе тепло. Руки й губи замастилися.
Кров.
— Почуй мене, Ніє, — шепнула вона. — Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.
Кіт, що був тінню, спостерігав за цим зі свого місця в узголів’ї. Дивився за нею так, як тільки безоким підвладно. І не казав ні слова.
Бо не було в тому потреби.
Притлумлене сонячне світло торкнулося її шкіри. Чорне, як вороняче крило, волосся, все ще вологе від поту, падало на очі. Вона натягнула шкіряні бриджі, смикнула цементно-сіру сорочку через голову, взула чоботи з вовчої шкури. Зболена. Заплямована. Але чомусь таки зраділа. Майже задоволена.
— За кімнату до кінця безночі заплачено, — промовила вона. — Якщо тобі потрібно.
Жиголо спостерігав за нею з іншого краю ліжка, сперши голову на лікоть.
— А моя платня?
Вона вказала на гаманець, що лежав поруч із дзеркалом.
— А ти молодша, ніж у мене зазвичай бува, — сказав він. — Мені нечасто перші рази перепадають.
Вона глянула на себе в дзеркало: бліда шкіра, темні очі. Здавалася молодшою за свої літа. І хоча докази протилежного якраз підсихали на її шкірі, на якусь мить їй було складно уявити себе кимось, окрім невинного дівчиська. Хтось слабкий та тремтливий, хтось, кого й шістнадцять років у цьому місті загартувати не змогли.
Вона заправила сорочку в бриджі. Перевірила, чи лежить у кишені плаща маска арлекіна. Перевірила стилет на паску. Осяйний та гострий.
Кат скоро піде з таверни.
— Мушу йти, — мовила вона.
— Чи можу я дещо спитати, моя доно?
— Питай.
— Чому я? Чому зараз?
— А чом би й ні?
— Це не відповідь.
— Гадаєш, мені треба було себе берегти? Наче я подарунок для когось? А тепер той дар навіки зіпсований?
Хлопець промовчав, дивлячись на неї отими очима, завглибшки з фатоми. Гарний, наче картинка. Дівчина витягнула сигарилу зі срібного портсигара. Підпалила її від однієї зі свічок. Глибоко вдихнула.
— Мені просто кортіло дізнатися, як це, — сказала вона нарешті. — На той випадок, якщо загину.
Вона знизала плечима й видихнула сіру хмарку.
— Тепер уже знаю.
І ступила в тіні.
Притлумлене сонячне світло торкнулося шкіри. Цементно-сірий плащ спадав з її плечей та у тьмяному світлі перетворював дівчину на тінь. Вона стояла під мармуровою аркою на площі Короля-Жебрака, а третє сонце байдужо світило в небі. Спогади про катову смерть підсихали разом із плямами крові на її руках. Спогади про жиголові вуста підсихали разом із плямами на її бриджах. Зболена. Заплямована. Але чомусь таки зраділа. Майже задоволена.
— Не загинула, як я бачу.
Старий Меркуріо спостерігав за нею з іншого краю арки — трикутний капелюх низко насунутий на обличчя, у роті сигарила. Він чомусь здавався меншим. Худішим. Старшим.
— Але не тому, що не намагалася, — відповіла дівчина.
Вона глянула на нього: поплямовані руки, погаслі очі. Здавався старшим за свої літа. І хоча докази протилежного якраз підсихали на її шкірі, на якусь мить їй було складно уявити себе кимось, окрім невинного дівчиська. Хтось слабкий та тремтливий, хтось, кого й шість років його науки загартувати не змогли.
— Я тебе тепер довго не побачу, правда ж? — спитала вона. — Може, вже й ніколи не зустрінемось.
— Ти це знала, — сказав він. — Ти це обрала.
— Не певна, що колись ішлося про вибір.
Вона розтиснула кулак — на долоні в неї лежав гаманець із ягнячої шкіри. Старий прийняв підношення, порахував вміст пальцем, заплямованим чорнилом. Дзенькіт. Криваві плями. Двадцять сім зубів.
— Схоже, кат якісь розгубив, поки я до нього дісталася, — пояснила дівчина.
— В…