Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Розділ 1

Я змусила його пережити все вдруге.

Спостерігати за тим, як його матір, колишню дарвенхардку, Величну, дружину іншого Величного, володарку Метейського краю, прив’язали до стовпа і спалили поряд з якоюсь іншою жінкою. Всевладові було шість, і він дивився на її гибель, бо батько примусив його. Бо сказав, що хлопчик не має боятися страти зрадниці, навіть якщо це та, що його породила. Кам’яною рукою стискав плече малого, але той однаково вирвався і побіг до вогнища. Отримав опіки, страшні і болючі, та їм годі було дорівнятись до болю маленького серденька. Бо рани плоті загоїли найкращі дарвенхардські лікарі, — на шкірі не лишилось і сліду, — а маму ніхто не повернув.

А потім були довгі роки навчання і вибору між беззаперечною вірністю володарю Метейського краю, якого він боявся і якого ненавидів до глибини душі, та думками про нього як про убивцю. Всевлад не любив батька. А чи любив той сина?

Я змусила його пережити все вдруге, тому мої руки і загорілись — від вогню, до якого він торкнувся того дня, двадцять років тому.

А ще була беззаперечна вірність Циркуті. Попри все, Всевлад пишався тим, що він — белат і Спадкоємець престолу Метейського краю. Він був двоюрідним братом Борта, що от-от мав стати володарем Белати. Всевлад ніколи не звинувачував порядків Циркути в смерті мами — тільки тих окремих людей, що присудили її до страти. Він знав, що одного дня посяде замість батька трон Метейського краю, і дожидав цієї миті — не стільки для того, аби стати Величним, скільки для того, аби бути могутнішим за одного-єдиного чоловіка, для якого слово «батько» завше було тільки словом.

Всевлад ніколи особливо не шкодував підкорених, хоч і не знущався з них заради забави. Йому було гидкувато спостерігати, як багато зубожілих жінок продають своє тіло за їжу чи копійки белатам, і ще гидкіше від того, що ті це приймали як належне. Його не вабили куплені любощі, тим паче, що белаткам він подобався без того. Та й узагалі, не манила його ця вічна зацькованість в погляді жінок низького походження...

Аж доки якогось похмурого дня одна метейка не заперечила його товаришу Бразду. Їй важливіше було повернутись на заняття вчасно, ніж підкоритись майбутньому дарвенхардцю, хоч вона й усвідомлювала, що напевне має справу з белатом. Повернулась і пішла.

А тоді підкорилась йому. Зробила те, чого хотів. Хоч десь у глибині душі Всевлад волів поглянути, як вона відмовить вдруге. Та дівчина була не тільки впертою, а й розумною. Не відмовила. Хоча явно озлобилась. Була дуже гарною... гаразд, неймовірною. Прекрасною. Але... рабинею, як і інші в тій школі підкорених. І він би й забув про неї, якби не почув одного разу її плач. Який був першим, що за довгі роки сколихнуло щось у його душі. Не тому, що ридала дівчина... А тому що виплакавшись, не пішла покірно назад до казарми, а хотіла викинутись з вікна. Вже пізніше зрозумів, що то було не з відчаю, а щоб не зробити останнього кроку до повної покори. Порятував її, а вона... попросила поцілунок. Не злякалась, що її врятував белат. Не схилилась перед ним покірно. І тому він поцілував її. І після того інші уста, окрім її — солоних від сліз, теплих, ніжних, — видавались йому прісними, хоч і в Дарвенхарді, і опісля нього мав багато коханок. Її поцілунки були бажаними навіть через роки після прощання. Усвідомив це вже запізно, коли, здавалось, втратив чорнявку безповоротно. А сильнішого болю в душі, аніж того, як він вперше вдарив її батогом, зв’язану і скорену його майбутніми побратимами в чорному, він не відчував з дня, як кинувся малим у вогонь, прагнучи вирятувати маму. Вперше за довгий час у нього затремтіли руки.

Поцілувавши Ханну, він вперше побачив її як жінку. Цікаву та неординарну, першу справді бажану метейку. Але навіть після цього він довго відкидав думки про неї.

Але тоді, коли вона мовчки зносила те, як він шматував її спину майже до кісток, Всевлад несподівано для себе самого подивився на неї як на людину. І відтоді вона полонила його думки. Серце. Душу. Усе, що, може, не хотіла би брати, а забрала.

Його думки долинали до мене трохи плутано, а сильні емоції жалили і захоплювали, а ще ж руки... обпечені руки... та я побачила Всевладів світ і заплакала. Від того, що пережив він і що переживає. Не побачила усього, знала, що чоловік має таємниці, які не пізнати без його дозволу навіть могутньому Стожару... а я й не хотіла ламати його свідомість. Дивилась на те, що він дозволяв, і серце моє спинялось. Від болю, захвату, страху. Він не знав балансу між безжальністю та благородством. Його не навчили вважати усіх людських істот Людьми. Він розбирався з цим сам, і тому так страшно було за його вибір, не обдуманий ще, не зроблений. Страшно було за його вагання стосовно мене... убити, як мав би вчинити будь-який белат, а надто дарвенхардець, чи?.. А після цього слова не було більше нічого. Тільки вагання.

Бо я була такою схожою на його кохану.

А ще в його думках зароджувалось щось... якийсь план, чи що. Стосовно мене.

Відпустила Всевладові руки, на яких чомусь вогню не було геть-чисто. Він вже пережив його колись, у дитинстві, і тепер той торкнувся лише мене.

Я плакала, аж заходилась, відвівши погляд від його темних очей.

У його матері були такі ж чорні очі, але волосся — яскраво-руде. Таємниче, надзвичайне поєднання.

Господи.

Відчула в себе на плечах чиїсь сильні руки, які торкались мене обережно і лагідно, мовби я була кришталева. Ждан. Підвела на нього погляд — чоловік зблід. Як і всі інші в печері — навіть Ханна, до того холодна і доволі агресивна, — були в сум’ятті через те, як я розридалась і як почорніла шкіра на моїх білих, завжди таких гарних і ніжних руках.

— Воля їх загоїть. Ти ж знаєш, яка вона вправна, чи не так? — спитав Радник. Голос його був трохи надламаним і чоловік прокашлявся, не в змозі затримати погляд на моїх руках.

— Я плачу не через біль... не тільки, — пробелькотіла я, а тоді подивилась на дівчину, свого двійника. Чому у неї блакитні очі, а в мене одне каре? В чому річ? Спогади Всевлада не дали відповіді на це питання.

Зате показали мені, яка вона сильна. Ця людина пройшла через пекло і воно її загартувало. В ній геть немає м’якості, вона пристрасна і небезпечна. Колись була здатна заради друзів і рідних на великі справи, а тепер... Навіть Всевлад не міг би сказати точно, на що вона спроможна. Якщо Дарвенхард незворотно її змінив, то саме за її вибір має бути страшно, а не за Всевладів. Той принаймні белат від народження, а ця — колишня метейка.

Але вибір в них має бути, врешті-решт. Убити я їх не дозволю в будь-якому випадку. Ми не звірі.

До того ж... як хтось казав колись, що не відбувається — усе на краще. В мене зараз така кількість проблем, що важко уявити, як це все «розрулити» — починаючи від того, що я в чужому світі з величезними силами, яких не просила. Але навіть не це основне. Неподалік у підземеллях знаходиться той, кому в світі Патрії та Циркути геть не місце... А в Книзі Стожарів я не бачила й згадки про інші світи, тож як повернути Тараса додому — уявлення не маю. Навряд чи в Павутинні хтось у змозі дати відповідь на це питання. А от за його межами — можливо. Напевне, варто з цього почати.

— Я бачила в спогадах... в його спогадах, — ледь кивнула на Всевлада, але дивилась Ханні у вічі. — Рудоволосу дівчину. Вишену.

Ханна й оком не змигнула, але чорну ауру, що закручувалась довкола неї, на мить пронизав яскраво-червонястий спалах, що протягнувся тонкою, та досі міцною ниткою кудись туди, на землі Метейського краю. Його тремтіння тривало всього мить, але мені цього вистачило. Я на правильному шляху.

— Суть в тому, що я дізналась достатньо про політичну ситуацію в Циркуті, аби усвідомити, що зараз усі ви, — мовила я, обвівши попеченою рукою довкола себе, — вороги на смерть. Напевне, ви б хотіли убити одне одного, але, якщо хочете знати мою думку, це все — повна дурня. Ви усі навіть ніколи не зустрічались раніше і не зобов’язані позбавляти життя тих, хто просто народився по інший бік кордону. Я розумію, що своїми словами, по суті, не маю шансів на зміну вашого ставлення до ворожості, що триває майже тисячу років, але гадаю, оскільки тут зараз нас не тисячі, і не йде битва, то є можливість домовитись про те, на яких умовах можна розв’язати дарвенхардців і не дозволити всім одразу почати перебивати одне одного.

— Ні на яких, — встряла Златодара. Вони з Ханною обмінялись взаємними колючими поглядами. Я зітхнула. Присутніх долала напруга. А я ледь вгамувала сльози. Треба було думати і переконувати, болю піддамся пізніше.

— Ми не можемо тримати їх зв’язаними вічність.

— І що ти пропонуєш? — спитав Всевлад. Я подивилась на нього.

— Альянс. Ми укладемо взаємовигідну угоду. Порушення буде каратись смертю.

— Як ти можеш бути певна, що вони не зрадять слова? — спитав неголосно Тигран.

— Тому що я потисну їм руки. Як Стожар. Якщо вони зрадять умови гри, то помруть від цієї угоди. Таке робили в часи після смерті Земовита. Інші Стожари також були недоторканими, але таки придумали, як захистити цілий народ. Якщо велети та патрійці сприймали їх силу як щось, чому варто коритись беззаперечно, то з людьми з інших держав доводилось бути обачнішими. Стожари укладали з їх володарями угоди. І зараз я пропоную зробити те саме. Присутні в цій печері скажуть, чого вони хочуть від протилежної сторони, і, якщо ми знайдемо компроміс, то звільнимо дарвенхардців і візьмемось до виконання умов.

— Ти не говориш про те, що ми маємо просто не вбивати одне одного. І ти згадала про Вишену. Значить, ти хочеш не тільки миру, а й допомоги, бо шукаєш те, що може нас зацікавити, — мовила неголосно Ханна. Вперше в її голосі не було ворожості до мене.

— Так.

— І чого ж хоче могутній Стожар? — спитав Всевлад, ледь схиливши голову набік та примружившись. Цим рухом він раптом неймовірно нагадав мені Артура і я закусила губу, а тоді відвернулась. Мовила, дивлячись на вогонь:

— Для початку ви присягнете, що ніколи і нікому не вкажете шляху сюди. Хоч ви і не бачили тут жодних поселень, але я не хочу, аби бодай до цієї печери прийшов ще хтось за вашою вказівкою. А ще ви й пальцем не торкнетесь жителів Дикого краю, тим паче — тих, хто зараз тут.

На якусь мить запала тиша. Іскорки в вогні стрибали довкола полінець, виблискуючи рубіновими вогниками.

Я зітхнула і продовжила:

— І останнє... Я народилась не в цьому світі. І хочу знати, як знайти до нього шлях. Як... як повернути туди когось. Чи може бути відповідь на території Циркути? Всевладе, це питання до тебе. Ти Спадкоємець престолу Метейського краю, на території якого й жили колись Стожари. Ти маєш знати.

— Відповідь може бути, — обізвався чоловік обережно.

— От і добре. Тепер кажіть, чого хочете ви. Ханно, я згадала про Вишену, бо бачила, як сильно ти колись її любила... Я можу звільнити її. Знайти і витягти з тієї країни, де вона... я не побачила достатньо, аби зрозуміти, де це.

Ханна мовчала так довго, що я змушена була обернутись до неї. Дівчина дивилась не на мене — на вогонь.

— Якщо не хочеш, ми не зобов’язані укладати з ними жодних угод, — тихо і спокійно мовив Всевлад. Дарвенхардка поглянула на нього.

— Що ти про це думаєш?

— Що ми маємо шанс звільнитись, і так само маємо право померти як дарвенхардці, не приставши на чужі умови, якщо хочеш. Я не бажаю впливати на твій вибір. Не горю ідеєю проводити Стожара на територію своєї держави, де він може накоїти лиха, але водночас... якщо ми помремо, то ніхто про неї там не знатиме. А так ми прослідкуємо, щоб Анна не нашкодила нікому в Циркуті. Зможемо за нею наглянути, якщо дівчина справді хоче дістати лише знання. Спробує здобути владу — ми принаймні зможемо їй перешкодити.

Я побачила, як перезирнулись Ждан і Тигран. Вони були похмурими, як темна ніч. Їм не треба було бачити думки Всевлада, аби зрозуміти, що він залишається белатом, вірним своїй імперії.

— Я хочу, щоб ти знайшла і допомогла звільнити не лише Вишену, — мовила зрештою Ханна, перевівши погляд на мене. Видавалось, ніби дарвенхардці важко говорити, хоча слова Всевлада її трохи розрадили.

— Кого іще? — спитала я.

— Є ще одна дівчинка. Їй років із шість і я хочу просто розшукати її і відвести в місце, де ніхто не зможе до неї дістатись. Третя людина — це дитина Вишени. Я не знаю, хлопчик це чи дівчинка.

— Гадаю, я зможу це дізнатися, — мовила я, хоч не була в цьому цілком впевнена. Але треба спитати у Волі, як то все зробити — може, вдасться. — В будь-якому випадку, зроблю усе можливе.

— Зроби неможливе, якщо треба, — холодно глянула на мене Ханна. Здавалося, дівчина невдоволена тим, що усі побачили, як вона піклується про когось.

— Гаразд, зроблю. Всевладе, чого хочеш ти?

Він ледь посміхнувся, знову нестерпно нагадавши чоловіка з іншого світу.

— Спочатку я хочу почути, чому мені здається, наче ти мене впізнаєш щоразу, як бачиш. А ми ж із тобою сьогодні вдруге побачились.

— Не тільки ми з Ханною схожі одна на одну так, що й не відрізниш. У світі, з якого я прийшла, є чоловік, такий же, як і ти. І вас не відрізнити ніяк, по суті, бо в нас із Ханною хоч очі різні. Бачити тебе...

— Як?

— Страшно.

— Ким для тебе є той чоловік?

— Це тебе не стосується, — відрізала. Всевлад несподівано всміхнувся. Ну звісно, він не любить, аби дівчина просто так повсякчас слухалась. Навіть якщо це не Ханна.

— Я хочу, аби ти допомогла мені убити одинадцятьох. І зробити це так, аби перед смертю вони усвідомили, що втрачають усе, — мовив дарвенхардець. В його голосі вже не було посмішки. Я відчула, як в грудях мені похололо, але не встигла нічого відповісти, як пролунав голос Ждана:

— Анно, пройдімося.

Я поглянула на нього, прагнучи одразу ж заперечити. Як, куди нам іти? Тут зараз така ситуація, що...

Погляд Радника палав. Я не наважилась заперечити.

— Ви двоє лишаєтесь тут і не спускаєте з дарвенхардців очей. — наказав Ждан Тиграну та Златодарі.

Надворі була темна ніч. Сніг не падав, тож небо поміж гіллям дерев проглядало зоряне-зоряне. Я вдихнула на повні груди крижане повітря і відчула, як помалу втишується шалене серцебиття.

Ми мовчали усю дорогу до річки.

— Як твої руки? — спитав тихо Ждан, коли ми вийшли на берег. Бурхлива водойма в світлі зір виблискувала розкішною красою. Місяця не було. Світ довкола набув синіх та сірих кольорів, і тільки плями снігу видавались білосніжними навіть в темряві.

— Я можу загоїти їх, але, боюсь, тебе розчарує метод, на який я розраховую, — мовила я так само неголосно. — Просто вони дуже болять, і я...

— Зроби все, що потрібно, Анно.

— Впевнений? Я справді боюсь тебе злякати, — завагалась.

— О, повір, це непросто. Я зрозумію.

Я кивнула і підійшла до найближчого з дерев, — могутньої, ще сповненої життєвих сил ялини. Притулилась до товстезного стовбура, пройшовши поміж крислатих колючих гілок. Щокою відчула шершавість кори. Торкнулась її чорними руками, що ледве слухались. Від болю опіків забивало памороки. Якось тоді, як я зцілила Златодару, то пережила страшні муки і тільки завдяки здобутому умінню їм не піддаватись, зуміла триматись в печері. Але зараз... відчула, як щоками знову течуть сльози.

— Пробач, — прошепотіла я, цілуючи кору. Мені шкода було дерево, але я знала, що його життєві сили можуть мене зцілити. Напевне, Стожарові не варто так робити... Та можливість бути не покаліченою і знову сильною в присутності двох неймовірно небезпечних людей здавалась нагальнішою.

Я відшукала подумки золотаве єство, що затаїлось глибоко в деревині. Воно не було схожим на людську свідомість, але я однаково відчувала, що можна спілкуватись і з ним... Зрештою, я також уже не геть-чисто людина.

— Прошу... допоможи зцілитись. — мовила я. Не хотіла наказувати.

Деревне серце на мить завмерло, відчуваючи мій біль. А тоді золотисте сяйво раптом потекло назовні, просочуючись крізь десятиліття вікових кілець, і досягло потемнілої спеченої плоті. Біль зник.

Я заплющила очі, відчуваючи дивне вмиротворення. Сила природи сповнювала мене, тамуючи не тільки фізичну муку, а й духовну. Вперше відчула вдячність до Ждана за те, що він витяг мене на деякий час із печери — думки прояснялись.

Відійшла від дерева, коли відчула, що всередині воно починає згасати. Руки відновились, чорнота зійшла і шкіра стала, наче й не було ніяких ушкоджень. Поглянула на ялину і сумно побачила, як кілька великих гілок на ній всохлись.

— Я не знав, що ти так умієш.

— Читала про це і, як виявилось, умію. Але мені не подобається, що доводиться чинити жорстоко, хай навіть з ялиною. Треба відрубати сухі гілки, щоб дерево не вмерло через них. Ти зможеш?

Ждан довгу мить хотів відмовитись — я це бачила. Тигран погодився б одразу, але його батько не був таким спраглим помагати просто так, та ще й рослині. Але тоді він кинув погляд на мої руки і, побачивши, що вони дійсно зцілились, зітхнув і поліз на стовбур. Добре, що він мав з собою довгого ножа.

Хвилин за двадцять кілька великих гілок лежали на землі, а ми з Радником сиділи поряд і доволі довго тишу порушував тільки шум Дівчини.

— Ждане, я не хочу їх убивати. Є інший шлях, — нарешті мовила я. — Ти чув усе.

— Вони можуть зрадити нас, повернутись сюди, відшукати Павутиння і всіх вирізати. Вони допитають наших людей, катуватимуть їх, а тоді дізнаються, де знайти інші поселення, більш віддалені від кордону. В одному з них виховують наших дітей. Їх усіх також уб’ють.

Я опустила голову, закривши лице руками. Ждан обійняв мене за плечі.

— Ти дуже добра і милосердна, Стожаре. І я розумію, чому ти хочеш вчинити так, як пропонуєш. І розумію, що хочеш повернути свого друга чи хлопця, чи хто він такий, додому. Як усвідомлюю і те, що, можливо, й ти хочеш вернутись туди, хоча і не кажеш цього відверто. Але не обов’язково взагалі посвячувати в свої плани дарвенхардців. У тебе є я, Тигран та Златодара. Є Воля. Є інші, хто поможе тобі, якщо захочеш чогось.

— А як же те, що ми з Ханною такі схожі? Між нами напевне є якийсь зв’язок, — мовила я. — Що з цим?

— Я не знаю... — признався він.

— Ждане, я не хочу вдавати з себе рятівника чи щось подібне, але я бачила думки Всевлада. Йому його ж співвітчизники заподіяли зла більше, аніж багатьом підкореним. Він хоче смерті белатів, до метеїв йому байдуже. В його душі багато пітьми, але там є надія. Він же наче принц, чи не так? Хіба погано, якщо сам белатський принц буде зобов’язаний своїм звільненням Стожару? А ще він закоханий в Ханну. Напевне, це негарно, але... вона може бути важелем впливу на нього. Принаймні, її безпека. Він готовий до співпраці. А якщо прикидатиметься, то клятва, скріплена рукостисканням зі мною, допоможе.

— Ти впевнена в цьому?

— Ні, чесно кажучи. Але ж і дарвенхардці не знають моїх думок з цього приводу, — всміхнулась я. Ждан пирхнув і похитав головою.

— А Ханна? Що з нею? Вона теж кохає Всевлада, він важливий для неї? Чи не пожертвує вона ним в разі чого?

— Я не знаю. І він... також не знає. Але вона справді хоче врятувати тих людей, я побачила це. Вона не геть пропаща. Хоч, звісно, й небезпечна. Але її зв’язок з Метейським краєм ще живий і доволі міцний, хоч вона сама може це заперечувати. Годі, Ждане. Ваша війна — не моя, якщо чесно. Вибач, якщо це звучить сухо чи невдячно. В Павутинні мене врятували. Я вдячна вам за це. Та не дозволю вбити двох людей, якщо є інший вибір. Хай небезпечніший, хай більш складний і непевний — я не прошу тебе бути поруч зі мною, коли піду з ними. Але вибір цей є, і я його зробила. Просто добре обговорити це з тобою зараз тут. Попри все, я не хотіла б, аби вони бачили, що Стожар геть не кориться Раднику. Я поважаю тебе. Та я буду відстоювати своє рішення.

— Здається, надходять часи, коли Рада схилиться перед Стожаром, — мовив по паузі чоловік. Тоді поглянув на мене і його очі видались кришталево-темними, наче трохи сяючими біля зіниць.

— Ждане, я...

— Я хочу, щоб ти знала: якщо так буде, я визнаю це першим. Я не піду проти твоєї волі, Стожаре. Можливо, ти права. Часи з твоїм приходом настають інші. Але і я хочу укласти з тобою угоду. Тоді роби з дарвенхардцями усе, що захочеш.

— Чого ти прагнеш?

— Аби ти залишилась із нами. Коли відправиш Тараса додому — не йди з ним. Цей світ без тебе тепер мало чого вартий.

Я відчула, як горло стиснуло від його слів.

— Я...

— Не вимагатиму від тебе магічних присяг. Я просто хочу, щоб ти пам’ятала: якби ти зараз пішла від нас, то ми ще сяк-так вернулись би до попереднього життя, хоч і... ну, та не важливо. Але якщо ти втягнеш Павутиння у відносини з белатами, якщо виникне бодай найменша можливість нашого викриття, а вона з’явиться, тільки-но ми розв’яжемо дарвенхардців — ти станеш відповідальною за долі людей в підземеллі. Так само як і я, бо дозволю це. Ми муситимемо їх захищати. До останнього.

Я простягнула йому правицю. І не чекала, що Ждан просто так погодиться. Але він зробив це. А я... я й так надто вгрузла в цю історію. Чекати, що її фінал відповідатиме моїм особистим інтересам чи прагненню вернутись додому разом з художником, було б дурістю. До того ж я не була впевненою, що хочу цього. Але воліла б, звісно, мати вибір... Та вже. Життя давно показало мені, що не буває ідеальних фіналів. Треба обирати. Треба відпускати. Треба уміти бути відповідальною.

— Я обіцяю тобі. Я не покину вас.

Ждан узяв мою руку і поцілував.

Дороги додому не буде.

— Що ви надумали? — спитав Ждан, коли ми повернулись до печери. Він був спокійним.

— Спершу я б хотів знати, що вирішила Стожар, — мовив Всевлад.

— Гаразд. Я зроблю те, про що ти просиш, — відказала я. Зрозуміла, що погодилась стати убивцею чи принаймні співучасником, але той вибір треба було зробити. Принаймні для Ханни треба буде рятувати, а не убивати.

— Тоді я згоден, — мовив Всевлад. Усі поглянули на Ханну.

Та кивнула.

— Я також.

Ждан розрізав мотузки, що сковували їхні руки, ноги та тулуби. В ту секунду павутинці відчутно напружились — але дарвенхардці просто підвелися. Я зітхнула з полегшенням і простягнула до них руки: Всевладові правицю, а Ханні — лівицю. Робила дещо неймовірне, не випробуване досі, але тіло і сили слухались. Мої долоні, чисті та неушкоджені, легенько мерехтіли золотавим сяйвом.

Дарвенхардці взяли мої руки в свої.

— Я присягаюсь допомогти тобі, Всевладе, у виконанні задуманої помсти одинадцятьом людям. Я присягаюсь тобі, Ханно, допомогти врятувати і доставити до безпечних місць трьох людей, яких ти хочеш захистити, — мовила я. Світло довкола наших рук стало потужнішим, розлившись печерою і затопивши її м’якими променями.

— Я присягаюсь допомогти тобі, Анно, відшукати знання, що відкриють шлях до твого світу звідси. Я присягаюсь тобі не завдавати шкоди мешканцям Дикого краю і не викривати шляху до них нікому, — мовив Всевлад. Ханна повторила його слова.

Сяйво довкола наших рук стало ще яскравішим, а тоді поволі згасло.

Розділ 2

Дарвенхардці лишились в печері. Для цього довелось пройти через одну не дуже приємну мить, коли я знову торкнулась руки Всевлада — чоловік дозволив мені зазирнути в його голову, щоб упевнитись у тому, що вони з Ханною одразу ж не помчать до Циркути, аби нас видати, чи не підуть нашими слідами до поселення. Я боялась торкатись його чорних тату, та попередній досвід показав, що тільки так можна проникнути до захищеної свідомості дарвенхардця — поклавши пальці на захисний малюнок і маючи його мовчазний дозвіл. Я боялась вогню, бо до тремтіння пам’ятала страшні опіки. Проте цього разу мої руки не спалахнули — хоча дотик до татуювання завдав сильного болю. Я скрикнула, але Всевлад швидко скинув мою руку. Коли я торкалась його долоні, потискаючи задля чарів присяги, такого не було. Справа тільки в татуюваннях.

— Побачила? — спитав дарвенхардець тихо. Я кивнула зі стисненими зубами. Він не бреше. Всевлад та Ханна дочекаються нас.

— Можливо, варто перевірити і її теж? — спитала Златодара, стурбовано оглядаючи мою руку, узявши її в свої долоні, і кивнула на Ханну. Від дотиків подруги стало трохи легше — дівчина ледь чутно зашепотіла лікувальні слова.

Я відчула, як довкола дарвенхардки згущується пітьма.

— Я нікого не впущу в свою голову! — відрізала вона.

— А я й не хочу твої думки бачити, — буркнула я анітрохи не дружелюбніше. Ханна починала мене дратувати.

Я стиснула легенько руку Златодари:

— Усе гаразд, вони нас дочекаються.

Отож, дарвенхардці залишились в печері, а я, Ждан, Тигран і Злата пішли назад до Павутиння. Світало. Я почувалась паскудно — здавалось, наче починається ціла епоха проблем. Я вирушаю до Циркути — імперії, де Стожарів винищили всіх до одного. Але це тепер — єдиний шлях.

Мабуть.

— Ти ризикуєш життям заради того хлопця в Павутинні. Він вартий того? — спитала неголосно Златодара, коли ми вже йшли якийсь час. Всі виглядали втомленими і якимись розгубленими. Воно й не дивно. Ждан, мабуть, ламає голову, як уберегти Павутиння від усіх на світі небезпек. Тигран... В підземному місті останнім часом ми не ладнали, але тепер наче все налагодилось. Проте чи все знову гаразд між нами? Що він думає про все це?

Я не могла бачити його обличчя, коли заговорила, бо чоловіки йшли трохи попереду.

— Я маю повернути його вже тому, що притягла сюди. Йому тут не місце.

— Але чи вартий він такого ризику? Звідки ти знаєш, можливо, йому б тут було добре? З тобою.

Я кинула на Златодару косий погляд. Що це ще таке?

І тут я побачила, як буяє її аура — сірим, фіолетовим. Барви неспокою, страху, непевності.

— Ви з Тарасом можете лишитись тут, а я та... хто ще захоче... — дівчина затнулась, не знаючи, як договорити.

— ...підете дізнаватись на землі Циркути, як його вернути в мій світ? — голос мій прозвучав приглушено.

— Можна поговорити з дарвенхардцями. Пообіцяти їм щось. Щоб повернули тобі присягу, — нарешті озвучила Злата всі свої думки. — Стожаре, тобі не треба... вбивати для них.

Я зітхнула і поглянула вгору, де темряву з небес змивало молочно-червонясте сяйво світила, що прокидалось далеко за лісом. Небо, відколи я стала Стожаром, а надто на світанні, надавало мені сили. Як тоді, коли ми з Тиграном бігли від Трояндового пагорба вічність тому... сонце сходило і я посміхалась від цього.

І зараз посміхнулась та поглянула на Златодару.

— Я повернусь. Не покину вас. Просто треба спершу зробити те, що вирішила. Щоб моє минуле залишилось там, де йому й місце. Не проси мене відступати.

Далі ми ішли мовчки аж до галявини, що навіть взимку парувала. Ну от, вже майже Павутиння.

— Перш ніж ми спустимось донизу, я хочу дещо сказати, — мовив Ждан, обернувшись. Всі зупинились. Чоловік провів пальцями по бороді і подивився на мене. — Про те, що ми зустріли дарвенхардців, у Павутинні нікому знати не слід. Це викличе паніку, страх і осуд. Нас не зрозуміють. Стожаре, навіть той факт, як схиляються перед тобою люди, і те, що я головний в Раді, навряд чи допоможе. Павутинці просто не готові до таких змін.

— Що ж тоді ми скажемо? — спитала Златодара.

— Майже правду. Що Стожар зрозуміла, як повернути друга додому. І для цього їй потрібно піти в місце, про яке іншим знати не слід.

— Але мені треба поговорити з Волею. Про Ханну і Всевлада. І про Тараса. Я мушу їй усе розповісти, бо мені й самій треба багато чого зрозуміти. — сказала я, подумавши. І додала: — А ще я не хочу їй брехати.

— Гаразд.

Ми мовчали так довго, що, здавалось, минуло багато днів. Я дивилась на Тараса і не знала, ні що почуваю до нього, ні які в мене взагалі відчуття стосовно ситуації, що склалась. Бачити його таким стомленим в сорочці з домотканої тканини, а не в звичній атмосфері студії, було якось не те що дивно, а ірреально. Та, попри все, це було правдою. Фантомний біль від опіків в руках не полишав надії на те, що все довкола — сон. Та надією це стало б чи розчаруванням?

Щойно я розповіла Волі усе — і доки мала поговорити з Тарасом, жінка обіцяла подумати про те, чому ми з Ханною такі схожі. І порадити щось стосовно ситуації, яка склалась. Травниця обійняла мене після розмови і я відчула себе трішечки краще. Хоча найскладніше явно було попереду.

— Аню.

Голос Тараса прозвучав тихо і невпевнено. Хлопець напівлежав на ліжку, вкритий горою ковдр, а я сиділа на стільці неподалік від виходу з підземної кімнатки, де він перебував уже доволі тривалий час.

— Я маю так багато розповісти тобі, що й не знаю, з чого почати, — зізналась я.

— Можливо, з того, чому всі довкола розмовляють мовою, якої я не розумію? Чи розповіси, що це за місце? Я взагалі живий ще?

— Живий. І я жива, — мовила я і почала оповідь. Про усе: Трояндовий пагорб, Павутиння, Циркуту. Про те, хто я. Про те, що не цілком розумію, чому саме йому, Тарасові, пощастило опинитись тут. Розповіла про дарвенхардців. Хоча і змовчала про те, що пообіцяла Всевладові. Просто так, наразі. Я говорила і говорила, неначе на сповіді. Відчувала втому та неспокій від власних слів, але що довше тривав мій монолог, то менш незначними вони видавались. Тарас був частинкою мого світу, того, де я народилася, він не геть чужа мені людина, він знає мене такою, якою я була раніше. Від того, що ще хтось виявився посвячений в історію з переміщенням між світами і моїм новим Даром, ставало трішечки легше на серці. Трішечки — але краще, ніж нічого.

Тарас виглядав приголомшеним, але принаймні не кричав, що не вірить, як, може, зробила б я.

— Я коли був малим, то хотів, звісно, пожити в світі, що нагадував би реальність Гаррі Поттера. Або «Хронік Нарнії». Але якби знав, що так буде, ставився б до бажань обережніше, — мовив хлопець, коли я замовкла. — Бо почуваюсь трохи дивно і, якщо чесно, тупо від того, що не розумію патрійської, чи якою тут мовою говорять. А ще мені взагалі якось паскудно.

— Бо ти перехворів. Усе налагодиться. В будь-якому випадку, нам треба завтра вирушати, тому що Ханна та Всевлад навряд чи чекатимуть вічно. Я поверну тебе додому, — мовила я заспокійливо. — Тут такі розкішні купальні, ти й не уявляєш! Вода б’є з-під землі і наповнює басейни. Гадаю, це те, що допоможе тобі прийти до тями.

— Знаєш, я б, може, і не повірив тобі, або намагався б не повірити, бо так простіше. Та те, як ти зникла з нашого світу... можна вважати моральною підготовкою.

Я мимоволі нахилилась вперед.

— А як я зникла? Мене вдарило блискавкою — це я пам’ятаю.

— Так. І розряд був такий, що на кілька годин знеструмив усю Західну Україну.

Я завмерла з відкритим ротом.

— Це було препаскудно. Повибивало фази в усіх будинках. Добре, що лікарні мають свої автономні генератори. У Львові і в передмісті взагалі скрізь лампи повибухали — в будинках, магазинах, вуличних ліхтарях. Люди налякались, трохи попанікували... але зрештою все обійшлося. Вчені сказали, що завинила саме та блискавка. Вона... вона втрапила не лише в тебе. Це був наче вогняний стовп, що охопив усю вулицю, потягнувшись до ліній електропередач, електротехніки, автомобілів... До міста немовби приставили велетенський дефібрилятор. Дивно, та нікого з людей не убило. Їх мовби оминало. Проте ми гадали, що тебе... — Тарас запнувся.

— Ви думали, що я згоріла, — мовила я тихо. Хлопець кивнув.

На якусь мить запала тиша. Я дивилась на чорну лисичку, що наче визирала з-під розв’язаного коміра його сорочки.

— Звідки ви тоді дізнались, що я там була? Хтось впізнав мене, коли я йшла, чи як?

Тарас похитав головою.

— Артур. Він шукав тебе, Аню. Спочатку думав, що ти довго не повертаєшся, бо не можеш в загальному хаосі дістатись додому. А потім, коли виявилось, що ти зникла... Ти не уявляєш, що він робив, яких людей задіяв. Здається, вони розпитували і перевіряли геть усіх, хто тебе знає. Знаєш, до мене прийшов він сам... одразу ж. Я помилявся щодо нього. Завше думав, що Артур багатий і розпещений грішми, і вважає тебе просто своєю власністю... та він не може без тебе жити.

Я зірвалась зі стільця і відвернулась від Тараса, відчуваючи, як шумить у вухах від страхітливого серцебиття. Воно наче хотіло пробити груди, щоб повернутись до іншого серця, яке так кохало... не в цьому світі. Або ж сподівалось просто розірватися.

— Потім дізнався твій батько... І разом вони б звернули гори. Та тут хтось виклав в мережу відео...

Я обернулась.

— Яке відео?

— Більшість техніки вирубало від перенавантаження. Але відеореєстратор в одній з автівок, що саме їхали вулицею, не просто зберігся, а й відзняв, як ти бігла вулицею, а тоді опинилась просто в центрі світлового пекла. Мить — і ти просто зникла. Відео було настільки чітким, що... його побачив увесь світ, Аню. Всі вирішили, що ти загинула.

Я відчула, як щоками покотились сльози.

— Як моя сім’я?

— Жахливо. Батьки ж втратили доньку, а твій брат — сестру. Я... Аню, я не можу повірити в те, що ти жива. Досі не можу.

— А Артур?

— Я бачився з ним. Одразу ж, побачивши запис, прийшов до нього. Знаєш, після усього, що сталось між нами усіма... все насправді втратило суть, коли ми побачили, як ти зникла. Я боявся, щоб Артур чогось собі не заподіяв. Він був в жахливому стані, хоча й намагався бути таким... трохи зверхнім і ну... аристократичним, чи що. Як завжди. Та було зрозуміло, що це не так. Він тижнями не виходив з дому. Але потім потроху почав, і я зрозумів, що він отямиться.

Я затулила обличчя долонями. Боже, що ж це таке? Я мертва для них? Я справді мертва для тих, кого так люблю і хто любить мене?

Але ж...

Але ж я — жива.

— Як Маргаритка? — спитала я, втираючи рясні сльози. Почула за ширмою стурбоване перешіптування, але не розрізнила слів.

— Нічого не змінилось. Але її не відключили від апаратів, і я знаю, кому за це дякувати. Якби не ви з Артуром, її б уже не було.

— Але якби не ми, то вона і не була б така.

Тарас похитав головою.

— Якби не я. Себе не звинувачуй.

— Не можу.

— Стожаре? — до ширми з того боку підійшов Тигран.

— Заходь, — мовила я і глибоко вдихнула, щоб відновити спокій.

Шукач увійшов і, побачивши моє заплакане обличчя, кинув неприязний погляд на Тараса. Той відреагував, на щастя, спокійно.

— Чому ти в сльозах? — спитав Тигран.

— Я потім тобі розповім. Гаразд? — я всміхнулась крізь сльози. — Бо ще й собі зараз заплачеш, кому це потрібно.

Друг не розділив мого гумору, а тільки похитав головою. Я витерла сльози рукавом сорочки.

— Воля щось вирішила?

— Так, вона має деякі міркування. Але розповість вже завтра, вранці. Після того вирушимо до Циркути.

— А чому б нам не поговорити сьогодні?

— Бо усім треба приготуватись до подорожі. А тобі — відпочити. І я маю на увазі сон, а не сидіння на стільці. Дарвенхардці почекають. Я впевнений, що їм теж є що обговорити.

Розділ З

Жителі Дикого краю та Стожар уже давно пішли, а я все сиділа на березі ріки і дивилась на ненажерливого велета, що застиг на її дні понад тисячоліття тому. Його темна паща, яка, здавалось, хоче всотати бурхливий потік, дуже красиво символізувала моє життя, яке вже давно поглиналось чимось темним і паскудним. І що найгірше — відбувалось це безупинно. Не було часу навіть на зітхання, не те щоб на вільний подих.

Я заплющила очі. А тоді відчула поряд рух — то вийшов на берег Всевлад. Не треба було дивитись на нього, аби впізнати тихі кроки. Ще один звук — дотику сталі до каміння. Отже, дикуни сказали правду, де залишили нашу зброю. Напарник повернув її.

Напарник?..

Дарвенхардець.

Белат.

Спадкоємець.

Я розплющила очі.

Всевлад стояв трохи попереду, спиною до мене, і дивився на річку. В своєму плащі з хутряним коміром він виглядав велетом. Поряд лежали наші луки та сагайдаки зі стрілами, а ще ножі. Все, що в нас перед тим забрали.

Я підвелась і підійшла до чоловіка. Зупинилась поряд. Він поглянув на мене. І я зробила те, що колись сказав зробити мені Ярий, якщо зустріну подібного: схилила голову в поклоні.

Хоча не зовсім так... Адже дарвенхардці не кланяються нікому, окрім Величних. Та я сама вирішила, що раз Всевлад незабаром ним стане, можна не зволікати. Почуття були розбурханими.

— Поглянь на мене.

Його голос пролунав лагідно. Я підвела очі. Не знала, що сказати. Всередині вирували злість і уражена віра в його слова. Як можна про таке змовчати? Та водночас я почувалась розгубленою.

— Пробач, що не розповів одразу. Треба було зробити це ще чотири роки тому. Більше не кланяйся мені. Ти ніколи мені не корилась, і я не хочу, аби тебе примушувало моє походження.

— Отже, ти — Спадкоємець престолу Метейського краю? — спитала я, нарешті знайшовши хоч якісь слова.

Всевлад кивнув.

— Так.

— І зійдеш на престол швидше, ніж за два роки.

Я поглянула на річку. Захотілося стрибнути в її холодні води з головою.

— У тебе вже є наречена? — спитала. Всевлад якусь мить мовчав.

— Я ще обираю.

— Є гарні?

— Ханно...

— Не переймайся, Всевладе, — урвала його. — Це твоє життя. Ти нічого мені не винен.

Я подивилась на нього, не маючи змоги навіть злитись. Всередині раптом дуже сильно заболіло і стало важко дихати. Спробувала загнати це відчуття глибоко в нутро, але зрозуміла, що не можу. Всевлад простягнув руку і торкнувся моєї щоки. Я бачила в його очах пітьму суму.

Відсторонилась, повернулась до зброї, взяла свою і пішла до лісу.

Я майже увесь день згаяла, просто снуючи поміж дерев, мов примара. Трохи падав сніжок, було морозно, дихалось легко і приємно. Я не відчувала холоду, і не лише завдяки теплому дарвенхардському плащу. Просто аби змерзнути, мені треба було опинитись у справді жахливих умовах, як того дня і ночі, коли я брела в пітьмі і сніговій круговерті до Баргового. Звичайна людина не витримала б пройти і десятої частини того шляху, що пройшла я. Але і для мене це було занадто. Якби не Всевлад, лишилась би там назавжди.

Коли я навчалась в Дарвенхарді, Ярий гарно навчив мене переносити стужу. Адже я жила в келії, де не було навіть невеликої пічки. Спершу, коли дні ще були теплими, то і ночами мені не було погано там спати. Проте тільки-но почались холоди, я стала хворіти. А Ярий відпоював мене цілющими травами. Відігрівав. Потім — заганяв у холодне море. Вдень, або коли будив на світанку, чи навіть вночі. Я хворіла ще дужче. Він знову мене лікував. І знову — в холодне море. Одного дня я вийшла з нього, коли берег було вже повито крижаною кіркою, і більше не хворіла.

Відтоді рідко мерзла.

Шкода, що серце моє не можна загартувати таким же чином. Як би воно не черствіло, є той, хто завше може зробити йому боляче, знайшовши лазівку.

Чи кохала я Всевлада?

Я не знала.

Але від того, що він не мій, що він навіть не завше буде дарвенхардцем, а матиме свій дім, дружину та дітей, а мені там не буде місця, хотілось кричати. Кричати, кричати, кричати, а потім — умерти. Щоб не палило так в грудях.

Якщо кохання таке, то воно страшніше і за Сколіс, і за Дарвенхард.

Повернулась я до печери, де ми мали чекати Стожара та її компанію, вже коли геть стемніло. Не відчувала втоми, але ліс мені набрид. Хотілось розпалити вогонь та посидіти при його світлі.

Та полум’я вже палало. Всевлад сидів та смажив на багатті зайця. М’ясо було вже майже готове і пахло так, що рот одразу ж наповнився слиною. А я через усе геть забула про голод. Зрештою, Ярий учив мене не їсти кілька днів, чого вже.

Зняла свого плаща. Поглянула на Всевлада. Той мав незворушний вираз обличчя, але дивився на мене уважно. Не сказав і слова.

Я взяла свою залізну флягу, яка вже була майже порожньою, набрала снігу, стопила його і вкинула всередину трохи трав, які дарвенхардці завжди носять з собою. Поставила в жар і закип’ятила. Це не був трунок сили, ні. Взагалі можна було б зварити чай, що додав би нам снаги, але я обрала трави, котрі мали трохи заспокійливий ефект. Потрібно було поспати, а з моєю розбурханою свідомістю це видавалось неймовірним завданням. Сіла навпроти дарвенхардця, з протилежного від вогню боку.

— Зварити тобі щось інше? — спитала Всевлада. Він бачив, що я клала до своєї фляги. Чоловік похитав головою.

— Твій підійде.

І знову тиша. Ми поїли та випили з моєї фляги, але я не відчула жодного полегшення від зілля. Навпаки, стало просто сумніше. Дивилась на Всевлада і не знала, що сказати. Так хотіла — і не знала. Можна було б розпитати його про щось неособисте, про Стожарів, наприклад. Про жителів Дикого краю. Адже чоловік справді знав дуже багато, більше за мене. Можна було б спитати про те, що ж такого побачила в його спогадах Анна, що це вразило її до сліз. І чому загорілись її руки? Чому дотик до татуювань Спадкоємця завдає їй такого болю? Можна було б спитати. Та я не хотіла.

І Всевлад, здається, не хотів ні про що говорити. Сидів, притулившись спиною до стіни печери і витягнувши поперед себе довгі ноги. Обпікав мене поглядом чорних очей. Взагалі нам варто було б вартувати по черзі, щоб мати змогу так само по черзі відпочити, — майнула думка. Але цей вечір не був таким, як мав би бути. Майнула думка — і щезла.

Я встала і, підійшовши, сіла поряд. Нахилилась до Всевлада і поцілувала в щоку. Тоді знайшла своїми губами його. Мало не заплакала від дивовижного почуття, що домішалось до болю в грудях, коли цілунком торкнулась таких бажаних уст. Ковзнула рукою його широкими грудьми і відчула, як сильно б’ється серце чоловіка. Почула Всевладову руку в себе на потилиці; як пальцями зарився в волосся. За мить розплів мені косу. Чорні шовковисті пасма розсипались по плечах. Чоловік на секунду відхилився, дивлячись на мене з захопленням. Тоді раптом міцно обійняв і зарився обличчям мені в волосся. Я засміялась.

— Я обожнюю запах твого волосся, ти знаєш? — мовив тихо мені на вухо.

— Я встигла про це забути, — прошепотіла. Збрехала. Я пам’ятала геть усе.

Всевлад відгорнув моє волосся так, щоб мати змогу поцілувати шию. Притиснув до себе ще міцніше. Я теж обійняла його. Відчула, як його пальці розшнуровують зав’язку в мене на сорочці, і зупинила їх своєю рукою. Він посміхнувся мені в шию, переставши цілувати, від чого моя шкіра вкрилась сиротами. Я мимоволі зіщулилась.

Всевлад поглянув на мене, притулившись чолом до мого чола.

— Можна дивитись безкінечно на багато речей. На те, як горить вогонь, як тече вода і як ти намагаєшся мені опиратись. Але не думай, наче так буде завжди. Ти найжаданіша жінка, яку я зустрічав.

— Можна ще безкінечно дивитись на те, як ти про мене мрієш, — мовила я з усмішкою, хоча від його темного палючого погляду дихати було важко.

А від поцілунків було ще важче думати. Та Всевлад більше не намагався мене роздягнути тієї ночі, хоч часом і дражнився, бавлячись шнурівкою моєї сорочки.

А потім ми спали, обійнявшись, вперше за всі чотири роки. Про варту навіть не згадували, адже наш сон і без того був неймовірно чутливим. Трохи легковажна поведінка, зате — зробила нас щасливими.

І я справді почувалась такою. Несподівано для себе наважилась на цей час. Заплутала все і без того непросте, що було між нами. І зрозуміла, що не шкодую.

Здається, ми маємо майже два роки.

Забуваєш і про ніжність, і про минулий теплий сон, коли опиняєшся в дорозі з людьми, яких варто остерігатись і з якими тебе тепер пов’язує дуже дивний шлях.

А коли бредеш, вгрузаючи по коліна в сніги, то і минула ніч в обіймах майже коханого і майже чужого чоловіка, про якого знаєш сьогодні хіба трохи більше, ніж учора чи кілька днів тому, видається сном. Дивовижні роздуми і сумніви бентежать розбурханий розум і серце. І навіть якщо й є попереду майже два роки, то вже годі й уявити, що робити в цей час і чи варто взагалі. І шляху не видно чіткого. Припустімо, врятуємо ми дітей, помстимось за Всевладовим планом. Вернемо друга Стожара в інший світ. А тоді що? Закінчиться дія наших присяг. І ми почнемо перерізати одне одному горлянки?

Чи убила б я дівчину зі своїм обличчям? Чи убив би її Всевлад?

Не зробили цього минулої доби, коли мали можливість, і не відомо, яка відповідь тепер.

Але я здивовано зрозуміла, що хочу дізнатись, як усе вирішити без крові.

А чого хоче мій напарник?

Я кинула на нього погляд — Всевлад ішов ліворуч від мене, дивлячись вдалечінь. Ми просувались якраз тим широким плато, яке перед тим привело мене та Спадкоємця до лісу.

Чоловік, відчувши, що я на нього дивлюсь, відповів спокійним поглядом. Це додало мені впевненості в наступних кроках.

Наша компанія видавалась доволі цікавою.

Ждан, який вочевидь керував дикунами, з нами не пішов, а лишився давати всьому лад вдома. Хоча прийшов, щоб провести нас до узлісся. Мені він видався трохи сумним.

Златодара, на відміну від вчорашнього дня, не була вбрана в білий одяг, що тішило. В снігах її не було б видно, якби приховала темне волосся каптуром, але в Метейському краю чисто білий одяг носили хіба дуже вибагливі белатки, а нам не треба було привертати до себе увагу цим фактором.

В дорогу жителі Дикого краю одяглись майже так само, як і ми з Всевладом, хоч їх одяг не був чорним. Златодарин плащ був сірого кольору, а Стожара — рудий, через що дівчина нагадувала лисицю. Тигранів плащ мав такий же відтінок, тоді як інший хлопець, який вочевидь і був другом Анни з її світу, мав на собі темно-бурий одяг, що дивно гармоніювало з його рудим волоссям, коли він не одягав на голову каптур. Цей хлопець з дивакуватим іменем Тарас витріщався на мене та Всевлада, наче не вірячи своїм очам, особливо в перші хвилини, як ми зустрілись. Я думала, що відчуватиму роздратування, як зазвичай, коли хтось не приховує свого інтересу до мене, але натомість мене стало пробивати на сміх. Всевлад же дивився на Тараса з неприхованим здивуванням, а чого саме — не пояснював.

Окрім Стожара, її друга та Тиграна зі Златодарою, до Циркути з нами попрямувала ще одна дівчина — струнка, білява. Вона стала для мене найбільшим відкриттям цього ранку, коли, побачивши нас із Всевладом, приязно посміхнулась і помахала рукою:

— О, дарвенхардці! Ваші імена я вже знаю, тому можете не перейматись поштивістю. А мене звуть Либідь, — мовила вона.

Я завмерла, здивована тим, що всміхається дівчина до нас цілком щиро, а тоді раптом вловила роздратований погляд Тиграна, який той кинув на неї. Либідь зовсім не зніяковіла:

— Що таке? Тигране, глянь, яка вона схожа на нашого Стожара! Як можна бути непривітною з такою людиною?

В голосі дівчини пролунала насмішка. Вже згодом я дізнаюсь, що вона — Тигранова сестра, і він усіма силами намагався перешкодити її долученню до нашої компанії. Але не зміг. Бо Либідь хоч і була веселою та привітною, але мала дуже сильний характер. З усіх них вона мені подобалось чи не найбільше.

Дивовижним було те, що на її усмішку хотілось відповісти тим же. Я стримувалась.

А Всевлад — ні.

Від цього я мало не спохмурніла і подумки сварила саму себе. Либідь приємно зашарілась, коли він усміхнувся, а Тигран насупився ще більше.

Коли ми минули плато і спустились в долину, сонце вже досягло зеніту блакитного, мов гірське озеро, неба. З Всевладом ми б, може, ішли собі далі, але через супутників мусили зупинитись, щоб трохи перепочити.

— В Баргове нам разом іти не слід, — мовив Всевлад, коли усі розсілися просто на снігу. — Занадто примітна наша компанія. Не хочу пояснювати Аццо, звідки ви всі взялись.

— Хто такий Аццо? — спитав Тигран.

— Господар села, — відповів дарвенхардець. Я легенько зітхнула, готуючись до того, що хочу сказати. Вже певний час нав’язлива думка крутилась у мене в голові. Всевлад почув мій видих і поглянув запитально.

— Можливо, ти пішов би до Баргового сам? Скажеш, що вовки відійшли далі на південь, а я вирішила зробити ще одне коло прилеглим лісом, щоб... — почала я, а тоді раптом завмерла на півслові. — Всевладе!

— Що? — спитав той, дивлячись з нерозумінням. Усі витріщились на мене.

— Ми ж геть забули про вовків! Вони тут усіх зжеруть без нас!

Якусь мить ми вражено дивились одне на одного. Через події минулої доби і те, що Всевлад насправді провернув справу з моїм відрядженням сюди не через тутешні справи, ми геть забули про небезпеку, яку становила для Баргового вовча зграя.

— Я повернусь і доб’ю їх. — мовив Всевлад тихо. — А тепер скажи, що хотіла. Куди ти підеш з усіма?

— Це почекає. Спочатку треба зрозуміти, що робити з вовками. Ти сам не можеш піти, і чудово це розумієш. В такій справі потрібен напарник.

— Про яких вовків ви говорите? — вклинився знову Тигран. Я поглянула на нього.

— Довгий час на людей, які виходять за межі Баргового, нападають величезні вовки, що прийшли з півдня, — пояснила. — Це все дуже чудово, що ми з вами зустрілись і так багато напланували, але не можна просто так піти, не розібравшись із ними.

— Це такі вовки, як ми одного разу зустріли? — спитала Анна, поглянувши на Тиграна. Той кивнув і знову звернувся до мене:

— Скільки їх?

— Двоє. Було дванадцять, але Всевлад із попереднім напарником винищили майже всю зграю. Потім Ебові, моєму попереднику, відгризли ногу, і тому на заміну приїхала я. Ми мали добити зграю, але зустріли вас. Та не можна просто так поїхати і лишити Баргове без захисту. Вовки вбили багатьох сервусів. Тут потрібні дар...

— Невже дарвенхардка так опікується іншими? — зневажливо підняла брову Златодара. Я кинула на неї колючий погляд.

— Буває і така робота.

Либідь, що до того мовчала, раптом зосереджено потерла скроні і поглянула на брата:

— Ждан міг би цим зайнятися. Ми ж убиваємо великих хижаків, коли виникає потреба, правда? Бо якщо Всевлад і Ханна й далі займатимуться цим завданням, це неабияк нас затримає. А перебувати в прикордонні довгий час без руху — паршива ідея. Та ще й за таких холодів.

— Як він пояснить в Павутинні, для чого починати таке небезпечне полювання? Це не турбота наших мисливців. Хай дарвенхардці самі вирішують, що робити, — мовила сухо Златодара. Тарас тим часом щось тихо спитав в Анни і та заговорила до нього невідомою мені мовою. Вочевидь, пояснювала, про що розмова.

— Це нас затримає, — з натиском повторила Либідь і я відчула, що є не єдиною, хто почуває до брюнетки неприязнь.

— Ждан все зробить. Хоча він не надто любить займатись справами, що не стосуються Дикого краю, — мовив зрештою Тигран. — Але сказати йому про це має Стожар. Нікого більше він не візьме до уваги... Треба придумати, Анно, як тобі передати йому повідомлення, не вертаючись.

— Є інший вихід, — знову сказала Златодара, явно не збираючись поступатись.

— Я ж... — почав було Тигран.

— Годі! — раптом спересердя підвищила голос Анна, яка, схоже, не вперше спостерігала схожу суперечку. Я поглянула на неї — очі дівчини войовниче горіли, а щоки розпашілись від морозу. Вона була просто прекрасною.

Цікаво, я теж, коли серджусь, так виглядаю?

Хоча навряд чи я злюсь так чарівливо.

— Злато, договорюй, — мовила вона вже спокійніше.

— Ханна сказала, що Всевлад не може піти один на таке полювання. Я піду з ним. Я можу знайти вовків швидше за будь-кого з вас, а він просто їх уб’є. Якщо це аж настільки важливо, — мовила Златодара. — І ми вас наздоженемо. Я рухаюсь так само стрімко, як і дарвенхардці. Ви ж із Тарасом, який досі трохи хворий, і Стожаром, яка не звикла до таких переходів, ітимете не надто швидко. Ми не надовго розійдемось.

Я витріщилась на неї. Ідея, що Всевлад буде удвох з цією недружелюбною, недовірливою...

— Це повний абсурд. Ні, — мовила я, схрестивши на грудях руки.

— Так, — сказав Всевлад. Я поглянула на нього зі злістю.

— Ханно, а що ти пропонуєш? — спитав він спокійно. Більше того, я помітила в його погляді характерну хитрість, яка часом так дратувала мене в Сколісі. Всевлад чудово розумів, як і чому мені не подобається ця ідея. — Хочеш, аби цим зайнялися жителі Дикого краю? А що, як вони не захочуть чи не зможуть вполювати звірів? Баргове досі на нашій відповідальності. Воно ослаблене втратами. Це прикордоння. Ми не можемо лишити його, зваливши ситуацію на когось іншого. Я хочу на власні очі переконатись, що вовків знищено.

Я просто-таки бачила, як в сірих очах Златодари зароджується бажання сказати щось ядуче, зауважити, що дарвенхардці не можуть дійти згоди, мов малі діти, але дівчина дивом стрималась.

— Як ти збираєшся знайти вовків? — спитала я її, тамуючи злість в голосі.

Дівчина зробила легкий рух рукою і кивнула мені за спину.

— Так, як зможу відшукати тебе, якщо будеш неслухняною.

Я пирхнула і озирнулась. Трясця! Підйом з долини на плато мерехтів золотавим сяйвом, що виривалось зі снігу, відтворюючи відбитки моїх кроків.

— Ханно, що ти хотіла сказати до того, як ми згадали про вовків? — спитав Всевлад. Його голос звучав примирливо. Якусь мить я мовчала, не в змозі відвести погляду від своїх сяючих слідів. Вітер замітав реальні ямки в снігу, але мерехтіння лишалось.

Така здатність Златодари мене насторожила. Хто ця дівчина така? Чому вона має такі сили? Стожаром тут називають тільки Анну, але вона не одна має особливі здібності, це ж очевидно. Я не могла зрозуміти, як Всевлад так легко погодився на те, щоб піти з цією дикункою на полювання, але сперечатись надалі справді було марно. Щось підказувало мені, що напарник добре все обдумав і на його рішення вплинути не вдасться. Тим паче, я не хотіла і надалі з’ясовувати стосунки при такій кількості людей.

Я пригадала, як в печері, коли ми були зв’язані, Всевлад чекав мого рішення стосовно того, чи приставати нам на умови Стожара, чи за краще я вирішу померти. І він, Спадкоємець, дарвенхардець, був готовим до цього. Своїми діями він не лишав мені вибору. Тепер моя черга поступитись.

— Я хочу зробити гак, якщо ти не проти. Зайти на кілька днів до одного села. Там ми б змогли придбати коней для мандрівки... і зачекали б на вас двох.

— Що за село? Чому ми маємо іти саме туди? — спитав насторожено Тигран.

— Я... — на мить затнулась.

— Ти народилась там, чи не так? — спитала тихо Анна. Я кивнула.

— Так. В саме село я б нізащо не вернулась. Але хочу скористатись можливістю перевірити, чи жива ще моя сім’я. Ми прийшли б до Далекого завтра ввечері.

Мабуть, мої слова прозвучали несподівано навіть для мене самої, бо більше я не змогла вичавити і звуку, тільки чекала на рішення решти. Не могла наполягати, бо мандрівки до Далекого мені не обіцяли і раніше цього ми не обговорювали. Але, на моє здивування, ніхто не заперечив.

Хоча чого тут дивуватись? Люди. Варто сказати слово «сім’я» — і їх реакція стає напрочуд передбачуваною.

— Насправді план завдяки цьому став ще кращим, — мовив Всевлад, дивлячись на мене з легкою посмішкою. — Вам буде де дочекатись нас, і не треба заходити до Баргового. Не забудь тільки придумати якусь історію про те, де ти взяла аж чотирьох людей і куди ви прямуєте. В Далекому перебувають дарвенхардці, так?

— Так, — кивнула я. — Один або двоє повсякчас.

— Тоді тобі доведеться гарно збрехати. Хоча це ти вмієш.

— О, не переймайся, — мовила я, мимоволі всміхаючись. Заспокійливий тон Всевлада діяв на мене дуже добре. — Збрешу. І організую коней для усіх. Тільки ти ж іще заїдеш до Баргового на шляху до Далекого, так?

Всевлад кивнув:

— Треба буде розповісти Аццо, що вовків знищено, і надіслати звіт до Дарвенхарду.

— То захопиш ще мого Зозулина, добре? Це подарунок Ярого, а ще я просто не хочу лишати цього коня. Він дуже вірний.

— Звісно, я візьму його, — мовив Всевлад. — Златодаро, ти готова вирушати? Гадаю, нам варто піти до місця останнього нападу вовків, аби ти вловила їх слід.

— Готова, — сказала дівчина і підвелась зі снігу. Слідом за нею встала і Анна та підійшла до подруги. На мить зупинилась, дивлячись їй у вічі, а тоді простягнула правицю. Златодара вклала свої пальці в Аннину руку. Місце дотику їх долонь ледь засяяло сріблястими пломінцями. Я помітила, як Златодара, що до того стояла прямо, та все ж трохи втомлено, вільніше розправила плечі.

Стожар поділилась із нею своєю силою. Вона не така тендітна, як я гадала.

— Будь дуже обережна, — сказала Анна, а тоді, відпустивши руку подруги, обійняла її.

— Ти також, — мовила та і поглянула на інших. — Ви усі.

Тигран та Либідь нічого не відповіли, але Злата, схоже, і не чекала цього.

— Вона — під твоїм захистом. Ти пам’ятаєш? — поглянула на Всевлада Анна.

— Так.

— От і добре.

Всевлад встав із землі і підійшов до мене. Простягнув праву руку. Я схопилась за його передпліччя і звелась. Зустрілась поглядом з темінню очей. Відчула, як він лагідно провів великим пальцем по внутрішньому боці мого передпліччя, і від його дотику до моєї шкіри, хай навіть і через сорочку, усією рукою побігли мурашки. Я стиснула його руку міцніше.

— Не геройствуй, Всевладе. Якщо побачиш, що вам загрожує небезпека більша за ту, що ти можеш тримати під контролем, — забирайтеся звідти, — мовила неголосно. Хотіла обійняти його. Але не могла.

І він не міг. Не при сторонніх.

— Сказав би тобі те саме, але не хочу повторювати, — усміхнувся він.

Ми розімкнули рукостискання і відступили одне від одного на крок.

А за хвилину Всевлад та Златодара попрямували на південний схід, оминаючи плато дугою.

Дорога ж моя, Стожара та її друзів пролягала в інший бік. На північний захід.

До мого колишнього дому.

Розділ 4

— Я не знаю, чи здогади мої вірні, чи ні, Анно. Але твої очі в час забуття були карими, а коли ти зустріла Ханну — повернулось їх природне різноколірне забарвлення. Та не лише це. Ти звільнилася від тягаря незнання, до кінця повернувши собі пам’ять, поєднавши своє минуле життя зі шляхом Стожара. Нарешті це стало для тебе безболісним. Гадаю, це завдяки їй, Ханні. Поряд із нею ти знову стала собою, — говорила Воля, дивлячись на мене задумливо і з любов’ю. Так, мовби я не двійника свого зустріла, а зробила перші кроки.

— Але чому так? Чому ми такі схожі? — мій голос тремтів. Від хвилювання чи передчуття — я не знала.

— Чи вдається тобі проникнути в пам’ять свого дару, аби пізнати, як саме твій попередник передав сили крізь завісу часу та світів? — спитала знахарка, схиливши голову набік.

Голова при згадці про пошуки цього спогаду звично почала поболювати. Я похитала нею — і заперечливо, і водночас аби позбутись неприємних відчуттів.

— Ні. Я наче наштовхуюсь на пелену.

— Коли пройдеш крізь неї — пізнаєш відповідь на свої питання. Але одне я можу сказати напевне — ви з Ханною пов’язані. Вона — твій зв’язок із цим світом.

Я розплющила очі. Слова Волі все ще лунали в моїх спогадах, які плавно перетекли в сон, що перервався, коли у вогнищі тріснула жарина.

Вгорі було бездонне небо, яким розсипались мільярди світил. Око вловило теплий пломінь вогню неподалік — десь таке вже було. Колись. Кілька місяців тому... Я мимоволі різко видихнула та смикнула рукою догори — аби перевірити, що та не захоплена в полон трояндовими пагонами. Але ніщо не роздерло моєї шкіри, не вп’ялось в зап’ясток, стримуючи його.

Рукою я зробила широку дугу і цим привернула увагу.

— Все гаразд? — тихо спитав Тигран, що саме сидів біля вогнища і чатував. Усі інші спали довкола, позагортавшись у теплі плащі.

Я сіла і мимоволі знайшла поглядом Тараса — той спав, ледь хмурячись. А ось і інший мій зв’язок зі світом. Тільки не з цим.

Трохи неподалік від нього розташувалась Либідь. Її обличчя вві сні було спокійним та умиротвореним. А ось Ханна спала найдалі з усіх від вогнища — на спині, лице спокійне, поряд витягнутої правиці — довгий лук і сагайдак зі стрілами.

Зброя дарвенхардки була неймовірною на вигляд. Я не могла відвести від неї погляду, коли під час ходи Ханна крокувала попереду. Лук дівчини був довгим і виглядав неймовірно елегантним та... важким. А ще він був не з дерева, а з якогось невідомого мені темно-сріблястого металу. Стріли були чорними, тільки наконечники — такими ж, як і лук. Специфічне, смертоносне відчуття естетики в руках убивць.

Всевлад мав таку ж зброю. А ще, я знала, обоє носили при собі десь по десятку ножів, захованих в одязі та взутті.

Я в шкільні роки довго займалась танцями, потім надавала перевагу бігу та спортзалу. Завдяки цьому мала таке ж підтягнуте і гарне тіло, як і дарвенхардка. Та, вочевидь, її справжня сила не залежить від м’язів. Мені треба було б довго вчитись просто натягувати тятиву такого потужного лука, не те щоб стріляти.

Хоча, якщо подумати, то і мої сили не залежать від того, наскільки м’язистими виглядають руки.

— Ви давно помінялися? — спитала я пошепки, сідаючи до вогню поруч із Тиграном. Світанок ще був далеко, а першою ввечері на чати стала Ханна.

— Десь із годину тому, — відповів юнак, акуратно докладаючи до багаття кілька гілок. — Ханна не виглядала втомленою, але, гадаю, дарвенхардцям теж треба іноді відпочивати. Хоча дивлячись на те, яке її обличчя спокійне і як нерухомо вона лежить, я б не гарантував, що ці люди в чорних плащах не слухають навіть уночі.

Ми знайшли нічний притулок в неглибокому яру, порослому рідкими ялицями, і цей прихисток убезпечив нас від можливості бути поміченими на просторах краю.

Я мимоволі всміхнулась і моргнула, викликаючи інший погляд. Сяйво пітьми довкола Ханни трохи притихло і крізь нього проникали спокійні та приємні ніжно-сірі барви. Дівчина спала, хоча й сторожко.

— Можеш не хвилюватись, вона спить, — мовила я і поглянула на Тиграна.

Проміння емоцій, що оточувало його, в мить зустрічі наших поглядів спалахнуло яскравіше. Весняним зеленим і ще якось так... полум’яно.

Він хвилюється, коли я на нього дивлюсь?

Заморгала, перепиняючи такі переглядини. Не можна так чинити з друзями. Тигран же не бачить моїх почуттів та не відчуває думок, отже і мені не слід.

Але попри все я раптом відчула, як трохи почервоніла. Його хвилювання, хай помічене мимоволі, передалось на мить і мені.

— Чого зарум’янилась? — спитав Тигран хитро. Коли не дивився на вогонь, в очах впізнавався знайомий полиск, який буває в котів у пітьмі. Шукач знову використав зілля, аби на час мандрівки бачити вночі.

— Від вогню, звісно, — мовила, кутаючись в хутро свого плаща. — Твої очі знову мерехтять. Наскільки я пам’ятаю, часом потрібно використовувати зілля-протидію, аби очі не перенапружувались. Як довго твої не потребуватимуть перепочинку?

— Від кількох тижнів до двох-трьох місяців, — стенув плечима Тигран. — Коли почнуть пекти і боліти — значить, настав час. Я давно такого не відчував, тому не можу сказати напевне. Але маю з собою всі необхідні зілля, тому непокоїтись нема чого. А ти не помічала, що дарвенхардці теж мають сяйливі очі? Вони також бачать у темряві. Треба буде вивідати при нагоді, однакові наші методи чи ні.

— Ох, розвіднику, — похитала я головою, не стримуючи посмішку.

Якусь мить ми мовчали.

— Як звуть чоловіка з твого світу, який схожий на Всевлада? — спитав раптом Тигран.

— Артур.

— Ти сумуєш за ним?

— Так, — мовила я, а тоді поглянула на хлопця уважно. — І ні. Я не знаю. Ми певний час жили разом, але чи були ми цілковито щасливі — я не знаю. В мене таке враження, що я зробила багато помилок в ті місяці.

— А хіба бувають цілковито щасливі люди? — спитав Тигран з легкою усмішкою. Але по очах я бачила, що йому не весело.

— Ні. Та коли ми були разом, я увесь час думала про іншого. Про Тараса. І наче бігла постійно — не лише тоді, а й раніше. Артур насправді виявився кращим, ніж я думала. Чи ніж уявляла його собі... Завжди не знала, чого хочу. І, здається, забігла далі, ніж можна було уявити. Аж сюди.

— Повернутись хочеш?

— Це неможливо. Але я справді хочу повернути Тараса додому, йому тут не місце.

Тигран ледь спохмурнів.

— Чому це неможливо і для тебе?

Якийсь час я вагалась, чи розповідати. А тоді вирішила — годі все тримати в собі. З Тиграном можна бути відвертою.

— Я пообіцяла Жданові, що залишусь із вами. Своїми вчинками я наражаю всіх у Павутинні на небезпеку. Тепер я не можу піти — коли дарвенхардці, що знають про вас, вільні.

Очі Тиграна недобре зблиснули, а руки, що до того спокійно лежали на колінах, стиснулись в кулаки. Я накрила їх своєю рукою.

— Не злися. Він не змушував мене, це було радше прохання.

— Ждан уміє не примушувати, але отримувати бажане.

— І я також, — сказала я вже менш примирливо. — У мене реально болить голова від вашої ситуації, про яку я не знаю геть нічого. Колись захочеш — розповіси, а як ні — то й грець із цим. Але за цих обставин я його чудово розумію. І знаю, що й ти також.

— Так, розумію, але мені більше подобається варіант, в якому ти мала б вибір.

— Так і було. Я обрала.

Я прихилилась до Тиграна, поклавши голову йому на плече, і поглянула на вогонь.

— Годі сваритись. Я розповіла тобі, бо не хочу це приховувати. Не від тебе.

Тигран вивільнив свою руку з моєї і обійняв мене за плечі. Я відчула, як він заспокоюється.

За якийсь час, заколисана тріскотінням вогню і тихим диханням друга, я заснула.

— Нам потрібна історія про те, хто ви всі такі, — мовила Ханна за сніданком, перевіряючи наконечники своїх стріл.

— І, судячи з тону, ти вже маєш ідеї. — мовила Либідь. Я поглянула на неї і мимоволі всміхнулась: дівчина потягалась і виглядала після сну та з посмішкою сліпуче-сонячною. Мимоволі зауважила, що й Ханна дивиться на Тигранову сестру без тієї явної настороженості, що пробивалась з темряви довкола неї, коли дарвенхардка говорила до мене чи, тим паче, Златодари.

— Гадаю, Анно, тобі варто спробувати для себе роль белатки. Неозброєним оком видно, що ти ніколи не вчилася битись і особливо важко не працювала. А ще, якщо ти будеш белаткою, ні в кого не виникне запитань, чому ми всі тебе супроводжуємо і оберігаємо. Тарас... — поглянула дарвенхардка на мого колишнього хлопця. Почувши своє ім’я, той уважно поглянув на неї, хоч, звісно, не розумів ні слова. — Теж буде белатом. Але, гадаю, йому варто прикинутись глухонімим. Багато сервусів і дарвенхардців володіють мовою жестів, тому я подумала, що було б доцільно говорити всім, що Тарас втратив слух і голос нещодавно. Скажімо, внаслідок певної травми. Ми маємо вигадати, якої саме. Якщо ви заговорите якоюсь мовою, окрім белатської, вас усіх кинуть до в’язниці та стратять. Як і мене. Тому раджу нам усім бути в цьому плані дуже обережними. Белатською усі володіють, чи не так?

І тут тільки я усвідомила, що справді — до того ми розмовляли патрійською. Ханна володіла нею досконало, тому це якось не привернуло моєї уваги.

Я переклала Тарасові її слова. Він кивнув.

— Гаразд. Але тоді мені треба постаратись не реагувати взагалі ні на які звуки, бо нас розсекретять. Адже дарвенхардці усі дуже уважні, чи не так?

Видно було, що він почувається абсолютно не в своїй тарілці через те, що не розуміє, про що йде мова, коли хтось говорить, а смикати мене повсякчас не хоче. Треба буде при нагоді почати вчити його белатської, адже хтозна, коли ми знайдемо шлях з цього світу до нашого рідного.

— Так, ти маєш постаратись. — мовила я, а тоді заговорила белатською до інших: — Він вдаватиме глухонімого якнайкраще.

— От і добре, — мовила Ханна. — Що ж, далі. Мені не треба нікого з себе вдавати, я й так дарвенхардка. А от вам, Тигране й Либеде, треба прикинутись сервусами, так само, як і Златодарі, коли вона нас наздожене. Це дозволить вам мати при собі зброю. Взагалі... Було б добре вам зіграти роль дарвенхардців, щоб мати більше прав, але інші, такі, як я, зможуть легко вас викрити, до того ж виготовити луки вам ніхто не зможе та й не візьметься за таку справу, бо це явний злочин. Для кожного дарвенхардця лук створюють індивідуально, а після смерті воїна його зброю знищують, тому й готові нам взяти ніде.

— Ми б і не встигли навчитись ними користуватись, не переймайся. Адже ви не лише стріляєте зі своїх луків, чи не так? — мовила Либідь. — Якщо ти скажеш, що ми маємо зараз виконувати виключно твої вказівки і супроводжувати вас трьох — до нас же ніхто не матиме ніяких вимог чи претензій?

— Не матиме, — погодилась Ханна, складаючи стріли назад в сагайдак. Схоже, все з ними було гаразд. Усього стріл було зо два десятки.

— Тоді все в порядку, — погодився з сестрою Тигран. — Будемо сервусами. Але ж вони носять уніформу, хіба ні?

— Так, і треба при нагоді її дістати. Але до того — скажемо, що дорогою ми натрапили на величезних вовків і вони добряче пошарпали весь наш загін. Всевлад та Златодара лишились, аби добити зграю, а ми повели наших белатів у безпечніше місце. В селі... м-м-м... Прилісному ви взяли такий одяг, аби добратись до найближчого містечка і не замерзнути, а там плануєте дістати звичну уніформу. Сутичка з вовками була справді неймовірно складною, ви переламали майже всю зброю, а тому взяли в Прилісному те, що там було. Адже ваша зброя хай і непогана, та явно не з Циркути. Прилісне знаходиться в п’ятдесяти кілометрах звідси, але значно західніше по кордону, ніж ми зараз знаходимось. Це маленьке глухе село, яке радше нагадує хутір, там знаходиться всього кілька сервусів і вкрай рідко бувають дарвенхардці. Там навіть жодного белата немає — що неймовірна рідкість для цих країв. Але там є резиденція одного белатського купця, який раз на кілька років, коли йому вже геть нічого робити, приїздить туди пополювати. Значно безпечніше сказати, що ми були в Прилісному, ніж в Барговому, яке є розвиненішим поселенням. Між Прилісним і Далеким є кілька дрібних сіл, але вони знаходяться північніше, і тому ми їх оминули. А в Далеке вирішили зайти все ж тому, що в нас закінчуються припаси, ваших коней вбили вовки і треба придбати нових. Комунікація між селами слабка і в основному звістки стосуються торгових чи інших побутових справ, про мандрівників говорять рідко.

— Звідки ти так багато знаєш про Прилісне? — спитала Либідь зацікавлено.

— Я ж тут народилась, — повела Ханна плечима. — Коли була молодшою, то майже не бувала ніде, крім Далекого, але коли живеш на одному місці, то з часом навіть маленькі шматочки інформації складаються в цілі історії про довколишні поселення та людей, які в них живуть.

— Гаразд. Але як ми пояснимо, чому взагалі двоє белатів, двоє дарвенхардців та троє сервусів опинились лютої зими на південному краю імперії? Це взагалі небезпечне і дике місце, навіть коли не такі морози і нема вовків, — зауважив Тигран.

Ханна хвилину мовчала, але не через розгубленість — її блискавичний розум шукав відповідь.

— Якщо від Прилісного пройти ще день на захід уздовж кордону, то можна потрапити до так званих Солоних Печер. Там великі поклади солі, але найціннішими є гарячі джерела. Їх вода зцілює багато болячок. Ми скажемо, що Анна, яка взагалі гарно розбирається в медицині, вирішила попри зиму і загрози відвести туди Тараса, щоб вилікувати, адже після травми він був ледь живий. Води допомогли загоїти тіло, але не зцілили його глухоти та німоти. Тарас виглядає трохи нездоровим, адже він справді після хвороби, і це буде нам на руку. Чи додумай деталі сама. А наші белати хай будуть або братом і сестрою, або ж нареченими. Чи навіть чоловіком і дружиною — як бажаєте? Бо в те, що ти потягла просто друга чи знайомого взимку в таку мандрівку, важко буде повірити.

Я відчула, як щоки спаленіли. Те, що вигадувала Ханна, було чудовою історією. Але останнє питання... ми з Тарасом могли б удати кого завгодно.

Я переповіла йому все.

— Іронія долі. Ми можемо бути, ким захочемо? Тоді обирай, — мовив він з усмішкою. Я відчула, що шаріюсь ще більше — особливо під пильним поглядом Тиграна.

— Брат і сестра. Так буде простіше, — мовила я спершу українською, а тоді — белатською. Ханна хитро всміхнулась.

— Гаразд. Але є ще одна проблема. Ми з тобою більше схожі на родичів, тобі не здається?

Я кивнула. Так, ми з дарвенхардкою — як близнючки.

— Уяви, що б ти в мені змінив, брате, — звернулась я до Тараса. — Аби ви могли мене впізнати, а інші не порівнювали б нас із Ханною за першого ж погляду. Гадаю, художник може вигадати щось краще, ніж інші.

Тарас примружився.

— А що, як я не хочу нічого змінювати?

— Коли нікого стороннього поруч не буде — я маску зніматиму, не переймайся, — мовила я з усмішкою.

— Що я маю робити?

— Малюй.

І він намалював — провів рукою по моєму обличчю, а я налаштувалась на те, аби ділитись із ним своїми силами. Колись уже змінювала зовнішність Златодари, додаючи в її волосся зеленого кольору, а тепер спробувала викликати те відчуття, аби змінити щось у собі.

Відчула, як обличчя на мить потепліло — і заморгала.

Поряд хтось захоплено видихнув.

— Ну як, проблему вирішено? — повернулась я до Ханни. Та гмикнула:

— Непогано.

— В нас є вода? — спитала я. Либідь простягнула мені флягу і я вилила трохи рідини на землю. Та майже миттєво замерзла — але лід виявився білим через сніг під ним. Я провела над ним рукою — і утворилось сріблясте люстерко.

З нього на мене поглянула рудоволоса дівчина. Загалом обличчя було схожим на моє, хіба губи трохи повніші, і щоки — кругліші. Але змін було більш ніж достатньо. І тепер, завдяки рудому волоссю, ми з Тарасом справді видавались братом і сестрою.

— Очі лишив різними. — посміхнулась я. А тоді не втрималась і поглянула на Тиграна. Той смішно наморщив носа і похитав головою.

— Запам’ятала, — мовила я і труснула головою. Тоді поглянула вдруге в люстерко — я знову стала собою. Перетворення далось неймовірно легко — це трохи злякало мене, хоч я спробувала приховати свої почуття. Я поклала руку на люстерко і поглянула на неї по-іншому — від моєї долоні в землю, в різні боки простягнулись тонкі пульсуючі пломінці. Одні віддавали мої почуття та сили, а інші — притягували. І тих, других, було явно більше. Землі кортіло поділитись зі мною енергією. На теренах Дикого краю такого не було. Я й дивовижні речі там робила не так легко, як перетнувши кордон. В чому справа? Я опинилась на землях Патрії, але ж Дикий край іще не так далеко... Можливо, є інша причина?

— Все в порядку? — спитав обережно Тарас. Я забрала руку з льоду. Кортіло розповісти про свій здогад — але я стрималась. Ханні про моє відкриття знати не слід. Принаймні поки що.

— Так. Я трохи втомлююсь, коли роблю такі речі, — збрехала. — Але нам час іти. Легенда завершена?

Ханна кивнула.

— Майже. Дорогою ми придумаємо історію вашого з ним роду і звідки ви б могли приїхати, бо без цього ніхто не повірить, що ви — белати. А ще... треба буде дістати вам документи. І белатські, і сервуські. Та це вже — у великому місті. Гадаю, Всевлад вирішить це питання.

Розділ 5

Доки ми прямували крізь замети до Далекого, я сто разів пошкодувала про свою ідею. Хвилювалась так, як не бувало вже давно, — а чи варто? Чи слід вертатись туди, де не була майже десять років? Чи доцільно вертатись до рідного дому дарвенхардці, яка покинула його метейкою? Чи не нашкодить моїм рідним знання про те, ким я стала? Чи не накою я якихось дурниць? Чи не накоїть хтось із нас? Чи... чи... чи живі ще мої батьки і брат?

Чи впізнають вони мене?

Я часом ловила на собі замислені або зацікавлені погляди своїх супутників, але знала, що лице моє нічого не виказує. Та й крокувала трохи віддалік від усіх — так було простіше і більш звично пильнувати за дорогою.

Засніжені рівнини перемежовувались гаями та улоговинами, аж доки ми не опинились в суцільному лісі. Тут ішли повільніше — я вслухалась в усе довкола, і бачила — Тигран та Либідь роблять те саме. Звичайно, вони виросли в хащах і чудово орієнтуються в такій місцевості. А ще вночі я бачила, що Тигранові очі блискотять «по-котячому», як і в дарвенхардців. Невже він також пив «трунок сили»? Звідки його тіло має такі якості і чим ще юнак відрізняється від інших? Адже очі Либеді точно не мали такої ознаки. Тиграна зумисне тренували — це очевидно.

А ще я неймовірно хвилювалася за Всевлада. Як там у них зі Златодарою справи? Чи не зазнали вони якихось прикрощів, чи знайшли вовків, чи вдало?..

Мені здавалось, що йти ми маємо довго, але в роздумах і за швидким биттям свого серця я й не помітила, як дерева раптом скінчилися. Саме вчасно — довкола сутеніло і ставало дуже холодно.

Ліс завершився і попереду ясно стало видно село, що розкинулось на пагорбах, помережане садами і невеликими городиками біля маленьких хатин. Далеке, як я й пам’ятала, було оточене загорожею, та не такою потужною, як Баргове. Колись вона видавалась мені високим муром... Але не тепер, не після того, як я роками скніла за справді неприступними стінами. Ми зупинилися на узліссі.

В Далекому, як і в Вартовому, була сторожова вежа — і на ній я одразу ж побачила кількох сервусів. Якщо в селі зараз є дарвенхардці, а це напевне так, то вони даремно не вартують.

— Я поки бачу тільки сервусів. А ти? — наче прочитавши мої думки, тихо спитав Тигран.

Отже, він не лише бачить в темряві, а й так само гарно, як я. Цікаво.

— Так. Дарвенхардці, мабуть, не на варті. Хоч ми можемо помріяти про те, що їх зараз в селі немає з якоїсь причини. Тоді нам буде простіше. Анно...

— Що? — спитала Стожар.

— Ти можеш зробити так, аби сяйва очей Тиграна не було помітно, але його зір лишився таким, як є, і не погіршав? Його очі привернуть увагу і будуть зайві питання. Бачити в пітьмі та на великі відстані можуть в Циркуті виключно дарвенхардці, — сказала я.

— Зараз спробую.

Анна підійшла до Тиграна.

— Заплющ очі, будь ласка.

Він скорився і дівчина накрила його повіки своєю долонею на кілька секунд. Тоді забрала — і хлопець заморгав, наче від яскравого світла.

— Ну як? — спитав він. Його очі набули звичного сірого кольору і не сяяли. Анна задоволено всміхнулась. — Бо бачу я так само.

— Чудово, — похвалила я. — Блискотіння не видно. Ходімо.

Сервуси вгледіли нас значно пізніше, ніж ми їх. На вежі спричинилось хвилювання, а на загорожі одразу позапалювали більше вогнів. Я помахом руки наказала своїм супутникам зупинитись і сама пройшла до зачинених воріт.

— Назвіться! — гукнули зверху.

— Дарвенхардка Ханна! Разом з двома сервусами супроводжую белатів Анну та Тараса, дітей Буймира з Орієна! Нам потрібен прихисток на кілька днів, їжа та коні! Ми очікуємо ще одного дарвенхардця та одного сервуса, аби продовжити шлях! На нас напали вовки!

На стіні знову захвилювались, а тоді раптом притихли. Вогні, що горіли там, заважали мені добре роздивитись обличчя сервусів на башті над ворітьми, і це мене дратувало. Але тут я побачила, як поміж їхніми сірими плащами з’явився чорний.

Не пощастило. Один точно тут.

Дарвенхардцю вистачило всього миті, аби оцінити ситуацію.

— Заходьте! — мовив він і ворота відчинились.

Я пропустила спершу наших так званих сервусів, тоді — так званих белатів.

І зайшла до рідного села.

Дарвенхардців було двоє і вони зустрічали нас на чолі купки сервусів та кількох зацікавлених селян, що скупчились подалі, між хатами. Останніх ставало більше. Хоч доки ми дійшли до села, вже майже цілком стемніло, та люди ще не полягали спати і звістка про подорожніх викликала у всіх цікавість. Не так часто проти ночі до Далекого приходять гості.

Не так часто сюди взагалі хтось навідується, та ще й лютої зими. Хіба навесні та восени зрідка приїжджають якісь торговці, хоч їх товари можуть дозволити собі переважно белати й дарвенхардці. Ну, ще сервуси, відряджені на службу, та збирачі податків.

Я поглянула уважно на чоловіків в чорному — жоден з них не був мені знайомим. То вже не ті дарвенхардці, які мешкали в Далекому, коли я тут була востаннє. Один мав років сорок, середнього зросту, з чорною бородою. Інший — трохи молодший, вищий за мене, з тонким павутинням шрамів на лівій щоці.

— Панно Анно, пане Тарасе, Ханно. Ми раді вітати вас в Далекому. Мене звуть Бронем, а це мій напарник Орій, — мовив поштиво старший, ступаючи назустріч. Анна впевнено пройшла першою і зупинилась за кілька кроків від дарвенхардців. Відблиски живого вогню смолоскипів плутались в її зачарованому рудому волоссі. Тарас не такими впевненими кроками, але все ж без заминки, став поряд із «сестрою». Я зупинилась з іншого боку від Анни, а наші «сервуси», на яких дарвенхардці глянули мимохідь, розташувались позаду.

— Чому ви без коней в такій глушині? — спитав Орій, прикипівши до мене поглядом.

— Величезні вовки з Дикого краю напали на нас. Ми прямували з Солоних Печер. Звірі понищили коней, навіть зброю та одяг сервусів, через що вони мають тепер такий дикунський вигляд, — мовила я, відчуваючи на своїй потилиці погляд Тиграна. — Ми заскочили в одне село, аби хоч якось екіпіруватись, та вирішили там не залишатись. Мій напарник Всевлад та ще одна сервуска Златодара пішли добити вовків. А я повела Анну та Тараса в безпечне місце, бо ночівлі просто неба сповнені загроз. Далеке — єдине більш-менш захищене село на нашому шляху. Якщо ваша ласка — ми були б не проти зігрітись і поїсти. Тоді й розповімо, що вас ще цікавитиме.

— Звичайно. Я бачу, пан геть змарнів, — мовив Бронь, поглянувши на Тараса, якого дійсно ледь хитало — чи то від хвилювання, чи то від втоми. На слова дарвенхардця він ніяк не зреагував — дивився кудись понад хати.

— Мій брат нещодавно втратив слух. І розмовляти також перестав, — спокійно і трохи прохолодно сказала Анна, беручи Тараса під руку. — Буду вдячна, якщо його не займатимуть. Він ще не вивчив мови глухих і загалом почувається не надто добре. Відірваним від світу. Гадаю, неважко його зрозуміти.

— О, то ось чому ви попрямували до тих Печер, — кивнув із розумінням старший дарвенхардець. — Певна річ. Ходімо до дому господаря Кияна. Я вже послав туди вісника, гадаю, господар села вже підготувався вас зустріти. Він зрадіє шановним гостям.

— Дякую, — поблажливо кивнула Анна і повела Тараса вперед. Всі одразу ж рушили з місця. Про себе я відзначила, що Стожар поводиться просто пречудово. Ми вигадали, що вони з Тарасом належатимуть до дрібної знаті, якої в Циркуті дуже багато, але я дівчину недооцінила. Анна впоралася б і з роллю Спадкоємиці, якби було треба.

Ми йшли Далеким і я намагалася не виказувати особливого інтересу до довколишнього середовища. Та насправді дивилась уважно і підмічала геть усе — візерунки на одвірках напівземлянок, похилі хвірточки, прогнилі дахи, засохлі вінки, що мали відганяти від осель зло — такі ж, як і в Барговому. І люди — зчорнілі від життя на межі голоду, які визирали боязко з віконець та з-за рогів. Селяни сахались, наштовхуючись на мій сяйливий погляд. Деякі здавались мені знайомими, але я не могла так швидко пригадати їх імен. Та й надто сильно всі змінились — адже це я зміцніла і розквітла в силах за майже вісім років, що не була тут, а для метеїв такий відрізок часу — то значна частина життя, яка може відділяти їх молодість та старість. Тут мало хто живе довше сорока-п’ятдесяти років.

Під ногами скрипів сніг — однаково, що зараз, що вісім років тому. Пам’ятала — тоді звук був таким же. Це чомусь привернуло мою увагу. Тільки раніше я не йшла поряд із белатами, хай навіть несправжніми, та іншими дарвенхардцями. Коли під їх ногами скрипів сніг, я тремтіла від холоду по той бік похилених хвірточок. А тепер... я ледь втрималась, аби не труснути головою, проганяючи марні думки. Серце оповивали туга та сум’яття — напевне, не такими мають бути почуття, коли вертаєшся в рідне село. Але вони ставали все сильнішими і це будило в мені якесь пригнічене роздратування, бо заважало думати, відбирало звичну ясність розуму. І в якусь мить худі обличчя, що визирали з пітьми пообіч, стали для мене нерозбірливими.

Рідних я або не побачила, або не впізнала. Але був той, кого я добре пам’ятала і тепер ні з ким би не сплутала. Чоловік, за чиїм наказом шмагали все село, за чиїм наказом й мене били колись різками і багато разів, хапаючи за волосся, вкидали до рову біля дороги, бо в чомусь завинила.

Господар Далекого — Киян.

Тонкі рубці на правій руці занили і я мимоволі стиснула кулаки. Насправді я не могла відчувати шрами, усвідомлювала це. Але мій розум і раніше любив вигадку видати за правду. Треба його контролювати.

Огрядний, високий, з червоним чи то від пиятики, чи то від морозу лицем, він стояв на порозі свого розкішного дому з чорного каменю, а поряд нього — дружина Ліса, їх троє синів і донька. Мій перший господар.

І, присягаюсь, останній.

Він ступив крок назустріч, приязно розводячи руки в боки. Взагалі, десь в містах, де белатів було багато, вони не вітались так показово з незнайомцями, та тут, де на село припадали одна-дві сім’ї, будь-хто ще з панівної верстви зустрічався як поважний гість.

— Анно, Тарасе, мене звуть Кияном, і я — господар цього села. Радий надати вам притулок і все необхідне для відновлення сил.

Анна та Тарас легенько схилили голови в знак привітання.

— Щиро вдячні Вам, Кияне.

Я помітила, якими очима дивляться на Анну і Киян, і його троє синів. Адже Тарас хоч і вигадав для неї трохи інакшу зовнішність, та вроди не прибрав. Прекрасна молода белатка в цих краях — велика рідкість. Погляд Ліси, яку природа вродою явно обділила, був холодним і колючим, хоч це не турбувало ні мене, ні Анну. Стожар дивилась на всіх відкрито і спокійно.

Киян явно розхвилювався, почувши її милозвучний голос.

— Дозвольте представити вам мою дружину Лісу, — та стримано кивнула. — А також синів Баска, Родана та Скола, а ще — доньку Владу.

— Наші імена Ви вже знаєте, як я бачу, — всміхнулась Анна. — Тому мені лишається тільки порадіти знайомству. Хочу лиш попередити Вас, що мій брат Тарас нещодавно втратив слух та мову, а тому не варто перейматись, якщо він чогось не зрозуміє, навіть якщо пояснити йому це мовою жестів. Він ще не встиг її освоїти. Та ми намагаємось знайти вихід із ситуації, адже лікарі кажуть, що є шанс на зцілення.

— Сподіваюсь, ви знайдете вихід, — мовив поштиво Киян. — Запрошую в дім. Вже подали вечерю, а опісля зможете помитись та перепочити.

Всі покрокували всередину, але я махнула рукою до Тиграна й Либеді, які теж було зрушили з місця. Вони завмерли. Я поглянула на них підкреслено зверхньо, а тоді відшукала поглядом найближчого сервуса, який стояв на варті неподалік брами пайового маєтку, і підкликала до себе. Той слухняно підійшов і виструнчився.

— Ім’я? — спитала я його.

— Братек.

— Братеку, ось двоє сервусів, хоч з вигляду вони більше нагадують жителів лісів. Але це через наші пригоди. Відведи їх до сервуських казарм, нагодуй, організуй, де могли б помитись і відпочити.

— Слухаюсь.

Я побачила, як здивовано озирнулась від порогу Анна і як роздратовано зблиснули очі Тиграна. Навіть без сяйва було зрозуміло, що він шаленіє. Либідь краще приховувала свої емоції — вона лиш поглянула кудись убік, тамуючи здивування і хвилювання. Я ж бо не попередила, що вони не зможуть повсякчас перебувати біля Стожара — сервуси не мають права ночувати в домі господаря. Тільки дарвенхардці. Звичайно, можна було б і мені оселитись окремо на час перебування в селі, але так далеко зайти я була не готова — все-таки Анна та Тарас перебувають під моїм захистом. І треба бути в курсі усього, що відбувається і про що говориться. А щодо того, що я не попередила усіх раніше... я передчувала, якою буде реакція, а так просто уникнула суперечки. І трошечки, зовсім трошечки насолодилась своєю владою над дикунами. Принаймні тут, на очах у сторонніх, вона є.

— Ви вільні до ранку. Прийдете сюди після сніданку, — мовила я до «сервусів» і пішла слідом за Анною та Тарасом, які вже зайшли до будинку.

Подумала: як будемо викручуватись, якщо Тигран та Либідь не послухаються або зроблять якусь дурну спробу заперечити? Та за секунду я почула скрипіння снігу — то віддалялись їхні та Братекові кроки.

Доведеться їм мені довіряти.

Величезна вовча голова висіла над каміном, в якому затишно потріскував вогонь. Колись я дивилась на неї з захватом через вікно, тепер же — з неясним відчуттям туги, але вже тут, у приміщенні. Чи подумала б я колись, що буду сидіти за одним столом з ненависним Кияном та його сім’єю, куштуватиму прекрасне на смак, в міру просмажене м’ясо, питиму джерельну воду, яку піднесе мені змарніле дитя-метей, яке підняли вночі з постелі, аби воно служило? Чи могла я уявити, що насправді стільці в цій кімнаті хоч і розкішно прикрашені різьбленням та майстерно зроблені, а все ж не такі зручні, як здається на перший погляд? Чи могла уявити, як мої ноги в чорних чоботах ступатимуть на м’які візерункові килими?

Не могла, але — сталось. І почувалась я навдивовижу комфортно. Тепер, коли село з його біднотою та нічною темінню лишилось за стінами цієї гарно освітленої, просторої кімнати. Вперше за довгий час я відчула, як тіло трохи розслабилось — дивно, але правда. В домі белата я почувалася звичніше, ніж серед будинків своїх співвітчизників і колишніх сусідів, і навіть трохи призабула, що дім цей належить Кияну.

Насправді мене рятувала Анна — хоч, певне, вона сама цього й не розуміла. Вперше з часу нашого знайомства я виявила, що дівчина дуже непроста. Якщо раніше вона видавалась мені уособленням добра і праведного ставлення до людей, то тепер довелось визнати, що моє чуття помилилось.

Вона була просто фантастично вправною брехухою. А ще володіла неймовірним магнетизмом, коли говорила — навіть похмура Ліса ловила кожне її слово. А мовила Анна неспішно, розповідаючи про наші вигадані пригоди. Вона так багато говорила про свої відчуття і враження від мандрівки, що майже не озвучувала чітких фактів — і це було найкраще, що можна було зробити.

— Я вже казала вам про біду, яка спіткала нас в Орієні? Якийсь дурень-підкорений не загасив свічки на ніч, кішка бігла, перекинула їх — і вогонь перекинувся на столітньої давнини гобелени, привезені ще з Бактрії — з тих рідкісних її містечок, де люди не помирають від випарів, що йдуть із кар’єрів та шахт, а займаються рукоділлям. За гобеленами зайнялась вся кімната, а за нею — горище. Давно треба було його ремонтувати! Та все здавалось, наче ще потерпить, воно не виглядало так вже погано; до того ж батько наполягав, що набагато важливіше — то збирати мені посаг, хоч, на мій погляд, його б вистачило вже половині міських наречених! — Анна щебетала, закочуючи очі, наче згадуючи докази того неіснуючого белата-татуся. На останніх її словах нашорошили вуха як Киян із Лісою, так і їх старший син, красунчик Баско. Я б посміхнулася з цієї вистави, але раптом відчула невимовну втому. А Стожар не спинялась: — Ну, тепер всі мої скрині чекають свого часу в нашому заміському будинку, бо маєток в Орієні треба майже перебудовувати. Стеля завалилась саме в моїй кімнаті! Якби горище було в гарному стані, а там же все потрухлявіло... перегородки потоншали, погризені шкідниками... Я спала, а коли зірвалась з ліжка — то геть нічого не могла зрозуміти! Дим, вогонь, дихати нічим! Балки падають і все в полум’ї! Так і не знадобилось би моє придане, якби не Тарас — він увірвався до кімнати, вихопив мене з полум’я та витяг надвір! Ось такий мій брат відважний!

Анна з ніжністю поглянула на «брата» і той, звісно ж, не зрозумівши ані слова, легенько всміхнувся, глянувши на неї.

— Але як же сталось, що він втратив слух та мову, якщо ви вибрались звідти неушкодженими? Чи то трапилось не тоді? — спитав неголосно Орій. Відчуття розслабленості вмить покинуло мої думки. Я поглянула на нього.

Дарвенхардці, звичайно, також спостерігали за Анною, але не так зачаровано, як белати. Просто уважно, як нас і вчили. Навряд чи вони щось запідозрили, але ще можуть.

— Балка впала з даху братові на голову, коли ми вже були надворі. — сумно відповіла Анна. — Він рухнув додолу. Згодом виявилось, що внаслідок удару в нього зник слух. Лікарі, — і звичайні, і навіть дарвенхардці — дивились, та всі одностайно зійшлись на думці, що слух можливо відновити. Часом Тарас чує якісь звуки, хоч ще не може чітко їх розпізнати. Але доволі рідко. Схоже, у вухах просто щось пошкоджено. Один із лікарів порадив навідатись до Солоних Печер, аби прогріти вуха в цілющій воді кілька днів. Ми вирішили не зволікати, пробули там більше тижня, та — марно. Ще й неприємності з вовками спіткали. А чому не говорить? Так ніхто і не знає. Ми думаємо, що це травма розуму, а не тіла, бо писати і читати він теж чи то не може, чи то не хоче.

— Останнє — дуже дивно, — мовив Орій. — Скільки місяців минуло?

— Три.

— Завтра я б оглянув Вашого брата, якщо не заперечуєте.

— Гадаю, він буде не проти, — повела плечима Стожар, не наважуючись відмовитись від такої допомоги. Ми сиділи поряд і я помітила, як під столом вона мимоволі стиснула руку в кулак.

— Ви згадували про те, що батько готує Вам посаг. Отже, і наречений десь є? — спитав, вертаючи в потрібніше йому русло, Киян.

— О, ні, — засміялась Анна і махнула рукою. — Це привід для постійних суперечок. Я дуже жорстока до чоловіків, якщо хочете знати. Коли до мене підступають з любощами, це видається мені смішним. Орієнці такого трохи побоюються, та й на просторах Циркути поки нікого вартісного не зустріла. Гадаю, хлопця достатньо сміливого, аби взяв за дружину вічного суперника в розмові та вчинках, важко знайти.

— То Ви шукаєте суперника, а не супутника? — трохи здивовано, але з неприхованим інтересом поцікавився Баско.

— І того, й іншого, — мовила Анна, перевівши погляд на юнака. Її голос став тихішим і Баско мимоволі подався вперед. — Але взагалі є у мене й інші критерії, та їх я розповідаю лише особливо зацікавленим. Вони надто... особисті.

Я вухам своїм не повірила. Анна заграє до Баска? Що за...

— Дуже дякую за вечерю, — мовила дівчина раптом, відвертаючись від Баска, і дивлячись на розчервонілого від жару в каміні та вина, яке смакував, Кияна. І додала: — Ми так втомились з дороги! Якщо ваша ласка, то б уже лягли спати.

— Ви не будете ночувати окремо? — спитав мене Бронь. — В будинку, що належить дарвенхардцям, є вільна кімната.

— Я пообіцяла батькові цих панів не спускати з них очей, тому краще залишусь тут, — мовила я поштиво, але твердо. Приховала здивування. Раніше дарвенхардці мешкали на території маєтку господаря села. Але так навіть краще. — Дякую.

Бронь кивнув, не маючи заперечень.

Розділ 6

Попри втому проспала я недовго. Увесь час крутилась в ліжку, почуваючись водночас і знесиленою, і розгубленою. Провалювалась в коротку дрімоту, а тоді раптом схоплювалась — видавалось, що чую за вікном вовче виття. Але надворі все було спокійно — неба за хмарами не видно, та сніг не падав; горіли вогні по периметру села, з верхнього поверху будинку Кияна я бачила, як походжали вартові на башточці.

Моє ліжко було якраз біля вікна і тому я довго сиділа, підтягнувши коліна до грудей та обхопивши їх руками, і дивилась надвір. А ніч усе не бажала завершуватись.

Зрештою, десь над ранок я таки забулась важким сном на кілька годин, а коли прокинулася, то почула, як челядь вже порається поверхами нижче, але в сусідніх кімнатах, де розташувались Тарас та Анна, досі було тихо.

Я встала, умилась та зачесалась, а тоді одяглась. Тихо вийшла в коридор і пройшла спершу до Анниних дверей. Легенько постукала — але відповіді не було. Натиснула на клямку і зайшла досередини.

Стожар спала, згорнувшись калачиком, на великому, встеленому хутром, ліжку. Вві сні її магія зберігала свої властивості — волосся лишалось рудим, а обличчя трохи відрізнялось від справжнього. Золотаві пасма вкривали подушку, мінячись вогняними кольорами в світлі ранкових променів. Вона була гарною і такою спокійною, коли спала. Теперішня тепла врода створювала довкола дівчини ореол беззахисності. Ми відрізнялися — хіба б не мало мені бути від цього комфортніше? Та ні, несподівано я спіймала себе на думці, що оскільки ми тепер на землях, що ворожі Стожару, її справжня, холодна краса більше б пасувала дівчині.

Напевне, відчувши мій погляд, Анна прокинулась. Смішно потерла очі кулачками і поглянула на мене.

— Доброго ранку, — мовила без посмішки, але доброзичливо.

— Чому твої двері не зачинені зсередини? — спитала я похмуро.

— О, — дівчина ошелешено роззирнулась. — Вчора я була така втомлена, що якось... не подумала про це. Просто завалилася спати.

— Більше так не роби. Пильнуй щомиті, зрозуміло?

— Так.

Я підійшла до вікна і визирнула надвір. Село вкривала біла ковдра — схоже, коли я спала, його не оминув снігопад. Люди метушилися, прогортаючи стежки в неглибоких заметах. Біля воріт я побачила кількох сервусів на варті та дві знайомі постаті. Тигран виглядав похмурим, як грозова хмара. Я посміхнулась, знаючи, що з такої значної відстані лише він своїм гострим зором це побачить.

— Стожаре, ходи-но сюди. Дикуни мають переконатися, що з тобою все гаразд, — мовила я, поглянувши на неї.

— Не називай їх так, — холодно відказала Анна, а тоді встала і, зіщулившись від прохолоди, що панувала в кімнаті, де вже давно не горів вогонь в каміні, підійшла до вікна. Сорочка з цупкого полотна не надто її зігрівала. — Обов’язково треба було відсилати їх звідси в якісь казарми?

— Так. Бо в домі господаря сервусам не дозволили б ночувати, а я не настільки жорстока, аби лишити їх надворі на всю ніч. Тільки не махай їм так життєрадісно, як зібралась, — хтось побачить, то неправильно зрозуміє.

Анна гостро глянула на мене, але стрималась від репліки. Підійшла до вікна і подивилась в сторону воріт. Я побачила, як її обличчя освітилось тихим спокоєм. Тигран теж одразу позбувся похмурості.

Які відносини їх пов’язують? Це просто дружба чи щось інше? І яким боком тут ще й Тарас?

— Одягайся, Анно, і ходімо снідати. Наскільки пам’ятаю, в цьому домі день починається рано — Ліса страждає від безсоння і мучить від світанку всіх довкола. А я йду розбуджу твого друга.

Тарас також дверей не зачинив — я постукала і одразу ж натиснула на клямку, щоб перевірити. Але він вже не спав — сидів одягнений на ліжку, дивився у вікно. Коли я зайшла, поглянув на мене. В його очах промайнув незрозумілий вираз. Гадаю, це його повсякчасне дивування пов’язано з тим, що я така ж зовні, як і Стожар.

Знаючи, що зі мною Тарасові не варто прикидатись глухим, бо він і так не зрозумів би жодного слова белатською, я просто мовчки підняла брови, запитуючи, як він. Хлопець легенько повів плечима, не знаючи, що і як відповісти. Не маючи бажання вигадувати нові фрази в нашій недолугій німій розмові, я вказала на двері. Саме в цю мить сходами нагору піднялась служниця — щоб покликати нас до трапезної. Ми ще трохи почекали, коли приведе себе в належний вигляд Анна, і всі троє пішли донизу.

— Після сніданку піди й відшукай своїх рідних, — мовила пошепки Стожар, коли ми вже доходили до трапезної. Я поглянула на неї — погляд різноколірних очей дівчини був спокійним. — Я бачила вчора почуття белатів. Вони прагнуть мені вгодити. Все тут буде добре.

Я кивнула, не вагаючись.

— Скажи, що хочеш оглянути село. І хай тебе поведе якийсь панич. Гадаю, однозначно це буде Баско, — сказала, а тоді додала ще тихіше: — Можеш його подражнити, я завжди зневажала цього покидька. Вийдемо разом, а надворі до вас приєднаються Либідь та Тигран. Тоді я буду певна, що ви в безпеці.

— Добре.

Сніданок минув спокійно. Всі ще були трохи сонні та ліниво жартували. Тепер Анна більше мовчала й слухала. Дарвенхардців не було — та я знала, що вони з’являться пізніше. Аби бути певними, що все гаразд. А ще ж Орій захоче дотриматись обіцянки оглянути Тараса.

Наприкінці трапези Анна поглянула на Кияна:

— Чи не заперечуватимете, пане, якщо ми з братом трохи прогуляємось вашим селом? Я не знаю, як довго ще чекати Златодару та Всевлада, і боюсь померти від нудьги. За останні тижні я звикла жити в русі.

— Так, звичайно. Думаю, Баско з радістю погодиться показати Вам околиці, — мовив Киян, поглянувши з гордістю на сина. Той не зумів приховати тріумфу в погляді зеленавих очей. Рукою мимоволі пригладив коротке русяве волосся.

Молодші брати виглядали роздратованими.

Слуги принесли усім теплі плащі і ми вийшли на морозне повітря.

— Я також трохи перейдусь, але сама. А Ви можете взяти з собою наших сервусів, — мовила я до Анни, коли ми вже наблизились до воріт, де виструнчилось кілька незнайомих воєнних, а серед них і Либідь з Тиграном, хоч в своєму одязі вони яскраво вибивались із маси.

— Запевняю Вас, Ханно, тут цілком безпечно, — мовив Баско, дивлячись на мене з сумішшю поваги і цікавості.

— Не сумніваюсь, проте...

— Ханна охороняє нашу сім’ю вже тривалий час і знає, як легко я втрапляю до різних дурнуватих і неочікуваних ситуацій, — мовила, засміявшись, Стожар і махнула ручкою, майже торкнувшись коміра Баскового плаща. Той зачудовано провів поглядом її пальчики. — Хай їй буде спокійніше, Ви не проти? Ці двійко геть не нав’язливі. Будуть іти на віддалі.

— Як панна забажає, — стенув плечима юнак, хоч явно і не був у захваті від того, що крім глухонімого брата його з Анною будуть супроводжувати ще й двоє пильних охоронців.

— Дякую, — посміхнулася дівчина, а тоді звернулась до Тиграна та Либеді: — Чули, ви? Триматись на відстані, щоб не дратувати пана Баска.

Звичайно, сервуси не заперечили, а я першою вийшла за ворота, ледь стримуючи посмішку.

— Ваше обличчя видається мені знайомим, Ханно. Ми раніше не зустрічалися? — наздогнали мене слова Баска, сказані приязно. Але спина моя враз скам’яніла під його поглядом. Я зупинилась і озирнулася на панича.

— Так. Я бувала в цих краях. Дуже давно.

І пішла, не чекаючи його наступних реплік. Втім, Баско, схоже, не міг пригадати, де ж саме ми бачились. А якби й пригадав... не наважився б навіть висловити своє припущення вголос.

Я пам’ятала, звісно, де стоїть мій дім. Та пішла спершу трохи західніше, аби не вертатись до пам’яті навпростець. Хотілось освіжити голову і зрозуміти, що ж це за світ тепер довкола такий. І свій, і геть чужий.

Я зустрічала рабів, що йшли, схиливши голови, і не могла впізнати їхніх облич. Бо коли наближалась — усяке живе намагалось завмерти, заховатись, стати якомога непомітнішим на моєму шляху. Знала, що виглядаю, як кошмар їхніх життів. Як ті, інші, мої побратими, що завше були тут, карали, вбивали за непослух, могли прострілити одразу кількох однією стрілою. Тільки поодинокі, худі, як і їхні господарі, пси дерли горлянки, зачувши чужу людину в чорному. Але мені було на них байдуже. Я минала хати, роздивляючись довкола. Згадувала, хто де живе — адже колись знала усіх. Але так і не могла впізнати нікого. Надто довго, надто наполегливо стирались вони з моєї пам’яті. Усі ці люди. Усі ці зчорнілі жінки, чию молодість та юність я ще застала. Як хрускотів сніг під підошвами чобіт, так із хрускотом і криком колись вирвалась і полетіла птахою з вікна Сколісу моя пам’ять і любов до Далекого. Я ж так довго не могла пригадати, як звуть мого брата. Тоді, в тих сірих стінах, аж доки мене не привів до тями своїми поцілунками та ударами батога Всевлад. Я ж так довго не могла пригадати... що тепер це просто неважливо. Я не можу згадати, хто всі ці люди, бо вони давно перестали бути для мене важливими. Я більш не метейка. Я точно... я точно не патрійка. У мене немає почуттів до цього місця.

Тільки до кількох... кількох людей. І час дізнатися, чи вони...

— Прекрасна смерте, — пролунав за моєю спиною голос.

Я завмерла. Саме зайшла між двох старих, давно закинутих хат, аби скоротити шлях до вулиці, на яку наважилась нарешті попрямувати. Тут не було людей і я не чекала, що хтось опиниться позаду. Це ж як мала дарвенхардка замислитись, аби не почути кроків метея?

Отже, хтось тут таки є. Я шукала його, а він знайшов швидше.

— Я впізнав тебе. Ти можеш убити мене за це, але я не можу змовчати про те, що впізнав тебе, — мовив він вже тихіше.

Я повільно обернулась. Видалось, наче небо на мить впало, накривши нас обох. Але то тільки розсіяне сонячне проміння освітило знайому постать.

Він стояв за кілька кроків від мене. Молодший всього на рік. Широкоплечий, хоча й худорлявий. Чорне, як воронове крило, волосся коротко обстрижене, а на обличчі — коротка борода, яка робила його трохи старшим та більш поважним на вигляд. І дуже пасувала йому. Я боялася, що через хворобу серця мій брат не доживе до нашої зустрічі, або ж йому буде з кожним роком все гірше й гірше. Та ні. Він просто блідий, явно не переїдає. Але... живий, неушкоджений. І не видається, наче йому чогось бракує. І такий... такий красивий. Блакитні очі, як і мої, от тільки без криги. Лагідні, добрі.

Щось у мене в грудях спурхнуло, як пташечка. Забилось об ребра, а тоді притихло, насторожене. Я не знала, як себе повести і тому тривалий час ми просто мовчали. Голоси людей на вулицях довкола, шурхіт, кроки — все на мить стало просто глухим, монотонним гулом.

— Я не вбиватиму тебе, Поляне, — мовила нарешті. Тихо-тихо.

Він ступив до мене крок і спинився. Виглядав схвильованим, але не зляканим. Я не знала, як до цього ставитись. Чи варто давати йому привід думати, наче ми ще можемо спілкуватись? Чи зробити так, аби забув і згадувати про мене?

Я не знала. Ось він живий — переконалась. Що ж далі? Що?..

Дарвенхардка не мала б навіть вагатись. Але я... Ханна вагалась.

Він був такий же спрацьований і в поганому, полатаному одязі, як і інші метеї. Але погляд... відвертий, спокійний.

У Полянові було те ж, що й в мені. Що відрізняло нас від інших в цьому селі. Він не побоявся наблизитись і заговорити до дарвенхардки, не побоявся пригадати, ким вона була. А знає ж, що за це метеїв карають на горло.

Відвага.

— Батьки живі? — спитала.

Полян кивнув.

— У мене є дружина, — мовив він раптом. — Просто прекрасна. Її звуть Лілеєю.

Я ніяк не відреагувала на його слова. Не знала, як.

Аж тут Полян випалив:

— А нашу доньку ми назвали Ханною.

За його спиною хтось пройшов вулицею, тінь впала в проміжок між хатами і брат мимоволі туди поглянув. А коли знову повернувся, я була вже далеко.

Розділ 7

З Ханною щось трапилось.

Я вже й раніше помічала, як чорний густий ореол довкола її аури проривають сіруваті промінці, які було більше видно, коли дарвенхардка перебувала в стані спокою. Але коли Ханна повернулась до будинку Кияна, я мимоволі поглянула на неї іншим зором і... завмерла від несподіванки.

Тріщини. Сріблясті тріщини проборознили смоляний кокон. Пломені виривались назовні, вдаряючи мене світлом страху, хвилювання... злості. На кого?

Усвідомлення прийшло несподівано. Ханна лютувала і об’єктом її люті була вона сама. Сталось щось дуже суперечливе, що вперше за все наше знайомство вибило дівчину з колії.

Побачивши мене й Тараса, дарвенхардка мовчки кивнула.

— З Вами все гаразд? — спитав неголосно Орій. Коли Ханна зайшла, ми саме сиділи в трапезній — я, Тарас, дарвенхардець з пошрамованою щокою і Баско. Вернулися з прогулянки, аж тут нагодився Орій, щоб поглянути на мого «брата». Він уважно оглядав Тарасові вуха за допомогою маленького дзеркала на довгій ручці, часом щось неголосно говорив — і я відчувала, як в мене спиною котиться піт. На мій погляд, Тарас грав свою роль бездоганно, але хтозна, як розтлумачить його вдавання дарвенхардець.

— Анно, Ви щось зблідли, — уточнив Орій, побачивши, що я не реагую. А я-бо подумала, що він звернувся до Ханни. Вона ж... ну звісно. Ніхто, крім мене, не бачив, що коїться з дарвенхардкою, бо дівчина, як і завше, приховувала свої почуття під маскою прохолодної краси.

— Так, усе гаразд, — мовила я. Зауважила, як чорна броня довкола Ханни знову наростає, ховаючи срібло, і поглянула на неї звичайним зором. — Дякую. То що скажете про мого брата?

— Я не бачу жодних відхилень. Гадаю, він чує більше, ніж Ви припускали. Іноді він справді ні на що не реагує, але часом... Таке враження, що Тарас просто не розбирає мови, чи що. Його слух поганий, але він не зник. Просто помутніння якесь. Гадаю, Ви були праві, сказавши про травму розуму. Але, на мій погляд, вона стосується не лише мови й читання.

Я ледь стрималась, аби не видихнути надто різко. Орієве припущення було викривленою правдою.

— Раджу просто набратись терпіння. І Ви вірно робите, що завжди поруч з ним і ставитеся до брата з такою турботою. Поряд із Вами йому може просто бути краще, ніж зі сторонніми людьми. Так буває, коли йдеться про рідних, — Орій говорив без зайвих емоцій, але я мимоволі знову відчула сплеск почуттів Ханни. Схоже, вона таки зустріла когось із сім’ї. — Можливо, коли говоритимете саме Ви, Тарас знову почне розрізняти мову.

Я видихнула з полегшенням і поглянула на Орія з вдячністю.

— Дякую Вам. Отже, справи не такі вже й погані?

— Не такі, — кивнув дарвенхардець, а тоді взяв лук, що до того спочивав, прихилений до столу. — Мені час. Ханно, ми з Бронем вважатимемо за честь, якщо Ви прийдете до нас завтра на вечерю. Тут не так часто бувають дарвенхардці, і нам цікаво послухати новини. Сьогодні ж ми маємо плановий огляд околиць, тож повернемось до села поночі.

— Я прийду, обов’язково.

Орій кивнув. Я поглянула зацікавлено на його почуттєвий ореол — але з-під невидимої для інших, а для мене чорної дарвенхардської броні не пробивалось навіть невеликого світіння.

Коли дарвенхардець пішов, Баско відкланявся і сказав, що має справи і мусить відійти. Ми залишились втрьох.

Я поглянула на Ханну і запитально підняла брови.

— Усе гаразд, — тихо мовила вона, явно не бажаючи говорити зайвого. — Як ваша прогулянка?

Я відвернулась від неї і подивилась у вікно, схрестивши на грудях руки.

Як наша прогулянка?

Я б не назвала це так.

Дивно, але в пановім домі я почувалася найкраще в цьому селі. Бо тільки-но виходила за межі маєтку і бачила чорні халупи та людей, які їх населяли, мене починало трусити і завдавало величезних зусиль не показувати цього Баскові. Я бачила, що з Тарасом діється те ж саме. Одного тільки разу дозволила собі відкритись почуттям зовні — і мене аж хитнуло від пітьми, що увірвалася до нутра. Вчора я була втомленою і пройшла село, не надто вглядаючись в обличчя за віконцями й тинами, але сьогодні, при світлі...

Там, у селі, в людей перемерзали кінцівки і вони харчувалися корінцями та сушенею, намагаючись економити крихітні запаси їжі, що лишились після збору урожаю. Пітьма, непроглядна пітьма холоду, болю, страху перед смертю, господарями, голодом та усім, що оточувало цих людей усе їхнє життя. Баско щось говорив про ліси навколо, про укріплення, які почнуть ремонтувати і покращувати навесні, бо стара огорожа довкола села вже геть немічна, про... про... я так багато прослухала. Намагалася хоча б зберігати спокійний вираз обличчя та час від часу кивати. Бачила, які тривожні погляди кидає на мене Тигран та як зблідла Либідь. Адже вона, схоже, теж уперше опинилась в метейському селі. Люди снували вулицями, щось роблячи, кудись ідучи — і я не розуміла, як ще ходять вони в тих подірявлених чоботах і в тих полатаних кожушинах та не замерзають на такому лютому морозі. Тигран вже бачив таке, адже він довго мандрував Метейським краєм, а от Либідь... дитина лісу й свободи. Для неї побачене було нестерпним. Як і для мене. Тоді я замкнула свідомість, не дозволяючи навалі почуттів проникати всередину, бо так можна було й збожеволіти. Не варто відчувати все. Поки що... не варто. Доки не навчусь захищати свій розум від таких емоцій.

А що вчитися мені ще потрібно, це я зрозуміла одразу ж. Це не Павутиння, де всі тільки те й робили, що допомагали мені. Тут немає Волі, здатної пояснити майже все на світі, тут так багато чужих знедолених людей... Єдине, що в мене ще є, — то це Книга та Кришталь Стожарів — скельце, яке допомагає її читати. Обидві цінні речі були сховані під матрац ліжка в кімнаті нагорі. Сховок такий собі, але однаково книга для всіх крім мене видається порожньою, тому навіть як її знайдуть, я зможу викрутитись. Я не прочитала ще й половини за ті місяці, що минули. Адже Кришталь Стожарів Ждан дав мені не так давно, а до того читання завдавало нестерпного болю очам.

Швидше б повернулися Всевлад та Златодара, аби ми рушили далі з цього нужденного села. До того ж Всевлад з його знаннями знатного белата теж не завадить в навчанні.

Пообіді я сказала, що хочу трохи перепочити. Тарас пішов слідом, а Ханна ще на якийсь час лишилася з господарями, ведучи якусь бесіду, аби не виглядало, що ми ходимо повсюди, не розлучаючись.

Я мовчки вказала на свої двері, коли ми піднялись нагору, і тільки коли зачинила їх зсередини, то полегшено розправила плечі.

— Ти бачив це? — спитала тихо, кивнувши на вулицю за вікном. Тарас кивнув.

— Я не знаю, що це за місце, але нам точно треба вирушати з цієї країни чимшвидше, — мовив він тихо.

— Я не зможу.

— Що? Це ж чому?

— Пообіцяла Жданові не полишати їх. До того ж... не впевнена, що такій, якою я стала, є місце в звичайному, не-магічному Львові, — всміхнулася, намагаючись не видаватись сумною. А тоді підійшла до Тараса і пригорнулась до нього. — Хоча, попри все, я трохи рада, що маю поряд когось, хто пам’ятає мене колишню.

Він поцілував мене в маківку.

— І я радий, що поряд. Знаєш, невимовно дивно не розуміти мови, якою усі говорять. Що сказав той дарвенхардець про мій слух?

— Майже правду, — усміхнулась я. — Що ти чуєш більше, ніж ми гадали, і, скоріш за все, це просто якесь відхилення і ти не розбираєш слів.

Художник тихо пирхнув. Бачити знайомі іскорки веселощів, що спалахнули в його очах, було і дивно, і потрібно в таку мить.

— Ну що ж, то я й не прикидаюсь, виходить?

— Схоже на те.

— Ти справді хочеш перепочити чи просто не бажала більше з ними усіма розмовляти?

— Справді хочу перепочити, — зніяковіла я.

— Тоді я піду в свою кімнату і зроблю те саме. Клич, коли що. Хоча... ну, зайди і мовчки поклич, щоб не викликати підозр.

Тарас ще раз поцілував мене в волосся і, стиснувши на прощання обидві руки, подався в свою кімнату. Я лишилась сама. Підійшла до вікна і прихилилась чолом до шибки. Стояла так довго, вдивляючись в обриси лісу за селом. Сонця вже не було видно — дні минали стрімко, а ночі, що змінювали їх, були холодними і якимись аж тягуче-довгими.

Я скинула чоботи і лягла на ліжко, вкрившись хутром. Ну, принаймні воно тут чудове.

Саме задрімала, коли почула, як відчиняються двері.

— Ні, ну ти знущаєшся. Я що тобі наказувала? Вже ж наче не ніч, не така ти і втомлена, щоб мозок раптом відмовив, — роздратовано виголосила Ханна. Я знову не зачинила двері.

— Вибач, — мовила я, дивлячись на неї поверх ковдри. Дарвенхардка щільно причинила двері і, пройшовши до вікна, сіла на підвіконня, виставивши на нього стрункі ноги і обхопивши коліна руками. Поглянула надвір.

— Зустріла рідних?

— Брата. Він сам мене знайшов.

— З ним усе гаразд?

— Так. І він, і батьки живі. В брата навіть є своя сім’я тепер. Молода дружина Лілея і донечка Ханна.

Нічого собі! Я знову відчула сплеск срібла, що прорвав кокон, який вже встиг знову стати суцільним. То, видно, не такий він і міцний, як видається на перший погляд.

Родинні почуття руйнували дарвенхардське єство Ханни.

Це ж добре. Чи ні?

— Полян з дитинства мав хворе серце, і я не була певна, чи доживе він до нашої зустрічі. Але він виглядає несподівано добре, — додала дівчина.

— В мене теж брат хворів з дитинства. Але в нас більша різниця у віці, очевидно. Мій іще дитина, — мовила я. — Знаєш що?

Ханна подивилась на мене.

— Я можу поглянути на нього, якщо хочеш. Сьогодні ж дарвенхардців не буде в селі до ночі, чи не так? Можемо після сутінків зустрітися з твоїм братом. Ти, ймовірно, хороший лікар, але не маєш здібності бачити найменші відхилення в організмі, а я маю.

Дарвенхардка якийсь час мовчала. Розсіяне світло линуло з вікна, огортаючи її силует легким мерехтінням, від чого дівчина видалась раптом дивовижно-ірреальною. Я труснула головою, проганяючи марево. Хотілось подрімати.

— Не думаю, що це безпечно. До того ж... наша зустріч не була ворожою. Але я давно не бачила брата і не впевнена, що варто... довіряти йому. Він може злякатись, якщо до нього в дім прийде не тільки сестра-дарвенхардка, а й белатка. І ще й почнеш його допитуватись та оглядати.

Я всміхнулась.

— Ханно. Белатці немає резону йти до твого брата.

Я заплющила очі, уявляючи свою — та її — зовнішність. Обличчя на секунду потепліло. І очі защипало — я ж бо маю бути цілком схожою на дарвенхардку, чи не так? Я подивилася на дівчину і помітила, як на мить її лице скам’яніло.

— Тобі геть не завдають зусиль такі перевтілення? — спитала вона тихо, уважно дивлячись мені у вічі. В такі ж блакитні очі, як і її. Зараз нас було не розрізнити. Я подумала про потоки енергії, які прориваються з землі до мене з миті першого кроку на землі Патрії в товаристві друзів та дарвенхардців, але вирішила й надалі про це не розповідати.

Чи почуваюсь я втомленою від таких перевтілень?

— Думала, буде гірше, — ухильно відповіла. — Спочатку, коли ще вчилась щось змінювати в собі чи в довкіллі, то було дуже важко. Але з часом і з кожним новим разом стає все простіше. А от нові, не завчені дії вимагають зусиль, без цього ніяк.

— Змінись знову, бо ще хтось зайде, — мовила Ханна. Почекала, коли я слухняно виконала вказівку, а тоді кивнула: — Добре. Тобі треба буде переодягнутись в мій одяг. І я йтиму поруч, просто... щоб ніхто не бачив. Поглянеш на Поляна, можеш перекинутись кількома словами — і все. До батьків не йти, в дім не заходити. Достатньо буде?

— Так, цілком.

Я думала, що Ханна спроможеться хіба на якусь завуальовану подяку, але вона тільки порадила мені подрімати, бо виглядаю блідою, і вийшла з кімнати. Перемагаючи лінь, я вилізла з постелі і зачинила двері на засув. А тоді радо скористалася настановою.

Ми домовилися, що лук я нестиму в руці — якщо раптом станеться щось непередбачуване, Ханні легше буде вихопити його з моїх пальців, аніж здерти зі спини. Зброя виявилась справді важкою.

Я не чула й не бачила Ханни, як не роззиралась, — але коли відкрила свідомість, то неподалік заклубочилась темрява.

Ось і вона.

Звичайно ж, одяг дарвенхардки пасував мені бездоганно. До того ж, одягнувши все чорне і шкіряне, я відчула себе приємно-звабливою. Що не кажи, а почуття специфічної, смертоносної елегантності в дарвенхардців є. Попри те, що в одязі не було нічого зайвого, сам крій полотняної сорочки і шкіряних штанів та легкої куртки, яка одягалась під хутряний плащ в сильні морози, був пречудовий. Чорні рукавиці до ліктів — обшиті по краях сріблом, на передпліччі правиці — невелика літера «Д», схожа на латинську, стилізована під напнутий лук зі стрілою. Герб Дарвенхарду. Чоботи також зручні та кроки в них геть безшумні. На чолі — шкіряна стрічка з символами сили, мудрості та інших якостей, що характеризують воїнів у чорному.

Я почувалася в одязі дарвенхардки персонажем якогось захопливого фільму. Правда, тут герой може вмерти насправді, і забувати про це не слід.

Після заходу сонця на вулицях майже одразу спорожніло. Сутінки посилили мороз, кожен подих виривався білою хмарою. Волосся навіть почав вкривати іній, роблячи косу сріблястою. Мерехтіння паморозі зблискувало золотом у поодинокому світлі вікон, які ще не загасили. Де-не-де вечеряли, а в деяких будинках світилось, бо жінки й дівчата ще пряли чи вишивали. Але побачити, що відбувається, можна було лише в декількох домівках, де в віконні рами було вставлене скло. То були виключно будинки сервусів і виглядали вони доволі добротними. Світло ж у помешканнях метеїв виривалося з-під ставень.

Ханна детально описала мені свій колишній дім — де він стоїть, як пройти. Але опинившись поряд, я все ж засумнівалась: чи той? І тихо прошепотіла:

— Якщо це він, кинь сніжкою абощо.

Чи почує вона мене?

Ну звісно ж. Ханна зараз слухає кожен мій подих. За мить з даху будинку, на який я дивилась, з’їхав і впав на землю шмат снігового покрову. То он де дарвенхардка! Вона вилізла нагору! Але ніч нині безмісячна, то побачити її я не змогла б.

Я підійшла до будинку, опинившись в тіні низької стріхи. Будинок мав три глиняні стіни і одну дерев’яну — чомусь. На вікнах — міцно зачинені ставні, тож зсередини навіть світло не виривається. Їх ще й позатикали шматами та соломою, аби менше тягнуло знадвору. Підійшла до вікна, що було в дерев’яній стіні, і з усієї сили вдарила по ньому кулаком, аж дерево задрижало.

Тоді мерщій відступила за ріг.

Встигла почути, як в хаті, по той бік стіни, хтось злякано зойкнув. Ханна казала, що Полянові такого буде достатньо, адже він напевне чекатиме ще зустрічі... але хтозна, чи не злякались там всі до смерті. І чи здогадається саме Ханнин брат вийти, чи не буде це хтось інший.

Що тоді мені робити?

Минав час і нічого не відбувалось. Вже згасли майже всі вогники, які було видно в будинках довкола, і я почувалась просто препаскудно.

— Якщо хочеш, аби я вдарила ще раз — кинь сніжку, — прошепотіла.

Нічого не сталось. Я вирішила уточнити:

— Якщо хочеш, аби я чекала — кинь двічі.

Два шматки снігу зірвались з даху і впали за крок од мене. Ясно. Ну, просто прекрасно.

Вчора вночі мене ніхто не турбував, то й нині не мали б після того, як я сказала, що йду спати. Але ж Тарас зараз сам-один в белатському будинку. Що, як щось піде не так? Що, як виявлять, що нас із Ханною немає?

А то ж уже ніч надходить, мають повернутися Бронь з Орієм.

А якщо... якщо...

Треба було попередити Тиграна, щоб він тихцем слідкував за маєтком господаря... Але я знала, чому не зробила цього. Бо Тигран не дозволив би мені так ризикувати, йдучи на зустріч із братом дарвенхардки. Було б паскудством, якби наш план зірвався через мою малодушність. То були денні аргументи, але вночі вони раптом перестали видаватися такими вже й резонними.

Я почала хвилюватися. Майже панікувати. І вже хотіла було знову щось нашепотіти до невидимої Ханни, як почула тихий скрип. Обережно визирнула з-за рогу — то відчинились вхідні двері. Надвір, здригаючись від холоду, вийшов чоловік. В майже цілковитій темряві я бачила тільки його силует. Незнайомець зачинив двері і обережно роззирнувся.

— Ханно? — прошепотів тихо.

Сніг знову зсунувся з даху — в мене за спиною. Я мало не заверещала з несподіванки. Чоловік обернувся на звук і я відступила з поля його зору та пройшла трохи за хату.

За мить він з’явився на тому ж місці, де я стояла перед цим.

— Це ти? Ханно, це ти?

— Іди сюди, — мовила я неголосно. — Я хочу з тобою поговорити.

Він на мить завмер, а тоді рушив на голос. А коли нарешті розгледів мене, і побачив сріблястий лук в опущеній руці, то завмер. Я поклала зброю на землю.

— В домі сплять?

— Так. Я чекав, аби поснули. Тоді й вийшов.

— Добре. В нас дуже мало часу і більше ми не розмовлятимемо. Незабаром я полишаю Далеке. Але я хочу дещо дізнатись. Коли ми бачились востаннє, до того, як я поїхала в Сколіс, ти повсякчас хворів. А зараз виглядаєш значно краще. Як так сталося?

— Кілька років тому до Далекого запросили лікаря для Баска — той сильно занедужав. І разом із лікарем-белатом приїхав його слуга-підкорений. Не метей, ні, з якогось іншого народу. Звали слугу Аарісом. І доки Баско перебував під опікою знаного лікаря, Аарісу дозволили підлікувати метеїв — була пізня осінь і село саме стало загрузати в болоті та застудах, а найдужче хворіли діти. Навіть поховали кількох. Ну, а панам що... не хочуть же, аби виздихали геть усі, бо хто ж буде працювати. Ааріс взявся за лікування насамперед малих. Він не мав того арсеналу засобів, що й його господар, але наявних трав і вмінь цілком вистачало для неблагородних метейських хвороб.

Я слухала уважно і водночас намагалась пильно оглянути ауру почуттів та сили довкола чоловіка. Мій зір, стаючи іншим, допомагав і звичайні речі бачити краще. Полян та Ханна були надзвичайно схожими. Таке ж чорне волосся і блакитні очі, а ще... ця звичка вперто задирати підборіддя догори! Ну звісно, таке навіть пани не можуть забрати.

Іще один патрієць.

Він виглядав зовсім непогано. Ореол довкола тіла видавав втому після важкого дня, а ще було видно, що Полян трохи недоїдає. Та не критично. Я уважніше поглянула на ділянку навпроти серця — але нічого не побачила. Наче заслона якась чи хмарина. Не така, як видавала недугу в Златодари, коли ми тільки познайомились. І не щит, як у дарвенхардців. Щось... інше. Незвичне.

Хмаринка пари зірвалась з моїх уст із запитанням:

— Ааріс тебе вилікував?

— Так, — мовив Полян здушено, наче засумнівавшись.

— Поляне, я маю знати. Я нікому не розповім. Та й навряд чи це буде для когось важливим.

— Він вилікував. Мені тоді було дуже погано, всі думали, що доживаю останні дні. Я вже не був дитиною, але схуд так, що аж кістки назовні випинали, і зовні скидався на підлітка. Ааріс... батьки просто вблагали його. Не знаю як. Він прийшов до мене. Понад тиждень відпоював різними травами, а потім... я не знаю... він розрізав мені груди і щось зробив. Витягнув щось із серця. І водночас вклав туди якусь... жилу чи струну. І зцілив мене. Тільки наказав не плескати язиком. Бо рабам не можна такого робити, просто він довго мандрує з господарем і на різне надивився.

Я слухала його, затамувавши подих. Як міг раб провести в таких злиденних умовах операцію на серці?

— Зніми сорочку. Я хочу поглянути на твої груди. — наказала я. Полян на крок відступив. Я уявила, що сказала б на моєму місці Ханна і додала: — Це не прохання.

Якусь мить ми так і стояли одне навпроти одного. Я бачила: Полян не хоче підкорятись.

Але ось... він скинув кожух, а тоді стягнув через голову сорочку.

Я підійшла до нього і доки чоловік ще не отямився від холоду, що одразу ж накинувся на його оголену плоть, простягнула руку і поклала долоню на груди, там, де відчувалось биття серця.

І воно билось. Трохи схвильовано, але без жодних перешкод. А ще своєю рукою я пройшла крізь невидимий заслін. Мить — і він наче розтанув у повітрі. Забрала долоню і помітила, як під нею згасає золотистий знак — чотирикутна зірка, всередині помережана складним візерунком. Я спохмурніла — колись уже бачила схожу. Тільки... коли?

Зірка згасла. Полян був правий — то була струна. Чи жила, чи нитка, чи щось подібне, заховане під шкірою. Але на дотик Стожара воно відгукнулось сяйвом, а тоді знову стало просто ледь помітним світлим рубцем.

— Ааріс пояснив, що означає цей знак?

— Як ти це зробила? — вражено прошепотів Полян. — Він ніколи так не світився.

— Не важливо. І краще нікому про це не розповідай, зрозуміло? Це може бути дуже небезпечно. Я не знаю, як ти це зробиш. Ніколи не знімай сорочки — ні в полі, ні будь-де, а якщо все ж доведеться... не знаю. Вигадай щось. Цей знак варто ховати. Від белатів, а особливо — від дарвенхардців, — я й сама не знала, звідки в мене така впевненість, але додала: — Бо вони уб’ють вас. Або й ціле село. Чи вже хтось бачив твої груди?

— Ні, не бачив. Тільки дружина, але вона нікому не розповість, — тихо мовив Полян, і в його погляді щось змінилось. — Ааріс говорив майже те саме. Я був обережним. То що ж це за знак? Бо він не пояснив.

— Радій, що живий, — мовила я сухо. — Батьки здорові?

— Так, цілком. Але геть посивіли, коли тебе забрали.

З даху зісковзнула невелика грудка снігу. Знак від Ханни, що пора згортати спілкування.

Я відступила на кілька кроків і підняла лук із землі.

— Бережи свою сім’ю, Поляне, — мовила, збираючись іти.

— Стій! — гукнув він, а тоді затнувся, коли я озирнулася до нього. Не знав, що ще сказати.

— Ми більше не побачимось. І не варто тобі думати й про сьогоднішню ніч. Просто будь обережним: щодня, щомиті. А сестри твоєї більше немає. Я — вже не вона. Зрозумів?

— Так.

— Прощавай, Поляне, — мовила я і пішла, не чекаючи відповіді.

Але коли вже відійшла на доволі значну відстань і Поляна не стало видно в пітьмі, до мене долинуло тихе:

— Прощавай, сестро.

Від його голосу й слів щось защеміло всередині.

А вранці наступного дня до Далекого прибули Всевлад та Златодара. Їхали вони на одному коні, інший йшов на прив’язі. Златодара не змогла б їхати сама — вона була напівпритомною. Рука дівчини була на перев’язі — її вкусив величезний вовк.

Розділ 8

Спершу я відчула шалену лють: адже вона була під опікою Всевлада, він мав дивитись, аби зі Златодарою нічого не трапилось! Мав щомиті бути поруч!

Згодом Златодара запевнить мене, що Всевлад робив усе правильно, просто... не завжди навіть дарвенхардець може все передбачити. Та в ту мить... коли я побачила дівчину на руках у могутнього дарвенхардця та її бліде лице... я мало не начудила.

Адже я могла б зцілити її!

Кинулась за ними, не думаючи ні про що.

Але ж не на очах у всіх. Ханна негайно ж украй різко наказала мені вийти геть, коли я увірвалась до будинку дарвенхардців, куди заніс Златодару Всевлад. Останній спершу нерозуміюче на мене витріщився, а тоді, вочевидь, усвідомив, хто перед ним. І тут я помітила, як здивовано поглянули на мене Орій з Бронем, і одразу ж вийшла. Та молодший дарвенхардець стрімко попрямував за мною надвір, де стояв Баско — незмінний мій супутник в мандрівках Далеким. Тарас лишився в маєтку, а де були Либідь та Тигран я уявлення не мала. Де вони, чорт забирай?!

Від страху за Златодару мені аж памороки забило.

— З Вами все гаразд? — спитав мене Орій, наздоганяючи. Я помітила, яким уважним є його погляд. Довелось мерщій заштовхати почуття всередину і переключитись на гру.

Тупнула ногою об землю з усією силою, на яку була спроможна.

— Ні! Не гаразд! Якщо через кожну дурню сервуси, що нас охороняють, будуть втрачати руки, хто нас захищатиме? — гаркнула я так голосно, що аж метеї, що до того намагались бути якомога менш помітними і метушились на віддалі від дому дарвенхардців, поозирались.

— Якщо Ваш батько заплатив за певну кількість сервусів у цій мандрівці, то можете не хвилюватись. Як не ця сервуска, то Вам послужить інша. Можете замінити її хоч негайно на будь-якого солдата, який відбуває службу в Далекому. А цю залишите нам.

— І все так просто?

— Саме так.

— Не варто, — мовила я, вдаючи, що заспокоююсь, і справді намагаючись цього досягнути. — Хай буде. Ми вже стільки часу тут провели, що затримка на іще кілька днів нічого не вирішить. Та й хай Всевлад перепочине. А в Златодари ж рука поранена, а не нога — верхи їхати зможе.

Погляд в Орія був якийсь аж типово-чоловічий. Він явно перестав вишукувати в моїй поведінці щось підозріле. Здається, навіть дарвенхардці важко переносять жіночі перепади настрою.

Видавалось, він так і не зрозумів, чого ж я розкричалась і розбігалась, але просто поштиво попрощався і зник в будинку.

Баско дивився на мене, відкривши рота. Здається, я сподобалась йому своєю неадекватністю ще більше.

За два дні ми нарешті рушили з Далекого. Златодара була ще слабкою, та Ханна запевнила: з моєю подругою все буде гаразд. Мені не варто навіть застосовувати свої здібності і втрачати сили, бо дарвенхардці знають, як лікувати такі рани. На руці в Злати не лишиться й сліду за кілька тижнів, якщо повсякчас змінювати пов’язки з лікувальними припарками. А ще їй наклали шви якимись спеціальними нитками. Втім, не питаючи дозволу, я все ж кілька перших днів, коли Златі боліло найдужче, забирала її біль і, пропустивши через своє тіло — а без цього діяти ще не навчилась, — відпускала в промерзлу землю. В місті дотику сніг вкривався попелом.

Третього дня я прокинулась від брязкання зброї. Сполохано схопилась, але вже за мить вражено завмерла: то змагались між собою мої друзі та дарвенхардці. Тигран із Ханною, а Либідь — із Всевладом. Усі четверо — в самих лише штанах та сорочках. Дійство заворожувало своєю красою та смертоносністю. Спершу мене здивувало, що сагайдаки зі стрілами лежать осторонь, бо ж для чого луки, як не для стрільби? Але все було не так просто — адже це були луки дарвенхардців. Вони приховували в собі міць, призначену для показу тільки в бою. Ці луки були механізмами — при натисканні на місця, відомі тільки дарвенхардцям, з пліч зброї вихоплювались тонкі сталеві шипи. Вони розсікали повітря, з іскрами стикаючись із довгими ножами, які по одному в кожній руці тримали Тигран та Либідь.

Не знаю, чи бився в повну силу Всевлад, але гадаю, що ні. Насправді Либідь, що була вправною та стрімкою, як вивірка, не могла б зрівнятись із ним у прямій фізичній силі. Тому їх двобій нагадував радше танок, в якому основним критерієм вправності вважалася швидкість. Либідь, нижча за Всевлада більш ніж на голову, крутилась довкола нього, метляючи білявою косою, і з легкістю пірнаючи під його лук, яким дарвенхардець вертів, наче списом, а то й перестрибувала його, використовуючи для опори усе — більш-менш великі каменюки, горбики землі. Одного разу дівчина примудрилася навіть відштовхнутись ногою від дерева, здійнявшись високо-високо, і, мотнувши рукою, зрізала Всевладові пасмо волосся. Приземлившись, переможно засміялась, але тут же обурено задихнулась. Всевлад також тримав в руці ножа, тільки не такого довгого, — ніхто й не помітив, як і звідки він його дістав. На землі лежав шматок коси Либеді — не надто довгий, сантиметрів десять. Але якраз достатньо, аби роздратувати будь-яке дівчисько.

— Ах ти ж гад! — вибухнула вона, залившись рум’янцем. Біляве волосся, тепер коротше, аніж до того, розсипалось хвилями в дівчини по плечах.

Всевлад поглянув на неї з іскорками в очах. Якусь мить вони стояли, міряючи одне одного поглядами, а тоді — розреготались.

— Вона була надто довгою, так красивіше, — мовив дарвенхардець.

Я помітила, як Златодара, що спостерігала за змаганням неподалік, сидячи на плащі біля підніжжя великого дуба, подивилась на мене круглими очима. Мені теж видавалося дивним та неочікуваним, як легко та невимушено знайшли спільну мову ці двоє. Але, на відміну від Златодари, Тиграна та Ханни, я не бачила в цьому нічого поганого. Навпаки... з кожним днем я відчувала все сильніші потоки в землі. А Ханна з Всевладом же народились тут, хай навіть вони належать до різних народів. Відносини з ними не обіцяють простоти й легкості, але ворогувати я не хочу. Тим паче коли відчуваю сили, про які вони можуть щось розповісти.

Інший двобій геть не виглядав таким легким та товариським. Тим паче що Шукачі, як я помітила ще раніше, нічим не поступаються дарвенхардцям. Їх сили були рівними, так само, як і внутрішня пристрасть.

Я була вражена, на що здатне тіло Ханни, таке схоже на моє. І на що здатен Тигран.

Їхня зброя викрешувала іскри, а тіла пурхали, рухаючись в навдивовижу гармонійному, синхронному ритмі. Сніг під ногами цілковито стоптаний. Напади й оборона — стрімкі, сильні, аж мені, глядачу, дух перехопило.

Коли Всевлад і Либідь припинили поєдинок, Тигран із Ханною саме розпалились. Я помітила, що в обох уже є кілька подряпин — на щоках та руках. Аж ось Ханна мотнула луком так, що шип з його плеча опинився за міліметр від ока Тиграна, спинений лезом довгого ножа. Іншого б паралізувало від страху, але не Шукача. Вже за мить він, упершись кулаками в землю, через голову перекинувся назад, ногою вдаривши лук дівчини. Зброю підкинуло догори, але дарвенхардка не послабила зап’ястя, яке від удару мало не вивихнуло. Обличчям Ханни майнув вираз болю. Доки її увага була зосереджена на лукові, Тигран, що вже опинився на безпечній відстані від шипів, правою ногою спробував підкосити ноги дарвенхардки. Миттєво згрупувавшись, Ханна перескочила через Тигранову ногу, а вже за мить він, опинившись на землі, схрещеними ножами зупинив у себе над головою її лук.

Я підвелася з розстеленого на землі плаща, на якому спала вночі, і підійшла до решти глядачів, опинившись поряд із Всевладом. Він уважно та спокійно спостерігав за рухами супротивників.

— Непогано твій охоронець справляється, — мовив він. А коли я не відповіла, то додав: — Не бійся, вони не повбивають одне одного. Просто обоє не звикли змагатись у пів-сили. Там, куди ми прямуємо, це не зашкодить.

— Сподіваюсь.

— А ти... умієш битись? Ну... своїми силами. Бо фізично ти не боєць, це очевидно. Хоч ви з Ханною й однакові зовні, але в цьому плані все зрозуміло.

Я підняла брови.

— Це ж чому?

— Коли ти не вдаєш із себе незворушну скелю, погляд випромінює невиліковне добро, — мовив Всевлад з легкою посмішкою. — Це в усіх Стожарів так?

— Не знаю. Я поки одна така.

— Поки?

— Раніше їх було більше. Та ти й сам, мабуть, знаєш.

— Чув різне. Але ж наче є якась певна кількість, яка може прийти в один час в цей світ, так?

Я поглянула на нього.

— Чому я маю тобі це розповідати?

— Бо я теж маю, що тобі повідати, — просто відповів чоловік. В цю мить Ханна вдарила Тиграна в ноги і він упав, але за мить зробив те саме — і обоє опинились на землі. Я не знала, чи зупиняться вони на цьому, але сподівалась на це.

— Дев’ять на століття. Раніше так було. Але зараз я сама.

— Звідки ти знаєш? — уточнив Всевлад. Погляд його чорних, дивовижно-непроникних очей примушував моє серце битись частіше. Я й сама не знала, чому — бо він зовні такий же, як і Артур? Як чоловік з мого минулого? Та й не тільки зовні. Такий же владний, розумний. І, як виявилося, походить із дуже непростої родини.

Привабливий.

— Не впевнена, але гадаю, що я відчула б, якби з’явився ще хтось. А що розповіси мені ти?

— Що ти можеш бути бійцем, не гіршим за будь-кого з нас.

— Америку відкрив, — пробурмотіла я. Всевладові чорні брови здивовано здійнялись. — Ну, не здивував. Стожари припиняли війни... але в основному не завдяки тому, що вміли битись. А тому, що вміли захищати й захищатись. Тобі не здається, що для вас усіх буде безпечніше, якщо й я чинитиму так само?

— О, а тобі не здається, що Стожари вимерли якраз тому, що боялися спробувати застосовувати свої сили, як варто було б? Милосердя могло б допомогти, аби ти опинилась в будь-якому іншому місці. Але не в Циркуті. Ти вже повір.

Я згадала, що він пережив у дитинстві. Його батько спалив Всевладову матір за... за що?

Може, вона також була до когось милосердною?

— Поглянь на цих двох, — мовив тихо Всевлад, кивнувши на Тиграна й Ханну, які, попри те, що виглядали вже доволі втомленими, продовжували змагатись між собою. Жоден не хотів поступатись. Це й захоплювало, й дратувало мене водночас. — І уяви, що б ти могла зробити, аби їх зупинити. Почнемо з цього. Раз Стожари припиняють війни.

— Надумав мене вчити?

— Ну ж бо. Не балакай. Згадай, як ти змінювала свою зовнішність, і використай цей принцип, аби змінити довкілля.

Я на мить замружилась. О, Всевладе, ти й не уявляєш, як близько до істини говориш. Я можу змінювати простір. Я вже робила це в Павутинні, але знання те надзвичайно могутнє й потребує трохи більше практики, знань, часу...

Та раптом дарвенхардець має рацію? Може, варто почати здобувати їх вже зараз?

Розплющила очі і стала уважно вдивлятись в простір довкола, а надто там, де двоє бійців зійшлись в озброєному танку. Холодне повітря було прозорим і крижаними поцілунками торкалось щік, поглинало хмаринки, що зривались з уст за кожного подиху. І там, поміж енергії суперечності та двох ореолів — чорного з прожилками сірості і м’якого, ледь золотавого, я й побачила його. Мерехтливе прозоре повітря, яке було не таким, як довкола. Можна було б потягнути його рукою... я так колись робила. Але ж тепер не підступлю.

Я потяглась до маленької тремтливої латки думками й серцем. Уявила, що насправді можу доторкнутись до неї. Простягнула руку — легко, ні за що не хапаючись, просто, аби підкликати до себе бажане. Потягла прозоре повітря, відчуваючи, що все тут має зв’язок із латкою в просторі, хай і непомітний на перший погляд. І простір між Ханною та Тиграном повільно, несміливо, але невідступно полинув до моїх пальців тонкими нитками. Почула поряд тихий видих Всевлада — він побачив ті тонкі нитки. Латки видимі тільки мені, але коли торкаюсь їх і порушую визначений кордон, то відкриваю на загальний огляд. З цим нічого не поробиш. Колись я так викривила шмат столу, викликавши в Тиграна й Волі суміш захвату та сум’яття.

Нитки дотяглись до моєї руки і, щойно я почала стискати довкола них пальці, загусли, ставши чимось на кшталт мотузки. Предмети, біля яких вона знаходилась, починало візуально вигинати. Не надто сильно, а проте достатньо, аби помітили Стожар і дарвенхардець. Либідь та Злата були поглинуті спогляданням бою.

— Що далі? — спитав Всевлад тихо, вже й забувши, що то він збирався щось мені підказувати. Я знаходила все сама.

Схопилась рукою за мотузку, відчувши потік енергії між пальцями й долонею. Нічого матеріального, нічого статичного. Тільки динаміка, перетікання простору. Напевне, це колись називали магією. Я б сказала, що це — сила. Без домішок чи інструкції з використання.

Тигран саме ухилився з-під лука Ханни і на мить відскочив убік. Я скористалась цим, щоб здійняти руку й хльоснути своєю чи то мотузкою, чи то батогом по простору між ними.

Бійці впали в різні сторони, коли земля й сніг між ними здійнялись вгору високою стіною.

Коли вона опустилась, то я почула чийсь переможний вигук.

Свій власний.

А ще були вражені погляди друзів, нерозуміючий Ханнин і... задоволений Всевладів. Зустрівшись із ним поглядом, я зрозуміла, що він насправді не виховував з мене бійця.

Він знав, що я вже ним є, і просто дивився, на що здатен Стожар.

— Нічого собі! — пролунав вигук позаду. Українською.

Я озирнулась і побачила Тараса з хмизом в руках. Вочевидь, навіть без знання мови він почав адаптуватись до життя в дорозі.

— Ти так багато пропустив, — видихнула я.

Розділ 9

Коли Анна розмовляла з Поляном, я не сиділа увесь час на даху. Я й так чула їх голоси, навіть тоді, коли крізь незачинені двері хижі зайшла досередини.

Тихо, наче тінь, пройшла домом дитинства. Відчувала себе незвично без зброї, що обтяжувала плечі вже такий довгий час, але по-своєму раділа, що зайшла сюди без неї. Що зайшла неозброєною в це місце. Хай тут я жила метейкою, мала господаря, терпіла побої та знущання його служок і так багато пережила, та... це був дім, де й досі мешкали мої батьки, і зайти сюди зі зброєю, яка вже куштувала кров, означало б осквернити це місце. Тому я була щаслива, що обставини склались так, що лук мій зараз лежав у ногах в Анни, яка геть не вміла ним користуватися.

Батьки... Татова борода вже геть не нагадувала «зоряну», вона побіліла і на ній не було б видно крихт хліба. І мамина коса теж стала сивою — Полян правду казав. Але то нічого. Зрештою, і ми з ним не завжди будемо чорноволосими.

Їх обличчя були такими спокійними вві сні. Накриті латаною-перелатаною ковдрою, вони все ж мали те, чого не було в інших, хто спав під перинами в цьому ж селі, — чисте сумління. І тому, навіть після всіх років, що минули, і з усіма новими зморшками мої батьки не змінились.

Як і колись, коли я була малою і наступали сильні морози, всі спали взимку в одній, найбільшій, кімнаті, де було споруджено невелику пічку. Зараз у ній ще палахкотів слабкий вогник. Я й так бачила в темряві, але це світло живого вогню на мить лишило позаду темну ніч. Воно грайливими відблисками лягало на русяве волосся молодої жінки, яка спала, притиснувши до себе уві сні маленьку дівчинку років двох. Половина ліжка була порожньою — там, вочевидь, спав Полян. Роззирнувшись, я побачила невелике ліжечко, на якому дітьми бачили солодкі сни й ми з братом. Але сьогодні, вочевидь, дитина заповзла до батьків і не видно, аби комусь це заважало.

Маленька Ханна. Я присіла поряд із ліжком і наблизила своє обличчя до її. Щічки з рум’янцем, крихітний носик, довгі вії. Волосся світле, як у матері. Повіки ледь здригаються уві сні. Я на якийсь час навіть перестала сприймати голоси брата й Стожара, і прислухалась до дихання племінниці. Воно було спокійним і навівало дивне відчуття добра. Мить повагавшись, я зрозуміла, що можу ніколи більше тут не опинитись і її не побачити. Тому, нахилившись, легенько торкнулася маленької щоки губами. Тоді відійшла від ліжка, тихо підклала в грубку патик і вислизнула надвір.

Та атмосфера тепла й спокою в убогому житлі, а ще обличчя рідних не йшли з голови мені багато ночей поспіль. Вдень я не мала часу на сентименти — може, то було й на краще. Ми продовжили нашу мандрівку, вирішивши спершу навідатись до одного міста за два тижні шляху, аби поповнити запаси провізії та придбати нашим «сервусам» нормальну військову форму. В Далекому ми придбали п’ятьох коней — звичайних, на яких переважно їздили сервуси. Мій Зозулин та Всевладів Черн, яких напарник забрав із Баргового, відчутно вирізнялись на їх фоні — вороні, могутні, статечні.

Можливість не долати шлях пішки всім підняла настрій. Але особливо це допомогло Златодарі.

Після того, як Всевлад розповів про їхнє полювання, навіть мені довелося змиритись із тим, що ця дівчина, попри все, дуже відважна. Хоч і дурна.

Вовки напали несподівано. Вони були звірюками не лише могутніми, а й дуже розумними. Організували засідку, засівши на скелях-обличчях — є в лісі місце, де таких велетів поснуло поряд аж четверо. Зістрибнули з верхівок, що було б смертю для звичайних тварин, але не для таких величезних. Всевлад ішов першим, а Златодара — за ним. Коли дарвенхардця збив з ніг перший вовк, чоловік майже миттєво вбив тварину, устромивши ножі їй в око однією рукою, а іншою — в горло. Та доки Всевлад скинув із себе важезну тушу, інший вовк теж кинувся на нього. Він-бо просто відштовхнув Златодару зі свого шляху, як набридливу перешкоду, біжучи на допомогу побратиму. Хижаки безпомильно розпізнали більш небезпечного мисливця. Та дівчина, що була хоч і не надто вмілим бійцем, та прудким бігуном, кинулась вовкові, що робив невелику дугу на шляху до цілі, навперейми. В руці вона теж мала ніж, але під час зіткнення з потужним хутряним боком ворога впустила його і той впав десь глибоко в сніг. Миті, коли вона виставила вперед руки без зброї, вистачило, аби вовк вчепився в одне з передпліч зубами, а тоді впав, коли йому в голову крізь вухо втрапила дарвенхардська стріла — Всевлад вистрілив, видершись на труп вже поверженого сіроманця. Кількох секунд, які великою жертвою виграла Всевладові Златодара, вистачило, аби виграти поєдинок.

— На цьому все не закінчилось, — мовила Златодара, коли дарвенхардець замовк. То був перший нічний привал після того, як ми покинули Далеке і могли нарешті нормально розмовляти між собою. — Бо вовчі щелепи не хотіли розтискатись. А двоє його зубів простромили мені передпліччя наскрізь — і я кричала, мов божевільна. А Всевлад... відірвав два шматки тканини від сорочки. Одним стягнув мені руку вище ліктя, щоб не вмерла одразу ж від втрати крові. А інший запхав до рота, щоб замовкла. І зараз, чесне слово, я тебе розумію. А от тоді було не лише боляче, а й образливо.

— Та мені аж в голові бемкало від твого крику. Думки втікали, — мовив Всевлад, тріпнувши чорним волоссям, яке не було зібране в хвіст і досягало хвилястими пасмами плечей. Він сидів і оглядав стріли — я впевнена, всі вже зауважили, що ми робимо це повсякчас. Але так уже заведено в дарвенхардців — можна не мати часу на здобування їжі чи сон, та треба завжди бути певним, що зброя в порядку. Яка різниця, чи ти повечеряв, коли помреш через нерозважливість. Дві стріли чоловік відклав убік — з ними було щось не так і Всевлад, найпевніше, зробить з них запасні, замінивши дерев’яні частини на нові, вирізавши з якогось дерева на шляху, але коли ми прибудемо до першого ж міста, де є дарвенхардський арсенал — він обміняє їх на ті, що повністю були зроблені в Дарвенхарді. Там використовують дерево, укріплене спеціальними розчинами. Це якщо проблема в них. Якщо ж щось із вістрями — їх переплавлять.

— Ну, нічого, але ти впорався.

— Як ти звільнив її руку? — спитала Либідь тихо.

— Розтиснув щелепи. Я ще такого не бачила і навіть не думала, що людина здатна на подібне! Собачі щелепи буває не розтиснути, а тут такі... — відповіла за Всевлада Златодара і здригнулась від спогаду. — Я не знаю, дарвенхардці, чому ваші тіла такі сильні, та зараз я неймовірно цьому рада. І не думала, що колись відчуватиму вдячність до вашого брата, та це так.

— Ти виграла мені час. Не кидати ж тебе було після цього, — все так само спокійно проказав Всевлад. Але відповідь вийшла напрочуд дружелюбною.

Якийсь час ще теревенили про те, про се, аж зрештою я відчула, що втомилась від товариства. Підвелась і попростувала собі в пітьму. Ми прямували лісом, і так мало тривати ще доволі довгий час. Я раділа цьому — то були ліси мого дитинства. А за ними мав початись світ із проблемами, з виконанням обіцянок, з повсякчасною обережністю. А поки було ще кілька днів на відносний перепочинок. Коли обережність... ну, більш звична. Стандартна, чи що.

Чутливим слухом вловила плюскіт води і пішла на звук. Це не струмок, точно, бо мороз просто шалений і маленькі водойми замерзають. Та навіть великі, якщо непротічні.

Хвилин за десять я вийшла на берег неширокої, але стрімкої і, видається, глибокої ріки. Не думаючи й миті, скинула на землю зброю, важкий плащ, а за ним — взуття й увесь одяг. Вступила в темну воду — вона була непроникною навіть для мого зору.

Тілом одразу ж пройшла хвиля страшної студені, так, наче шкіру закололи тисячі дрібних лез. Закортіло вийти назад і мерщій закутатись в своє хутро. Але я натомість пішла вперед, а за мить зісковзнула ногами і пірнула з головою — різко, зненацька. Не думала, що глибина буде отак одразу. Від несподіванки хапнула ротом трохи води і випустила повітря. Хтось би злякався, та не дарвенхарка — я відчула тільки досаду. Тіло наче скувало кригою.

Дочекалась, коли п’яти вперлися в кам’янисте гостре дно і, відштовхнувшись ними, стрімко виринула.

А за мить щось важке шубовснуло в воду за метр від мене.

Я вчепилась рукою в найближчий великий камінь, що стирчав з води — течія була норовливою і сперечатись із нею я не мала бажання. Було надзвичайно холодно — хоч і не так вже, як у мить занурення. Зараз на якийсь час тіло почне відчувати тепло — і якраз ті хвилини й варто лишатись у воді. А потім треба буде вилазити і вертатись туди, де вогонь, — застудитись мені важко, але випробовувати удачу не варто. Адже достатньо було виринути, як волосся почало вкриватись інеєм. Серце билось, як шалене, — я вдивлялася в темну воду, але ніхто з неї не з’являвся.

Аж раптом сильні руки обійняли мене за стан, а голос над самим вухом прошепотів:

— Я часом сумую за темрявою. Пам’ятаєш, яким був наш зір до того, як ми почали пити «трунок сили»? Коли можна було тільки слухати і відчувати. Тоді не довелось би вичікувати моменту, як ти звалишся в воду і на якийсь час не будеш ні чути, ні бачити, аби підкрастись непомітно.

— Та не встиг. Я чула, як ти шубовснув, — мовила я, відчуваючи водночас і зніяковіння, і радість.

Обернулася стрімко і обхопила Всевлада руками за шию. Разом нас не зносило течією — він досягав ногами дна і впевнено тримався проти течії. Не те, що я. Чоловік-скеля.

— Це тому, що ти впала в воду швидше, ніж я очікував. Роззява.

Я наблизила до нього обличчя так, що хмаринки пари від наших подихів злились в одну. Мені хотілося розізлитись на Всевлада за те, що він підглядав за мною. І за те, що зараз ми геть оголені. Притискаємось одне од одного.

Але я не могла. Не хотіла.

— А, може, ти просто на щось задивився?

Він не відповів, а поцілував мене — повільно, з насолодою. Я заплющила очі, відчуваючи, як тепер мені не те що тепло, а й навіть гаряче. Хіба таке можливо в річці, на поверхні якої плаває лід?

Всевладові руки ковзнули моєю талією до стегон, а тоді раптом піднялись назад і, підхопивши, висадили на плаский камінь, з якого можна було перескочити на берег. Я від несподіванки і зніяковіння зойкнула. Тіло одразу ж опинилось в лещатах морозного повітря.

— Годі з тебе, русалко. Час одягатись, бо примерзнемо до дна.

Не чекаючи відповіді, чоловік лишив цілунок на моєму коліні, а тоді знову пірнув і з’явився з води за кілька метрів. Вийшов на берег. Я поглянула в інший бік, закусивши губу. Вода стікала з волосся і, здається, замерзала в мене на тілі. Та я не рухалась, сидячи на камені й обхопивши себе за плечі руками.

— Ти нестерпна, — долинув до мене його голос.

І звучав він із невимовною ніжністю.

За мить Всевлад огорнув мої плечі хутряним плащем і додав, що він уже в штанах. Цього разу в голосі була не тільки ніжність, а й веселощі.

Я підвелась, кутаючись в хутро, і легенько поцілувала чоловіка в губи. Він вже був не тільки в штанах, айв сорочці.

— Я почекаю на тебе в лісі, за п’ятдесят метрів. І не підглядатиму, — мовив він, провівши пальцями по моїй мокрій щоці. — Ну... хіба трішки.

Я не відповіла, бо зуби почали цокотіти від холоду. Легенько штовхнула його в груди. Тільки-но широка спина Всевлада зникла в чорнющій тіні дерев і затихли й так ледь чутні кроки, я кинулась до одягу.

Так швидко ще в житті не вбиралась.

— Сьогодні виспись, гаразд? — мовив Всевлад, коли я наздогнала його під деревами. — Я знаю, що ти хвилювалася усі ці дні.

— Не більше, ніж зазвичай, це вже повір. І я не втомлена, — відповіла вперто, геть не подумавши. Просто за звичкою опиралася.

Він узяв мене за руку і я відчула, як від місця дотику тілом розливається тепло.

— Ну, як скажеш. А от десь післязавтра я хочу затіяти бійку.

Тут я справді здивувалась.

— Навіщо?

— Щоб перевірити, на що здатна Анна. Тож... розізлиш Тиграна, гаразд?

Я всміхнулась.

— Із задоволенням.

Результатом моєї відповіді було те, що не тільки я розізлила Тиграна, а й він — мене. Бо геть не поступався дарвенхардцям! Він був вправним та стрімким, а ще — надзвичайно кмітливим. Ми обдряпали одне одному щоки і руки і, на відміну від Либеді та Всевлада, не просто змагалися, а справді боролись.

Водночас я відчула повагу до цього юнака. Він не припиняв бійку, хоч і втомився. І не втрачав вправності. Та це не мало значення, бо нас зупинили.

Стожар. Вона просто вдарила повітрям! І від сили того удару ми з Тиграном не втримались на ногах. Коли я схопилася, то поглянула спершу на Анну, яка від усвідомлення власної могутності не стримала радісного вигуку, а тоді перевела погляд на Всевлада.

Мені не треба мати надзвичайних сил, аби зрозуміти його почуття в такі моменти. Тріумф.

Він же вирішив убити так багато людей. І тепер переконався, що зброя в його руках прекрасна.

Не знаю, чому, адже я звикла до пітьми та болю, та по спині в цю мить у мене пробігли мурашки.

Убити одинадцятьох. Цифра наводить на думку, що то буде по представнику з кожної родини Величних. Окрім однієї. Якщо не самі Величні, то їх Спадкоємці. Але чому? Всевлад хоче захопити владу в Циркуті?

Чи тут щось геть інше? Що ж тоді? Яка його мета? Що знаю я про чоловіка, який такий близький до мого серця, але розум якого такий холодний та неприступний для мене? Що такого побачила Анна, коли проникла до його думок? Що знаю я про цього вбивцю з очима, повними пітьми та неймовірної, непояснимої краси? Як можу бути щаслива з тим, про кого не відаю нічого?

Яка мета Всевлада виправдовує те, що він наважився заради неї привести на землі Циркути найсильнішу загрозу, яка може бути для цієї нездоланної, вкритої сталлю та камінням тисячолітніх мурів імперії? Для його імперії?

І наскільки сильна загроза чекає нас попереду, як важко буде здолати тих одинадцятьох, якщо сам Всевлад на це не здатен?

Анна, коли присягалася, то говорила, що допоможе йому звершити помсту.

Я не звикла лізти в чужі справи і питати зайве. Але в ту мить вирішила — годі. Я дізнаюсь про все, що потрібно. Аби не боятися того, що можу почути. І не боятись його кохати.

Розділ 10

Пухка земля під ногами була теплою. І це видавалось таким дивним — адже довкола все вкривав сніг. Та там, де я ступала, він танув, миттєво всотуючись в ґрунт. Я йшла без поспіху, роззираючись довкола, поглядами ковзаючи по надгробках та хрестах. Подекуди сніг заліпив надписи, але я не рухала його — відчувала просто, що могила не та, що треба. Йшла і йшла.

Аж доки побачила її. Зі звичайним дерев’яним хрестом, які ставлять тимчасово після поховання — перш ніж замінити на довговічний пам’ятник з граніту чи мармуру. Табличка на хресті також була заліплена снігом, а сама могила — закладена вже доволі понищеними негодою вінками, які так поки і не забрали. Можна було б пройти повз неї... але я відчула: стоп. Підійшла, залишаючи сліди босих ніг на землі, і рукою струсила сніг з таблички.

«Ярович Анна Вікторівна».

І дати народження та смерті. Всього між ними — майже двадцять чотири роки.

Я заморгала здивовано. Але ж це ім’я... ім’я...

МОЄ.

І закричала.

— Стожаре!... Стожаре, годі, прокинься!

Хтось дав мені ляпаса — сильного, дзвінкого. І той миттю вирвав мене з лещат липкого сну. Я сіла, задихаючись, і обхопила голову руками. Крик урвався.

Зі страху і спросоння не могла зрозуміти, що діється навкруги. Щоки були мокрими від сліз. Не вдавалось впізнати голос, що говорив до мене. В голові чомусь зринув знак чотирикутної зірки з візерунком всередині... а тоді зник і він, і всі думки. Лишився тільки плач.

Я здригнулася всім тілом, коли хтось сів поряд і пригорнув мене до себе. Сильними руками з теплими, трохи мозолястими долонями. І цей хтось пахнув лісом. Вогким ароматом свіжого листя, сонцем між гілок, корою. Хоча довкола лежав сніг.

— Тигране?.. — прошепотіла.

— Це я, — відповів він тихо, пригортаючи мене ще сильніше. Був без плаща: вочевидь, зірвався зі сну, як і я. Та він не тремтів на морозі, був теплим та надійним. Як завжди.

Зарилась носом у його сорочку. І ще й вчепилась в неї обома руками — щоб часом не втік.

— Тигране, чимось допомогти? — тихо спитав хтось. Лише за мить я розпізнала лагідний голос Либеді. Вочевидь, довкола стояли всі наші супутники. Я заплющила очі, аби не бачити ні їх, ні сліпучо-білого снігового покрову.

— Ні. Ідіть снідайте та готуйтесь до дороги. Ми посидимо тут хвильку.

Я тільки на секунду розплющила одне око, аби побачити, як дарвенхардці і Златодара відійшли на певну відстань, озираючись на нас. А Либідь на мить затрималась — простягнувши руку розгубленому Тарасові. Він поглянув на мене, але не дочекався навіть кивка. Я немов перебувала в ступорі чи стані шоку. Просто могла дивитись, та й то недовго. Тому знову заплющила очі і притулилась до Тиграна. За мить почула, як Тарас звівся на ноги і покрокував з Либіддю. Рипіння снігу безпомильно видавало кількість кроків.

Рипіння снігу. Але тут він не танув.

Я зіщулилась.

Боялась, що Тигран проситиме мене поглянути на нього чи на світ, про щось запитуватиме або намагатиметься розповісти щось заспокійливе. Та він тільки обіймав мене, ми сиділи на розстеленому хутрі і мовчали. І за якийсь час я відчула, що стає легше.

— В моєму світі... Тому, з якого я прийшла... Є моя могила, — нарешті вичавила я, розплющивши очі. Це було непросто, бо їх заливала солона вода. — В них тіла не було, а однаково... однаково... похо... похова...

Затнулась і закусила губу, аби не розридатись знову. Тигран провів долонею в мене по щоці, стираючи мокрі струмочки, і підвів голову за підборіддя догори, примусивши глянути собі у вічі. Погляд його сірих очей був теплим.

— Ти жива. Там нічого й нікого немає. Зрозуміло? Ти жива і зараз тут, в Патрії. Ба навіть в Метейському краю чи Циркуті. Як це місце не називай, — байдуже, бо могили твоєї тут немає. І тому — ти зараз тут. Поховання твоє з’явиться ще дуже і дуже нескоро. Ти жива, Стожаре, і попереду маєш ціле життя. Довге, непросте, але сповнене краси і надзвичайного. Ти сама обиратимеш, яким воно буде. І зараз — ти жива. Зрозуміла? Щоб я не бачив цих дурних сліз. Побачила вона якусь картинку уві сні і розревілась, як дитя!

Останні слова були сказані без докору, а як і все — з теплом. Я не могла відвести від Тиграна очей. Хотілось сидіти так завжди — в його обіймах, що захищали від світу, страху, морозу, болю і навіть власних сліз.

— Я дещо пригадала, — мовила зрештою. — Щойно.

— І що ж саме?

— Пам’ятаєш, коли ми тільки зустрілись, я перечепилась через корінь і впала?

Тигран звів брови.

— Тоді ти побачила привида? Так, пам’ятаю. Я в ту мить почав думати, як би тебе спекатись.

Я засміялась. Його голос проганяв нічні жахи.

— Так, тоді. На привиді була туніка з чотирикутною зіркою. Нещодавно я знову її бачила. Ти знаєш, що означає цей знак? Я запитувала Ханну, але вона також не знала.

Тигранове обличчя миттєво перестало бути добрим і заспокійливим. Його брови насторожено зійшлись на переніссі, а очі дивно зблиснули.

— Чому ти запитувала про це в Ханни?

Дідько! Я прикусила язика.

— Стожаре?

— Бо-о-о... Ти не злись, гаразд?

— Не гаразд. Розповідай.

Тигран випустив мене з обіймів і присів навпроти. Мене одразу ж оповив холод. Натягнула на плечі хутро, в якому спала, загорнувшись.

— У Ханниного брата рубець на грудях. Такий же, — прошепотіла я.

Тигран ще більше спохмурнів.

— Такий самий? Тобто — як та зірка?

— Так, абсолютно.

— Звідки ти про це знаєш?

— Може, в дівчат є свої таємниці.

— Здається, хтось казав, що від мене приховувати нічого не хоче. Не так давно це було, — наполягав Тигран. — Ну ж бо. Бо я запитаю в Ханни, в чім справа. А подряпини від сутички ще не загоїлись.

— Можеш це зробити. А можеш поважати моє право розповідати тоді, коли сама захочу. Чи просто так тепер і запитати не можна, аби не звітувати? — спалахнула я, не бажаючи поступатись. — Тигране, ми йдемо разом. Але за твою підтримку я не збираюся платити цілковитою покорою. Я також не про все тебе питаю.

— А що ти хочеш знати? — примружився він.

«Чому ти ненавидиш Златодару».

— Не з’їжджай з теми, — вимовила я, відчуваючи, як щоки починають паленіти. О, від сліз і сліду не залишилось! — Ти знаєш, що означає цей знак?

— Так, знаю! — Тигран здійняв руки догори. — Але... Ти жахлива!

— Це я жалива? Це ти нестерпний!

— Ви чого сваритесь?! — гукнула до нас здалеку Либідь. Тигран махнув рукою. Дівчина відвернулась.

Шукач знову поглянув на мене, трохи заспокоївшись.

— Якщо хтось дізнається, що в Ханниного брата є такий знак — усе село виріжуть до останнього жителя. Бо така зірка — то герб Патрії. Хоча б сказати, де він її заробив, ти можеш?

— Підкорений на ім’я Ааріс зробив йому операцію на серці. Він вилікував і вклав під шкіру жилу, яка й утворює цей знак.

Очі Тиграна округлились.

— Від мого дотику рубець засяяв золотом. Це ще дивніше, ніж те, що якийсь раб узагалі зробив операцію.

— Не маю уявлення, що все це означає. А Ханна... ну, вона ж у курсі?

— Так. Але вона не знає, що це герб Патрії. Сказала тільки, що вже десь бачила його, та не пояснила, де. Але про значення не здогадувалась.

— Розпитай її детальніше при нагоді, де вона ще могла його бачити, — мовив Тигран і провів рукою по волоссю. Він явно стурбувався. — Це все дуже дивно. Ми ще не відійшли далеко від кордону, а вже натикаємось на непередбачувані і непоясненні речі. Я й гадки не мав, що раби так уміють лікувати.

— Ти гадаєш, вона збрехала? Що не знає про значення символу?

— Я не знаю. Але, може, так і є, — знизав плечима Тигран. — Та ми дізнаємось, що це все означає і хто тут залишає патрійські знаки. Це надзвичайно небезпечно, але раз таке існує — нам варто бути насторожі. Особливо тобі. Він засяяв і тим виявив, що ти — Стожар. Тому, якщо побачиш ще колись цю зірку при сторонніх — не підходь до неї і на крок. Не виказуй себе. Добре? Пильнуй щомиті.

— Як би ти не буркотів на Ханну, але й вона радила мені те саме, — посміхнулась я. — Я пильную.

— От і добре. Ходімо, Стожаре, час снідати.

Ми встали і пішли туди, де вже горів розведений вогонь, а над ним щось смачно булькотіло в казанку.

— Усі бодай часом називають мене Анною, — мовила я тихенько, коли ми ще йшли. — Тільки ти — завжди Стожаром. Чому так?

Але Тигран не відповів, а тільки посміхнувся.

Ну от, іще одна таємниця.

Засніжені простори вражали око своєю красою та мерехтінням білого покрову. Блакитне небо нависало куполом вгорі, створюючи храм краси та незворушності.

Ми мандрували вже декілька тижнів. За цей час я не раз і не два брала до рук батога з простору, чим викликала захват і острах супутників. Я й сама побоювалася цього вміння, але не використовувати його було б дурістю. Всевлад казав, що вчити мене битись холодною зброєю — безглуздя, коли я маю свою. А захищатись мені потрібно уміти.

Наші уроки почалися з того, що я мала навчитись бути стрімкою. Не сильною, ні. Бо сила моя не в м’язах, і це тільки в супер-блокбастерах головні герої, вперше взявши до рук меча, за місяць майстерно фехтують ним у сутичці з головним супротивником. Тому Всевлад з Тиграном чи не вперше виступили єдиним фронтом, зійшовшись на думці, що мені треба навчитись... ухилятися.

Вони кидали в мене сніжками. Коли не справлялась — камінцями. Невеличкими, щоб не завдати шкоди, але достатньо досадити. Златодара часом допомагала їм — закручуючи невеликі круговерті снігу довкола моєї голови, так, що я геть нічого не бачила і мусила орієнтуватись інтуїтивно. Її рука вже майже загоїлась.

Ханна з Либіддю примушували вчитись і Тараса. Такі години були сповнені зойкання та веселощів. Ми з Тарасом попервах нагадували неповоротких ляльок, але згодом нам почало вдаватись. Ми стрибали, відстрибували, ухилялись. У наших рухах навіть почала з’являтися грація.

Такі тренування були можливими, тільки коли ми зупинялись на ночівлю в незаселених гаях, лісах або серед лугів. Та що далі віддалялись від кордону, то частіше траплялись нам поселення. І супутники почали вчити мене не тільки фізичних вправ, а й історії та звичаїв Циркути, адже людині, яка прикидається белаткою, такі знання необхідні. Ми вигадали цілий родовід для моєї та Тарасової «сім’ї» і до дрібниць продумували, що говорити, коли питатимуть, куди ми прямуємо і навіщо. Багато про Циркуту я чула ще в Павутинні, але почути і побачити — речі відмінні.

Спершу ми прямували до Бактрії, аби розшукати Вишену. Тоді вирішили знайти її дитину, затим — вирушити до Колісії, столиці Метейського краю, а якщо буде потрібно, то й до Медії — столиці Белати, щоб розшукати потрібні мені знання. Пошуки рудоволосої дівчинки та помсту Всевлада лишили на потім. Спочатку я хотіла повернути Тараса додому.

А він вчився. І не тільки стрибати під градом камінців, ні. Він вчився розмовляти белатською і запам’ятовував її навдивовижу швидко. Я була вражена і потішена. Спершу дико переймалась тим, як витримає Тарас нашу мандрівку. Не знаю, якось за старою звичкою гордитись і завдяки своїм умінням я вважала, що йому буде важче. Але ні — хлопець швидко оговтався після недуги і абсолютно нормально зносив дорожні труднощі. Мандрувати верхи на конях спершу було для нас незвично, бо був страх впасти, боліли ноги, сідниці, спина. Та з часом навчились. Тарас був спокійним та привітним, як колись, коли ми тільки познайомились. Але насправді він завше був таким — просто так багато сталося в наших життях, що я встигла про це забути. Ми багато часу проводили разом, але минулого не вертали. Не було більше ніжних поглядів чи поцілунків. Навіть легкого флірту. Не знаю, як він, а я навмисне уникала будь-яких подібних речей. Досить.

Та часом покидалась і відчувала власне шалене серцебиття. Хотілось підійти і пригорнутися до сплячого хлопця. Та за мить напівсонний стан минав, я заспокоювалася і намагалась про це не думати. Відчувала зніяковіння і дивний дискомфорт від невизначеності.

Кохання не минає безслідно. Якщо минає... а може, для кожного, хто колись мав владу над серцем людини, в ньому залишиться місце до скону?

А може... може, там не він один?

Я так часто згадувала Артура. Особливо коли прокидалась серед ночі ні з того ні з сього. Хоча, втомлена, мала б спати, як дитя. Як він? Що з ним?

Хотіла б побачити його бодай раз. І батьків та брата. Норовила достукатись своєю свідомістю, силами до межі між світами, як це сталось, коли побувала біля своєї могили. Але не могла. Не зумисне. Може, час ще не прийшов.

Намагалась не помічати схожості Артура та Всевлада. Не тільки в зовнішності, а й у поведінці. Та не могла. Владність, сексуальність, гострий розум — це в них також було спільним. Майже однакові посмішки, вигин брів при здивуванні чи роздратуванні.

Втомлювалась від спроб не думати про них обох. Часом це вдавалося, часом — ні. І тоді я почувалась винною.

Перед Артуром, бо тут — такий схожий на нього чоловік. І він...

Годі.

Бо не тільки пам’ять про Артура тривожила моє серце, а й прохолодний погляд Ханни, коли вона спостерігала за мною та Всевладом. Мені не треба було бачити ореол почуттів довкола дарвенхардки, щоб розуміти її думки.

Ми вчилися ухилятись. А тоді я почала вчитися захищатись.

Почала збивати камінці своїм просторовим батогом. Спершу невміло, повільно. Втрапляла в ціль радше випадково. А потім... навчилась. Бо батіг став розвіватись, як тканина — з вузької мотузки від перетворювався під час руху в полотно, яке захищало мене, мов щит. Тут не треба було навіть великої точності — просто вчасно похопитись, з якого боку летить загроза.

— Стожаре, це надзвичайно, — мовив якось Тигран, коли я без зупинки відбила з десяток камінчиків, які вони запускали в мене з Всевладом. — Ти молодець.

Я переможно задерла підборіддя догори.

— Спасибі.

— Пропоную спробувати дещо інше, — сказав дарвенхардець, який дивився на мене з легкою посмішкою.

— Що ж саме?

— Колись давно, як ти вже знаєш, белати винищили Стожарів. І зробили вони це з допомогою дарвенхардців. Тому годі бавитись із камінцями. Ми маємо застосувати зброю.

Я витріщилась на нього.

— Ти в мене стрілятимеш?

— Не одразу. Спершу просто кидатимусь стрілами, — всміхнувся він ширше. Але я знову бачила його погляд — оцінюючий, прохолодний. Мені стало не по собі. Я подивилася на Тиграна — той вагався. Але зрештою кивнув.

— Спробувати варто. Але тільки якщо ти не проти.

Якусь мить тривала тиша. Я бачила, як схвильовано позирає на мене Либідь, а Златодара хмурилась. Я подивилась на неї іншим поглядом — довкола рук дівчини закручувалась енергія. Вона готується мене захищати.

Злата не мала таких сил, як я, але теж була здатна творити дивовижне. І бути небезпечною.

Від цього мені стало трохи легше.

— Не проти.

Ханнине обличчя було спокійним. І це насторожувало ще більше, ніж миті, коли в її очах горіли пристрасть чи незадоволення.

Всевлад дістав з сагайдака стрілу. Довгу, витончену, зі сріблястим наконечником. Мить постояв, наче в задумі, а тоді кинув нею в мене — але не так, щоб влучити гострим кінцем і вразити, а як кидають палицю, щоб зловив пес, — боком.

Рухом, який вже ставав звичним, я вдарила батогом, збиваючи ціль.

Стріла вільно пройшла крізь загуслий простір і, розрізавши його навпіл, вдарила мене в стегно древком.

Батіг — звичний, міцний — раптом поплив, як розтоплена гума, ставши двома окремими частинками, і я розтиснула пальці. Повітря ще якусь мить тремтіло недовершеними фрагментами, а тоді знову стало нормальним.

Всі вражено завмерли.

— Ти знав? — спитала Ханна Всевлада, порушивши тишу.

— Ні. Підозрював щось таке. Але напевне не знав, — мовив він тихо.

— І що це означає? — запитала я. Голос прозвучав хрипко.

Ханнині очі видавались кригою.

— Що ти не маєш від нас захисту. Сила Стожара не має впливу на зброю дарвенхардців.

Червонясте світло вогнища вихоплювало бліді обличчя, хутряні плащі та переливалось полум’яними краплями на зброї. Тріскотіння замерзлих гілок, які поїдав вогонь, незвично голосно ляскало по вухах, відволікаючи від думок.

Того вечора всі були пригніченими, особливо — мої друзі. Дарвенхардці теж від відкриття не були в захваті, адже нам могла б знадобитися моя майстерність в протистоянні, якби виникла така потреба. Нас дуже мало, а що далі ми просуваємось на північ, то більше стає довкола людей. Більше підкорених, більше белатів. І більше дарвенхардців. Не треба викривати себе, варто щомиті пильнувати. Та якби довелось... я буду беззахисною.

— Ти знаєш, чому так? — спитала я Всевлада. Ми всі сиділи довкола вогнища.

Він поглянув на Ханну:

— Пам’ятаєш, я колись запитував тебе, чи ти склала присягу, як усі дарвенхардці, і що все робиться не просто так?

Вона кивнула.

— Так. Я вколола долоню шипом свого лука та пролила кров у чорну чашу в палаці Величного Медії. Але я думала, це звичний ритуал. Просто символічний.

— Ні, це не так. Я не знаю ще всього, бо цілком про минуле чаші розповідають тільки одні Величні іншим. Навіть Спадкоємці не знають усього. Та мене попередили, що коли ми вливаємо свою кров до неї, то стаємо пов’язаними з іншими дарвенхардцями та Циркутою. Незворотно. Та посудина — мов серце військових сил імперії. Тисячі й тисячі дарвенхардців пролили свою кров в неї, а вона не наповнюється, бо всотує рідину. Після присяги нам стає важко не підкорятись наказам. А напасти на свого або на справедливо незасудженого до покарання белата — то справа взагалі майже неможлива. Та присяга просто не дозволить. А ще... наші стріли та шипи луків вмочують після виготовлення в кров у чаші. Тому, гадаю, вони й можуть вразити Анну. А ще... я чув, що першою кров’ю, яка влилась до тієї посудини, була кров Стожара. Тому що навіть дарвенхардці не могли б рівнятись до вас силами, якби не мали переваги, — чоловік поглянув на мене. — Після присяги ми скріплюємо її невинною кров’ю. І після цього клятва перекреслює шлях назад.

Останнє я й так знала. Відчула, що маю справу з убивцями ще до того, як побачила цих двох. Тоді, у лісі, коли мені верталась моя пам’ять, а Ханна з Всевладом випадково на мене натрапили.

— То он як відбулось завоювання Патрії. Ніхто не міг здолати Стожарів. Крім дарвенхардців, — прошепотіла я.

— Так. А ще... Стожари з того часу не народжуються на її землях. Я не знаю, чи зумисне так було зроблено, чи сталось випадково. Бачиш, в Дикому краю, вже за межею Циркути, бувають люди, як Златодара. Що мають дар, але не такий могутній. Та на землях Циркути ніхто таким не з’являється на світ. Наша присяга, вочевидь, просто вливається краплинами до якогось прокляття, чи як це назвати. Щось було зроблено з землями імперії, особливо — патрійськими. Щит, який творять мої татуювання, якраз проти твоїх, Стожаре, сил. Бо в фарби, якими наносять такі малюнки, додають кров із тієї чаші. Тому Спадкоємці мають захист значно потужніший, ніж інші дарвенхардці. Повір, якби я не хотів, аби ти проникла в мої думки, ти б не змогла цього зробити.

Я відчувала, як тіло проймає тремтіння. Я — беззахисна проти найстрашніших убивць імперії. Мій дар безсилий. Що ж робити, якщо буде небезпечно?

— Ну, ми ж дали присягу тебе захищати, — нагадала Ханна, неначе прочитавши мої думки.

— Так, але ніхто не відміняв тієї, про яку щойно розповів Всевлад. — холодно промовила Златодара. — Що, як ви не зможете піти проти своїх, якщо буде потрібно?

— Тоді Стожара захищатимемо ми, — мовив Тигран. Голос його прозвучав спокійно, але твердо. — І не варто про це забувати. Ми вирушили в цю мандрівку, бо уклали альянс, і треба дотримуватись його умов. Ото й усе. Нас узагалі не мають викрити. Циркута величезна. З двома дарвенхардцями ми викликаємо довіру. Та й цей одяг переконує всіх, що ми — сервуси. — Чоловік вказав на себе. Злата, Либідь та Тигран справді кілька днів тому роздобули собі одяг сервусів в одному містечку. Він нагадував дарвенхардський, тобто був шкіряним, складався зі штанів, чобіт та куртки, яка одягалась під хутряний плащ, а ще сорочок однакового крою як в чоловіків, так і в жінок. Тільки все було не чорним, а сірим. На грудях — герб Циркути.

Тільки, я знала, сервуси під курткою носили тонку, але надзвичайно міцну кольчугу. Дарвенхардці ж одягали її лише в разі передбачених військових дій — в дрібних протистояннях вона була зайвою і заважала рухам. Крім того, Всевлад з Ханною розповіли про те, що є в них і обладунки — легкі, майже непробивні. Та їх також видають за особливої потреби. В Циркуті бувають дрібні зіткнення з підкореними, а ще відбуваються рейди на півночі, сході й заході, де тривають пошуки ще нескорених народів. Деяких уже знайшли. Та з них в основному беруться хабарі, а опісля військові Циркути відступають, отримавши своє — бо там і земля, і люди надто малочисельні та неважливі, аби заселяти ту місцину белатами.

В казанку забулькотів трав’яний чай. Либідь розлила його в залізні горнята, які ми мали з собою, і перше простягла мені. Я вдячно всміхнулась і обхопила теплу кружку замерзлими пальцями.

— Всевладе... — мовила я. — Здається, я зрозуміла, чому тобі потрібна моя допомога в убивстві Величних. Бо ти можеш просто не мати сил підняти проти них зброю. Присяга не дозволить. Так?

Знову голосно тріснула гілка в полум’ї.

Погляд чорних очей обпалив мене.

— Так.

— А чому ти хочеш їх убити? Ти ж маєш стати одним із них? — спитав Тигран неголосно. — Це ж державна зрада. А ти не видаєшся... ну, для чого це тобі?

Я поставила горня з чаєм на землю і обхопила себе руками, відчувши, як тіло пронизує мороз. Поглянула на Всевлада і зустрілась з ним поглядами.

Я єдина тут знала його мотиви. Була впевнена, що чоловік не відповідатиме.

Але помилилась.

— Розповім лише тому, що ми маємо працювати разом, — мовив дарвенхардець сухо. — Я не хочу вбивати всіх теперішніх Величних. Більшість із тих, про кого йде мова, відійшли від влади і тепер їх діти зайняли престоли. Я хочу убити тих, хто свого часу засудив на смерть мою матір. Вона... також була Величною. Правителькою Метейського краю. І одного разу зробила дещо, чого не варто було робити. Її спалили на вогнищі.

Всевлад говорив безпристрасно, спершу дивлячись на мене, а тоді перевів погляд на вогонь. Але кожне його слово звучало так страшно, що певний час всі боялись дихнути. Я поглянула на Ханну — її обличчя стало маскою. Дівчина була захоплена зненацька — як і всі. Її руки, що до того спокійно спочивали на колінах, стиснулись в кулаки.

— Що ж таке може зробити Велична, аби заслужити таке покарання? — спитав Тигран обережно. Зазвичай він та Златодара не надто церемонились з тоном в розмові з дарвенхардцями, та — не цього разу. Голос Шукача звучав неголосно і м’яко: — Бо ж спалення — це покарання за...

— ...державну зраду, — закінчив за нього Всевлад, не відводячи погляду від полум’я. Воно поїдало пурпуровими язиками його зіниці. Дарвенхардець сидів якраз навпроти мене і я добре бачила його очі.

Краще таких очей ніколи не бачити.

Та голос чоловіка звучав, як і раніше, спокійно:

— Її друг покохав метейку. Інший белат, що належав до високої знаті. І... кохання його стало переходити межі, дозволені нам у стосунках з рабинями. Його вирішили покарати, убивши коханку та їх спільних дітей. А моя матір заступилась. Тому дітей стратили через отруту, а обох жінок — спалили.

— Чому одинадцятьох? Адже в кожній з держав править по парі Величних. — спитала я.

— В тому суді брали участь лише Величні, що були прямими Спадкоємцями престолів, а не ті, хто посів їх через одруження. Там усі були представниками Вищих родів. Це не тому, що Величні в парі нерівні, ні. Просто так захотів мій батько. Хотів, щоб приймали рішення такі ж, як і він. Адже він успадкував трон Метейського краю. Моя матір була Спадкоємицею Староти. Відмовилась від того престолу, щоб вийти заміж за мого батька і правити Метейським краєм. Особливо цікавим фактом є те, що її молодший брат, Оген, отримавши престол Староти завдяки її вибору, потім засудив свою сестру до смерті.

— А... той чоловік? Друг твоєї матері? — запитала здушеним голосом Либідь.

— Він живий. Але краще нам на обраному шляху з ним не зустрічатись.

— Він... вірний Циркуті? Після всього? — спитала я.

Всевлад знову подивився на мене. Вогонь в погляді чорних очей згас.

— В імперії є методи, аби забезпечувати собі вірність. Це вже мені повір. Та... Досить цієї розмови. Я розповів достатньо, аби ви усі мали уявлення про мої мотиви. А їх глибина — це вже не ваша справа. Нам згодиться взаєморозуміння, коли доведеться убивати наймогутніших і найсильніших людей в імперії.

Розділ 11

Минала ніч.

Навіть дарвенхардцям важко бути нечутними, коли стоїть сильний мороз — адже сніг хрумкотить від найменшого натиску. Це дратувало і видавалось незвичним — адже я так звикла бути непомітною. Та те роздратування лишалось десь на околиці свідомості і відчувалось радше якось автоматично, аніж щиро — бо насправді в моєму серці та думках панівними були геть інші почуття. Біль, жах, потрясіння — вони накривали мене з головою. Востаннє я відчувала так сильно і погано, коли кричала на Ярого, коли той розповів мені про те, що я — патрійка. Уже після того, як вбила невинних підкорених. І зараз знову було те саме — емоції заважали думати і бути раціональною, не давали залишатись логічною. Я намагалася вловити інші звуки, побачити в снігу Всевладові сліди — та марно. Тільки чіпляла головою та руками гілки, струшувала з них сніг, із зусиллям виборсувалась — і прямувала невідь-куди. Ми знову були в якомусь лісі і прямували ним вже другий день. Завтра він має скінчитись, а поки довкола — самі дерева. Не такі могутні й високі, як там, де я народилась та в Дикому краю. Але сьогодні вони для мене — пастка.

— Ханно...

Пастка для нас обох цієї довжелезної ночі.

Я озирнулась. Всевлад стояв неподалік, прихилившись боком до стовбура розлогого дерева, гілки якого вкривала паморозь і снігові шапки. Місяць сьогодні не зійшов, тільки глухо мерехтіли нагорі поодинокі зірки. Тут було б геть темно без дарвенхардського зору.

Всевладова постать видавалась каменем — застиглим, моторошним, непорушним.

Як же йому було погано. Не треба бути чаклуном, аби розуміти це.

«Відчувати біль і переживати почуття — нормально для дарвенхардця. Просто ми вміємо цілковито контролювати ці речі», — пролунав у моїй голові голос з минулого. Голос Ярого. Не знаю чому, але за час, як Всевлад зник у лісі, одразу ж коли усі поснули і Тигран став на варту, наставник з’являвся в моїх спогадах кілька разів. Я не могла зрозуміти, чому, та й була така розтривожена, що не надавала явищу великого значення. Понад годину не могла знайти Всевлада. Зараз я себе не контролювала. Гадала, що й він також. Він не хотів, щоб його знайшли... чи то я просто погано старалася? Запам’ятала тільки погляд Тиграна, коли ми одне за одним майнули до лісу. Сповнений розуміння. Не співчуття чи жалості, саме розуміння. Чому так?

Ця думка полетіла вслід за іншими.

Я ступила крок до Всевлада.

— Можна? — чомусь спитала. Камінь ожив.

Він простягнув мені руку.

Я підійшла і вклала в неї свою. Навіть крізь рукавиці відчула напругу.

— Ти не уявляєш, який я радий, що ти — дарвенхардка, — прошепотів він раптом. Відпустив мою долоню і, знявши рукавиці, кинув їх просто на сніг. Обхопив моє обличчя руками і зазирнув у вічі своїм мерехтливим поглядом. Ніч була єдиною частиною доби, коли очі Всевлада переставали бути непроникно-чорними. В них з’являвся сріблястий відблиск — це захоплювало та лякало водночас.

Його руки були такими сильними і такими ніжними. А ще — теплими.

— Чому? — спитала я пошепки.

— Бо якби ти залишилась сервускою, то лишилась би і метейкою. І, отримавши ті татуювання, я вже не дозволив би собі й на крок до тебе наблизитись. Коли я був учнем, то не так про це й задумувався. Але згодом усвідомив... Одного полум’я мені в житті вистачило.

Я теж скинула рукавиці. За ними полетіли й лук та сагайдак зі стрілами, портупея з ножами з пояса, хутро. Я зняла зброю з Всевлада — і він не зробив і поруху, аби мені заперечити.

Обійняла його за стан, опинившись з дарвенхардцем під його плащем. Притулилась до широких грудей, чуючи, як швидко б’ється серце чоловіка.

— Ця зброя часом втомлює, — прошепотіла. — Важко навіть обійнятись.

Всевлад обхопив мене руками так міцно, що на мить стало складно дихнути. Тоді однією рукою лагідно ковзнув моїм підборіддям, припіднімаючи його догори. Легенько торкнувся пальцями вуст, щік, скронь. Я заплющила очі і відчула його поцілунки на повіках, що затремтіли. Тоді його губи знайшли мої.

І вперше в житті я вчилась не бути метейкою чи патрійкою, сервускою чи дарвенхардкою, підкореною чи... будь-ким із них. Зараз ніхто з них не був Всевладові потрібен.

Тому я вчилася бути просто близькою людиною.